Про гонорар до того хворого говорити не буду. 5 страница

Раз-два-три... раз-два-раз...

Вищим натурам лиш дано

Творчий пізнати екстаз!

 

Слухай, Вольтере! Слухай!

Друг-бо твій з тих музик,

Хто неслухняним вуха

Боляче скубти звик!

 

Чуєш, яке взяв forte?

Люди! Людці... Людва...

...К чорту, Вольтере-чорте!

...Ать! Два!

 

* * *

Ходить... Все ходить... Забувшись. Забутий.

Рипить під ногами нáстіл жорстви...

Принце, вам нудно? Вагаєтесь ви, –

Буть чи не бути?

 

...Господи-Боже! Которий вік?!

Принце, повірте мені,– забагато!

Кажуть, ви стали фашистом... (sіс!)

(Бажан, сторінка така-то).

 

Принце, візьміть себе в руки! Ну!

Швидше продовжте монолог забутий!

...Господи-Боже! Ніяк не збагну, –

Буть чи не бути?

 

ІІІ

 

* * *

Суха й тендітна лінія плеча,

І ліктів – по-дитячи гостра;

А вже не раз я нишком помічав, –

Очей цікавість і непевний острах

Враз вибухають викликом, і сміх

Вуста торкає...

– Дівчино, ти – жінка!

 

* * *

Не чуючи, перебирала ти

Пожовклі клавіші, задумана й тривожна;

Здавалося, гукни тобі: – Лети! –

І повернути вже не можна!

 

Та з того, як здригалася рука,

Як інколи стеналась вся ти,

Я зрозумів, що, скільки не гукай, –

Ти розучилася літати!

 

* * *

Мовчи! Я знаю. За всіма словами –

Холодний смерк, спустошені сади...

Це наша пристрасть стала поміж нами,

Нас розділяючи назавсігди!

 

Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий!..

Що розпач той?! Річ марна і пуста!

...Як пізно ми серця свої спинили.

...Як роз'єднали рано ми вуста.

 

О друже мій! Останні трачу сили,

В країні тій уявній живучи,

Де образ твій, утрачений і милий,

Де голос твій... Мовчи!

Мовчи!

Мовчи!..

 

 

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

 

1. До якого літературного угруповання входив Є. Плужник?

2. Які історичні події відбито в збірці “Дні”?

3. На яких епізодах зосереджується Є. Плужник у збірці “Дні”? Чому?

4. Якій з ворогуючих сторін співчуває автор?

5. Які філософські ідеї сенсу життя складає Є. Плужник у збірці “Дні”?

6. Як Ви розумієте провідну ідею поезії “...І ось ляжу, – родючий гній”?

7. У чому виражені суперечності у світосприйманні поета в поезії “...І ось ляжу, – родючий гній”?

8. Яку роль відіграє образ “серця” в поезіях Є. Плужника?

9. Розкрийте образ “тиші” в поезіях Є. Плужника.

10. Спробуйте проаналізувати ритмомелодику поезії “Вчора над містом летіли гуси”. Яким чином вона допомагає розкрити провідні ідеї твору? Яку роль у цьому творі відіграють паузи, позначені (...)?

11. Схарактеризуйте образ ліричного героя Є. Плужника?

12. Чи відрізняється ліричний герой у збірці “Дні” від наступних збірок?

13. Схарактеризуйте провідні мотиви поезії “Ніч... а човен – як срібний птах”.

14. Схарактеризуйте провідні мотиви поезії “Дві паралелі, два меридіани...”.

15. У чому полягає філософічність поезій Є. Плужника?

16. Яким історичним постатям присвячено поезії “В листопаді, місяці тихім...” та “Фрідріху, чим не Орфей ти?”? Що Ви про них знаєте? У чому полягає своєрідність їхньої інтерпретації Є. Плужником?

17. Як розкривається поетом образ Гамлета в поезії “Ходить... Все ходить”? Які культурно-історичні паралелі з образом Гамлета в інших поетів Ви можете провести?

