Монгольська навала та встановлення золотоординського іга

Київська Русь

План

1. Походження Давньоруської держави
2. Виникнення і становлення Давньоруської держа­ви (кінець IX — кінець X ст.)
3. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)
4. Монгольська навала та встановлення золотоординського іга
5. Політичний устрій
6. Соціально-економічний розвиток
7. Охрещення Русі
8. Культура Київської Русі
9. Галицько-Волинська держава.

 

До питання про походження Київської Русі вперше звер­нувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в "Повісті минулих літ". На жаль, трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіогра­фії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, по­літична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неод­норазово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес ви­никнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирі­шення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хро­ністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликан­ня варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і пал­ким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу по­леміка потрапила у русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. "Космополітизму" німецьких вчених, які, абсо-лютизуючи "варязький фактор", принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено "державницький патріо­тизм", що був своєрідним виявом зростаючої національної са­мосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу кон­цепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва "Русь"? До

якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, архео­логічних та мовних джерел значна частина науковців світу поча­ла віддавати перевагу "варязькому фактору" у становленні дер­жавності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здат­ності слов'янських народів створити незалежну державу своїми власними силами. Дискусія спалахнула з новою силою.

 

На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1. Русь отримала свою назву від Руотси. Так у середині XI ст. фіни називали шведів.

2. Більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах з Візантією (911, 944 рр.), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.

3. Візантійський імператор Константан Багрянородний у своїй книзі "Про управління імперією" (бл. 950 р.) наводить як слов'ян­ські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження.

4. Ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли "русів" і "слов'ян".

 

На противагу антинорманісти стверджували:

1. Назва "Русь" слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні.

2. Жодного племені чи народу під назвою "руси" не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги.

3. Один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880 рр.) чітко називає русів слов'янським пле­менем.

4. Археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Схід­ної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив "ва­рязького фактора".

 

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спри­чинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного зак­ликання варягів мало свої протидержавні утворення, заклали під­валини сучасного якісно нового бачення процесу державотво­рення русів.

Нині норманська-теорія походження Давньоруської дер­жави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об’єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі "варязького фактора" у політичному житті Східної Європи. Яскравим свідчен­ням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: "Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання ба­гатьох елементів. Варяги були лише одним елементом серед багатьох, однією історичною силою серед багатьох. Руська істо­рія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів".

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозар­ська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозар­ського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концеп­ції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спад­коємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін "завоював") Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критич­ної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зус­трічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Отже, паросток державності Київської Русі не був до нас за­везений із-за моря варягами і не пересаджений сусідами-хозара-ми. Він виріс на місцевому грунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного роз­витку слов'янського суспільства.

 

Виникнення і становлення Давньоруської держа­ви (кінець IX — кінець X ст.)

До утворення Давньоруської держави у східних слов'ян існу­вало 14 великих племінних об'єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.). VI—VIII ст. — період еволюції союзів слов'янських племен у протидержавні утворен­ня — племінні князівства, серед яких виділялися об'єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що надало перевагу полянам у південній частині східнослов'янсьг кого етнічного масиву.

Значною подією у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, який завдяки вдалому географічному розташуванню швидко перетво­рився на політичний центр східних слов'ян. Утворені навколо нього Полянське і Київське князівства об'єднали древлян і сіверян. Внаслідок цього у VIII — середині IX ст. у середньому Под­ніпров'ї сформувалося державне об'єднання — Руська земля Масштабність її воєнних акцій та амплітуда його зовнішньополітич­ної активності вражаючі — від участі 852—853 рр. у відбитті араб­ського наступу на Закавказзі до численних знаменитих походів на Візантію.

