РОЗДІЛ I
§ 1. ЕЛЛІНСЬКИЙ ЧАС (VII–II ст. до н. е.)
Давньогрецька колонізація Північного Причорномор’я: географія і хронологія. Південні регіони сучасної України, що від VII ст. до н. е. належали Великій Скіфії, були інтегровані в економічні структури середземноморської цивілізації вже з VI ст. до н. е., коли на північному узбережжі Чорного моря було засновано більшість давньогрецьких поселень (апойкій). Розгортанню торгівлі між Північним Причорномор’ям та всім іншим еллінським світом сприяло перетворення цих апойкій (колоній, поселень) на потужні економічні центри та повноцінні поліси (міста-держави), юридично й фактично незалежні від своїх метрополій (міст-матерів).
Першою давньогрецькою колонією Північного Причорномор’я стала Борисфеніда, заснована в VII ст. до н. е. на півострові (зараз острові) Березань, у Дніпровсько-Бузькому лимані. Наступного, VI ст., як гриби після дощу, виникають інші колонії: Ніконій (біля сучасного с. Роксолани) і Тіра (від грецької назви Дністра – Тірас) у районі Дністровського лиману; на основі Борисфеніди формується Ольвія (у перекладі – Щаслива) в районі сучасного с. Парутине Миколаївської області; Керкінітида (сучасна Євпаторія), Калос-Лімен (у перекладі Прекрасна гавань, сучасне смт Чорноморське), Херсонес Таврійський (у перекладі Півострів Таврів, у межах сучасного Севастополя) у Західному Криму; Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Німфей у Східному Криму; Гермонасса (сучасна ст. Таманська Темрюкського району Краснодарського краю, РФ), Фанагорії (Таманський півострів, 25 км на північний захід від Гермонасси), Синдська гавань (Горгіппія, сучасна Анапа) на березі Чорного моря на стику Таманського півострова і Великого Кавказу.
Метрополією більшості грецьких поселень півдня сучасної України було малоазійське місто Мілет. Цей поліс, згідно з Плінієм Старшим, заснував понад 90 колоній. Окрім мілетян, у колонізації брали участь теосці, родосці, делосці тощо. Еллінське населення заснованих ними міст належало до греків-іонійців з певними домішками греків-еолійців. Лише одна північночорноморська колонія Херсонес була заснована греками-дорійцями, вихідцями з південночорноморського міста Гераклеї Пон-тійської, мешканці якої походили з Мегар.
В історії античних держав цього великого регіону можна виділити два основних періоди:
а) VIІ–ІI ст. до н. е. – час самостійного життя на базі еллінських традицій і більш-менш мирного співіснування зі скіфськими племенами;
б) I ст. до н. е. – VI ст. н. е. – період підпорядкування спочатку Понтійському царству Мітридата VI Євпатора, потім Римській державі, час експансії сарматів, руйнівних набігів гетів, готів, гунів та значного посилення “варваризації” культури і побуту.
Особливості чорноморської торгівлі в періоди архаїки, класики та еллінізму. Давньогрецькі полісні держави завжди прагнули до замкненості й самозабезпечення – давнього ідеалу автаркії. Утім, невід’ємною частиною їх економіки була торгівля, потрібна для забезпечення громади товарами, життєво необхідними (як з фізичного, так із духовного погляду), виробництво яких на місці налагодити неможливо. Тому торгівля займала другорядне місце в економіках суспільств Греції VII–VI ст. до н. е., адже купували лише те, що виробляти на місці об’єктивно не могли. Тоді й надалі торгівля існувала поряд з іншими формами обміну та забезпечення товарами: дарами, конфіскаціями іноземних вантажів, військовою здобиччю, стягуванням натуральних податей від залежних земель і народів тощо. З V–ІV ст. до н. е. ситуація дещо змінюється, в античній економіці торгівля посідає все більш значущіше місце. Однак протягом усієї своєї історії антична цивілізація залишалася аграрною: натуральні форми ведення господарства завжди переважали над товарними (це характерно для всіх традиційних суспільств), і тільки в епохи економічного розквіту та піднесення окремі галузі виробництва, переважно ремесла й промисли, орієнтувалися на ринок. У виробництві сільгосппродукції лише одна–дві агрокультури були розраховані на продаж. Для Аттики це оливки, точніше оливкова олія; для Хіосу, Фасосу, Егіни – виноград, точніше вино; для Боспору – пшениця. У цілому ж господарство залишалось полікультурним, і все необхідне для життя господаря та його родини вироблялося переважно на місці.
