Предмет політології, її зміст і методи. 4 страница

35. Типологія політичних систем. Проблема реформування політичної системи України. Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими, корінними ознаками. Існує три головні моделі політичних систем: – командна; – змагальна; – соціо-примирлива. 1. Командна політична система х – інтеграція, – прийняття центром рішень; – ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях; - протистояння політичному плюралізму;– відкрите насильство, яке набирає форми відкритих тиранічних режимів. 2. Змагальна політична система має такі типологічні ознаки: – політичний плюралізм; – наявність механізму впливу на державну владу різних центрів – наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень; – визнання рівності й гарантій прав людини й об’єднань громадян; – примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні; 3. Соціопримирлива політична система має такі ознаки: – висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань; – використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем; – розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів; – професіоналізм політичного управління; – високий рівень політичної культури; Типологія політичних систем за Ж. Блонделем: – ліберальні демократії; – радикально-авторитарні (комуністичні) системи; – традиційні (збереження наявних соціальних відносин); – популістські (властиві країнам третього світу); – авторитарно-консервативні. Типологія політичних систем за Г. Алмондом: – англо-американська (характерні риси – прагматизм, раціоналізм, основні цінності – свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); – континентально-європейська (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); – доіндустріальна, або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); – тоталітарна (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Основний вектор реформування політичної системи в Україні, як і очікувалось від більшості пострадянських країн, це перехід від цілком твердо встановленого конкретного тоталітарного режиму, який є основним системоутворюючим чинником однойменної системи, "до цілком не визначеного" - нового демократичного режиму, у якому реформуванню мало б підлягати все—політичні інститути, відносини, політична культура. Вдалий вислів "цілком не визначений новий політичний режим" належить американським дослідникам в галузі політичної транзитології О. Донесу та Ф. Шміттеру, які вважали, що авторитарно-комуністичні режими можуть трансформуватись у ще жорсткіші форми авторитарного правління. Тому для України важливим є включення у процес реформування якомога більше складових політичної системи та рівнів політичного управління: вищого еталона влади, місцевого і регіонального управління, політичних інститутів і громадянського суспільства. На наш погляд, до політичного реформування мають бути залучені і широкий український загал — науковці, бізнесмени, інтелігенція, студентська активна молодь та інші соціальні групи, які переймаються майбутнім України.

36. Легітимація та делегітимація політичних систем. Легітима́ція (від лат. lex, legis, legitimus, legitima, legitimum — закон, законний, правомірний, належний, пристойний, правильний, дійсний) — 1) процес визнання соціальними суб'єктами значущості суспільно-політичної реальності як в цілому, так і в її окремих проявах та складових (М.Вебер); 2) способи пояснення і виправдання соціальних та політичних відносин, їхня когнітивна та нормативна інтерпретація (П.Бергер,Т.Лукман). ДЕЛЕГИТИМАЦИЯ - - процесс, противоположный легитимации. Сопровождается утратой доверия, лишением политики и власти общественного кредита. Основными причинами Д. являются: 1) противоречие между универсальными ценностями, господствующими в обществе, и эгоистическими интересами властвующей элиты; 2) противоречие между идеей демократии и социально-политической практикой. Это проявляется в попытках решить проблемы силовым путем, нажимом на средства массовой информации; 3) отсутствие в политической системе механизмов по защите интересов народных масс; 4)нарастание бюрократизации и коррумпированности; 5) национализм, этнический сепаратизм в многонациональных государствах; 6) потеря правящей элитой веры в правомерность своей власти, возникновение внутри нее острых социальных противоречий, столкновение разных ветвей власти.

