13. До основних цілей діяльності банків на ринку цінних паперів можна віднести наступні:
– залучення додаткових грошових ресурсів для традиційної кредитної і розрахункової діяльності на основі емісії цінних паперів;
– одержання прибутку від власних інвестицій у цінні папери за рахунок виплачуваних банкові відсотків і дивідендів, а також росту курсової вартості цінних паперів;
– одержання прибутку від надання клієнтам послуг по операціях з цінними паперами;
– розширення сфери впливу банку і залучення нової клієнтури за рахунок участі в капіталах підприємств і організацій (через участь у портфелях їх цінних паперів), установи підконтрольних фінансових структур;
– доступ до дефіцитних ресурсів через ті цінні папери, що дають таке право і власником яких стає банк;
– підтримка необхідного запасу ліквідності.
Згідно з чинним законодавством комерційні банки можуть здійснювати операції з цінними паперами у таких напрямах:
1. Як емітенти цінних паперів (випуск акцій, облігацій, ощадних і депозитних сертифікатів, емісія банківських векселів).
2. Як інвестори (вкладання коштів банків у цінні папери).
3. Як посередники, що виконують операції з цінними паперами в інтересах та за дорученням своїх клієнтів (брокерські операції, дилерські, довірчі, реєстраторські, депозитні, розрахунково-клірингові, консультаційні).
Діяльністю по випуску цінних паперів визначається виконання торговцями цінних паперів за дорученням від імені та за рахунок емітента обов'язків по організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом. При цьому торговець може брати на себе зобов'язання викупити в емітента нереалізовані цінні папери.
Обігом цінних паперів називають укладання та виконання угод щодо цінних паперів, яке не пов'язане з їх випуском.
Торгівля цінними паперами - це здійснення угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінними паперами проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність), або від свого імені і за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерські чи комерційні операції).
Іншим видом діяльності комерційного банку на ринку цінних паперів є депозитарна, тобто діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів та обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами. Вона може здійснюватися юридичними особами, що одержали в установленому порядку дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення депозитарної діяльності. Порядок видачі дозволу комерційним банкам на здійснення депозитарної діяльності затверджено Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку 08.05.98 № 57.
Обслуговування обігу державних цінних паперів та депозитарна діяльність щодо державних цінних паперів здійснюється депозитарієм НБУ, який є складовою верхнього рівня Національної депозитарної системи України (Закон "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні").
14. Серед принципів управління виділимо критерії, які стосуються інвестиційної діяльності банку: цілеспрямованість, соціальна орієнтація, послідовність, системність, узгодженість інвестиційних цілей, узгодженість результатів інвестиційної діяльності та способів їх досягнення, єдність інвестиційної і фінансової стратегій, єдність стратегії банку в цілому, динамічність, збереження і розвиток конкурентних переваг, єдність теорії і практики, розподіл управлінських функцій, поєднання матеріальних і моральних стимулів, безперервність і надійність.
15. Кожен банк має обумовлену Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» можливість вибору, якими саме видами діяльності він буде займатися: випуском цінних паперів, комісійною, комерційною чи іншими видами діяльності, пов’язаними з перерахованими вище, перш за все, консультаціями, зберіганням, обліком і веденням розрахунків по операціях з цінними паперами.
Чинне законодавство, що регламентує діяльність на фондовому ринку можна умовно поділити на 4 види:
1. Документи, що регламентують загальний стан та розвиток фондового ринку.
2. Документи, що регламентують специфіку банківської діяльності з цінними паперами.
3. Документи, що регламентують подання звітності по операціям з цінними паперами.
4. Документи, що регламентують державний контроль та накладання санкцій за порушення діяльності на фондовому ринку.
16. Під інвестиційною діяльністю банку на ринку цінних паперів розуміють його діяльність по вкладенню коштів у цінні папери від свого імені, за своєю ініціативою і за свій рахунок з метою отримання прямих і непрямих доходів. [1] Прямі доходи від вкладень в цінні папери банк отримує у формі дивідендів, процентів або прибутку від перепродажу. Непрямі доходи утворюються за рахунок розширення частки ринку, контрольованої банком, через дочірні і залежні суспільства в посилення їх впливу на клієнтів шляхом участі в корпоративному управлінні на основі володіння пакетом їх акцій.
