Тенденції розвитку економіки знань

Стаття присвячена аналізу основних аспектів економіки, що базується на знаннях. Показано, що перехід до виваженого виробництва економічних знань у державі є запорукою процвітання економіки і нації, а на перехідному етапі поширюється аналіз і співставлення сукупності індикаторів економіки. Дж. 11.

 

Введення. Формування економіки, заснованої на знаннях, стає одним з основних стратегічних пріоритетів політики як розвинених країн, так і країн, що розвиваються. У червні 2000 року на Лісабонському саміті Радою Європи визначена стратегічна мета на сторіччя - економіка Євросоюзу повинна сформуватися «найбільш конкурентоспроможною (інвестиції в наукові дослідження та зміцнення єдиного ринку) і динамічною у світі економікою, яка заснована на знаннях (інвестиції в людський ресурс) і спроможна забезпечити стійке економічне зростання (стимулювання інвестицій у нові технології та розвиток інноваційного бізнесу), поряд зі зростанням кількості і якості робочих місць та зміцненням соціальної згоди». Однак для України процес переходу до економіки знань перебуває у початковій стадії, мало уваги звертається і на виробництво нових знань.

Постановка задачі. У російській науковій літературі рішенню проблеми виробництва нових знань присвячені роботи В.Л. Макарова, Д.С. Львова, Г.Б. Клейнера ін. Так, В.Л. Макаров досліджував основні аспекти економіки знань, що характеризують їхню високу значимість у діяльності підприємства, а Г.Б. Клейнер уважав, що кожна історична епоха народжувала свої домінуючі способи виробництва й оцінки нових знань. До цього процесу підключаються й українські економісти І.В. Сименко і Т.В. Соловйова, які визначають економічні знання індикатором розвитку суспільства, а Скороход Н.М. визнає, що інвестиції в освіту є головною умовою рівноважного економічного росту.

Питання виробництва нових знань одним з перших почав розглядати Ф. Махлуп, який обґрунтував значимість впливу їхнього створення на розвиток виробничої діяльності економічних агентів. Надалі І. Нонака визначив підходи до оцінки ефективності діяльності по виробництву нових знань. В якості основного критерію оцінки виробничої ефективності, він виділяє здатність суб'єкта перетворювати неформалізовані знання у формалізовані, але і він не запропонував методи оцінки ефективності впровадження нових знань у діяльність господарюючих суб'єктів.

Керуючись наведеним, метою дослідження виступає розпізнання і утвердження рис нової економіки на теренах господарства України. За методом перебору і співставлення множини індикаторів економіки вирішується задача розповсюдження здобутків від критичного аналізу досягнень в різних сферах людської діяльності з застосуванням високих технологій і новітніх знань.

Результати. Термін «економіка знань», введений у науковий обіг Фрицем Махлупом (1962 p.), був застосований спочатку до одного із секторів економіки. Зараз цей термін поряд з термінами «економіка, що базується на знаннях», «інноваційна економіка», «нова економіка», «суспільство знань», «електронна економіка» тощо є більш поширеним і використовується переважно для визначення типу економіки, у якій знання відіграють вирішальну роль, а виробництво знань є джерелом економічного зростання. За своєю сутністю «нова економіка» - це економіка знань та ідей, в якій основою створення нових робочих місць і вищого рівня життя населення є інновації, нові технології, що є інтегрованими в продукти і служби [1]. Тобто нова економіка характеризується як економіка, в якій високе економічне зростання є наслідком екстенсивного використання інформаційних технологій. У сучасній економічній літературі найчастіше використовується визначення, запропоноване фахівцями Всесвітнього банку, які під економікою знань розуміють економіку, що створює, поширює і використовує знання для прискорення власного росту і підвищення конкурентоспроможності. Тому в подальшому результатом якісного розвитку соціуму може стати ефективне застосування знання як найважливішого ресурсу соціально-економічного розвитку суспільства. За відповідними процесами формується зовсім інша економіка з новими властивостями і якісними характеристиками – це економіка інновацій, економіка знань. Нова якість економіки має незаперечні переваги, що узагальнюється у джерелі [2] як:

1) необмеженість ресурсної бази, бо знання на відміну від природних ресурсів безмежні;

2) неможливість локалізованості розвитку, бо взаємопроникнення економік рухається за рахунок високотехнологічної продукції;

3) віртуалізація взаємодії покупців і продавців, бо витрати на обіг знижуються;

4) неефективність протекціонізму як форми підтримки власного виробника, бо інновації обмеженими у своєму переміщенні не можуть бути;

5) формування та розвиток високотехнологічних ринків, бо науково-технологічний комплекс, який сприяє переходу середовища від рентно-сировинного укладу до інноваційного суспільства, має визначну роль;

6) зростання експорту інтелектуальних послуг і людського капіталу, бо цінність освіти як ресурсу, що копіюється в людині, а не в природних ресурсах, є більшою.

Провідні риси нової економіки визначив К. Келлі [3]. Він вважає найбільш очевидними в сучасному світі глобальний характер змін, що відбуваються, і оперування невідчутними благами, якими є ідеї, інформація і взаємовідносини, а за цим будуються переплетіння і взаємозв'язки між окремими сегментами економіки. Обґрунтованими є також і тенденції, що формують підвалини економіки знань за положеннями джерела [4], а саме: перетворення знань у важливий фактор виробництва поряд з капіталом, працею і природними ресурсами; збільшення частки сфери послуг і випереджальне зростання «знаннємістких» послуг для бізнесу; підвищення ваги інтелектуального капіталу й інвестицій у системі освіти і підготовки кадрів; розвиток і широкомасштабне використання нових інформаційно-комунікаційних технологій; перетворення інновацій в провідне джерело економічного зростання і конкурентоспроможності підприємств, регіонів і національних економік; усвідомлення в діловому середовищі важливості знання для забезпечення конкурентоспроможності і економічного зростання.

В історичному сприйнятті теоретичною основою обґрунтування економіки знань є ідея інновацій, яка в економічній науці споконвічно пов'язується з нововведеннями і перетвореннями у різних сферах суспільного виробництва. А. Сміт і К. Маркс заснували традицію, яку згодом розвивали Р. Солоу і Е. Денісон, розглядати в якості одного з основних джерел інноваційного розвитку економіки нове в науці і техніці. Доказових наукових фактів, щоб здійснювати таке повсемісно не знайшлося, і тільки на сучасному етапі розвитку цивілізації ключовими елементами для розуміння інноваційного розвитку включені поняття «знання» і «інформації», інновації уявляються як злиття потоків у результаті цілеспрямованого розвитку науки, техніки і технології, а інноваційна економіка - як економіка знань, де знання, що включені в інновації, відіграють домінуючу роль в економічному розвитку. Такий зв'язок визнається, але первинним визнається поперемінно то людина, то капітал.

У теперішній час в економіці знань особлива увага приділяється людському капіталу і створенню такої інфраструктури, що дозволила б оптимально використовувати накопичений суспільством досвід і знання у виробництві і споживанні. Для рішення таких завдань і дослідження нових процесів і явищ формується система індикаторів, що відображає рівень розвитку сектора підвищеного попиту на знання і у цілому до економіки, заснованої на знаннях. Запропонована і діє система індикаторів економіки, що базується на знаннях. За складом цієї системи можна досягти позитивних зрушень, якщо працювати з наступними групами індикаторів, як-от:

1. Інноваційна активність. Інноваційна активність (частка підприємств, які займаються інноваціями) в економіці України низька, її рівень коливається в межах 11,2-14,2%. Наприклад, 13,0% було в 2008 р. Для порівняння: скажемо, що в 2000 р. рівень інноваційної активності був вищий у 1,5 рази і становив 18,0%. Але у тому році проти попереднього майже не збільшилися обсяги витрат як на дослідження і наукові розробки, так і на придбання машин та устаткування, що потрібні були для упровадження інновацій. Тобто показники інноваційної активності в Україні не відповідають сучасним світовим тенденціям: у розвинених країнах (Японія, Німеччина) статистика фіксує їх рівень у 50-80%, а в країнах Центральної і Східної Європи - 30% [5].