Зовнішня торгівля провадилася, як правило, морськими шляхами. Чор-
не море греки називали Евксінським понтом (Гостинним морем) або просто Понтом (морем). Азовське море йменувалося Меотидою. Основні торгові шляхи визначалися природними чинниками: напрямком течій, часом і терміном навігації, погодними умовами. Греки знали в основному каботажне плавання вздовж берега. Від чорноморських проток у Понт ішло два основних шляхи: вздовж західного берега до Ольвії і далі до Криму; вздовж південного та східного берегів до Боспору Кіммерійського. Наприкінці V ст. до н. е. грецькі моряки, опанувавши місцеву розу вітрів, відкрили найкоротший шлях від Босфору (Впротока Боспор Фракійський) до Криму безпосередньо через Чорне море – від мису Карамбій у Пафлагонії до мису Кріуметопон (Баранячий Лоб) у Таврії (сучасні Керемпе в Туреччині та Сарич – найпівденніший мис Криму). Окремий морський шлях ішов Меотидою від Боспору Кіммерійського (Керченська протока) до Танаїсу (Дону). Річкові шляхи були основними комунікаціями у греко-варварській торгівлі.
На всіх шляхах важливе значення мали спеціально засновані поселення – грецькі, варварські чи змішані. Такі місця, спеціально обладнані греками для ведення далекої оптової торгівлі й розташовані переважно на березі моря, мали назву емпоріїв (дослівно – ринок). Там надавалися портові, митні та складські пільги. Дуже швидко функції емпоріїв вийшли за межі первинних завдань. Приміром, колонія Борисфеніда набула важливого стратегічного значення, дбаючи про безпеку на островах, півостровах, мисах під час проходження суден. Вона стала своєрідним транзитним пунктом, від якого найближчими сухопутними і водними шляхами можна було зв’язатися з найвіддаленішими лісостеповими районами Скіфії, заселеними осілими землеробськими племенами. Таку функцію виконували всі подібні поселення. Скажімо, на середземноморському узбережжі Іспанії існувало давньогрецьке місто під назвою Емпорій, яке не тільки забезпечувало морську комунікацію в трикутнику Іспанія–Галлія–Італія, але й підтримувало міцні економічні контакти з галльськими та лігурійськими племенами.
Оскільки торгівля здійснювалася переважно морем, острівні та прибережні поліси більш утягувалися в неї, ніж розташовані в глибині материка. Уже з VI ст. до н. е. налагоджуються тісні торговельні контакти північночорноморських колоній з власними метрополіями – іонійськими центрами Малої Азії, а також з островами Егейського моря – Мілетом, Клазоменами, Хіосом, Самосом, Теосом, Родосом, Лесбосом, за посередництвом яких підтримувалися зв’язки навіть з Навкратісом (Єгипет). З другої половини цього століття свою зацікавленість у торгівлі з північнопонтійським регіоном починають виявляти Афіни, а разом із ними Корінф, Егіна тощо. Після греко-персидських війн провідні позиції в понтійській торгівлі протягом V – останньої чверті IV ст. до н. е. перейшли саме до Афін. Контролюючи чорноморські протоки, афіняни отримали можливість регулювати понтійський експорт та імпорт. Особливих масштабів набула торгівля Афін, що періодично страждали від нестачі хліба, з Боспором.
Починаючи з кінця V ст. до н. е. на північночорноморських ринках посилюються позиції південночорноморських центрів, насамперед Синопи, Гераклеї, Амісу, Амастрії та ін. З VI ст. до н. е. налагоджуються торговельні контакти з Колхідою (сучасна Грузія), із західно- (Істрія, Каллатія) та східночорноморськими (Фасіс) полісами, а також між самими містами регіону. У IV–І ст. до н. е. серед торгових партнерів північнопонтійських колоній бачимо провідні центри Егеїди – Родос, Парос, Фасос, Кос, Ікос, Кнід, Делос; Малої Азії та Східного Серед-земномор’я – Синопу, Гераклею, Пергам, Александрію Єгипетську.