18. У чому полягає своєрідність любовної лірики Є. Плужника?

19. Якою Ви бачите ліричну героїню цих творів?

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. Част. 1. Українська література. – Луцьк, 1999. – С. 82–96.

Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна i Польща. – К., 2001. – С. 259–306.

Скирда Л. Євген Плужник. – К., 1989.

Токмань Г. Жар думок Євгена Плужника. Лірика як художньо-фiлософський феномен. – К., 1999.

 

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

(1909 – 1937)

 

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (територія між Східними Бескидами, річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа). Його батько – сільський священик Василь Кіт, що змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина.

Дитячі роки Антонича припали на час першої світової війни, коли його батьки були змушені в 1914 році переселитися до Відня, а в 1919 році на Пряшівщину, до Чехословаччини. Хлопець спочатку навчався вдома, а з 1920 року – у Сяноцькій гімназії, яку й він закінчив у 1928 році. По закінченні гімназії Богдан-Ігор поступив на гуманітарний факультет Львівського університету, за спеціальністю “слов’янська філологія”. Паралельно із загальними філологічними студіями і поетичною творчістю Антонич особливу увагу приділяв оволодінню українською літературною мовою, чому сприяло уважне читання та опрацьовування творів українських письменників – від класиків до сучасників (П. Тичини, М. Рильського, Є. Плужника)). Вперше прилюдно з читанням власних творів Антонич виступив 20-річним юнаком у 1929 році як член товариства студентів-україністів у “Живій літературній газеті”.

По закінченні університету Б.-І. Антонич одержав ступінь магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу Б.-І. Антонич не пішов, бо за часів польського панування українцеві дістати її було дуже важко. Він почав співпрацювати у львівських українських журналах, збірниках, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі теми. Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань (“Вогні”, “Дзвони”, “Вісник”, “Назустріч”, “Наша культура”, “Ми” тощо). Не бажаючи обмежувати свою поетичну творчість якоюсь певною ідеологією, Б.-І. Антонич з 1934 року припинив публікуватися у “Віснику”, що його редагував Д. Донцов та релігійному часописі “Дзвони”, віддаючи перевагу позапартійному часописові “Назустріч”. Якийсь час він редагував молодіжний часопис “Дажбог”.

Перша збірка поезій Б.-І. Антонича “Привітання життя” вийшла в 1931 році, коли авторові було 22 роки. Згодом з’явилися ще дві: “Три перстені” (1934) та “Книга Лева” (1936). Уже по смерті поета вийшли – “Зелена євангелія” (1938) та незакінчена збірка “Ротації” (1938).

Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, малював. У приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не встиг одружитися. Смерть прийшла несподівано, наче якесь непорозуміння. Богдан захворів на апендицит. Після операції настало запалення легенів. Він довгий час перебував у лікарні. Його стан поліпшувався, що він навіть почав працювати над переробкою лібрето опери “Довбуш”. Та раптом все змінилося: не витримало змалку слабке серце, до того ж перевтомлене високою температурою. 6 липня 1937 року Богдан-Ігор Антонич помер. Похований у Львові.

 

З книжки “Привітання життя”

(1931)

 

БРОНЗОВІ М'ЯЗИ

1 - ПІСНЯ ЗМАГУНІВ

 

Сонце любимо та спорт,

наша пісня складена в мажорній гамі,

перегонів любимо бурхливий гамір,

просто й без хитання в порт

човен наш пливе.

 

Гімнастичний крок

гуркотить на грищі, наче тарабан;

це вистукуємо наш залізний ямб.

Прискає пісок.

 

Любимо: змагання труд,

шлях під гору, далеч, розмір, погляд просто,

усміх, промінь сонячний, і вільний простір,

й хвиль рвучких сміливий скрут.

Нас утома не поборе.

 

Від

праці серце нам не хворе.

Сонця жар справляє, що тіла блищать,

мов бронза.

О, який рекорд ще зможемо здобути, бозна:

може, перемінимо

світ.