2. Розмір інвестицій у сектор знань (як у суспільний, так і у приватний), що включає видатки на вищу освіту, наукові дослідження і дослідно-конструкторські розробки та у розробку програмного забезпечення. Інвестиції в знання в окремих країнах складають майже 9% ВВП, доля витрат на науку коливається від 1,8 до 6,8%. Найнижчий рівень цього показника мають країни Південної Європи, а найвищий - країни Північної Європи, Південна Корея і США. До речі, США і Японія уже декілька десятиліть звертають пильну увагу на економіку знань: з 1994 р. частка їх видатків на науку зростала динамічніше, ніж в ЄС. Для прикладу скажемо, що стаття 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачає бюджетне фінансування даної сфери в розмірі 1,7% ВВП, але довгий час фінансування науки з цього джерела коливається у межах 0,41-0,48 ВВП [6]. У 2007 p. рівень досяг - 0,93% [7], і майже не збільшується.

3. Розробка і випуск інформаційного і комунікаційного устаткування, програмного продукту та послуг. Так, у 2002 р. найвищими темпами комп'ютеризації характеризувалися Китай (42%), Індія (25%), а в країнах Східної Європи - Польща (23,6%) і Німеччина (13,7%). В Україні прискорення темпів комп'ютеризації відбулося у 2003 p.: 18,1% проти 3,4% у попередньому. Але тенденції розвитку тут різнобічні - за 2000-2004 pp. частка Інтернет-споживачів у розвинених країнах зменшилась з 73 до 57%, а в країнах, що розвиваються, навпаки, збільшилася з 25 до 38% [6], і така тенденція розвитку залишається.

4. Збільшення чисельності зайнятих у сфері науки і високих технологій. У 1999 р. в країнах нараховувалося близько 38 млн. чол. (25% трудових ресурсів), зайнятих висококваліфікованою працею в названій сфері. В Україні цей показник постійно знижується: в 1990 р. із 1000 зайнятих в науково-технічній сфері працювало 11 таких фахівців, в 2000 р. - 6, а в 2005 р. - 5 [6]. В 1998 р. Україна по кількості наукових і інженерно-технічних працівників, зайнятих у сфері НІОКР із 6761 чол. на 1 млн. жителів, випереджала Японію і США (відповідно, 5777 і 3732 чол.). В 2006 р. цей показник в Україні складав уже 3495 чол. на 1 млн. жителів, у той час як позиції США і Японії не змінилися [8]. Але інтелектуальний потенціал країни залишається досить потужним і на теперішній час. Так, по даним ЮНЕСКО по інтелекту нації Україна займає 23 місце серед 192 країн.

5. Обсяг і структура венчурного капіталу. Цей індикатор зберігає роль провідного джерела фінансування нових високотехнологічних фірм. Частка венчурного капіталу у другій половині 90-х років XX століття становила 0,21% ВВП у США, 0,16% ВВП у Канаді і Нідерландах. Треба нагадати про те, що у країнах ЄС обсяг венчурного капіталу наприкінці минулого століття перевищував 10 млрд. дол. Середній прибуток на цей капітал приблизно вдвічі перевищує величину середнього прибутку промислових компаній країни, що і є перевагою. На 01.10.2009 р. в Україні діяло 968 інститутів спільного інвестування, з них 730 (75,4%) - це венчурні фонди, загальний обсяг активів яких сягав 58,7 млрд. грн.