Після І ст. н. е. північночорноморський ринок органічно включається в економічну систему Римської імперії, чия політична орбіта охопила грецькі держави регіону. Понтійські колонії в цей час активно торгують з економічними центрами Сирії, Єгипту, Малої Азії, західноримськими провінціями.
Серед товарів, які могло запропонувати Північне Причорномор’я грецькому світу та які завжди мали стійкий попит, перш за все був хліб – стратегічний товар Еллади, раби, яких поставляли переважно з варварських теренів, та риба й продукти її переробки (наприклад, рибні соуси), на промисел і продаж якої переорієнтується значний сегмент північнопонтійських економік з ІІІ ст. до н. е.
До V–IV ст. до н. е. в Греції ще не було професійного прошарку торговців, а епізодична заморська торгівля здійснювалася принагідно різними мандрівниками (емпорами), щоб окупити власну подорож. Згодом з’являються фахові торговці – крупні закордонні купці (їх теж називали емпорами), посередники-перекупники – полігкапели та дрібні гендлярі – капели. Емпори самі виступали як власники транспортних засобів або фрахтували кораблі у навклерів (судновласників). Великий торговець тримав у ключових пунктах, з якими вів справи, відповідальних осіб (рабів, вільновідпущеників, членів родини або компаньйонів), які стежили за боржниками, зустрічали чи виряджали торговців з товаром, вивчали ринкову кон’юнктуру. Зусиллями міняйлів (трапезитів) і храмів поши-рилися банківсько-фінансові операції кредитування торгівлі, фіксовані в різноманітних договорах. За відсутності практики страхування кораблів і вантажів, виходячи з ризиків сезонної навігації та піратської загрози, позикові проценти під час кредитування морської торгівлі значно перевищували відсотки з інших видів позик. Отже, діяльність учасників торговельних операцій у добу розквіту античної економіки мала високо-організований характер, будучи орієнтованою на раціональне отримання прибутку, подібно до капіталістичних господарств Європи.
Організація митної діяльності. Народні збори (“демос”, “народ”) еллінських полісів як юридично найвищий орган влади поряд з питаннями зовнішньої політики, оборони, нагородження громадян та іноземців, регулювали економічне життя держави. Від імені народу та ради (“буле”) видавалися закони про грошовий обіг та утворення продовольчих резервів, виносилися постанови про надання купцям привілеїв і звільнення їх від сплати мита, про дарування іноземцям громадянських прав, торговельних і митних пільг. У Боспорі ці прерогативи належали тирану як формальному й реальному главі держави, який тривалий час носив подвійний титул “архонта” щодо греків – громадян Боспору і Феодосії та “басилевса”щодо варварського населення держави.
Прибутки з торгівлі, митні збори і штрафи поряд з іншими джерелами надходжень (пожертвами у вигляді літургій, податками на жертвоприношення, платою за орендоване державне майно, коштами від конфіскацій майна, дарами іноземців тощо) становили головну статтю прибутків античних полісів. Цими фінансовими надходженнями в ІІІ ст. до н. е. в Ольвії опікувався верховний розпорядник фінансів – діойкет (“той, хто стоїть на чолі управління”). Він займався найважливішими державними прибутками, в тому числі відкупами, мав право конфісковувати майно невиправних боржників або ж не стягувати відсотки з сум, відкладаючи виплати, й навіть скасовувати борги. Щорічно діойкет був зобов’язаний звітувати у народних зборах. Функціонували й спеціальні колегії, які також звітували перед радою і народними зборами. Це колегія Дев’яти і колегія Семи в тій самій Ольвії. Перша опікувалася державним скарбом, друга – збирала податки на жертвоприношення та завідувала священною скарбницею, де зберігалися речі, пожертвувані богам.
