Предмет політології, її зміст і методи. 2 страница

10. Марксистська парадигма політичного устрою. Марксистська парадигма, незважаючи на посилену її критику на межі XX —XXI століть у зв'язку з соціально-політичним і економічним крахом соціалістичного табору країн, продовжує виконувати евристичну функцію, демонструючи нерозривний зв'язок економіки та політики, наголошуючи на закономірностях політичного життя. Вона була сформульована К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним у другій половині XIX — на початку XX століття. Тоді політика, за влучним зауваженням В.Леніна, є концентрований вираз економіки. Держава, згідно марксизму, характеризується класовим інститутом гноблення та насильства, яку слід зруйнувати, далі утворити "напівдержаву" - владу трудящих, а у ідеалі, у подальшому, побудувати безкласове суспільство без держави, без політики, владних і товарно-грошових відносин. В марксистській парадигмі, при доволі точному аналізі глибинної сутності політики, тим не менш ігнорується суб'єктивна її сторона, не береться до уваги індивідуальність людини як носія політичних відносин, не виноситься на порядок денний політична активність, самостійний вибір громадян, плюралізм політичних поглядів. Раціонально-критична парадигма демонструє більш реалістичні, начебто "заземлені" підходи до розуміння всієї сукупності політичних явищ і процесів, бо вона намагається покласти в основу розуміння політичного не зовнішні, а внутрішні чинники сутнісного характеру, такі як: могутність, влада, сила, харизма лідера, мистецтво управління. Стосовно політичних настанов ця парадигма виступає за здійснення зовнішньої політики "з позиції сили".Наявність вже в новому тисячолітті багатьох політологічних шкіл і напрямків може бути пояснена, таким чином, як неусталеною традицією інституалізації галузей політичного знання, різними парадигмами політичного мислення, так і незавершеністю і несистемністю сучасних політичних розвідок. Таким чином, у синтетичній багатогалузевій сукупності знання про політику політологія має бути інституйованою як особлива галузь науки про державну політику, соціально-політичні відносини, форми і способи керівництва політичною сферою держави.

11. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні ХІХ ст. У ХІХ ст. Розвиток політичної та правової думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин визначених занепадом феодалізму і зародженням капіталізму. КИРИЛО-МЕФОДІІВСЬКЕ ТОВАРИСТВО. ОСНОВНІ ПРЕДСТАВНИКИ – М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. ІДЕЯ – слов’янського об’єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини – України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов’янської респуб-ліканської федерації. Основні ідеї товариства були викладені в “Книзі буття українського народу”, а шляхи і засоби осягнення мети – у “Ста-туті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. МЕТА – об’єднати усі слов'янські народи в єдину федеративну республіку.. МИКОЛА КОС-ТОМАРОВ (1817–1885) – автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою “Закон Божий” (Книги буття українського народу)”. У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною. Перевагу він віддає такому респуб-ліканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова – федерація в поєднанні з республі-канською формою правління булла найдоцільнішою формою державного устрою. ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814–1861) –. Різко засуджує не тільки самодержавство, а й класове розшарування всередині самого українсько-го народу. Причини рабського становища українського народу він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповыд-ності української правлячої еліти – гетьманів і козацької старшини – завданням національного й соціального визволення.. Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство. Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка – суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841–1895) – Не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави – аристократії, монархії й демократії. Поняття “громада” є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між грома-дами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об’єднань. Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель і входити до побудованої на федеративних засадах Росії. ІВАН ФРАНКО (1856–1916) Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов’язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Конституційність, парла-ментаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства. Головними осеред-ками влади народу вважав громади, що виконуватимуть усі функції управління сус-пільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії.