37. Поняття і типологія політичних режимів. Особливості полі тичного режиму сучасної України. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ – система методів і засобів здійснення політичної (державної) влади, що визначають характер політичного життя в країні, рівень політичної свободи. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ – дає змогу віднайти спільне й відмінне в багатоманітних методах і засобах здійснення державної влади як у різні історичні епохи, так і в різних країнах. ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ – – спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією. Основні риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін. Основний принцип: „заборонено все, крім того, що наказано”. Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ – – характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі. Влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Для авторитарної влади характерно: носієм влади виступає одна людина, або група осіб; виникнення неконтрольованих владою незалежних профспілок, молодіжних організацій, політичних структур; усіляке заохочення людей до трудової активності; наявність жорсткої податкової політики; опора на силові структури. Основний принцип: „дозволено все, крім політики”. ДЕМОКРАТИЧНИЙ РЕЖИМ означає “народовладдя”. Поняття “демократія” використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні “демократія” має тільки політичну спрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн – правління народу, обране народом, для народу. Характеризується визнанням народу вищим джерелом влади, вибірністю основних органів держави, рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав, підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень, соціальною і політичною свободою. Спирається на принцип розподілу влади і взаємних противаг законодавчої, виконавчої, судової влади і являється їх продуктом. Демократичний режим реалізується через дві форми демократії: представницьку і безпосередню. Представницька форма - основна форма здійснення державної влади, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Основний принцип: „дозволено все, що не заборонено законом”.

38. ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ – – спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією. Основні риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін. Основний принцип: „заборонено все, крім того, що наказано”. Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Тоталітаризм поділяється на такі види: Тоталітаризм правого толку. Спрямований на зміцнення існуючих порядків в суспільстві, зосереджується на звеличуванні держави. Наприклад: Німеччина часів Гітлера, Італія часів Муссолін і. Тоталітаризм лівого толку. Ставить метою докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільства. Наприклад: Китай часів економічних реформ Ден Сяо Піна, Камбоджа (Кампучия), СРСР 20-х років часів НЕПу

39. Авторитарний політичний режим. Головні відмінності авторитаризму від тоталітаризму. На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів. АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ – характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі. Влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Для авторитарної влади характерно: носієм влади виступає одна людина, або група осіб; виникнення неконтрольованих владою незалежних профспілок, молодіжних організацій, політичних структур; усіляке заохочення людей до трудової активності; наявність жорсткої податкової політики; опора на силові структури. Основний принцип: „дозволено все, крім політики”
40. Особливості трансформації тоталітарних і авторитарних режимів у демократичні. Проблеми становлення демократії в Україні. Для науки і для політичної науки зокрема, ця проблема не нова, тому що немає в світі країни, яка не пережила б періоду реформування політичного режиму. Американський політолог С. Хантінгтон розглядає три моделі переходу від авторитаризму до демократії. Першою є класична лінійна модель (Великобританія, Швеція). За цією моделлю, в країні проходить поступове обмеження монархічної влади, розширюються права парламенту та громадян. Спочатку громадяни отримують громадянські, особисті права, потім політичні і на завершення — соціальні. Поступово обмежуються, а потім і зникають виборчі цензи, парламент стає вищою законодавчою владою і контролює уряд. Другою є циклічна модель переходу (деякі країни Азії, Африки, Латинської Америки). Вона передбачає чергування демократичних та авторитарних форм правління, формально позитивного відношення політичної еліти до демократії. У цьому випадку обраних народом урядовців або скидають військові, або вони самі захоплюють і узурпують владу, побоюючись втратити її, стикаючись зі зростаючою опозицією і непопулярністю. Ця модель переходу свідчить про недостатню зрілість демократичних переконань, про слабкість позицій цих переконань у панівній політичній культурі. Перехід від тоталітарних і авторитарних режимів до демократії пов'язаний з великими труднощами, насамперед економічними. Цей перехід суттєво полегшується у випадках, коли економіка знаходиться в піднесеному стані, і ускладнюється в умовах її кризи. Тому стан економіки— це перша проблема, з якою стикається країна під час переходу до демократії. Друга проблема — радикалізація опозиції. Це істотно дестабілізує економічне і політичне життя. Сучасна Україна в цьому плані — яскравий приклад. Поки не було демократії, опозиція ставила вимоги до влади, які досягалися порівняно легко (право вільно висловлюватися, звільнення політв'язнів, право на свободу пересувань). Але з початком процесу демократизації радикальна опозиція висуває до влади все більш важковирішувані та дестабілізуючі вимоги, аж до відправлення у відставку уряду та президента. Такі обставини здатні перервати демократичні перетворення і повернути процес до повернення авторитаризму. Третя велика проблема на шляху до демократії пов'язана з багатонаціональним характером багатьох держав. Тому не дивно, що проблема демократизації істотно ускладнюється боротьбою національних осередків за суверенітет і державну самостійність. Четверта проблема, яка несе в собі загрозу для процесу демократизації, полягає в тому, що в кожній державі є люди, які знаходяться в опозиції як до тоталітаризму, так і до демократії, бо вони є прихильниками авторитаризму. Таким чином, трансформація тоталітарних і авторитарних режимів у сучасній демократії— процес складний і суперечливий, але можливий.