Спеціальні посадові особи відповідали за організацію торговельної діяльності. Це, зокрема, агораноми – виборні магістрати, зорганізовані в колегії, які дбали про благоустрій місць торгівлі та спостерігали за її порядком і законністю. На ринковій площі (агорі) в їх присутності мали укладатися торговельні угоди. Агораноми призначали ціни на деякі товари, контролювали міняйлів та слідкували за виконанням чинних законів про грошовий обіг. Їм дозволялося застосовувати легкі тілесні покарання до рабів та великі грошові штрафи щодо вільних. Переважно агораноми для виконання своїх обов’язків користувалися власними коштами, тому ця посада, що потребувала значних грошових витрат, особливо в перші століття нашої ери, була досить обтяжливою. У IV ст. зі зникненням полісних інститутів функції агораномів у Херсонесі перейшли до рук державних чиновників.
Важливі завдання виконували також астиноми, до обов’язків яких входив нагляд за карбуванням монет, правильністю мір та терезів, якістю й точністю об’ємів вироблених амфор, які маркувалися спеціальною печаткою. В обов’язки астиномів входив нагляд за експортом продукції, зокрема в амфорах: вина, солоної риби, олії, сипучих речовин тощо. Штемпель астинома з його посадою, ім’ям та певною символікою (для елліністичного Херсонесу, скажімо, це грубо виконані зображення палиці або виноградного грона) був своєрідною “фабричною маркою” держави, її гарантією під час вивезення за кордон. Зі скороченням колегіальних органів у перші століття нашої ери функції астиномів перейшли до агораномів.
У державах, пов’язаних взаємовигідними економічними угодами, побутувала практика обміну постійними місіями для спрощення й покращання умов двосторонньої торгівлі. Так, боспорські володарі Спартокіди мали в Афінах своїх представників, “постійних агентів” (дослівно: “ті, які стягують”) царя. До їх функцій, очевидно, входив нагляд за торговими операціями боспорських царів та укладання торгових угод за їх дорученням.
На Боспорі перебували представники Афінської держави й уповноважені афінських купців, піклування про яких було покладено на спеціальну боспорську адміністрацію.
На Боспорі існував інститут елліменістів – збирачів мита в портах. Вони вели в особливих митних списках облік кількості і якості товарів, які вивозилися через пантікапейський порт. При цьому в списки заносилися всі товари, котрі проходили через порт, у тому числі й ті, що не підлягали митному оподаткуванню. Немає сумніву, що цей облік проводив-
ся не стільки зі статистичною, скільки з фіскальною метою: купці, звіль-
нені від вивізного мита, мали сплачувати портове мито – елліменіон.
Як бачимо, спеціалізованої митної служби, крім інституту елліменістів, не існувало. Її функції передавалися відкупникам, що роз-глядалися як приватні особи, а також покладалися на чиновників фінансово-податкових, поліцейських відомств і тих, що регламентували торгівлю.
Різновиди митних зборів. Одним із найпоширеніших різновидів мита був так званий елліменіон. Це портовий збір, про який надходять відомості з Боспору IV ст. до н. е. Елліменіон стягувався з усіх суден за право користування інфраструктурою порту. Такий же митний збір існував і в портах інших держав Північного Причорномор’я. Хоча розмір портового збору невідомий, зрозуміло, що він залежав від кількості та якості товарів, які проходили через порт. Звільнення від портового збору регулювалося індивідуальними декретами. Оскільки античні держави для зростання обсягів торгівлі нерідко дозволяли собі скасовувати ввізне та вивізне мито, можна припустити велике фіскальне значення елліменіону. Як правило, елліменіон ототожнюється з “п’ятдесятим” – 2 % митом, що стягувалося на Делосі.
Своєрідним аналогом елліменіону в римських володіннях був спеціальний портовий збір – порторія. Процедура стягування цього мита, запроваджена римлянами, полягала в тому, що новоприбулі торговці декларували свій вантаж у збирачів мита – практорів (від дієслова “стягувати”) і в агораномів.