 

Ратище в руках нам свище

й пестить ляском диск,

понад гуркотливе грище

кулі срібний блиск

й має м'яко м'яч.

Ми не знаємо невдач,

лиш:

розкіш небезпеки,

радість перемоги.

Нас не болять ноги,

як маршуємо,

сильні, мов дейнеки,

смілі, мов ушкали,

на найвищі скали.

 

Прибрані

в вічної весни зелений буз,

махом руки, маршем ноги

вітаємо сонця брус

ми – бадьорі, бронзові боги.

 

6 • ЗМАГАННЯ АТЛЕТІВ

 

Пухке лице судді, неначе в бонза,

та свиставки пронизливий сигнал,

захоплення в очах довкола пал,

і плескіт рук, і мого тіла бронза.

 

Дають побіди келих у долоні,

беру його в мовчанці сам німій,

а на землі лежить противник мій,

повалений в подвійному нельзоні.

 

Я – грецький бог з античної статуї –

виходжу з жестом гордої поваги,

дарма що оплесків гудуть ще струї.

 

Несу здобуту чарку в свій притин,

я хочу пити, я горю від спраги,

до уст бокал підношу – в нім полин.

 

„І"

 

І вітер, що жене по руннім полі,

і дощ, що жне руді хмар руна в млі,

і злотий усміх зір на синім тлі,

і долі спів пшеничної в стодолі.

 

І виноград, і водоспад удолі,

і сад, і дзвінкодзвонні солов'ї,

і їх пісні, немов фонема «і»,

і гай, і водограй, і край на волі.

 

І сон на сіні й сонні лісу тіні,

і смерк в руїні, і казки в країні,

і чалі коні, і чвал баский по степі.

 

І грунь, і рунь, і ватра у вертепі,

і гарний світ удень і серед ночі,

і найгарніший, як лиш замкнеш очі.

 

ПІДСВІДОМІСТЬ

 

Понад похмуре, чорномуре бердо

підносив замок кам'яний свій жест.

В нім сивий мешка цар, мов срібний жезл;

в льохах тримав рабів своїх він твердо.

 

Навколо замка виросли крокоси,

повій з-під листя вій глядів на жердь.

Щораз то більш впадало в погріб жертв,

неначеб хто косив тяжкі покоси.

 

Враз лютий бунт затряс тюрми кублом.

Геть! З льоту творять інший світ в надії.

Побачив цар ті тереми новії

та став тоді своїх рабів рабом.

 

Цей цар – це я, палац – душа моя,

бунт – сон, раби – мої померлі мрії.

 

АВТОБІОГРАФІЯ

 

В горах, де ближче сонця, перший раз

приглянувся небу,

тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,

і піднеслася голова, й слова прийшли до уст

зелені.

Тепер – де б я не був і коли-небудь,

я все – п'яний дітвак із сонцем у кишені.

 

А як зійшов із гір гамірливих міст,

у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі

та не ганив,

глядів спокійно на хвиль противних

гурагани.

Мої пісні – над рікою часу калиновий міст,

я – закоханий в житті поганин.

 

 

З книжки “Три перстені”

(1934)

 

АВТОПОРТРЕТ

 

“Я все – п'яний дітвак із сонцем у кишені”.

“Я – закоханий в житті поганин”.

З першої книжки "Привітання життя"

 

Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п'яніти?

 

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

 

ТРИ ПЕРСТЕНІ

 

Крилата скрипка на стіні,

червоний дзбан, квітчаста скриня.

У скрипці творчі сплять вогні,

роса музична срібна й синя.

 

В квітчастій скрині співний корінь,

п'янливе зілля, віск, насіння

та на самому дні три зорі,

трьох перстенів ясне каміння.

 

В червонім дзбані м'ятний трунок,

зелені краплі яворові.

Дзвони, окриленая струно,

весні шаленій і любові!

 

Підноситься угору дах,

кружляє дзбан, співає скриня.

І сояце, мов горючий птах,

і ранок, спертий на вориння.