Дещо пізніше (не раніше VIII ст.) виникає осередок дер­жавності у приільменських слов'ян, що сформувався навколо Городища поблизу Новгорода (останній з'явився лише на по­чатку X ст.)- Це протодержавне утворення було військово-політичним союзом (конфедерацією) слов'янських і неслов'янських земель Півночі, що контролював території не тільки ільменських слов'ян, а й кривичів, чуді, мері. У VIII—IX ст. Південноруські землі на сто—двісті років випереджали в соціально-економічно-у та культурному розвитку північні, які, за словами літописця, жили "звериньським образом". Варязька експансія помітно прис­корила процес формування державності у північному регіоні. Спо­чатку силою меча варяги змусили місцеве населення платити їм данину, але підкорені племена об'єдналися і вигнали варяг. Про­те неузгодженість слов'янських правителів, які не могли поділи­ти владу, внутрішні чвари та суперечки призвели до парадок­сального наслідку — на князювання було покликано нормандсь­кого конунга Рюрика.

У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його ма­лолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Олега одна із найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді на принципові питання: ким він був — князем, боярином чи ватажком дружини? Чи був регент Ігоря у родинних стосунках з Рюриком? Що стало причиною воєнної експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади північних слов'ян чи бажання завоювати нові землі? На­віть ім'я "Олег" викликає дискусію. Деякі вчені вважають, що воно походить від скандинавського "Хельга" і означає не ім'я, а прізвисько — "Віщий".

У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу у місті. Легку пере­могу північної дружини історики схильні пояснювати зрадою ки­ївського боярства, яке чинило опір християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на Візантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні). Вбивство Аскольда і захоплення влади у Києві Олегом мало надзвичайно важливі наслідки: з одного боку, на київському престолі опинилася інша династія, об'єднання Північної та Південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, Київ було проголошено сто­лицею об'єднаної держави, з іншого — державний переворот став початком антихристиянської, язичеської реакції.

Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем, За часів його правління (882—912 рр.) — відбулося збирання руських земель та консолідація їх навколо Києва. Не визнавши північних завойовників, державне об'єд­нання Руська земля розпалось, і Олег був змушений відновлю­вати колишню єдність силою меча. Літопис повідомляє, що 885 р. він "примучив" і обклав даниною полян, древлян, сіве­рян та радимичів, а з тиверцями та уличами продовжував вою­вати. В основу консолідації земель Олег заклав модель центра­лізованої держави, а не традиційної для Руської землі федера­ції племен.

У зовнішньополітичній сфері активність Давньоруської держави була зосереджена на традиційному для русичів ві­зантійському напрямі. Починаючи з Аскольда і закінчуючи Святославом, кожен з руських князів вважав за необхідне орга­нізувати декілька походів на Візантію. Що їх штовхало на цей шлях? По-перше, Візантія була одним з основних торго­вих центрів, де збувалася зібрана з підкорених Києву земель данина, тому майже кожен похід мав на меті досягнення ви­гідних торгових угод з Константинополем; по-друге, Візантія вабила як багата імперія, яку, у разі перемоги, можна було обкласти даниною; по-третє, на той час Константинополь був визнаним центром релігійного та культурного життя, й інтен­сивні контакти (війни та торгівля) з ним сприяли зростанню паростків цивілізації у східнослов'янському суспільстві; по-четверте, у боротьбі з сильнішим супротивником відбувалося власне самоствердження слов'янської державності на міжна­родній арені.

Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. (Деякі історики вважають, що воєнна експеди­ція 907 р. не що інше як міф, романтична легенда). Русько-візантійський договір 911 р. складався з 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золота), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візанті­єю Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912 р.) він загинув.

Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика — Ігор (912—945 рр.). Його князювання почалося тради­ційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби проти авто­номістських настроїв підкорених народів. Племена древлян та уличів відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Вогнем і мечем Ігор підкорив древлян і після трирічного протистояння переміг уличів, але останні лише формально визнали владу Києва і, покинувши Середнє Подніпров'я, мігрували у Подунав'я.