Поряд з портовим збором елліменісти стягували з купців ще й експортно-імпортні мита. Їх розмір також відомий на прикладі Боспорської держави Спартокідів. Звичайним митом, що стягувалося під час вивезення хліба з їх володінь, було так зване тридцяте – 
вартості вантажу, тобто 3,33 відсотка. Для заохочення значних покупців боспорські царі йшли на прогресивне зниження цього мита – його розмір був обернено пропорційний вартості хліба, що вивозився. Так, Левкон І знизив вивізне мито для м. Мітілена на Лесбосі наполовину, замінивши його “шістдесятим” – 
вартості товару (1,66 %), а з суми, що перевищувала 10 талантів, зменшив його ще, повелівши брати “дев’яносте” – 
(1,11 %). 
і кратні звичайному миту в 
– “тридцятому”: перша знижка – це половина звичайного мита, друга – її третина. Оскільки ціна коливалася, мито стягувалося з суми оплати, а не з цифри вивезення. Чим на більшу суму закуповувалося хліба, тим нижчим ставало мито, а це зацікавлювало покупців великих партій зерна.
Експортно-імпортні мита відігравали не лише фіскальну роль: варіювання їх розмірів сприяло протегуванню місцевих виробників чи експортерів, або розширенню експортно-імпортних операцій, а також виконувало політичні завдання підтримки союзників та привілейованих друзів. В умовах, коли держава йшла на прогресивне скорочення мита або встановлення режиму безмитної торгівлі, завдання поповнення скарбниці виконував портовий збір (елліменіон, порторія). Звільнення від нього регулювалося шляхом персональних декретів. Щодо Північного Причорномор’я то немає відомостей про наявні в античному світі внутрішні, перевізні мита та складські збори, що стягувалися на внутрішніх чи прикордонних сухопутних і річних митницях, проте можемо припустити їх існування.
Спроби регулювання зовнішньої торгівлі античними державами Північного Причорномор’я. У добу античності робилися активні спроби регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Використовувалися, наприклад, методи грошово-фінансового регулювання: заборона обігу на території держави іноземних монет з коштовних металів поряд із дозволом їх вільного безмитного ввезення та обов’язкового обміну на місцеву мідну монету за встановленим твердим курсом. Зокрема таке правило закріпив ольвійський декрет про гроші 340/330 рр. до н. е., запропонований Канобом, сином Фрасідаманта, і схвалений народними зборами.
Нерідко держави безпосередньо втручалися в економіку через установлення монополії на продаж або іноді на виробництво певної групи товарів. На думку Арістотеля, грецькі поліси встановлювали монополію тоді, коли відчували фінансові труднощі та потребу значно збільшити надходження до скарбниці. Як правило, монополії стосувалися товарів підвищеного попиту – хліба, олії, вина. Крім того, монополії запро-ваджувалися в тих регіонах, де відповідні товари вироблялися у великих кількостях і становили значну експортну статтю.
Можливість існування хлібної та винної монополій за непрямими даними фіксується на Боспорі. Вірогідно, що поселенцям на царських землях диктувалося, які вигідні для скарбниці агрокультури слід вирощувати більшою мірою. Хлібний експорт на Боспорі за Спартокідів перебував під безпосереднім контролем царів, але монополізованим, у власному сенсі цього слова, він не був: говорити можна хіба що про монопольну тенденцію чи часткову монополію.
Херсонеська громадянська присяга, що датується зламом IV–III ст. до н. е., суворо забороняє продаж “хліба, що звозиться з рівнини”, в інше місце, крім Херсонесу. Ця категорична заборона наводить на думку, що траплялися випадки, коли хліб контрабандним шляхом звозився в Керкінітиду, Калос-Лімен або в якусь зручну бухту на західному березі півострова для подальшого вивезення.
Чи не найпоширенішими методами регулювання зовнішньої торгівлі було надання митних пільг і привілеїв, зокрема права безмитної торгівлі – ателії. Таке право поширювалося як на приватних осіб, так і на держави. Серед перших були власні громадяни, які могли наділятися правом безмитності в часи економічного процвітання поліса, та заслужені іноземці, яким дарували безмитність за підтримку в себе на батьківщині громадян держави-дарувальниці. У широкому значенні ателія – це не просто відсутність мита, а “свобода від податей”, “звільнення від податків”. Так, після перемоги в міжусобній братовбивчій війні 309 р. до н. е. новий боспорський цар Євмел пообіцяв народним зборам столиці зберегти право безмитності. За його предків таким правом користувалися громадяни Пантікапея. Не менш яскравий приклад подають Афіни, де 355 р. до н. е. Лептин для подолання фінансових труднощів запропонував афінянам прийняти закон про скасування свободи від мита для громадян. Цю пропозицію піддав критиці Демосфен через те, що вона шкодила фінансовим інтересам боспорського царя Левкона та його синів. Останній, за свідченнями політичних опонентів Демосфена, щорічно виплачував афінському оратору тисячу медимнів хліба.
