При лікуванні хворих ФД досить високу ефективність мають антацидні препарати.

Антациди — препарати, що знижують кислотність умісту шлунка за рахунок хімічної взаємодії із соляною кислотою шлункового соку.

- нерозчинні луги (альмагель, фосфалюгель 1-2 пакетика через 40 хв після їди, маалокс – 15 мл х 4 раза через 1 год після їди)

З огляду на те, що пацієнти з функціональною диспепсією часто мають порушення моторики шлунка, важливу роль у лікуванні таких хворих повинні грати препарати, що нормалі­зують гастродуоденальну моторику — прокінетики. Провідне місце серед прокинетиків мають у цей час блокатори допаміновіх рецепторів (метоклопрамід, домперидон). Препарати цієї групи поліпшують рухову функцію головним чином про­ксимальних відділів ШКТ, підсилюючи моторику стравоходу, шлунка та дванадцятипалої кишки, поліпшуючи гастродуоденальную координацію.

При функціональній диспепсії показане застосування пе­риферичного блокатора допаминовьіх рецепторів — домперидона (мотіліума). Даний препарат практично не проникає че­рез гематоенцефалічний бар'єр, тому майже позбавлений побічних ефектів, властивих метоклопраміду. Домперидон мо­же бути застосований при різних захворюваннях, що вимагає посилення рухової функції верхніх відділів ШКТ. Прокінетики призначають по 10 мг 3 рази на добу за 15 хвилин до їжі.

метоклопрамід (церукал, реглан 30-60 мг/добу, цизаприд – 40-60 мг /добу 1-2 т за 30 хв. до їди)

Блокатори Н₂ - рецепторів (ранітидин, зантак 150-300 мг, фамотидин, квамател 20-40 мг черех 12 год за 30 хв. до їди)

Ефективність ан­тагоністів Н₂-рецепторів при ФД не перевищує плацебо. При необхідності при лікуванні хворих ФД призначають інгі­бітори протонної помпи (омепразол, лансопразол, пантопразол, рабепразол, езомепразол) у стандартній або половинній дозі. Інгібітори протонної помпи (ШП) надають високоселективний гальмуючий вплив на кислотообразуючу функцію шлунка, діють на внутрішньоклітинний фермент Н+-К+-АТФ-азу, блокуючи роботу протонної помпи й, отже, продукцію соляної кислоти. По антисекреторному ефекту ІПП перевершують Н2-блокатори і антацидні засоби. При­значення ІПП при ФД значно перевершує плацебо-ефект. (омепразол 40 мг, контролок – 80 мг на добу).

При аерофагії - настойка валеріани, броміди, регулярне приймання їжі невеликими порціями. Забороняється газована вода, спиртні напої, гіпнотерапія.

При синдромі подразнення шлунка - психотерапія, седативні, транквілізатори, метоклопрамід.

При функціональному демпінг-синдромі - обмежують вуглеводи. При перших проявах необхідно лягти, при різких проявах - імодіум, соматостатин.

Критерії ефективності лікування СФД: позитивна динаміка основних клінічних синдромів захворювання, показників моторно-евакуаторної та кислотоутворюючої функцій, психоемоційного статусу та стану ВНС, даних основних лабораторних та інструментальних методів обстеження.

Таким чином, синдром функціональної диспепсії — це самостійне захворювання, яке вимагає диференційованих підходів до діагностики та лікування та потребує подальшого диспансерного спостереження.

Профілактика

Профілактика функціональної диспепсії включає заходи первинного і вторинного порядку.
Первинна профілактика включає: режим і якість харчування, відмова від шкідливих звичок, обстеження на гельмінтози, санація порожнини рота, мінімізація впливу професійних шкідливостей, дотримання гігеніческіх правил.
Вторинна профілактика передбачає: дієтичне харчування відповідно до особливостей функціонального стану шлунка, підвищення фізичної активності, загартовування, прийом вітамінів, адаптогенів.
Диспансеризація функціональної диспепсії здійснюється відповідно наказу МО РБ № 48 від 19.12.2003г. Періодичність спостереження: 1 раз на 6 міс, при відсутності ознак захворювання - протягом 2 років. Огляд терапевтом: 1 раз на рік. Вторинна профілактика (з призначенням контрольного обстеження та лікувально-профілактичних заходів). Наслідки: видужання, поліпшення, погіршення (розвиток хронічного гастриту, шлункової або дуоденальної виразки).
Прогноз
Прогноз хворих з синдромом функціональної диспепсії вважається досить сприятливим. Дослідження, які оцінювали динаміку синдрому роздратованого кишечника протягом 27 років, показали, що у 50-75% пацієнтів за цей період відзначалося зменшення вираженості скарг. Вважають, що можливо це пов'язане зі зменшенням стресових впливів або ж з адаптацією пацієнтів до факторів, що викликають появу клінічних симптомів (7).