41. Демократія: загальні ознаки, види, форми і типи. Складність демократичного правління. Д емократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади. Найважливішими ознаками демократії є: Юридичне визнання верховної влади народу. Періодична виборність основних органів влади. Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду. Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості. Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади. Підзвітність виборних органів своїм виборцям. В сього існує п’ять видів. Першою є демократія общинна. У племені проводили вибори вождів, ради старійшин. Другий тип – династична демократія. Вона сформувалася з появою першого єгипетського держави. При тому, що верховні правителі, що передавали в той час владу у спадок, вони могли керувати державою не тільки у власних, а й у народних інтересах. Слід зазначити, що ці види демократії були найдавнішими формами реалізації волі народу. Третім типом є грецька система. Сьогодні її частіше називають «західною». Четвертим типом є демократія формальна. Ці види демократії (формальна і грецька) не мають зовнішніх відмінностей. Однак для четвертого типу характерна відсутність боротьби за владу. П’ятим типом є однопартійна демократія. При цій формі напрямок політики країни на розвиток здійснюється не у відповідності з вибором народу під час прямих виборів, а на підставі боротьби всередині однієї партії. Форми. Представницька форма - основна форма здійснення державної влади, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Типи. 1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. 2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників. Обґрунтуванням цієї моделі є те, що дуже важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських рішень. Розв'язком цієї проблеми є система виборних представників, котрі як делегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси. 3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною. 4 Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі. 5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини - вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою,обов'язковою для забезпечення економічної рівності.

42. Критерії та типи демократії. Найважливішими ознаками демократії є: Юридичне визнання верховної влади народу. Періодична виборність основних органів влади. Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду. Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості. Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади. Підзвітність виборних органів своїм виборцям. Типи. 1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. 2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників. Обґрунтуванням цієї моделі є те, що дуже важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських рішень. Розв'язком цієї проблеми є система виборних представників, котрі як делегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси. 3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною. 4. Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі. 5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини - вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою,обов'язковою для забезпечення економічної рівності. 43. Пряма та репрезентативна форми демократії. Форми. Представницька форма - основна форма здійснення державної влади, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Плюси і мінуси кожної форми демократії. Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи: на складність прийняття погоджених рішень; на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу; на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам; на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.
Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування. Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів: відрив депутатів від народу і їх бюрократизація; пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску; відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;
зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень; на послаблення демократичного контролю знизу. Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

Учені спереч

44. Поняття та функції політичної еліти. Політична еліта - внутрішньо єдина соціальна сукупність осіб, яка складає меншість, але виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики. Політичну еліту характеризує: близькість цінностей (ціннісна шкала); причетність до влади (незалежно від способу входження у владу); наявність політичного ресурсного потенціалу; спосіб легітимізації влади (він обумовлює механізми виробки та прийняття політичних рішень, їх трансляції на рівень масової свідомості). Функції політичної еліти: - Вивчення і аналіз інтересів різних соціальних груп. - Віддзеркалення інтересів в політичних установках. - Вироблення політичної ідеології (програм, доктрин, законів і т.п.). - Створення механізму втілення політичних задумів. - Призначення кадрового апарату органів управління. - Висунення політичних лідерів.