З метою одержання прибутків від діяльності з цінними паперами, для забезпечення участі у статутному капіталі інших підприємств та контролю над їх власністю банк здійснюватиме інвестиційні операції:
— арбітражну дилерську діяльність, тобто виконання угод купівлі-продажу цінних паперів від свого імені та за свій рахунок шляхом виставлення власних цін купівлі-продажу із зобов'язанням їх купівлі та (або) продажу за заявленими цінами;
— купівлю акцій з метою утримування їх у своєму розпорядженні терміном більше ніж 1 рік.
Об'єктами банківських інвестицій виступають самі різноманітні цінні папери. В Україні зараз випускаються та перебувають в обігу такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішньої республіканської і місцевої позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати та векселі.
При аналізі вкладень банку в акції слід розрізняти прямі і портфельні інвестиції.
Прямі інвестиції приймають форму вкладень в акції в тому випадку, коли банк придбаває (або залишає за собою) контрольний пакет акцій тієї чи іншої компанії, в управлінні якої він бере безпосередню участь, реалізуючи право голосу з належним йому акціям.
Портфельні інвестиції в акції здійснюються у формі створення портфелів акцій різних емітентів, керованих як єдине ціле. Мета таких інвестицій банків - отримання прибутку на основі диверсифікації вкладень.
На ринку цінних паперів можуть здійснюватися наступні види діяльності:
• торгівля цінними паперами — це здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають їх оплату для передачі новому власнику на підставі договорів-доручень за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність), або від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність), крім випадків, передбачених законодавством;
• депозитарна діяльність — це діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів або обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами;
• розрахунково-клірингова діяльність —- це діяльність з визначення взаємних зобов'язань щодо угод з цінними паперами та розрахунків за них;
• діяльність з управління цінними паперами — це діяльність, що здійснюється від свого імені за винагороду на підставі відповідного договору протягом визначеного терміну щодо управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб;
• діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів — збір, фіксація, обробка, зберігання та надання даних, що складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, в якому є перелік іменних цінних паперів, їх емітентів та власників;
• діяльність щодо організації торгівлі на ринку цінних паперів — це надання послуг, які безпосередньо сприяють укладенню цивільно-правових угод з цінними паперами на їх біржовому та організаційно оформленому позабіржовому ринку.
Участь комерційних банків в інвестиційному процесі має як позитивні, так і негативні моменти.
До позитивних можна віднести наступні:
1. Допуск банків на фондовий ринок сприятиме конкуренції між його учасниками, що означає зменшення витрат емітентів та інвесторів.
2. Вкладення банком коштів у цінні папери диверсифікує його активи, що підвищує стабільність банку, а отже, і надійність збереження коштів вкладників.
3. Взаємопроникнення банківського та промислового капіталу покращує потік інформації, посилює конкурентоздатність банків та виробничого сектора. Володіючи акціями підприємства, банки отримують доступ до депозитів, а також мають вплив на підприємство у поверненості кредитів.
Проте є ряд негативних аспектів щодо участі комерційних банків в інвестиційному бізнесі:
1. Операції з цінними паперами є більш ризиковим видом діяльності, ніж банківська справа.
2. Збитки банків від зміни курсової вартості цінних паперів або невдалого їх розміщення при емісії цінних паперів можуть зашкодити інтересам банків, дестабілізувати банківську систему.
3. Наявність системи страхування депозитів зменшує самосвідомість банкірів.
4. Поєднання банківського та інвестиційного бізнесу здатне спричинити конфлікт інтересів між структурними підрозділами банку.
5. Занадто близькі відносини банку та підприємства внаслідок володіння банком пакетом акцій можуть спричинити ситуацію, коли в разі погіршення фінансового становища підприємства банк буде продовжувати його кредитування, щоб запобігти збиткам від зниження курсової вартості акцій.
17. Основні етапи організації інвестиційних операцій комерційними банкамиможна подати в такій послідовності:
вибір пріоритетних цілей інвестування, розробка на цій основі головних
напрямків інвестиційної політики та механізму її реалізації;
вибір стратегії інвестиційної діяльності;
розробка основ диверсифікації інвестиційного портфеля за різними
критеріями;
здійснення інвестиційного аналізу і вибір на цій основі конкретних
фондових інструментів;
безпосередні операції у формуванні портфеля інвестицій та його
регулярному оновленню.