12. Політична думка ХХ ст.: основні ідеї та напрямки американської школи політичної соціології. Величезний внесок в американську політичну науку зробили такі відомі вчені, як Ч. Мерріам, У. Манро, Г. Ласуелл, Г. Алмонд, С Верба, Р. Даль, У. Порстоу, Дж. Ла Паломбара та багато інших. Характерна риса американської політології на сучасному етапі — відсутність домінуючого напряму чи підходу. Тривалий час таким напрямом був біхевіоризм. Але поряд існували інші, хоч і менш відомі течії. бихевиоральное напрямо к політичних досліджень. Суть його - вивчення поведінки зацікавлених груп у політичному процесі. Найбільш видними представниками були Г. Мерриам і Г. Лассуел. Біхевіоралізм виник на хвилі різкої критики абстрактних політичних доктрин і прагнення розширити і збагатити поле наукових досліджень історичної реальності. Бихевиористская методологія протистояла марксистської, що віддає перевагу глобальному і класовою підходам. У полі зору дослідників-біхевіоралістов в першу чергу виявилися неформальні, приховані структури влади: групи тиску на уряд, пропагандистські центри, мафіозні угрупування. Біхевіоралізм викликав інтерес тим, що відкидаючи абстрактні міркування про політику і владу, орієнтувався на отримання конкретного знання про політичній поведінці людей. Критика біхевіоралізма і позитивізму призвела до формування нових течій: постбіхевіоралізм і постпози-тивизма. У їх змісті - розробка політичних теорій і моделей, пошук тер-мінових рішень нагальних проблем сучасності. Функціональний аналіз - одна з сучасних методологій в політичній науці. Він включає вивчення функціональних залежностей елементів політичної системи: єдності інститутів влади, відповідності їх дії (функціонування) потребам політичних суб'єктів; виявлення того, як реалізується потреба в пристосуванні системи до змінного середовища і т. д. Функціональний аналіз в політичній науці розвивали американські вчені Алмонд і Пауелл, розробивши три рівні аналізу: система і середовище, внутрішнє функціонування системи, її збереження та адаптація. системним аналізом, загальну концепцію якого стосовно до політичної науці розробив Д. Істон. З точки зору системного аналізу, політична сфера життя суспільства являє сукупність певним чином упорядкованих політичних взаємодій в даному суспільстві, за допомогою яких відбувається вольове розподіл цінностей.

13. Політична думка ХХ ст.: французька політична школа. Її появу пов’язують з іменами А.Есмена, Л.Дюги, М.Оріу наприкінці ХIХ ст. Але своїм розвитком і авторитетом вона зобов’язана Р.Арону і М.Дюверже. Ці учені розглядали політичну науку не просто як додаток до конституційного права, а як самостійний напрямок досліджень. З часів сформованого М.Оріу поняття “політичний інститут”, інституційний підхід до вивчення політики дав змогу французьким політологам розширити межі політичних досліджень і радикально змінити самий їх характер. Політична наука Франції звернулася до вивчення проблем демократії, тоталітаризму (Р.Арон), “політичного поля” (Д.Гаслі, М.Оферле, Б.Ларуа, П.Бурд’є), пропонує авангардні постмодерністські стратегії політичних досліджень (М.Фуко, Ж.-Ф.Ліотар, А.Турен та ін.). Досить сильні позиції у Франції займають проблеми традиційної політичної науки – конституційне право і дослідження державних інститутів. Французька політична наука. Її появу пов’язують з іменами А.Есмена, Л.Дюги, М.Оріу наприкінці ХIХ ст. Але своїм розвитком і авторитетом вона зобов’язана Р.Арону і М.Дюверже. Ці учені розглядали політичну науку не просто як додаток до конституційного права, а як самостійний напрямок досліджень. З часів сформованого М.Оріу поняття “політичний інститут”, інституційний підхід до вивчення політики дав змогу французьким політологам розширити межі політичних досліджень і радикально змінити самий їх характер.