45. Класичні теорії політичних еліт (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс). Засновниками політологічної теорії еліти є: Гаетано Моска (1858-1941), Уїльфредо Парето (1848-1923) - італійські вчені, Роберт Міхельс (1876-1938) - німецький дослідник. Основна ланка політичної концепції Моски - це ідея політичного класу. У своїй першій праці "Теорія правління і парламентське правління" (1884 р.) він писав, що в будь-який час і в будь-якому місці все те, що в управлінні є здійсненням влади є завжди компетенцією особливого класу і як би цей клас не будувався, він завжди формується як незначна меншість проти маси людей, якими вони керують. Цей "спеціальний" клас він назвав політичним. Моска виходить з того, що в усіх суспільствах існують два класи: 1) управлінці (меншість); 2) ті, ким управляють (більшість). Необхідним критерієм для формування політичного класу Моска вважає здатність керувати, досвід управління. Віл називає три способи, за допомогою яких політичний клас досягає зміцнення своїх позицій і поновлення: успадкування; вибір; кооптація. Моска підкреслює, що всі політичні класи прагнуть успадкувати свою владу, а з іншою боку - завжди є нові сили, що приходять на зміну старим. Залежно від того, яка тенденція домінує (в даний час), відбувається або консервація політичного класу, або його поповнення. Першу тенденцію він називає аристократичною, другу - демократичною. На відміну від Моски, Парето розумів під терміном "еліта" людей найкращих у всіх відношеннях. Він відкрив закон циркуляції еліт, згідно з яким пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійної трансформації. Підкреслює, що скрізь існує панівний клас, відносно малочисельний, який утримується при владі частково силою, частково згодою непанівного класу (більшою чисельністю). Зазначивши, що в ході історії злагода і сила завжди проявлялись як знаряддя управління, він диференціює способи здійснення влади на два основних типи: уряди, які користуються переважно матеріальною силою та силою інших чинників; уряди, що користуються переважно хитрістю і мистецтвом. Моска і Парето розходилися в поглядах на питання про так зване "краще правління". Моска вважав, що найефективнішим режимом, спроможним тривалий час уникати катаклізмів, які загрожують відкинути людство назад до варварства, є змішаний режим. Парето ж, навпаки, був переконаний в тому, що соціальна система перебуває в стані рухомої рівноваги. Він категорично відкидав термін "демократія", який вважав ще більш невизначеним, ніж термін "релігія". Роберт Міхельс (1876-1936) причини елітарності вбачав у організаційній структурі суспільства. У праці "До соціології партійності в сучасній демократії" (1911) він доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій, а керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори і управляє фінансами тощо.