В цілому розробка інвестиційної політики передбачає вибір шляхіввкладення грошових ресурсів на певний період для забезпеченнявідповідного рівня дохідності і розширення операцій банку. Оскільки такарозробка є організаційно оформленим процесом, для його нормальногоздійснення банк повинен забезпечити такі передумови: наявністьнеобхідної інформації та надійних джерел її отримання; відпрацьований процес затвердження інвестиційної політики та їїоперативного перегляду; аналітичний апарат для оцінки затрат і результатів різних інвестиційнихпроектів та їх впливу на діяльність банку в цілому.
18. Найважливішою складовою інвестиційної діяльності банку є управління власним портфелем цінних паперів таким чином, щоб забезпечити собі створення резерву ліквідності, об'єктів застави для отримання короткострокових позичок, можливості брати участь в управлінні підприємствами (компаніями) і одержання прибутку. У процесі управління портфелем можна виділити два рівні: стратегічний та оперативний. На першому на основі макроекономічних прогнозів і з урахуванням експертних оцінок встановлюються основні орієнтири для інвестування: ліміти за ризиками, обмеження по структурі портфеля, плани прибутковості, терміновості портфеля та ін На другому рівні, виходячи з встановлених обмежень і лімітів, здійснюється поточне управління портфелем цінних паперів згідно складається економічної кон'юнктури.
Серед найбільш важливих завдань, для вирішення яких комерційні банки, власне, здійснюють формування та управління портфелем цінних паперів у складі своїх активів, можна виділити такі:
— зменшення вагомої частки кредитного ризику (за рахунок його урівноважування високоякісними цінними паперами);
— стабілізація доходу банку (за рахунок можливого зростання доходів від фондових операцій в той час, коли доходи від кредитів падають);
— забезпечення географічної диверсифікації (за допомогою вторинного фондового ринку цінні папери, на відміну від банківських кредитів, можуть вільно обертатися в різних регіонах);
— послідовне підтримання ліквідності (за рахунок можливості динамічної трансформації ресурсного портфеля в частині цінних паперів);
— забезпечення високої гнучкості банківського портфеля активів (за рахунок його ефективної реструктуризації на базі купівлі-продажу цінних паперів);
— страхування ризику змін процентних ставок;
— створення високоякісних видів застави (для забезпечення особливо важливих депозитів);
— підвищення фінансових показників стійкості банківського балансу за рахунок володіння пакетами цінних паперів достатньо високої якості.
Структура портфеля цінних паперів залежить від цілей інвестиційної діяльності банку і від обраної банком інвестиційної стратегії — пасивної чи активної. Головне завдання банку-інвестора — це сформувати ефективний портфель, тобто портфель, який забезпечує найвищий рівень очікуваного доходу за даного рівня ризику або найменший ризик за даного рівня доходу.
Пасивна (консервативна, очікувальна) стратегія формування і управління портфелем полягає у диверсифікації інвестицій по різних сегментах ринку й у різні цінні папери. Вона базується на прагненні до гарантованого досягнення заданих параметрів доходу (на рівні середньоринкового) і ризику.
Активна стратегія формування й управління портфелем цінних паперів базується на прогнозуванні майбутніх процентних ставок і цінової динаміки. Використання цієї стратегії при портфельних інвестиціях у боргові зобов’язання передбачає вибір зобов’язань з максимальним значенням показників дохідності, а при портфельних інвестиціях у акції — вибір акцій недооцінених ринком на даний момент. Характерною рисою активної стратегії є постійний перегляд інвестиційних рішень з урахуванням ринкових тенденцій і на цій основі реструктуризація (поновлення) портфеля цінних паперів.
19. Основним засобом зменшення ризику є диверсифікація вкладень, коли капітал розподіляється між великою кількістю цінних паперів. При цьому цінні папери купуються різних видів, різної якості та з різним терміном погашення. За допомогою диверсифікації неможливо повністю позбавитись ризику, але можна його зменшити.
При диверсифікації рекомендується обмежити вкладення коштів у певний вид цінних паперів в розмірі 10% від загальної вартості інвестиційного портфеля. Коли інвестиційний портфель досягне такого стану, що інвестор забезпечить необхідне досягнення інвестиційних цілей, він вважається збалансованим.