14. Політична думка ХХ ст.: особливості розвитку німецької політології. Німецька політична думка зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи традиції німецької класичної філософії. Тому структуру сучасної німецької політичної науки можна поділити на три великі блоки: 1) фундаментальну політичну філософію і дослідження науково-методологічних принципів політичної науки; 2) державознавчі концепції, пов’язані з традиційною філософією держави і загальним ученням про державу в юриспруденції; 3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства. Перший, політико-філософський блок, представлений нормативно-онтологічною теорією, що має своїм завданням визначити цілі й норми політичної діяльності, зорієнтувати її на певні моральні й соціальні цінності. Інакше кажучи, вона зорієнтована на те, що поєднує людей а не на те, що людину відособлює. В основі її – теза про потребу поєднання у практичній діяльності етики і політики (Г.Майєр, Е.Фегелін, Л.Страусс, А.Бергштрассер, В.Хенніс та ін.). Неопозитивістський напрямок критичного раціоналізму заперечує ідентифікацію політики й етики. Прибічники цього напрямку вважають, що політика не має за мету досягти загального щастя, а побудова досконалого суспільства взагалі неможлива. Тому її завдання випрацьовувати процедури і прийоми “плавання” у ситуації перманентних конфліктів і “фундаментальної людської недосконалості”. (К.Поппер, Г.Альберт, К.Байме, Г.Лембрух та ін.).

Другий блок політичних теорій містить різноманітні теоретичні концепції держави: “тотальної держави”, що тотожна самому суспільству (К.Шмітт), політичної соціології держави (Г.Хеллер, О.Штаммер – держава – це суспільне об’єднання, що як вища інстанція забезпечує упорядковану узгодженість усіх суспільних дій на певній території). Третій блок німецької політичної науки складають глобальні політико-соціологічні теорії: ”радикального функціоналізму” Н.Лумана, “активізованої громадськості” Ю.Хабермаса, “теорія конфлікту” Р.Дарендорфа, які торкаються проблем демократії й суспільства у цілому. 15. Основні парадигми політичної науки - теологічна, натуралістична, біополітична, соціальна (загальна характеристика). Натуралістична парадигма. Намагається з´ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення факторів, які мають несоціальний характер: територіальні, економіко-географічні, фізично-кліматичні та інші явища. Тому натуралістична група парадигм включає у себе географічну, біологічну та психологічну парадигми. Засновником географічної парадигми є Жан Боден (XVI ст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на політичну поведінку людей.. Біологічна парадигма Уходить корінням у доктрину Ц.Ламброзо, М.Нордау про біологічну природу пануючого класу.сутність біопарадигми складається у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства. Психологічна парадигма доводить, що основний фактор, який пояснює політичний та соціальний розвиток суспільства - психологічні властивості людей.. Соціальна група. Ця група парадигм оперує соціальними, зовнішніми, відносно політики, величинами. Природа та походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспільного життя і соціокультурними властивостями соціальних суб´єктів. .Біологічна парадигма та біополітика. Уходить корінням у доктрину Ц.Ламброзо, М.Нордау про біологічну природу пануючого класу. Сутність біопарадигми складається у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства. Теологічна парадигма. Тому вважається, що інтерпретація теологічної парадигми політики затвердилася, починаючи з праць Фоми Аквинського.Аквинський виходив із того, що існує три елемента влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший виходить від Бога, то другий і третій - від колективного людського розуму, від народу. Божественне право, на його думку, дає владу не одній людині, а множині. Могутність влади виходить від бога, а роль і призначення людини складаються з необхідності найточнішого та повного відображення у своїй поведінці визначень всевишнього.

16. Основні риси та функції політичних ідеологій. ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ – система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики. ДЕСЮСТ ДЕ ТРАСІ – французький філософ та економіст. Вперше вжив термін “ ідеологія ” у 1796 р ОСОБЛИВІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ – створюється діяльністю теоретиків, політичних діячів, учених, які представляють інтереси того чи іншого класу або соціальної групи. Поживним ґрунтом для її формування є інтереси, уявлення про суспільно-політичне життя різних соціальних спільнот, хоча вони безпосередньо участі у процесі її формування не беруть. Функції • Теоретико-концептуальна — формулювання основних положень, які розкривають інтереси та ідеали певного класу, прошарку, нації, держави. • Програмно-політична — переведення соціально-філософських принципів та ідеалів у програми, гасла й вимоги політичної еліти. Ця функція безпосередньо пов'язана з діяльністю політичних партій, союзів, об'єднань і виборчих блоків.