 

ЕЛЕГІЯ

ПРО СПІВУЧІ ДВЕРІ

(Уривки)

 

Співучі двері, сивий явір,

старий, мальований поріг.

Так залишилися в уяві

місця дитячих днів моїх,

так доховала пам'ять хлопця

затьмарені вже образи,

такий обмежений став обсяг

тієї пісні, що дрижить,

яка зворушенням хвилює,

та все ж без зайвої сльози

пейзажі споминів малює.

І хочу знову пережить

хлоп'ячі радощі та бурі.

Швидкіш струмує в жилах кров,

і сяють щастям очі хмурі,

в долоні легшає перо.

 

...

 

Тут сиве небо й сиві очі

у затурбованих людей.

Сльота дуднить і шиби мочить,

розмови стишені веде.

Під сивим небом розстелилась

земля вівса та ялівцю.

Скорбота мохом оповила

задуману країну цю.

Як символ злиднів виростає

голодне зілля – лобода.

Відвічне небо і безкрає,

відвічна лемківська нужда.

В таємних кручах давня Лада

ворожить хлопцям молодим.

В церквах горить Христовий ладан

і куриться молитви дим.

На небі тільки сині зорі

вислухують благальний спів

людей, що, прості та безкрилі,

цілуючи в німій покорі

брудні обніжки вівтарів

устами, чорними від пилу,

що їхні губи припорошить,

моління шлють Христу і Духу,

щоб допоміг здобути гроші

на хліб, на сіль і на сивуху.

 

Земля не родить, віє вітер,

на полі мох, мов теплий одяг,

а люди, як в усьому світі,

все родяться, терплять, вмирають.

Пожежі й повені проходять,

лишаючи лиш пустирі,

рокочуть війни і минають,

зміняються володарі,

літа пливуть, мов гірські води,

і про опришків дощ осінній

вже тільки спомини виводить.

Чимало бур так прогуло.

Лиш ти однакове й незмінне,

далеке лемківське село.

...

 

ДОРОГИ

 

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

простелилась нам юним під ноги.

 

Тільки небо і тільки пшениця

(над нами, за нами, під нами).

Тільки безкрай і далеч іскриться,

тільки безвість вітає вітрами.

 

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дзінь-дзелень

цвіркуни в конюшині пахучій.

 

Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

дивний місяцю мідянорогий!

 

Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! о юність! о мріє!).

Наша молодість, наче природа,

колосистим ще літом доспіє.

Четвер, 4 і п'ятниця,

5 травня 1933

 

КНЯЗЬ

 

Ще гори куряться від снігу,

сім стріл неначе сім пісель,

і кжака вітає день

окриленим найменням: Ігор.

 

Горять скрипки в весільній брамі,

На ній стобарвний прапор дня.

Іду в захопленні й нестямі,

весни розспіваної князь.

 

ДО ВЕСНИ

 

Весно – слов'янко синьоока,

тобі мої пісні складаю!

Вода шумить у сто потоках,

що з дна сріблистим мохом сяють.

 

Направо льон і льон наліво,

дібровою весілля їде.

Скрипки окрилюються співом,

і дзвонять тарілки із міді.

 

Розкотисті музики грають,

свячене сонце в короваю.

Весна весільна і п'янлива,

червоний клен, мов стяг.

 

Це ти мене заворожила

На смерть і на життя.

 

СЕЛО

 

Корови моляться до сонця,

що полум'яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом.

 

Від воза місяць відпрягають.

Широке, конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

 

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

 

РІЗДВО

 

Народився Бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

 

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць – золотий горіх.

 

 

КОЛЯДА

 

Тешуть теслі з срібла сани,

стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану

Дитя Боже повезуть.

 

Тешуть теслі з срібла сани,

сняться веснянії сни.

На тих санях Ясна Пані,

очі наче у сарни.

 

Ходить сонце у крисані,

спить слов'янськеє Дитя.

їдуть сани, плаче Пані,

снігом стелиться життя.

 

ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ

 

Весна – неначе карусель,

На каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.