Саме у роки правління нащадка Рюрика на південних кор­донах держави з'явилися нові тюркомовні кочівники — пече­ніги. В 915 р. Києву вдалося укласти з ними мирну угоду, але

вже 930 р,, підштовхувані Візантією, печеніги рушили на Русь. Продовжуючи політику своїх попередників, Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Спочатку 941 р. на чолі воєнної експеди­ції, що просувалася на десяти тисячах єуден, він з'явився під Константинополем, але армада русичів була спалена "грець­ким вогнем" (вогнепальні речовини — селітра, нафта, сірка — під тиском випускалися із бронзових труб, поставлених на ві­зантійських судах). Зазнало поразки і руське суходольне війсь­ко. Проте ці невдачі не зупинили Ігоря. Вже 943 р. князь, зіб­равши під свої знамена варягів, полян, кривичів, тиверців та найнявши печенігів, розпочав новий грандіозний похід на Цар-город. Війська рухалися і суходолом, і морем, але на цей раз до битви справа не дійшла. Коли візантійському імператору Ро­ману повідомили, що "ідуть русичі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі", він вирішив не випробовувати долю і запропонував Ігорю мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш вигідним для русичів, ніж договір 911 р. Він підтвер­джував лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Ві­зантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі у Константинополі, а руські воїни мусили обороняти кримсь­кі володіння Візантії від кочівників.

Антивізантійську спрямованість мав і похід Ігоря на Закав­каззя, здійснений 944 р. Ця збройна акція мала на меті нейтра­лізацію союзника Константинополя, лідера войовничих горців Південного Прикаспію Марзубана. Арабські джерела повідом­ляють, що русичам у ході жорстокого протистояння вдалося ово­лодіти Дербентом, Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом Бердаа.

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких» повтор­них збирань данини призвело 945 р. до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Після цих трагічних подій на чолі Давньоруської держави стала дружина Ігоря — княгиня Ольга (945—964 рр.), оскільки його син Святослав був ще малолітнім. Своє регентство вона розпо-

чала з придушення древлянського повстання, у ході якого кіль­кох древлянських князів було вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень — спалено. Проте смерть Ігоря вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про форми і методи дер­жавного управління. Намагаючись убезпечити себе від нових на-

родних виступів, Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягали у регламентації повинностей залежного населення; унор­муванні процесу збирання данини (визначення її розмірів і вста­новлення місць збирання), створенні осередків центральної кня­зівської влади на місцях — "становищ" і "погостів"

Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені. У 946 та 957 рр. вона здійснила два дипломатичні візити до Конс­тантинополя, у ході яких було укладено союзницькі угоди, розг­лядалася проблема християнізації Русі (сама княгиня була охре­щена під час одного з візитів у візантійському Софіївському со­борі). Проте русько-візантійські відносини складалися не так, як того хотіла Ольга, оскільки імперія постійно підкреслювала свою зверхність. Намагаючись вирвати Русь з орбіти Константинопо­ля, вона 959 р. різко змінює вектор зовнішньополітичної актив­ності і відправляє послів до германського імператора Отона І з проханням направити до Києва єпископів і священиків. Ця спроба задовольнити попит на християнське духовенство за рахунок ла­тинських місіонерів завершилася невдачею — місія Адальберта, що діяла на Русі в 961—962 рр. під загрозою фізичної розправи з боку руських язичників змушена була рятуватися втечею.

Ця невдача у релігійній сфері серйозно нашкодила авторите­ту Ольги, послабила її позиції. Скориставшись обставинами, язич­ницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регенству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава (964—972 рр.). Правління цього князя припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору. Тому войовни­чий характер Святослава цілком відповідав духу епохи. За роки свого порівняно короткого правління, пройшовши походами зі Сходу на Захід, від Каспійського моря до Балкан, щонайменше 8000—8500 км, він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в геополітичний простір Євразії.

На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на Сході. Протягом 964—966 рр. він досягає знач­них успіхів на цьому стратегічному напрямку: підкоряє Києву в'ятичів, які сплачували данину хозарам; перемагає хозарських союзників — волзьких булгар та буртасів (мордву); завдає по­разки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль; примушує підкоритися племена ясів і касогів на Північному Кав­казі. Ослаблення та занепад Хозарського каганату, зумовлені по­ходами Святослава, мали неоднозначні наслідки: з одного боку, вони сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Давньоруської держави, оскільки над землями в'ятичів та сіве­рян не нависала хозарська загроза, з іншого боку, падіння Хоза-рії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам.