• Функція оволодівання масовою політичною свідомістю. Ця функція досягає позитивних результатів лише тоді, коли ідеї й положення ідеології відповідають поглядам й уявленням населення про спосіб життя, якому віддається перевага порівняно з іншими. Ідеологія інтегрує суспільство на ґрунті свідомо сформульованих цілей. Захисн а - захист інтересів певного класу.

17. Типологія сучасних політичних ідеологій (лібералізм, консерватизм, соціал-реформізм, анархізм, неофашизм). Загальне та особливе. ЛІБЕРАЛІЗМ – (лат. libezalis – вільний) – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави. Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтував ідею суспільного договору та природного права, коли держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать, насамперед, право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є незаперечною, центральною в лібералізмі. Засновники класичного лібералізму вважали, що лібералізм – це заснований на особистій ініціативі і свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики і влади.

Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави – збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. КОНСЕРВАТИЗ М, політична доктрина, яка зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Його політико-ідеологічний світогляд визначається як комплекс життєздатних принципів, головними серед яких є свобода і відповідальність, авторитет, релігійність, природна нерівність людей та їх скептицизм. ЕДМУНД БЕРК, ФРАНСУА РЕНЕ ДЕ ШАТОБРІАН

Ідеологія соціал-реформізму оформилася в кінці XIX ст. Основний внесок у розробку соціал-демократичної ідеології внесли Е. Бернштейн, К. Каутський, А. Бебель та інші. Найважливіші ідеї сучасного соціал-реформізму викладено в концепції «демократичного соціалізму». Основними цінностями даної ідеології проголошуються солідарність, соціальна справедливість, соціальна забезпеченість, екологічна безпека, збереження миру. Реалізація цих цінностей можлива тільки на шляху руху до соціалізму. Під соціалізмом розуміється соціально організоване, соціально захищене суспільство, яке нескінченно вдосконалюється на цінностях солідарності, соціальної забезпеченості, справедливості. в інтересах всього суспільства. Анархіз́м — суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Анархізм є антидержавною ідеологією,котра пропагує бездержавність. Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм — представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський— М.О. Бакунін; комуністичний — П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття «анархізм» втратило свій первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безвладдя, дезорганізації. Анархізм — ідея про те, що суспільство може і повинно бути організоване без державницького примусу. Крім того конкретні анархісти можуть мати додаткові критерії того, що включає в себе анархізм, і вони часто не згодні один з одним відносно цих критеріїв. ФАШИЗМ – ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності і догматизованого принципу соціальної справедливості. Серед світог-лядно-філософських авторитетів фашизму імена Артура Шопенгауера (1788–1860), Фрідріха Ніцше (1844–1900), Карла-Густава Юнга (1875–1961) а також теоретиків соціального дарвінізму Франца Опенгеймера та Людвіга Гумпловича. Ідеологія фашизму – це войовничий антидемок-ратизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя. НЕОФАШИЗМ – різноманітні варіанти модифікації відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких, в основному, становлять маргінальні верстви населення. Ідеологи неофашизму звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”, “первісного”, “чистого” фашизму. Вони прагнуть переглянути кордони, обмежити імміграцію, реабілітувати гітлерівських злочинців. Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Неофа-шизм як політична течія виник у 60-ті роки ХХ ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. Сьогодні неофашистські організації функціонують в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в