 

Стіл ясеновий, на столі

слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

 

 

ПІСНЯ

ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ

МАТЕРІЇ

 

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,

накритий небом і обмотаний піснями,

лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,

і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

 

Рослинних рік підноситься зелена повінь,

годин, комет і листя безперервний лопіт.

Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,

і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

 

Прокотяться, як лава, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми

і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

задзвонять в моє серце джагани в копальні.

 

 

З к нижки “Книга Лева2

(1936)

 

СЛОВО ПРО АЛЬКАЗАР

 

День сороковий полум'я й погуби догоряє

в славі,

день сороковий брат на брата накладає хижу

руку.

Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене

кривавить.

Незламна тисяча обранців здавлює в серцях

розпуку,

б'ючись, хтозна, чи не із друзями

недавніми віч-на-віч.

День сороковий без спочину й сну,

в дощі вогненнім зливнім.

Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя.

Далі навіть

порепані з гарячки губи вимовляти слів

забудуть.

Не шкура вже – кора на пнях, на людських

пнях шорстких із сажі,

зів'ялі язики телепають в устах

просохлим листям,

лиш очі, очі сяють молодо, натхненно

й променисто.

 

Задиханий, вривчастий токіт мітральєз

на мить не щухне.

До сонця стіп скривавлених вітри один

по однім ляжуть,

і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці

виє глухо.

Толедо на сімох узгір'ях, на червоній кручі

Тахо,

це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт

прибите.

Земля – червона бляха, місяць в обрій вгруз

найгрубшим цвяхом,

пустиня, мати вітру, від людей бере •

за проїзд мито.

В мереживі крутих провулків горде місто

ювелірень,

де сонце з патини століть застигло

аж зелено-сіре,

тепер в трояндах пострілів зміняє ніч

у день багровий.

 

Хащі димів, багаття буре, сірі

й бронзові діброви,

трава колюча – ворса на кожухах

скель слизька від крови.

Лежать покошені тіла – рясні джерела

з них булькочуть,

джерела струменів червоних. В перегуках

хрипнуть дула,

в акордах мітральєз повзуть танкети,

жалять оси-кулі,

фонтан піску плює петарда, крові млява,

тьмяна п'янкість,

на гусеницях кручених коліс горбатий

тулуб танка.

 

Пустиня, мов червона ліра, під долонею

вітрів

видзвонює покутню псальму, свій пустельний

«Dies irae»,

і хор гармат, виригуючи з гирл свій

олив'яний спів,

погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.

На морі полум'я міцне судно –

незламний Альказар

в тюльпанах тисячі експльозій, в квітах,

зрослих з динаміту,

в короні із картечів, очервонений, сповитий

в жар,

на наших ось очах проходить прямо

з дійсности до міту.

В росі вогненній миє мармурово-кам'яне

обличчя,

щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі

за величнім.

Жовтень, 1936

 

З книжки “Зелена Єванеглія”

(1938)

ЗИМА

 

Кравці лисицям хутра шиють,

вітри на бурю грізно трублять.

О боже, стережи в завію

і людські, і звірячі кубла.

 

У сто млинах зима пшеницю

на сніг сріблясто-синій меле.

Назустріч бурі ніч іскриться,

привалюючи небом села.

31 березня 1935

 

ВЕСНА

 

Росте Антонич, і росте трава,

і зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки,

почуєш найтайніші з всіх слова.

 

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,

хто сипле листя – кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

 

З всіх найдивніша мова гайова:

в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,

на вільхах місяць розклюють зозулі,

росте Антонич, і росте трава.

 

 

ВИШНІ

 

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

 

Де вечори з Євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

16 квітня 1935

 

КРАЇНА БЛАГОВІЩЕННЯ

 

Завія зелені, пожежа зелені,

і квіття курява, і солов'їні схлипи.

Столи весільні – ох – столи не встелені,

і бджіл тьма-темрява, і молитовні липи.

 

В ромашок спів слимак дороги ввився круто,

і ранку кіш, що в ньому птаха – сонця помах.