Успіхи Святослава на Сході не на жарт стурбували Констан­тинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної гри. У 968 р. на запрошення візантійського імператора Никифора Фоки київ­ський князь на чолі 60-тисячного війська вирушає у похід проти Болгарії. Підштовхуючи русичів до боротьби з болгарами, візан­тійська дипломатія мала на меті зав'язати у кривавий вузол війни двох своїх сильних противників, що могли протидіяти встанов­ленню контролю Константинополя на Балканах, але розрахунки Візантії не виправдалися. Потужним ударом Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і захопив 80 міст вздовж Дунаю. Спочатку візантійська сторона не протидіяла активнос­ті русичів у Подунав'ї, адже чужими руками руйнувалася Бол­гарська держава, яка протягом IX ст. була грізним ворогом імпе­рії. (У 811 р. болгарський хан Крум розгромив візантійське вій­сько і взяв у облогу Константинополь. Згодом його онук Симеон витіснив Візантію з Балкан, залишивши їй лише міста Царгород та Солунь). Крім того, дунайський похід не давав можливості Святославу розпочати експансію у Північне Причорномор'я, у землі, підконтрольні Візантії. Проте, коли воєнні успіхи київсь­кого князя стали досить значними і він не побажав, незважаючи на тиск і натяки візантійської дипломатії, залишати Подунав'я, Константинополь пішов на два рішучі кроки: по-перше відновив дружні відносини з Болгарією, по-друге, підштовхнув печенігів до агресії проти Давньоруської держави.

Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968 р.) зму­сила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, сам факт, що їм вдалося дійти до центру Київської Русі свідчив про наростання печенізької загрози та про гостру проблему держав­ного управління за відсутності постійно воюючого князя. Для зміцнення влади династії Святослав 969 р. розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Яро-іюлк, у Древлянській землі — Олег, у Новгороді — Володимир. Така реорганізація управлінської системи на Русі не тільки пок­лала початок адміністративній реформі, а й була важливою лан­кою грандіозного стратегічного плану Святослава, головною ме­тою якого було створення могутньої Дунайсько-Дніпровської дер­жави. Наступним кроком практичного здійснення цього плану мало бути перенесення князівської резиденції на Дунай. "Не лю­бо мені в Києві жити, — говорив боярам Святослав. — Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — срібло й коні, із Русі ж хутро, і віск, і мед, ї челядь".

Другий похід київського князя на Балкани розпочався 969 р. Святослав досить швидко, захопивши Переяславець, Великий

Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тільки повернув собі втра­чені позиції у Болгарії, а й просунувся в глиб візантійської імпе­рії. Проте новому візантійському імператору вдалося зібрати чис­ленне військо і спочатку під Адріанополем зупинити Святосла­ва, а під Доростолом підписатим мирну угоду (971 р.), відповід­но до якої київський князь брав на себе зобов'язання не воюва­ти з Візантією та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим. Навесні 972 р., повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагіч-но загинув. З його черепа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом.

Характерними рисами цього етапу історії Київської Русі бу­ли: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену; її перші спроби вписатися у геополітичний простір; постійна рухливість «орденів, розширення території країни; зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території держави; слабкість великокнязівської влади, що не була ще чітко організованою та централізованою; формування системи васально-ієрархічних від­носин.

Піднесення та розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання про його спадкоємця на великокняжому столі.! хоча певний час полі­тична ситуація на Русі залишалася стабільною, вже 977 р. між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володи­миром — розпочалася боротьба за владу. Спочатку виник конф­лікт між древлянським князем Олегом та воєводою Ярополка Свинельдом. Приводом для протистояння стало вбивство сина Свинельда Люта, який полював у древлянських лісах і тим порушив права феодальної власності Олега. Глибинною ж основою конф­лікту було питання про те, кому володіти Древлянською землею. Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Святос­лава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володи­мир покидає Новгород і тікає за море. Однак від боротьби за владу він не відмовляється: зібравши у Скандинавії сильну нормандську дружину, Володимир вже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм воєводою Блудом, гине Ярополк і Володимир стає повноправним правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015 рр.) стало по­чатком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та

розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний ре­форматор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання нав­коло Києва слов'янських земель, Володимир військовими похо­дами 981—993 рр. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив три­валий процес формування території Київської держави. Саме у цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На пів­ночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Кар­пат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км², Давньоруська держава стала найбільшою краї­ною в Європі.

