Права та обов'язки подружжя

Подружжя має особисті немайнові права та обов'язки, право особистої приватної власності дружини та чоловіка, право спільної сумісної власності подружжя, права та обов'язки подружжя на утримання.

До особистих немайнових прав і обов'язків подружжя належать: • право дружини на материнство і право чоловіка на батьківство. За законом, небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини, так само як відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини, може бути причиною розірвання шлюбу;

• обов'язок подружжя піклуватися про сім'ю (не тільки матеріально, а передусім через побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, відповідальності за свою поведінку);

• право дружини та чоловіка на: повагу до своєї індивідуальності, фізичний та духовний розвиток, зміну прізвища, розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї, особисту свободу. Останнє право включає право дружини і чоловіка на вибір місця свого проживання та припинення шлюбних відносин. Важливим аспектом цього права є законодавче положення про те, що примушування до припинення шлюбних відносин або їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, встановлені законом.

Визначення змісту права особистої приватної власності дружини та чоловіка пов'язане з тим, що кожен з подружжя може мати майно, яке є його особистою приватною власністю. Особливістю цього майна, з правової точки зору, є те, що режим володіння та користування таким майном визначають не спільно дружина і чоловік, а той з подружжя, хто є власником майна. При цьому при користуванні та розпорядженні таким майном мають враховуватися інтереси сім'ї, насамперед дітей.

Особистою приватною власністю одного з подружжя є:

• майно, набуте ним до шлюбу;

• майно, набуте ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, або за кошти, які належали йому особисто;

• речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

• премії, нагороди, які дружина, чоловік одержали за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження)

речі, яка їй (Йому) належала, а також на відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди; страхові суми, одержані нею (ним) за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням. Суд може визнати особистою приватною власністю одного з подружжя й інше майно.

Право спільної сумісної власності подружжя означає, що обидва з подружжя є співвласниками певного майна, яке є для них спільним. Особливістю правового режиму сумісної власності є те, що у спільному майні не визначається частка кожного з подружжя.

На праві спільної сумісної власності дружині та чоловікові належить майно, набуте ними за час шлюбу. При цьому визнання такого майна спільною сумісною власністю не залежить від того, що один з подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя є:

• заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу;

• речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної вартості, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Вони розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, а також те, що дружина і чоловік мають право на поділ такого майна, незалежно від розірвання шлюбу. Порядок поділу зазначеного майна визначається законом або домовленістю між подружжям, шлюбним договором.

Право спільної сумісної власності на майно, набуте під час спільного проживання, виникає також у жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

Права та обов'язки подружжя на утримання базуються на таких принципах побудови сімейних відносин, як взаємодопомога та підтримка. Правовим обов'язком дружини та чоловіка є матеріальна підтримка один одного.

Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Таким, що потребує матеріальної допомоги за законом вважається той із подружжя, заробітна плата, пенсія, доходи від використання майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Закон також передбачає особливі випадки виникнення права на утримання. Так, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності, а дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка-батька дитини до досягнення дитиною трьох років. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років. Якщо дитина проживає з батьком, то цей чоловік має право на утримання від дружини-матері дитини.

Право особи на утримання зберігається і після розірвання шлюбу. Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою, за рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, в грошовій формі. Право на утримання може бути припинено за законом або за домовленістю подружжя.

5. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна

 

Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу майна та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розглянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між батьками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідносини поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками і призначеного для потреб усієї сім'ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.

 

Кожна сім'я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вва: жається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право влас: ності дитини на таке майно (cт. 174).

 

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встановлюються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).

 

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюється на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).

 

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).

 

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім'я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Неповнолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповідно до ЦК.