Задума – не задума, смуток і не смуток,

це на країні цій трагічна папілома.

 

Мов два дракони, сонце й місяць, зорі-галич,

і білі села, й білий жар, і білість куряв.

Шевченко йде – вогонь, людина, буря –

і дивиться в столітню далеч:

 

в вогні пробуджена

князівна.

 

Хай на очах землі печать – тьми чорна

штольня!

І день не день, і ніч не ніч, і спів не віщий нам.

 

О земле, земле батьківська, клятьбо

бездольна,

моя країно благовіщення!

10 березня 1936

 

 

З книжки “Ротації”

(1938)

 

РОТАЦІЇ

 

Біжать алеї звуків, саджених у гами.

Мов на акорд, упав поверх на поверх.

Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір

від берега по берег, тінь вінків дубових.

 

Мусує день, мов склянка золотого чаю,

прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.

Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,

хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

 

Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.

Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин

крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.

Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

 

Але за муром джаз і танці лампіонів,

балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,

і жовті груди велетенських стадіонів

зітхають глухо під бурхливою юрбою.

 

І стеляться до ніг дими – покірні птахи,

а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку

антен червоне павутиння розіп'явши,

мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.

 

Мистці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,

припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,

а за законами нам невідомих формул

вирують дні й міста й вирують бормашини.

 

Дроти тремтять мов нерви. Теплий білий листик,

зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.

Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток

над вирвами нудних мелодій бормашини.

11 червня 1936

БАЛАДА

ПРО БЛАКИТНУ СМЕРТЬ

 

Примарні камениці і коші подвір'їв,

мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,

провалля ночі, що його ніхто не зміряв,

і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.

Зім'ятий і заляпаний паперу клаптик,

коротка, проста записка: «Ніхто не винен,

злочинця не шукати!» Йде у тихих лаптях,

мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

 

З розкритих проводів букетом синя пара,

із мідних, спухлих жил блакитна кров

струмує.

З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку

марить,

примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

 

Палає струм блакитний, мов душа в

натхненні,

і шепіт божевілля два серця колише

з-під дна свідомості.

І ніч у вир шалений!

І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

 

На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,

сідає миша місячна – цинічна й куца,

і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,

в неситих скорчах болю й насолоди в'ються.

 

Похилений над ними синій янгол газу

вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,

і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,

аж спаляться, немов останні краплі спирту.

24 грудня 1935

 

КІНЕЦЬ СВІТУ

 

Мов бура плахта, хмара круків

сідає на дахах бриластих,

і місяць, звівши сині руки,

немов пророк, став місто клясти.

 

За всі гріхи і всі провини,

за малість, зрадність і підлоту,

за злочини, що повне ними

кубло презирства і голоти.

 

Тоді розпутники і гарпагони

покутних псалмів заспівали,

і калібани били в дзвони,

й гетери, мов кобили, ржали.

 

Мерзенні, сороміцькі, мертві

люїзи з ліжок виходили,

й сарданапалів гордих жертви

червоні язики гострили.

 

Мов стріл дванадцять з неба пращі,

вітрів дванадцять шле додолу,

й Земля розкрила зворів пащі,

й розбите в кусні Сонця коло.

 

Гримить підземний лоскіт здаля,

вдаряє в мури буря дзвонів,

і місто котиться в провалля

під лопіт крил і мегафонів.

4 січня 1936

 

МЕРТВІ АВТА

 

Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях

машин завмерлі авта,

червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь

роки й хвилини,

і лиш незнане сонячне ядро колишеться,

як вічна правда,

що теж незнана й теж для нас невловна,

наче синій дух бензини.

Буває, що мерців з металу люди, мов шакали,

в сні тривожать

і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на

базарі, розкладають,

і мертві тулуби у синяві ночей стають

за грішні ложа

бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі

зла в них чад вливають.

Як ми копаєм кості ящурів під скелями

віків забутих,

колись копатимуть на цвинтарях міст наших

кості металеві.