6. Участь приватного капіталу у фінансуванні НІОКР. У більшості країн його частка у 90 роки ХХ століття зростала: зокрема, у країнах ЄС - із 52% до 55%, а у США - з 57% до 67%. В Україні ХХ століття видатки на наукові і науково-технічні роботи з бюджету зазвичай не перевищували 40-50% від загальної потреби, а інші - фінансуються з джерел, що є недержавними [7].

7. Структура видатків на НІОКР по стадіях наукових досліджень. У структурі фінансування наукової діяльності в Україні перше місце займають наукові розробки, що спрямовуються на фундаментальні дослідження, які сягають 22,5%, 17,0% - на прикладні та 12,0% на наукові послуги. Все ж таки, така структура фінансування в цілому, за оцінкою [7], відповідає світовим стандартам і сучасним потребам розвитку економіки держави.

8. Міжнародне співробітництво в галузі науки і інновацій. Експорт відповідних послуг в Україні постійно збільшується: з 2003 р. по 2005 р. він зріс з 52,9 до 98,3 млн. дол. США, а загальна кількість придбаних нових технологій у 2000-2007 pp. складає 5633. На власні дослідження і розробки за останні роки припадає в середньому 13-14% технологій від загальної кількості отриманих. Угоди на придбання технологій складаються постійно і постійно задовольняються.

9. Посилення кооперації між фірмами, науково-дослідними організаціями і університетами. Такий індикатор діє за домовленостями з провідними науковими центрами світу, які поширюються. Розрахунки не ведуться.

10. Міжнародний обмін результатами винахідницької діяльності. Для довідки – 14% отриманих у країнах патентів придбано іноземними резидентами, одночасно ці країни придбали близько 15% патентів із-за кордону.

11. Мобільність учених і інженерів, особливо високої кваліфікації. З України виїжджають постійно як фахівці, різної кваліфікації, так і ті студенти, що їдуть працювати чи вчитися до США, Англію, Німеччину й інші країни. Цей рух не обчислюється.

12. Збільшення обсягу фінансових операцій, у тому числі потоків прямих іноземних інвестицій. Прямі інвестиції в Україну складали у 1996 р. - 483,5 млн. дол. США; 1999 р. - 2063,6 млн. дол. США; 2000 р. - 2810,7 млн. дол. США; 2005 р. - 6794,4 млн. дол. США; 2007 р. - 16890,0 млн. дол. США; 2008 р. - 21607,3 млн. дол. США; 2009 р. - 29489,4 млн. дол. США. Прямі інвестиції за даними НБУ і Фонду державного майна України з України у 1996 р. досягли 20,3 млн. дол. США; у 1999 р. - 127,5 млн. дол. США; у 2000 р. - 97,5 млн. дол. США; у 2005 р. - 166,0 млн. дол. США; у 2007 р. - 219,5 млн. дол. США; у 2008 р. - 243,3 млн. дол. США; у 2009 р. - 6196,1 млн. дол. США. Тобто динаміка розвитку реєструється.

13. Частка високотехнологічних галузей обробної промисловості і
високотехнологічних послуг. Частка валової доданої вартості галузей високих технологій високого і середнього рівня у ВВП наприкінці 90-х років XX століття була особливо високою в Ірландії (понад 16%), Південній Кореї (12,6%), Німеччині (11,7%) і Японії (10,7%). Сукупна частка середньо і низькотехнологічних галузей в структурі виробництва обробної промисловості в Україні у 2008 р. складала 75%, середньо і високотехнологічних - 21,5%, високотехнологічних - лише 3,2% [5]. Тут факт тільки коментується.

14. Рівень розвитку ринкових послуг з підвищеним попитом на знання. Складає близько 18% ВВП, а разом з неринковими послугами, такими, наприклад, як освіта і охорона здоров'я, досягає 29-30%.