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових зе­мель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з пече­нізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет кня­зівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою зале­жав від успіхів та невдач у протистоянні з кочовницьким степом. Саме тому сім переможних великих війн Володимира з печеніга­ми, про які повідомляють "Повість минулих літ" та інші джере­ла, принесли київському князеві військову славу. Оберігаючи влас­ні кордони, Володимир не покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а ґрунтовно готувався до тривалої бо­ротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні ва­ли і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ.

Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їхнього автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адмі­ністративного апарату робили владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокня­зівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам кня­зя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внас­лідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родопле­мінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої дер­жавності.

Військова реформа була спрямована як на посилення обо­роноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади вели­кого князя. її суть полягала у ліквідації "племінних" військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав "мужам лучшим" земельні володіння у прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих нас­лідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю вій­сько; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком за­лежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою міс­цевому боярству.

Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичниц­тво. Чудово розуміючи, що у централізованій державі у релігій ній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку нама­гався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пан­теону богів підкорених племен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її дер­жавотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію.

Реформаційний доробок великого князя включає і запровад­ження нового зведення законів усного звичаєвого права, назва­ного літописцем "Уставом земленим", який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — "Правди Ярослава" (1016 р.).

Незважаючи на те що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з ба­гатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що у князя було 5 офі­ційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатич­них відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб своєрідною печаткою укладеного ним полі­тичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укла­дено угоду. Налагодження у 90-х роках X ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери рим­ського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

Останні роки правління Володимира не були безхмарними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Свя-тополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щоріч­ну данину (2 тисячі гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу площину: їхня активна протидія центру поступається міс­цем енергійним намаганням завоювати великокняжий стіл. У хо­ді чотирирічного кривавого братовбивчого протистояння заги­нули Борис, Гліб, Святополк, Святослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Проте його влада над руськими землями була не повною, оскільки вже 1024 р. він зазнав поразки в битві під міс­том Лиственом від свого брата, енергійного чернігівського князя Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий стіл, бра­там вдалося знайти компромісне рішення: вони утворили дуум­вірат, поділили Русь по Дніпру і з двох центрів — Києва та Чер­нігова — управляли величезною державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за словами Нестора, "самовлад­цем Руської землі".

Роки князювання Ярослава (1019—1054 рр.) — час найвищо­го розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Воло­димира — посилення єдності, централізації держави, її європеї­зацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-завойовником (хоча його прихід до влади від­бувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будівником, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним вої­ном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спряму­вав у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періо­дом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якіс­них змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу державного правителя.

Значну рагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030— 1031 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку півден­них рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому "змійові вали" з укріпленими фортецями. Тільки збудова­на вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і

Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні цент­ри, а Юр'єв, названий християнським ім'ям Ярослава, крім того, став і центром православної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю у 1036 р. отримати вирі­шальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий на­род мігрував на Дунай, а його місце у степу зайняли менш войов­ничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирі­шальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Воло­димиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому ста­новище Київської держави на міжнародній арені у цей період характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньо­політична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце у міжнародній полі­тиці київського князя відігравала своєрідна "сімейна диплома­тія", тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династич­них шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імпера­тора Константина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Ген­ріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських ко­ролів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорсь­кого Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної полі­тики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах "сімейної дипломатії" союзів дали змогу Ярос­лаву стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають "тестем Європи".