Балансу можна досягнути за допомогою включення до інвестиційного портфеля оборонних цінних паперів (облігацій, простих і привілейованих акцій), що забезпечить надійність вкладень і стабільний дохід, та агресивних цінних паперів (простих акцій), що забезпечують швидке зростання капіталу.
Для оптимального поєднання можливостей досягнення дохідності, безпеки, зростання капіталу і ліквідності, як основних інвестиційних завдань банку, диверсифікації вкладень лише за типами цінних паперів недостатньо. Не менше важливим є розподіл інвестицій за якістю кожного типу цінних паперів, що визначається особливостями діяльності їхемітентів. Даний критерій диверсифікації інвестиційного портфеля є найбільш важливим для комерційних банків, так як безпосередні можливості реалізації тих чи інших цілей інвестицій залежать від надійності певного конкретного емітента та успішності його діяльності. Безпосередньою основою для прийняття рішення про вкладення коштів у той чи інший вид цінних паперів, служить фундаментальний аналіз цінних паперів, інвестиційної ситуації, на основі якого портфелі інвестицій диверсифікуються за емітентами цінних паперів. Такий аналіз є детальним вивченням суті процесів, що відбуваються на фондовому ринку, з'ясуванням причин, які визначають економічну ситуацію на ньому, та вибором напрямків вкладень, які є найбільш ефективними з точки зоруінвестиційних цілей.20. Діяльність банків на ринку цінних паперів пов’язана з безліччю ризиків. Ризики звичайно поділяють на дві групи:
· фінансові, пов’язані з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів і пасивів;
· функціональні, пов’язані з використанням банками різної техніки і технологій, з діяльністю операційних підрозділів, з помилками в управлінні тощо.
Розрізняють також системний ризик і несистемний.
Системний — це ризик понесення збитків від зміни умов функціонування фінансового ринку в цілому або окремих його сегментів (наприклад, інфляційний ризик, ризик відмови уряду від виконання своїх боргових зобов’язань або затримки виконання урядом зобов’язань).
Несистемний — це ризик, пов’язаний з особливостями обігу конкретних фінансових інструментів, з діяльністю окремих учасників ринку (наприклад, ризик невиплати дивідендів).
Банки в процесі інвестування в цінні папери підпадають під дію багатьох ризиків, основні з них:
· ринковий — пов’язаний з можливістю непередбаченої зміни дохідності та вартості цінних паперів на ринку;
· ризик процентних ставок — пов’язаний із мінливістю процентних ставок на фінансовому ринку;
· кредитний, пов’язаний із можливістю невиконання боргових зобов’язань емітентом.
Банки управляють ризиками з метою їх обмеження чи мінімізації рівня. У світовій банківській практиці застосовується системний підхід до управління ризиками. Цей підхід базується на загальноприйнятих принципах ризику (Generally Accepted Risk Principles — GARP). Згідно з принципами GARP банки створюють спеціальний структурний підрозділ, який займається управлінням ризиками. Процес управління ризиками складається з кількох етапів: виявлення ризику, оцінка його величини, моніторинг ризику і використання відповідних методів і інструментів, спрямованих на мінімізацію ризику. Стосовно інвестиційної діяльності банки використовують такі методи управління ризиками:
· диверсифікація інвестицій;
· установлення лімітів на здійснення тих чи інших інвестиційних операцій;
· хеджування ризиків за допомогою відповідних похідних фінансових інструментів;
· створення резервів на знецінення цінних паперів. Резерви згладжують негативні наслідки для банків втрат від реалізації цінних паперів за ціною нижчою, ніж ціна придбання.
Згідно з вимогами НБУ*9 комерційні банки зобов’язані створювати резерв на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами. Резервуванню підлягають усі цінні папери, що перебувають у портфелі банку на продаж протягом 15 робочих днів і більше, а також у портфелі на інвестиції — протягом 30 робочих днів і більше.
*9: {Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами. Затверджено Постановою Правління НБУ від 30 грудня 1999 р. № 629.}
Вкладення банків у цінні папери відображаються в балансі за первинною вартістю, тобто ціною придбання*10. Проте вартість цінних паперів на ринку може змінюватись — зростати або знижуватися. Якщо ринкова вартість перевищує балансову і, отже, ціна на цінний папір зростає, це означає для банку нереалізований прибуток. Якщо ж балансова вартість перевищує ринкову, це означає для банку нереалізований збиток.
