Особливості політичного розвитку Закавказьких та Середньоазіатських пострадянських держав.

Модернізація Закавказьких та Середньоазійських країн відбувається різними шляхами та за наслідками радянських часів вони дуже схожі. Водночас час вагоме місце займають, з одного боку, східні традиції, а з іншого – тяжіння до західної цивілізації (за винятком Туркменістану). І все ж таки їхній досвід трансформації (як позитивний, так і негативний) може бути корисним.

Успіх грузинських реформ М. Саакашвілі і проекту країни в цілому означає, що пострадянський спадок, потужний зовнішній опір і «місцева специфіка» — не вирок. За умови політичної волі керівництва країни «покращувати життя вже сьогодні» можна не лише на папері. Саакашвілі, за великим рахунком, нічого нового не придумував, але корупцію таки подолав. Він насаджує кращі західні зразки організації суспільного й економічного буття. Так, є питання ціни реформ. Платою за них є певні — не зовсім прийнятні з точки зору канонів західної демократії — характеристики режиму. Крім того, наслідком грузинських реформ є тимчасове зростання рівня безробіття та низькі соціальні стандарти. Саме вони опосередковано породжують соціальну базу для опозиції. Але, як це не парадоксально, навіть у цьому сенсі грузинські реформи приносять користь. Адже тепер грузини мають новий виклик — навчитись вести цивілізований діалог між владою та її опонентами.

Президентсько-парламентська республіка Азербайджан балансує між інтересами Росії та Сполучених Штатів. Він погоджується на те, щоб його військові навчалися в НАТО, але відкритого наміру вступити до лав Альянсу не виявляє. На його території можуть проводити дозаправку американські літаки, але американські військові бази там розміщувати заборонено. Азербайджан демократичним шляхом виборів створив певний аналог спадкоємної монархії після обрання президентом І. Алієва, сина свого попередника. Гостра проблема – сепаратизм: самопроголошений Нагірний Карабах.

Вірменія – президентсько-парламентська республіка,член Митного та оборонного союзу з РФ. Президент – колишній прем'єр-міністр С. Саркісян. Вірменія, знаходитися у дуже несприятливій ситуації і єдиним кардинальним шляхом розв`язання її економічних проблем є відкриття азербайджано-вірменського і турецько-вірменського кордону, залучення Єревану до регіональних економічних проектів. США і Франція, у свою чергу, хочуть домогтися миру на Південному Кавказі. Карабаське питання ставить під сумнів систему регіональної стабільності, такої необхідної для здійснення енергетичних проектів. Крім того, Азербайджан уже оголосив, що сторона, яка найбільше сприятиме врегулюванню карабаського конфлікту, отримає великі об'єми природного газу.

Опозиційні сили в усіх трьох закавказьких країнах час від часу, точніше, від виборів до виборів досить гучно заявляють про себе. Проте навряд чи можна погодитись з тими спостерігачами, які одразу почали говорити про схожість подій у Єревані з драматичними акціями влади у Тбілісі (7 листопада 2007 року). Мовляв, «кольорові революції» починають їсти своїх дітей.

По-перше, у Вірменії ніколи не було «кольорової революції».

По-друге, природа подій у Тбілісі та Єревані досить різна. У Тбілісі молодий президент просто образився на натовп своїх критиків. У Єревані інший президент, зовсім не молодий і досить розсудливий, застосував армію, тому що для Вірменії останні сімнадцяти років – це єдина актуальна сила.

Центральноазійські країни дотримуються послідовного курсу на розбудову власних незалежних держав, проте, там спостерігається тенденція становлення авторитарних режимів, використовуючи звичаї, історичні традиції кожної.

У Киргизії через 5 років після «революції тюльпанів» протягом двох днів відбулися масові протести опозиції, які завершилися усуненням влади. Переворот супроводжувався масовими безладами та мародерством. Ця подія показала: є різні способи протесту та зміни влади, є різні революції, є насильницькі революції. Проте Росія знайшла важелі впливу та вдало скористалась скрутним становищем маленької республіки, після чого та вирішила приєднатися до Митного союзу.

На відміну від Киргизстану, у сусідніх Туркменістані та Узбекистані практично немає опозиційних сил, спроможних організувати дії зубожілого населення. Під приводом боротьби з тероризмом узбецька влада поставила опозицію поза законом, і будь-які прояви невдоволення жорстко придушує. У Туркменістані та Узбекистані повністю контролюються засоби масової інформації, встановились авторитарні політичні режими східного зразка.

Тим часом у Казахстані, на думку оглядачів, ще нещодавно були відсутні протестні настрої населення, бо економіка країни швидко розвивалась і підвищувався рівень життя. Але у Жанаозені 16 грудня 2011 р. відбулися масові заворушення, в яких активну участь взяли незадоволені працівники нафтових компаній області. Неофіційні джерела повідомляли про десятки загиблих. За словами Президента Н. Назарбаєва, за безладами у Жанаозені стояли організовані злочинні групи, які ділили гроші. Раніше влада заявляла, що призвідниками заворушень були працівники нафтових компаній, звільнені у зв'язку з несанкціонованими страйками. Проте великі запаси природних ресурсів дозволяють Нурсултану Назарбаєву розподіляти їх, контролюючи таким чином регіональних лідерів і місцеві клани.