15. Зростання частки високотехнологічної продукції в товарообміні між країнами. Позитивне сальдо провідних країн у торгівлі високотехнологічною продукцією. За останні 20 років обсяг продажів в наукомісткому секторі розвинених країн збільшувався в 1,7 рази швидше, ніж в обробній промисловості. Так, США щорічно від експорту наукомісткої продукції отримує приблизно 700 млрд. дол. США, Німеччина – 530, Японія - 400. Попит на наукомістку продукцію у 2010 р. сягав рівня 3,5 - 4 трлн. дол. США.

16. Прискорення патентування результатів нових розробок і винаходів в області високих технологій. За останні роки зростає швидкість матеріалізації та упровадження знань. Так, для співставлення скажемо, що час між винаходом і його упровадженням складало для фотографії - 100 років, парової машини - 80, телефону - 50, літака - 20, атомної бомби - 6, лазера - 2 роки, а факсу – вже тільки 3 місяця [9].

Тривалий період часу, практично до середини XX століття, видатні вчені-економісти, призначаючи важливу роль використання нових знань у господарській діяльності економічних суб'єктів, розглядали тільки один вид знань, а саме: формалізоване знання, що необхідне у виробничих процесах. Тому, практично до 60-х років того століття, у світовій науковій думці були відсутні спроби класифікації знань, а вже потім Ф. Махлуп [10] підрозділяв всі знання, якими володіє конкретний індивід, на наступні п'ять видів, як-от:

1) практичні знання. Ті знання, що мають значення для роботи, прийняття рішень і дій і що можуть бути підрозділені у залежності від сфери діяльності на професійні знання, знання в галузі конкретної економіки, знання робітника, політичні знання, знання в області домогосподарства, інші практичні знання;

2) інтелектуальні знання. Ті знання, які задовольняють інтелектуальні потреби, вважаються ознакою широкої гуманітарної, природної освіти і загальної культури;

3) буденні знання. Ті знання, що задовольняють дрібну цікавість або потребу у невибагливих розвагах і емоційному збудженні;

4) духовні знання. Ті знання, що відносяться до пізнання віри, духовності і шляхів порятунку душі;

5) непотрібні знання. Ті знання, що лежать поза сферою інтересів того, хто пізнає, зазвичай здобуваються випадково і утримуються в пам'яті безцільно.

Очевидним є те, що до людського капіталу підприємства прямо, тобто безпосередньо, може бути віднесена тільки деяка виокремлена частина практичних знань працівника як індивіда (професійне знання, знання з галузі конкретної економіки, знання робітника) і, частково його інтелектуальні знання, які є необхідною умовою новаторства і творчості в бізнесі. У той же час, керуючись принципом системного підходу, не можна сказати однозначно, що інші знання індивіда не мають ніякого відношення до бізнесу підприємства. У тому числі і до його інтелектуального людського капіталу. Але оскільки, їхній вплив опосередкований, а тому їх важко облічувати, то рух до них гальмується. Наприклад, якщо система духовних цінностей особистості вступає в протиріччя з корпоративною філософією, то працівник може звільнитися з підприємства, тобто вийти за рамки системи, що створює вартість бізнесу, за рамки інтелектуального капіталу підприємства і т.ін. Таким прикладом підтверджується думка про те, що завжди є відносність і штучність процесу, але є й класифікація змісту.

Досліджуючи сутність класифікацій, треба визнати, що найбільш прийнятною є класифікація знань, що розроблена експертами Європейської комісії. У відповідності до неї враховуються [9]: наукові знання, що формуються в університетах, державних науково-дослідних інститутах і приватному корпоративному секторі досліджень і розробок; технічні знання, основними постачальниками яких є компанії підприємницького сектора, що проводять власні дослідження і розробки, інститути підприємницького сектора і державні наукові установи, університети, а також дослідницька активність у нових підприємницьких структурах, що виникають при створенні нового бізнесу; інновації, що здійснюються компаніями підприємницького сектора та новими створеними підприємствами; інтелектуальний капітал, що створюється у результаті діяльності університетів по підготовці фахівців і кадрів вищої кваліфікації, у процесі досліджень у державному і підприємницькому секторах, а також в інших спеціалізованих закладах вищої професійної освіти; кваліфікації і компетенції, що одержані в процесі навчання у вищих навчальних закладах, у корпоративному секторі, на професійних курсах або з'являються в результаті професійного досвіду працівників у всіх сферах економіки, включаючи і дослідницький сектор; інформаційно-комунікаційні технології, що створені в корпоративному секторі і розповсюджуються завдяки їхньому застосуванню та діяльності мережних структур.