*10: {Облік боргових цінних паперів банк здійснює в розрізі кожної складової частини цінного папера: номінальної вартості, дисконту, премії. Балансова вартість визначається шляхом приєднання до номіналу цінного папера залишку премії або, навпаки, шляхом вирахування залишку дисконту.}
Згідно з принципами міжнародних норм бухгалтерського обліку, і зокрема згідно з принципом обережності, банки повинні періодично проводити переоцінку цінних паперів, коригувати їх балансову вартість за правилом нижчої вартості й у відповідний спосіб здійснювати коригування суми сформованого резерву.
Планову переоцінку портфеля цінних паперів на продаж банки проводять наприкінці кожного місяця, а планову переоцінку портфеля цінних паперів на інвестиції — один раз наприкінці року.
Резерв під цінні папери в портфелі на продаж формується у разі зниження ринкової вартості групи цінних паперів нижче рівня балансової вартості цієї групи цінних паперів. Резерв під цінні папери в портфелі на інвестиції формується у разі зниження ринкової вартості всього портфеля цінних паперів нижче рівня балансової вартості портфеля. За рахунок створеного резерву банки покривають різницю (збиток) від реалізації цінних паперів за ціною, нижчою від ціни їх придбання. На перевищення ринкової вартості над балансовою бухгалтерське проведення не складається, тобто різниця між ринковою та балансовою вартістю не обліковується.
З метою підвищення доходів, зменшення ризику втрати ліквідності в нинішніх умовах комерційні банки застосовують дійові методи управління інвестиційним портфелем, а саме:
1. Метод короткострокового акцепту. Цей метод відноситься до найбільш обережних. Інвестиційний портфель банку повністю формується з короткострокових цінних паперів (2 - 3 роки), що підвищує банківську ліквідність. Цей підхід доцільний в період зростання процентних ставок. Дохідність тут не розглядається як пріоритетна ціль.
2. Метод рівномірного розподілу коштів. Дозволяє зменшувати коливання в доходах від цінних паперів і, хоча не приносить великих доходів, гарантує відсутність значних втрат.
3. Метод довгострокового акцепту. Цей метод є протилежністю методу короткострокового акцепту. Доцільний в період падіння ринкових норм процента. На практиці є доступною переважно великим банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.
4. Метод процентних очікувань. Застосування цього методу пов’язане з прогнозуванням динаміки процентних ставок і спекуляцією на цих змінах.
5. Метод «штанги». Цей метод є найбільш доцільним для комерційних банків. При такому підході основна частина інвестиційного портфеля складається з довгострокових зобов’язань, що врівноважуються короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном дуже мало або вони взагалі відсутні.
22 Основні інвестиційні інструменти і їхня характеристика: облігації, векселя депозитні сертифікати
Обіг фінансових ресурсів на ринку цінних паперів повинен забезпечуватися різними видами цінних паперів, які ще називають інструментами такого ринку. Вони, в свою чергу, поділяються на такі групи:
• пайові цінні папери, за якими емітент не несе зобов'язання повернути кошти, інвестовані в його діяльність, але які засвідчують його участь у статутному фонді, надають їх власникам право на участь в управлінні справами емітента і одержання частини прибутку у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента;
• боргові цінні папери, за якими емітент несе зобов'язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані у його діяльність, але які не надають їх власникам права на участь в управлінні справами емітента;
• похідні цінні папери, механізм обігу яких пов'язаний з пайовими, борговими цінними паперами, іншими фінансовими інструментами чи правами щодо них.
Облігація — емісійний цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.
Облігація є одним з головних джерел фінансування дефіциту державного бюджету, для більшості розвинених країн. Облігація для корпорацій є важливим джерелом коштів, що запозичуються.
Ве́ксель цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселетримачу).
В залежності від форми та способу використання розрізняють:
- простий вексель— просте і нічим не обумовлене зобов'язання векселедавця сплатити власнику векселя у вказаний строк у вказаному місці вказану суму.
- переказний вексель (тратта) — це письмовий наказ векселедавця платнику (трасату) про сплату векселедержателю певної суми грошей у визначеному мiсцi у визначений час. Причому отримувачем коштiв може виступати як перший векселедержатель (ремiтент), так i кожний з наступних векселедержателiв (iндосат).