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення першого пи­саного зведення законів Київської Русі — "Руської правди", що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Продовжу­ючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха у 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчиз­няну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Іларіон ■(?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний і полі­тичний діяч, філософ і оратор. Автор "Слова про закон і благо­дать" (бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером князівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався вченістю і благочестям.Входив до кола найближчих радників Ярослава Муд­рого. В 1651 Ярослав самочинно поставив Іларіона у загально-руські митрополити без погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з вер­сій незабаром після поставлення у митрополити Іларіон помер, за іншою — постригся у ченці під ім'ям Никона, поселився у Киє­во-Печерському монастирі й став автором так званого Печерського літопису 1073

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Пло­ща міста порівняно з добою Володимира збільшилась у сім ра­зів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу щхблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено прин­цип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав кезадовго до смерті поділив Київську державу між синами: стар­ший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов,; Ігор — Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстар­шого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити у Києві.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були: завершення формування території держави, перене­сення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централі­зованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського сус­пільства територіальним; активна реформаторська діяльність ве­ликих князів, запровадження та поширення державної консолі­дуючої ідеології — християнства; поява писаного кодифіковано­го права, ширше використання дипломатичних методів вирішен­ня міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, роз­квіт давньоруської культури.

 

 

Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)

 

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньо­руській державі: одноосібна монархія поступово переростає у мо­нархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечу­вали єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток фео­далізму, ріст та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано пораз­кою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяслав­щини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення су­перечностей між тріумвірами.

Для стабілізації ситуації у державі брати зібрались у Вишгороді (1072 р.). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм "Правду Ярославичів" — це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його стар­ший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поста­вило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073 — 1093 рр. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073 —-1076 рр. - Святослав, 1076-1078 рр. - Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у держа­ві, була втрачена політична єдність, спалахнули численні міжу­собні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намаган­ня відновити колишню велич та могутність Київської Русі при­падає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяль­ність (розробка знаменитого "Уставу" — своєрідного доповнен­ня до "Руської правди"), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували станови­ще держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті В.Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських зе­мель. У XII столітті на теренах Рурі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київ­ське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис стійкої, прогресуючої тенден­ції. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.

 

Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населен­ня. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обста­вин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міц­ним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав роз­винутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприя­ла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут прожи­вало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київсь­кій Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів 1 територій, їхнє своєрідне "переварювання" і орга­нічне включення у структуру Давньоруської держави, що ство­рювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на на­туральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, ве­лике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, ство­рило передумови для розгортання процесів формування еконо­мічної самостійності та політичної відокремленості давньорусь­ких земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шля­хами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поши­рення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спад­кове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Ки­ївській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцнен­ню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласни­ків, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева фео­дальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності кня­зівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною розд­рібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спо­чатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоєм­ності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а піс­ля смерті представників старшого покоління — від сина старшо­го брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисель­ності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, вихо­дячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за "отчин-ний", або "вертикальний", принцип (від батька до сина). Пара­лельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, очевидно, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Дав­ньоруської держави.

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був сво­єрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівсь­ким престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю мі­жусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Киє­ва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговель­ні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, сер­йозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесе­но двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Ві­зантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійсь­кої імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійсь­ких, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торго­вими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміц­нення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опо­рою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, полов­ців та ін.) Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь, майже стільки Ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські кня­зі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чіт­ко визначилися права феодалів та повинності селян, завер­шився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення струк­тури політичної влади було цілком логічним і природним нас­лідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.

Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне; Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаб­лення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землево­лодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, знач­не зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янсь­кої культури.

 

Монгольська навала та встановлення золотоординського іга

 

Питання про роль монгольського нашестя та золотоордин­ського іга в слов'янській історії завжди належало до розряду надзвичайно важливих, але водночас гранично складних, дис­кусійних. Вичерпної однозначної відповіді на це питання ми не маємо й досі. Багатовікове вивчення проблеми привело дослід­ників до абсолютно різних оцінок та полярних висновків. Одні з них (Л. Гумільов, Б. Васильєв та ін.) вважають, що іга фактич­но не було, а був лише союз Русі з Ордою, інші — вказують на руйнівні наслідки золотоординського іга, яке загальмувало розвиток слов'янських земель, зумовивши в перспективі помітне відставання від країн Західної Європи (Б. Рибаков, П. Толочко, М. Котляр та ін.).