18. «Посткласичні» ідеологічні течії у ХХІ ст. СОЦІАЛІЗМ – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характернее гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції – “демократичний соціалізм”. Соціал-демократи надають перевагу еволюційному шляхові розвитку, перетворенню суспільства на краще через реформи. Їх економічні засади ґрунтуються на ідеї усуспільнення, а не одержавлення засобів виробництва. КОМУНІЗМ – політична ідеологія, що передбачає влаштування суспільства на основі принципів колективізму, соціальної рівності та соціальної справедливості. Внаслідок недостатньо високого рівня розвитку продуктивних сил розподіл здійснюється за працею. Держава у формі диктатури пролетаріату зберігається лише на нижчій фазі комунізму, а на вищій – відмирає. Основні джерела цієї політичної течії виходять від утопічного соціалізму Т. Мора і Т. Кампанелли, а згодом філософів А. Сен-Симона, Ш. Фур’є, Р. Оуена. Визначальний вклад у формування ідеології наукового комунізму було зроблено К. Марксом, Ф. Енгельсом та В. Леніним.

19. Глобалізація – новітня політична ідеологія Заходу (Е.Валлерстайн, С.Хантінгтон, О.Тоффлер, О.Панарін). Глобаліза́ція — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів. Сутність та етапи глобалізації Глобалізація охоплює практично всі сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, самі умови існування людства. Глобалізація виражається в таких процесах:зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети, небувале поширення по всій планеті ідей та інформації, технологій, культури, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки; зростаюча інтенсивність взаємозв'язків у сфері торгівлі, фінансів, міграції населення в наслідок розвитку всеосяжних систем транспорту та комунікацій; виникнення спільних для світового співтовариства проблем, процес зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах людського буття, стертя граней між місцевими й всепланетарними подіями. Вперше цей термін з’явився в 70-х роках ХХ ст.ю. Вперше термін “глобалізація” з’явився у науковому обігу два десятиліття тому, в 1983 р., у статті Т. Левіта, опублікованій у журналі “Гарвард бізнес рев’ю”, ним він так назвав феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляли багатонаціональні корпорації. Відомий російський дослідник О. Панарін, вносячи глобалізація, на думку вченого, “паразитична” і така, що нищить демократію. Е. Гідденса, глобалізація – це “інтенсифікація соціальних відносин, що розповсюджуються на ввесь світ та пов’язують віддалені місця таким чином, що локальні події формуються подіями, що відбуваються за багато миль і навпаки”. Подібне тлумачення надає і У. Бек, розглядаючи детериторізацію соціального як “… не пов’язані кордонами щоденні дії у різних вимірах економіки, інформації, екології, техніки, транскультурних конфліктів та громадянського суспільства”. 20. Політика: поняття, сутність, структура та функції.

Policy – курс дій на управління певною сферою(освітня політика, зовнішня політика. Politics – сфера боротьби за владу, на відміну від policy, її суб'єкти не завжди мають управл. Повноваж. Полі́тика — цілеспрямована діяльність, пов'язана з прийняттям відповідальних рішень у галузі взаємовідносин між різними суспільними група-ми, державами йнародами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків. Сутність. Розмірковуючи про політику, найчастіше ведуть мову про владу одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над масою тощо. Ядром політики є боротьба за завоювання, утримання і використання влади, водночас політична влада являє собою реальну здатність соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці й правових нормах. Таким чином, політика — сфера владних відносин

Структура. 1. Політичні відносини, які відображають стійкий характер взаємозв´язків суспільних груп між собою та між різними інститутами влади. 2. Політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів. 3. Політичний інтерес являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і виконання конкретних дій для досягнення їх.
4. Політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб´єктів, дії яких відображають їхню реалізацію своїх політичних статусів. 5. Політичний процес як сукупність видів діяльності суб´єктів політики, які включено в динаміку практично-владних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей. 6. Політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів. Функції: керівництво та управління суспільством; забезпечення захисту основних прав людини; управлінська (політичне керівництво суспільством); інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем; регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин; теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства; нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;