Проксенія та індивідуальне звільнення від мита. Отримання інозем-цями ателії оформлювалося спеціальним почесним правовим актом – проксенією. Іноземець поряд із безмитністю наділявся правом безпере-шкодного в’їзду та виїзду, дозволом на володіння землею в межах общини-поліса, а також місцевим громадянством. Проксен (“друг гостя”) офіційно представляв інтереси своєї нової держави та її громадян у себе на батьківщині. Надання проксенії іноземцеві обумовлювалося вдячністю поліса за допомогу громадянам. Вона також мала стимулювати розши-рення торговельної діяльності, оскільки надавалася, як правило, крупним купцям-емпорам, тому поряд із дипломатичною (консульською) вико-нувала й зовнішньоекономічну роль як один із важелів митної діяльності держави. Проте з цього правила бували й винятки: подекуди в ранній період проксенії мали політичне значення. Приміром, проксенічний декрет з Ольвії на честь двох синопейців – тирана Тимесилея і його брата Теопропа. За Плутархом, ті були вигнані з Синопи близько 437 р. до н. е. в результаті спільних дій місцевих демократів та афінського флоту Перікла й Ламаха.
Призначення особи проксеном і надання їй відповідних пільг вирішувалося громадянами на народних зборах після попереднього обговорення в раді. Навіть у могутніх елліністичних монархіях Сходу право дарування проксеній залишалося за містами, що входили до їх складу. Утім на Боспорі таке право було узурповано царями-архонтами.
Судячи з наявних написів, Боспор мав своїх проксенів в Амісі-Піреї, Халкедоні, Хіосі, зв’язки з якими підтверджує археологія. У цих проксеніях важко знайти політичне підґрунтя: вони надані представникам держав, що інколи перебували в далеко неоднозначних стосунках одна з одною, проте в торговельних контактах в яких було зацікавлене царство. На Боспорі, в Херсонесі та в Ольвії другої половини IV ст. до н. е. проксенії надавалися не тільки конкретним особам, але також їхнім нащадкам. Зустрічалося дарування проксенії не одній, а двом особам одночасно.
Боспорські монархи, виступаючи від імені всієї держави, а не окремого поліса, надаючи проксенам привілей безмитної торгівлі, поширювали його на всю підвладну їм територію, “на всі товари на всьому Боспорі”. Ателію отримували не тільки проксени особисто (адже йдеться про значних заморських купців), а також їх нащадки, іноді слуги.
Проксенічні акти містили обов’язкову формулу “без конфіскації й без договору”, яка надавала проксенам право вільного входу в гавань і вільного виходу з неї в мирний і воєнний час. Таким чином держава погоджувалась не застосовувати поширеного в тодішній міжнародно-правовій практиці “права захоплення”. Згідно з цим правом арешт купців та конфіскація їх майна в разі військової або якоїсь іншої потреби розглядалися як цілком прийнятні й поширені превентивні заходи. Дозвіл проксенам здійснювати вільний вхід-вихід у гавань гарантував торговцям недоторканність особи й власності, максимально знижував торговельні ризики, пов’язані з політичною кон’юнктурою.
Десь не раніше ІІ–І ст. до н. е., коли проксенія в міждержавних відносинах уже втрачає свою колишню значущість, вона все більше набуває декларативно-політичного значення. Її колишнє зовнішньо-економічне та консульське призначення просто забувається. Проксенічні декрети набувають урочистого, почесного характеру, прославляючи іноземців, діяльність яких мала прихильну щодо полісів спрямованість. Такою є, наприклад, херсонеська проксенія другої половини ІІ ст. до н. е. на честь посла Мітридата VI Євпатора.