Широковживаний термін "монголо-татарське нашестя" є умовним і не зовсім точним. Адже хоча монголи і не стано­вили більшості у війську (їх налічувалося лише кілька відсот­ків загальної численності), саме вони були його цементую­чим ядром, військовою елітою, яка вела за собою підкорені народи. Що ж стосується татар, то цей народ — лише одне з підкорених племен, представники якого обіймали високі по­сади при дворі монгольського хана, але їхня роль у монголь­ській державі не була головною, домінуючою. Отже, гранді­озну експансію східних народів у західному напрямку доціль­ніше називати монгольською, оскільки саме монголи були її організаторами і лідерами. Поява терміна "монголо-татари" зумовлена багатьма обставинами. Так, китайські хроністи, описуючи народи, що проживали на північ від Китаю, у Ве-ликому Степу, називали всі степові етнічні об'єднання одним іменем — "татари", так як ми називаємо "європейцями" фран­цузів та іспанців. З часом ця традиція укорінидася в євро­пейській термінології XIII—XIV ст., у якій поняття "татари" вживалося для позначення монголів-завойовників. Тому в епо­ху середньовіччя слова "татари" і "монголи" для хроністів та літописців стали майже синонімами. Можливо, що синтез-ний термін "татаро-монголи" вживався для більш повної за­гальної характеристики ординців, адже він фіксував певну єдність лідера (монголи) і маси (татари як збірна назва ко­чівників Великого Степу).

Монгольська держава утворилася наприкінці XII — на по^ чатку XIII ст. внаслідок активної об'єднавчої політики мон­гольського хана Темучіна. Надзвичайно складною була доля цієї людини. Він був онуком першого монгольського хана Ха-була. Після смерті батька Есугей-багатура, 9-річний хлопчик потрапив у вир феодальних війн та протистоянь. Через зраду Темучін на три роки потрапляє в рабство і з дерев'яною ко­лодкою на шиї виконує найважчі роботи на кузні ворожого племені. Після втечі з полону понад двадцять років він веде жорстоку, безкомпромісну боротьбу за владу. В 1206 р. Тему­чіна було проголошено верховним правителем Монголії — Чин-гісханом. Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала активне завоювання сусідніх територій та народів.

У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Давньоруський билинний епос саме з Кал-кою пов'язує загибель трьох руських богатирів Іллі Муромця, Альоші Поповича та Добрині Нікитича. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Серією рішучих ударів, схожих на помахи татарської шаб­лі, завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до Ки­єва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники у 1241р. вторглися в Польщу, Угор­щину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Вол­ги, завойовники засновують нову державу у складі Монгольсь­кої імперії — Золоту Орду 3 цього часу Давньоруська держава перестає існувати, і на Русі встановлюється іноземне іго на дов­гих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель:

1. Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жод­ного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва бу­ло досягнуто лише через 100 років після навали Батия.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або раб­ство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоєм­ності у ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення вироб­ництва товарів спричинило занепад торгівлі.

3. Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали трьома головними чинниками, які помітно зменшили кіль­кість населення на Півдні Русі. Проте тотального обезлюднення цієї території не відбулося. Як зазначає М. Грушевський, лісовий пояс став своєрідним резервуаром, у якому степова людність хо­валася у часи лихоліття, а за кращих обставин знову починала колонізацію полишених земель.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних воїнів-феодалів — князів та дружинників не тільки помітно ослабила проти­дію загарбникам з боку місцевого населення у початковий період встановлення іга, а й суттєво загальмувала і деформувала розви­ток феодального землеволодіння та всієї системи феодальних від­носин.

Суть золотоординського іга як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей — данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов'язок слов'ян­ських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збере­женням та зміцненням системи залежності покликані були хан­ські намісники в руських землях — баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

 

Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особ­ливості:

1. Руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди.

2. На території Русі не було створено постійно діючого адмі­ністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується.

3. Толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства. (Відповідно до монгольських сте­реотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв).

Саме ці особливості золотоординського панування значною мірою дали змогу східним слов'янам не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити державотворчі сили.