46. Сучасні теоретичні уявлення про сутність, класифікацію і роль політичних еліт. Сучасна політична наука висунула багато різних, часто протилежних як за теоретичним змістом, так і за ідеологічною забарвленістю, інтерпретацій сутності політичних еліт та їхньої ролі в суспільстві. Ч.Р. Міллс розвиває концепцію «пануючої еліти», за якою в сучасному американському суспільстві демократичні інститути деградували, а політична влада була монополізована невеликою групою людей, статус і склад якої належним чином не можуть бути пояснені талантами, здібностями, особливою психологією цих індивідів. Р.А.Даль визначав еліту як «меншість чиїм поглядам систематично віддається перевага під час дискусій з ключових політичних питань». Він вказував на необхідність розмежувати актуальну та потенційну владу еліти, а також на відсутність прямого зв’язку між походженням еліти та її політичною поведінкою. Моделі політичних еліт: 1) Радикально-демократична модель. За нею в ухваленні політичних рішень бере участь кожен із членів соціальної організації. Керівні позиції тут обмежено строгими процедурами ухвалення рішень, частою ротацією лідерів та суворим контролем за їх діяльністю. 2) Демократично-плюралістична модель. За цією моделлю, основним суб’єктами прийняття політичних рішень є не автономізовані громадяни, а групи, що виникають на базі певних інтересів. Ці групи конкурують одна з одного з приводу тих чи інших ресурсів. 3) Мульти-елітна модель. На відміну від попередньої, ця модель структурування влади виходить із визнання більшої автономності та незалежності еліт, а також більшої ієрархізації владних повноважень всередині кожної з них. Основана умова існування такої моделі структурування влади – диференціація та спеціалізація сучасного суспільства, що породжує різні галузі спеціалізованої діяльності, в кожній з яких домінує відносно невелика кількість фахівців. 4) Модель пануючої еліти. За цією моделлю, політичні ресурси сконцентровано у вузькій групі людей, які ухвалюють ключові для суспільства рішення саме через те, що посідають командні позиції у високо централізованих інституціональних ієрархіях. 5) Модель класового конфлікту. Витоки цієї моделі можна вбачати у марксистській методології, яка наголошує на ролі великих соціальних груп (класів) у соціально-економічних та соціально-політичних процесах В Україні поки що вимальовується досить специфічна форма організації політичної влади, яку найкраще було б назвати «поліархією». Політична влада належить невеликій кількості впливових груп, які складаються з лідерів (патронів) та клієнтели. Це кілька могутніх фінансово промислових груп, а також декілька груп, чий політичний капітал є похідним від їх ідеологічного впливу в західних регіонах та стабільної підтримки західноукраїнського електорату. У східному регіоні та в центрі сформувалися свої кланові групи. Звідси політична структуризація розділила Україну за територіальною ознакою. 47. Системи рекрутування політичної еліти. Проблема формування політичної еліти в Україні Під рекрутуванням у політології розуміється процес відбору і просування людей до активного політичного життя. Суттєве місце серед різних рівнів процесу рекрутування займає рекрутування еліти. Формування еліти в кожній конкретній країні на кожному конкретному етапі її розвитку відрізняється значною своєрідністю. Існують, однак, загальні закономірності процесу входження людей у правлячу групу. Універсальними для всіх країн єканали рекрутування еліти - ті соціальні інститути, входження в які дає людям змогу досягти влади. Система рекрутування - це механізм формування і відтворення еліти, що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір. У найбільш загальному вигляді уявлення про системи рекрутування у формі демократичної і аристократичної тенденцій були сформульовані ще Г.Моска. Сучасна наука трактує їх відповідно як антрепренерську систему і систему гільдій. Система гільдій передбачає закритий і неконкурентний характер відбору, який здійснюється достатньо вузьким колом осіб (селекторатом), повільне просування кандидатів вгору, до влади. Відбір здійснюється з певних (досить обмежених) соціальних груп або партій. Щодо кандидатів висувається багато формальних вимог, покликаних підтвердити не стільки їх компетентність, скільки лояльність перед вищим начальством. Поновлення еліти відбувається повідано і нерегулярно. Подібний тип формування еліти характерний для традиційних суспільств (еліта - каста в Стародавній Індії, еліта - аристократія у середньовічній Європі). У XX ст. найбільш чітко система гільдій проявилася у тоталітарних (еліта КПРС в СРСР) і авторитарних (еліта - корпорація в Чилі, Ірані) політичних системах. Крайнім вираженням системи гільдій став номенклатурний спосіб формування еліти у колишньому СРСР. Еліта підбиралася зверху з урахуванням рекомендацій партійних органів, соціального походження, партійності, декларованій вірності офіційній ідеології. При антрепренерській системі відбір носить відкритий, конкурентний характер, здійснюється великим колом осіб (в ідеалі - всім населенням через вибори) і з різних за своїм становищем груп. Присутня тенденція регулярного поновлення еліти. Критерії відбору орієнтуються, в першу чергу, на особисті якості кандидата, на його вміння привернути до себе увагу людей, на здатність доказувати свою компетентність Використання кожної з систем може мати неоднозначні наслідки як для самої еліти, так і для суспільства в цілому. Так, система гільдій, з одного боку, формує однорідну еліту, забезпечує передбачуваність і спадкоємність політичного курсу. Але, з іншого - її тривале використання призводить до відриву еліти від суспільства до її старіння: бюрократизації, а в результаті - до виродження пануючої групи і втрати нею здатності до управління суспільством. Антрепренерський спосіб рекрутування еліти характерний для сучасних демократичних суспільств, забезпечує динамізм і гнучкість еліти, більш повну легітимацію її влади. Але у цієї системи є свої недоліки. До найважливіших необхідно віднести: нестійкість внутрішньої структури еліти, можливість виникнення конфліктів між її різними сегментами; часту зміну політичного курсу через відсутність єдності у поглядах різних політиків; ризик популізму, можливість приходу в політику випадкових людей, не стільки компетентних, скільки відомих.