Звільнення від мита на підставі міждержавних угод. Для централі-зованих елліністичних монархій Східного Середземномор’я питання дарування проксеній уже не відігравало суттєвої ролі: проксенія як форма міжполісних зносин на той час витісняється досконалішими формами – міжнародними договорами. Втім, наймогутніший державний організм Північного Причорномор’я – Боспор – залишився дещо на узбіччі нових віянь, оскільки його монархи не змогли відмовитися від проксеній, хоча в IV ст. до н. е. новації все ж їх зачепили.
Митні привілеї на Боспорі, як уже зазначалося, були даровані в IV ст. до н. е. місту Мітілені на Лесбосі. Документальне підтвердження цього знаходимо в мітіленському написі 349–347 р. до н. е. Мітіленці отримали привілеї на відміну від інших експортерів, оскільки були давніми й надійними партнерами.
Уже на 394 р. до н. е. Боспор був пов’язаний з найбільшим своїм контрагентом – Афінами – договорами, що давали переваги всім афінським громадянам, які прибували в торгових справах. Цього потребували великі обсяги боспорсько-афінських експортно-імпортних операцій. Існування договорів і спеціальних чиновників, що опікувалися прибулими на Боспор афінянами, робило зайвим проголошення окремих проксеній для конкретних афінських купців. Не випадково у відносинах Боспору з Афінами вони відсутні з обох сторін. У той же час у взаємовідносинах Боспору з іншими державами, з якими договірні відносини не було встановлено, продовжували діяти індивідуальні проксенії.
Боспорсько-афінські домовленості передбачали нормування судових процедур, установлення ателії (права безмитного вивезення афінянами хліба з Боспору) та протопрасії (права першочергового завантаження хлібом афінських суден). Такою ж ателією й деякими іншими привілеями користувалися представники Спартокідів в Афінах. Копії цього торгового договору, вирізані на мармурових стелах, були виставлені в боспорській столиці Пантікапеї, афінському порту Піреї та в Гієроні – місцевості неподалік входу до Боспору Фракійського.
Виходячи з текстів видатного афінського оратора IV ст. до н. е. Демосфена та офіційних афінських декретів IV–ІІІ ст. до н. е., подарована Афінами боспорським царям ателія була за формоюне стільки міждержавною угодою, скільки звичайною проксенією, наданою за їхні заслуги перед Афінською державою. Зі слів того ж Демосфена випливає, що самі боспорські правителі встановили привілеї на користь афінян своїми особистими указами-розпорядженнями, звільнивши хліб, що призначався для Афін, від мита як його господарі приватні власники. Тут ми стикаємося з випадком, коли приватно-правові акти, видані главами держави, поширюються на публічно-правову сферу, що загалом характерно для давньогрецьких тираній. Отже, в даному разі перед нами за суттю новий для елліністичного світу спосіб урегулювання митних і торговельних відносин – міждержавний афіно-боспорський договір, утілений за формою у традиційні для Еллади афінську проксенію Спартокідам та особисті господарські розпорядження останніх. Контрагентом Афін у хлібній торгівлі було не громадянство грецьких міст Боспорської держави, а виключно царі Спартокіди, їхня родина, слуги та довірені мужі як приватні особи. Недаремно в афінських декретах боспорські архонти-басилевси фігурують без будь-яких титулів як фізичні особи, а в промовах афінських політиків їх прямо називають тиранами, не маскуючи сутність влади під пишними монархічними титулами. Вони самі, а не Боспор як такий, отримують ателію в Афінах.
Ателія та протопрасія, надані афінянам, мали постійний характер: діяли вони протягом усього IV ст. до н. е., якщо не довше. Спарток ІІ і Перісад І, сини Левкона І й онуки Сатира І, як відомо з афінського декрету 346 р. до н. е., підтвердили збереження за афінянами всіх дарованих їхніми предками привілеїв. Про збереження деяких привілеїв, якими афіняни користувалися ще з часів Сатира і Левкона, зазначається в афінському декреті 288 р. до н. е. на честь Спартока ІІІ.