Ощадний (депозитний) сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування коштів, яке засвідчує право вкладника або його правонаступника на отримання після закінчення встановленого строку суми депозиту (вкладу) та процентів за ним.
26. Долгосрочные проектные кредиты являются наиболее рискованными кредитами или кредитами на финансирование пополнения основного капитала, которое в будущем обеспечит поступление наличности. Проектные кредиты нередко предоставляются несколькими компаниями, которые совместно реализуют проект, или несколькими кредиторами, если проекти значительные по размеру и имеют немало рисков. Проектные кредити могут предоставляться: • без права регресса на заемщика; • с частичным регрессом на заемщика; • с полным регрессом на заемщика; •
Коммерческие банки могут предоставлять долгосрочные ссуды совместно со страховыми компаниями, пенсионными фондами и другими долгосрочными ссудодателями. Участвуя вместе с ними в выдаче крупных ссуд, банки устанавливают по своей доле в ссуде более короткий срок погашения, т.е. сначала погашается банковская ссуда, а в оставшийся период – доля страховых компаний. Последние менее заинтересованы в высокой ликвидности и в досрочном погашении ссуд, поэтому они отдают предпочтение долгосрочному кредитованию.
Долгосрочные ссуды исключительно выгодны крупным и мелким предприятиям. Они могут рассматриваться как наилучшее средство вешнего финансирования капитальных вложений, если предприятие не может удовлетворить свои потребности за счет текущих прибылей или привлечения средств на рынках долгосрочного ссудного капитала путем выпуска облигаций по умеренным ценам. Заемщик имеет возможность получить условия кредита, более соответствующие его потребностям, чем при продаже облигаций на рынке. В случае необходимости некоторые условия кредита могут быть по договоренности изменены, а более короткий по сравнению с обычным облигационным займом срок погашения ссуды может рассматриваться как преимущество в те пepиоды, когда процентные ставки высоки.
Долгосрочные ссуды находят применение в различных отраслях экономики, где много средств вкладывается в промышленные объекты, новые технологии и оборудование. К ним относятся предприятия, занятые производством товаров длительного пользования, химикатов, нефтеперерабатывающие, горнодобывающие, предприятия транспорта коммунальные комплексы. С введением страхования депозитов возрастает уверенность банков в их стабильности, что позволяет в определенной степени снизить требования к ликвидности.
27. В отличие от учредительного операций, использование банковского кредита стимулирует потребителей инвестиций эффективнее использовать средства, чтобы обеспечить погашение кредита и процентов за его пользование.
Назначением долгосрочного кредитования есть внедрения прямых инвестиционных мероприятий, реализации расходов на приобретение элементов основного капитала.
К объектам долгосрочного кредитования относятся:
Строительство новых предприятий;
· Реконструкция, техническое перевооружение и расширение;
· Организация выпуска новой продукции;
· Приобретение научно-технической продукции, интеллектуальных ценностей и других объектов собственности;
· Осуществление экологических мероприятий.
Принцыпы: срочность, возвратность, платность, обеспеченность, целевой характер.
Долгосрочные инвестиционные кредиты в строительство (долгосрочное кредитование капитальных вложений) банки предоставляют тем предприятиям, у которых нет (или недостаточно) средств на развитие или развитие социальной инфраструктуры.
Долгосрочные кредиты в инвестиционную деятельность должны отвечать следующим требованиям:
• окупаемость капитальных вложений по проекту не должен превышать среднеотраслевые сроки окупаемости;
• инвестиционные проекты должны отвечать требованиям научно-технического прогресса, экологической экспертизы;
• содействие решению экономических и социальных проблем;
• расширить экспортных возможностях.
28. В теории и практике банковского инвестиционного кредитования отличаются, как прави-ло, три стадии кредитно го процесса, управление которыми банк должен тщательно органи-зовать.
1. Разработка основных направлений работы банка по инвестиционному кредитованию на перспективу. Эта стадия включает в себя:
а) оценку макроэкономической ситуации в стране в целом, а та кож в регионе работы потенциальных инвестиционных заемщиков частности;
б) разработку внутрибанковских нормативных документов по инвестиционному кредитованию;
в) определение лимитов на инвестиционное кредитование (для акционеров, для новых и старых клиентов, для определенного вида кредита и т.д.).
г) подготовку персонала банка для работы с инвестиционными займами;