Знання в певному сенсі є предметом самостійного економічного аналізу, його вартість і значення у виробництві все більше зростають, а отже зростає і його роль у розвитку економіки. Знання в економічній літературі представлені в декількох типах. Наприклад, експерти і економісти пропонують розрізняти чотири основних типи знань [11], а саме:

1) набір фактів - «знати що». Знання найбільш близькі до розуміння терміну «інформація» і можуть бути роздроблені і представлені у вигляді одиниць інформації;

2) знання як причина або основа, що утворює предметну область - «знати чому». Це наукове знання, є основою технологічних розробок продуктів і процесів, які визначають роботу більшості промислових галузей економіки. Виробництво і відтворення таких знань відбувається в організаціях, що є науково-освітнім комплексом - університети, науково-дослідні інститути, технологічні лабораторії і т.ін. Доступ до знань відбувається завдяки діловим контактам із ученими і кваліфікованим персоналом, зайнятим у відповідному комплексі, а також шляхом організації спільної діяльності, включаючи науково-дослідні проекти;

3) знання як набір спеціальних умінь або здібностей зробити що-небудь - «знати як». Знання тотожні категорії «конкретна праця», введеної в науковий обіг К. Марксом у провідній праці «Капітал»;

4) знання, що ідентифікують індивідуального носія - «знати хто». Знання включають інформацію про те, хто і якими знаннями і навичками володіє, комплекс соціальної взаємодії, що дозволяє використовувати досвід експертів. Чим вище ступінь економічної спеціалізації і поділу праці, чим вище ступінь технологічних змін у суспільстві, тим більшу значимість мають такі знання. Носять вони переважно внутрішній характер і інформаційному обміну піддаються рідко.

Аналіз змісту, специфіки і характеру використання знань дозволяє виділити і різновиди знань, які обумовлені їхнім споживчим характером і націленістю на втілення в конкретний товар чи послугу [9]. Розрізняються процедурні знання, які застосовуються для здійснення дій і відповідають на питання «як робити?», декларативні знання, що мають справу з описом і інформацією й відповідають на питання «що робити?», епізодичні знання, які використовуються, виходячи зі схожості ситуацій, аналогічності тематики попередніх епізодів, подій які, зберігаються, узагальнюються і знову застосовуються в новій ситуації, евристичні знання, які відносяться до практичних правил, виведені на загалах власного досвіду і дозволяють відзначити різницю між фахівцем і новачком, і, нарешті, які є знаннями про способи і методи пошуку та переробки інформації, прийняття рішень про те, коли необхідно звертатися до того чи іншого типу знань. Останні характеризуються більш високим рівнем абстракції в порівнянні з епізодичними, процедурними і декларативними знаннями.

Важливою якістю знання є його стабільність, що відображає, наскільки конкретні нововведення і наукові пізнання приймаються суспільством. Стабільність можна відобразити як вимір, що відповідає істинності і доказовості для більшості суб'єктів. Чим стійкіше знання, тим конкретніше уявлення людини про той чи інший об'єкт знання, бо знання - це продукт, з одного боку, приватний, який можна привласнювати, а з іншого боку - суспільний, що належить усім. Тому складається два підходи до виміру знань, а саме: по витратах на їхнє виробництво і по ринковій вартості проданих знань. Витрати на виробництво включають видатки на дослідження і розробки, на вищу освіту, на програмне забезпечення і т. ін., а ринкова вартість знань визначається попитом, і тільки попит визначає жити або не жити даному знанню надалі.