Афінські купці, щоб скористатися привілеями, мусили щоразу просити відповідного дозволу боспорських властей. Такий дозвіл можна було отримати, маючи на руках афінське письмове посвідчення, що хліб дійсно закуповується для Афін і вивозиться в афінський емпорій. Імовірно, такі посвідчення могли видаватися афінськими магістратами або спеціальними афінськими представниками на Боспорі.
Блискуча доба в торговельних контактах Боспору охоплювала все IV ст. до н. е. Навіть тривала міжусобиця синів Перісада І наприкінці цього століття не змогла змінити такий стан справ. Економічне процвітання дозволило його синові й наступнику, переможцеві у братовбивчій усобиці Євмелу, розгорнути широку програму підтримки купецтва та боротьби з понтійським піратством. За сина Євмела Спартока ІІІ Боспор і далі торгує хлібом з Афінами, про що свідчить афінський декрет 288 р. до н. е. Цей документ, перераховуючи благодіяння предків правлячого монарха та вияви афінської вдячності, урочисто підкреслює дружні почуття Спартока до афінського народу. Проте в цьому декреті немає згадок про підтвердження афінської ателії і протопрасії. Також не йдеться про ателію, надану Спартокідам Афінською державою. Це може бути пояснено непотрібністю окремої постанови з цього приводу, якщо ателія (разом з іншими привілеями, про які йшлося в декретах) була свого часу надана спадково. Проте відсутність ателії може пояснюватися також складним економічним станом Боспору, через який Спарток ІІІ не зміг дозволити собі відмовитися на користь Афін від експортного мита, забезпечивши прихильність афінян одноразовим подарунком великої партії зерна (15 000 медимнів 
615 т).
З початку ІІІ ст. до н. е. стає помітною переорієнтація торговельних зв’язків Боспору та зміна товарного асортименту. Увага до Аттики починає поступатися експортній спрямованості на острови Егеїди та Південний Понт, а через скорочення експорту хліба на перше місце виходить експорт продуктів рибальства, тваринництва та рабів. Тоді ж багато ділянок боспорської хори переводяться на виноградарство. Кліматичні зміни стимулюють також інтенсифікацію власного рибного промислу та створення нового емпорію на варварських землях: наприкінці IV – початку ІІІ ст. до н. е. боспорці заснували Танаїс.
У ІІІ–ІІ ст. до н. е. склалася не дуже сприятлива ситуація для економічного розвитку Боспору: за своїм географічним розташуванням він опинився осторонь від економічних процесів того часу. Вони розвивалися швидше по лінії схід – захід, ніж південь – північ, зосереджуючись уже не так у старих центрах Еллади, як у нових, заснованих у східних елліністичних царствах – Александрії, Антіохії, Селевкії тощо. Турботи про економічні інтереси царства змусили царів зав’язати відносини з тими державами Егейського моря, яким у ІІІ ст. до н. е. належала важлива роль у торгових справах. Серед них одним із провідних був острів-держава Родос. Однак економічна могутність Боспору була не та, що раніше: вигідні економічні контакти з Родосом Боспор уже не міг (або не хотів) зміцнювати шляхом дарування родосцям митних пільг, як сто років тому афінянам. Навіть коли 227 р. до н. е. Родос постраждав від страшного землетрусу, серед полісів і монархів, які підтримали острів у важку годину дарами та митними пільгами, Боспору, за даними Полібія, не було.
Боспору не вдалося вписатися в економічне життя елліністичного світу на тих самих засадах, що й раніше. У першій половині ІІІ ст. до н. е. грошова криза охопила всі північнопонтійські держави. На багатьох поселеннях хори майже повністю припиняється життя через екологічну кризу (засуха) та перші вторгнення сарматів. Істотно скорочується царська хора – підвладні архонтам і царям Боспору родючі терени варварських племен по Кубані та її притоках. Уже в кінці ІІ ст. до н. е., коли Мітридат VI Євпатор вступив на ці землі, там, за словами Аппіана, правило “багато династів”. Економічний спад, зменшення обсягів торгівлі, її спрямування на регіональні чорноморські ринки та переорієнтація з експорту хліба, стратегічно важливого для Еллади, на інші види товарів (риба, шкіри, раби тощо) спричинилися до втрати інтересу в античному світі до історії Боспору.