21. Взаємозв’язок політики з іншими сферами суспільного життя. Мораль і право. Політика взаємодіє з такими соціальними регуляторами, як мораль і право. Загальне в цих формах соціальної регуляції визначено єдиними причинами їх походження і основним призначенням - регулюванням внутрішньо суспільних відносин, підтримкою необхідного рівня суспільної організованості і стабільності. Але існують і відмінності як між політикою і мораллю, так і між політикою і правом. Так, право і політика виникають значно пізніше від моралі як потреба в регулюванні відносин у соціально неоднорідному суспільстві саме через недостатність регулятивної ролі моралі.

Політика і право. В буденній свідомості політику і право інколи ототожнюють. Хоч і вони взаємообумовлені, але все ж є різними формами регуляції. Вони відрізняютьс яза своїм змістом: -зміст права обмежений правовими нормами, політика може виходити за межі діючих законів; -за критеріями оцінки поведінки і законно чи незаконно - в праві, користь чи шкода - в політиці; механізмом забезпечення: -право підтримується силою юридичних санкцій держави, політика може спиратися на силу як закону, так і переконання, навіювання, стимулювання, на здатність інститутів влади і лідерів забезпечувати собі безпосередню підтримку населення; за критерієм відкритості: -право публічне, політика ж поряд з публічними, відкритими формами регулювання суспільних відносин може бути і "тіньовою", що не афішує себе; за нормою вираження: -формами вираження права є нормативно-правові акти, прецеденти, правові звичаї, договори. Форми вираження політики більш різноманітні і можуть не фіксуватися письмово: політико-юридичні документи, програми і статути партій та рухів, ідеологічні концепції, заяви політичних лідерів, політичні дії. 22. Політика, право і мораль як головні регулятори суспільних відносин: проблема забезпечення балансу в умовах реформування українського суспільства. Політика і мораль - о/гнез опорних понять соціальної, в тому числі політичної теорії. Його суть полягає в тому, що поняття політика і мораль відображає наявність взаємозв'язку двох найважливіших форм суспільної свідомості, двох певних систем організації соціуму, двох видів регулювання відносин різноманітних соціальних спільностей. Протиставлення моралі політиці знайшло дальше обґрунтування в працях англійських філософів Томаса Гоббса, Джона Локка та іи. На думку Томаса Гоббса, принципи моралі і політики, що спираються на об'єктивну природну основу, тоді ж мають суб'єктивне забарвлення, тому що вироблені мисленням суб'єктів. Добро і зло мають виступати відносними. Природним станом людського суспільства є «війна всіх проти всіх». Природжений егоїзм людей виявляється в їх прагненні силою здійснити свої бажання: «людина людині - вовк». Мораль і право. Політика взаємодіє з такими соціальними регуляторами, як мораль і право. Загальне в цих формах соціальної регуляції визначено єдиними причинами їх походження і основним призначенням - регулюванням внутрішньо суспільних відносин, підтримкою необхідного рівня суспільної організованості і стабільності. Але існують і відмінності як між політикою і мораллю, так і між політикою і правом. Так, право і політика виникають значно пізніше від моралі як потреба в регулюванні відносин у соціально неоднорідному суспільстві саме через недостатність регулятивної ролі моралі. Політика і право. Хоч і вони взаємообумовлені, але все ж є різними формами регуляції. Вони відрізняютьс яза своїм змістом: -зміст права обмежений правовими нормами, політика може виходити за межі діючих законів; -за критеріями оцінки поведінки і законно чи незаконно - в праві, користь чи шкода - в політиці; механізмом забезпечення: -право підтримується силою юридичних санкцій держави, політика може спиратися на силу як закону, так і переконання, навіювання, стимулювання, на здатність інститутів влади і лідерів забезпечувати собі безпосередню підтримку населення; за критерієм відкритості: -право публічне, політика ж поряд з публічними, відкритими формами регулювання суспільних відносин