Знання має три принципові особливості. Перша особливість пов’язується з дискретністю знання як продукту, бо конкретне знання або створене, або його немає, а тому знання наполовину не існує точно так же, як і на одну третину. Друга особливість полягає в тому, що знання, подібно іншим суспільним благам, будучи створеними, доступні всім без винятку. Третя особливість полягає в тому, що за своєю природою знання є інформаційним продуктом, а інформація після того, як її спожили, не зникає, як звичайний матеріальний продукт. Останнє означає, що знання в сучасному світі включаються в основу соціально-економічних систем і розглядаються як найважливіша домінанта їх розвитку. Тобто знання:

- нарівні з капіталом і працею є ключовим фактором економічного зростання;

- є продуктом, оскільки виробництво знань є найбільш важливим і
визначальним компонентом сучасної економіки;

- стає найважливішим компонентом економічних відносин;

- є найважливішим чинником розвитку інформаційного суспільства, тобто такого сучасного суспільства, що базується на знаннях.

Висновки. Наукова новизна переходу до виробництва нових знань визначається двома факторами – науково-технічним прогресом і підприємницькою взаємодією – які в Україні поширюються після спаду господарства і стагнації. Таке з часом неминуче зверне увагу державного управління як на інформаційні технології, так і на знання, що їх рухають і розвивають соціуми. На даній стадії розгортання економіки інновацій і економіки знань дозволяється вести мову про соціальний ефект, бо будь-який інший ефект не оцінюється, і синергетичні зрушення. Оскільки знання є продуктом, який не потребує значних матеріальних витрат, їх обмін, за особистим досвідом, може бути необмеженими і перспективним для подальшого дослідження.

 

Список літератури:

1. Ткаченко Т.О. Інвестиції у вищу освіту - модуль «нової економіки» / Матеріали Міжнар. семінару «Нова економіка і вища освіта», 16-17.01.2003 p. / ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. - Донецьк, 2003. - С. 155-158.

2. Грузков И.В. От индустриальной экономики к экономике знаний: теоретические аспекты, условия и возможности перехода / И.В. Грузков // Вестник Северо-Кавказкого гос. техн. ун-та. - 2008. - № 3. - С. 16-22.

3. Kelly К. New Rules for the Economy. Ten Radical Strategies for a Connected World. New York: Vikinq. -1999. - P. 2.

4. Хохлов Ю.Е. Экономика, основанная на знании: социально-экономические тенденции и политические цели / Ю.Е. Хохлов, С.Б. Шапошник // Информационное общество. - 2002. - № 4. - С. 4-7.

5. Мамонтова Н. Тенденции и особенности формирования и использования интеллектуального капитала в Украине / Н. Мамонтова // Экономика Украины. - 2010. - №8. - С. 30-39.

6. Гончаров Ю. Научный потенциал как фактор развития инновационно-инвестиционной системы Украины / Ю. Гончаров, А. Касич // Экономика Украины. - 2007. - №3. - С. 42-51.

7. Другов А. Направления совершенствования финансового обеспечения сферы науки в Украине / А. Другов // Экономика Украины. - 2010. - №7. - С. 69-77.

8. Ильяшенко С. Сущность, структура и методические основы оценки интеллектуального капитала предприятия / С. Ильяшенко // Экономика Украины. - 2008. -№11. - С. 16-26.

9. Мильнер Б. Управление интеллектуальными ресурсами / Б. Мильнер // Вопросы экономики. - 2008. - № 7. - С. 129-141.

10. Махлуп Ф. Производство и распределение знаний в США / Фриц Махлуп. - М.: Прогресс, 1966. - 462 с.

11. Миндели Л.Э. Концептуальные аспекты формирования экономики знаний / Л.Э. Миндели, Л.К. Пипия // Проблемы прогнозирования. - 2007. - №3. - С. 121-125.

 

 

УДК 330.13

 

Саенко Г.В., Микуленко Л.И.