Монгольське завоювання зумовило появу низки тривалих тен­денцій, які помітно вплинули на історичний розвиток східних слов'ян, якісно змінили характер державних структур, наклали значний відбиток на ментальність народу:

1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного жит­тя східних слов'ян. Прогресуючий занепад Києва призвів до втра­ти ним ролі об'єднувача слов'янських земель, внаслідок чого виникли нові центри політичної консолідації. Спочатку на За­ході, скориставшись своєю віддаленістю від Орди та іншими сприятливими чинниками, вагомо заявляє про себе Галицько-Волинське князівство (XIII — перша половина XV ст.), а неза­баром на Сході, остаточно оговтавшись від монгольських набі­гів, піднімається Московське князівство (середина XIV—XV ст.). Не останню роль у цьому процесі відіграла масова міграція елі­ти південних князівств (боярства, міського патриціату, церков­ної ієрархії) та кваліфікованих ремісників спочатку до Володи­мира, а потім до Москви.

2. Консервація та поглиблення феодальної роздрібненості.

3. Поступове витіснення у стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданст­ва. Особливо дія і наслідки цієї тенденції були помітні на тере­нах Північно-Східної Русі, де вплив золотоординців був одним з найвідчутніших. Васалітет — це середньовічна система осо­бистої залежності одних феодалів (васалів) від інших, могутні­ших феодалів (сеньйорів). Принцип васалітету допускав деякі права і привілеї для різних верств населення, що певною мірою обмежувало свавілля монарха. Саме права і свободи, що базува­лися на васалітеті, згодом лягли в основу європейської правової системи, сприяли формуванню буржуазних відносин. З прихо­дом на Русь монголів принцип васалітету активно витісняється системою підданства. Цьому процесові сприяла низка чинників. По-перше, зіткнення князів з монгольською моделлю управ­ління державою надовго закарбувало в їхній генетичний код сам дух імперії: абсолютну покірність підданих та безмежну владу правителя. В обмін на власний суверенітет в Орді разом з ярли­ком князь одержував необмежену владу над своїми підданими. По-друге, після загибелі значної частини феодальної еліти (кня­зів, дружинників), які були опорою та уособленням васальних відносин, на північному сході створюються умови для форму­вання нової знаті (посадників, тіунів, мечників), що зростала вже на ґрунті підданства. З часом саме система підданства стала основою для формування Російської імперії з абсолютною, не­обмеженою владою монарха.

4. Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що у XIV—XV ст. південні та західні руські землі опиняються у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Схід-на та Новгородська землі залишаються під владою Орди. Внаслі­док цього землі, що колись входили до складу Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їхнього суспільного роз­витку. Етнічна диференціація східного слов'янства у цей період поглиблюється і дедалі активніше починають формуватися укра­їнська, білоруська та російська народності.

Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, помітно вплинувши на етнічні процеси, якісно змінивши структуру влади у північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали свій відбиток на Східну Європу, глибинно, на багато віків вперед, підкоригували її історію.

 

 

Політичний устрій

 

Київська Русь — ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX—ХІІІ ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави склалася дружинна форма державності: на базі кня­жої дружини утворився примітивний апарат управління, судо­чинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї! форми державності є князь, який більше виявляє себе як воє­начальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київсь­кої Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відхо­дить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася міс­цем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління істо­рики називають "колективним сюзеренітетом".

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався удвох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації — до цивільних форм правління та від посилення централізму — до децентралізації. Основними елементами ме­ханізму політичної влади у Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий ки­ївський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом краї­ни на міжнародній арені, символом державної стабільності. В його руках була зосереджена вся повнота законодавчої, вико­навчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — цер­кви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("от­роки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу стар­ші дружинники одержували землі, а молодші — частину війсь­кової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та пред­ставники вищого духовенства. Водночас князь обговорював пи­тання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові спра­ви. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки пи­тання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та вста­новлення влади наступного князя. Володіючи правом "вето", бо­ярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію кня­зівських васалів, з яких вона складалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юри­дично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче — це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних збо­рів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літопи­сах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мав князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельни­ми ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Меха­нізм прийняття рішень був гранично простим — голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гуч­ним криком. Володіючи правом затвердження важливих держав­них рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко вис­тупало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче — це носії різних форм держав­ності; основні елементи трьох моделей управління — монархіч­ної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в моменти її ослаблення на перші ролі ви­сувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Дав­ньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.