Гомеопатія (homois - подібний; pathos - страждання)- це напрям в медицині, який використовує ліки в малих дозах, виготовлені із застосуванням методу потенціювання за законом подібності. В розумінні загальної медицини гомеопатія - це особлива форма регулюючої терапії, мета якої є вплив на процеси саногенезу за допомогою ліків, підібраних суто індивідуально (G.Kohler, 1988). Термін "гомеопатія" застосовується поряд з терміном "гомеотерапія"
Основним в гомеопатії є принцип подібності, за яким для лікування пацієнта застосовується мала доза тих лікарських речовин, які в великих дозах викликають у практично здорової людини симптоми, подібні ознакам захворювання, що лікується. Подібне лікується попібним - Similia similibus curantur. Так, якщо речовина в великій дозі викликає затримку стулу (як наприклад, Оріum, або Вгуоniа аІbа), то в малій дозі їх можливо використовувати для лікування запору Наприклад, для послаблюючої дії АІое як безпосереденього подразника кишечника, необхідні відносно великі його дози. Якщо кишечник вже знаходиться у стані подразнення (як це відбувається під час коліту), зцілення досягають застосуванням малих доз. Підвищення температури може супроводжуватись гіперемією обличчя, сухістю в роті, розширеними зіницями, тахікардією, відчуттям слабкості, що є характерним для дії ВеІІаdоппа, яка і призначається за принципом подібності. Ртутні препарати в токсичних дозах уражають організм, пошкоджуючи більшість органів і систем, включаючи кишечник (виразковий коліт), тому в гомеопатії показанням для призначення ртуті є проноси різного походження. Йод подразнює дихальні шляхи, тому в гомеопатії призначається при бронхітах. Сірка в великих дозах викликає дерматити, тому в малих - призначається для їх лікування. Secale cornutum (Житні ріжки) у значній дозі викликає ураження зі спазмами судин, гангреною, тому в гомеопатії застосовується для лікування облітеруючого атеросклерозу. Аналогічно: Дурман (Stramonium) і Блекота (Нуоscyamus) використовуються у випадках гіперкінезів, а Чемериця біла (Veratrum album) - при психічних розладах.
За походженням гомеопатичні ліки розподіляють на: рослинні (біля 2000), мінеральні і хімічні (біля 200), зоологічні (біля 50) і мікробіологічні.
Для лікування пацієнтів використовуються надмалі дози гомеопатичних препаратів, виготовлених за спеціальною методикою потенціювання - специфічного процесу підсилення інформаційних властивостей препарату, що досягається шляхом ступінчастого розведення і струшування розчину (або розтирання нерозчинних речовин). Відсутність молекул в розчинах теоретично визначається при розведенні висхідної речовини у 10 разів. Лікарський ефект ще більших розведень пояснюється інформаційною теорією пам'яті води або іншого розчинника. Ступені розведення препаратів називаються потенціями і умовно поділяються на низькі потенції (молекулярно-інформаційна дія); середні потенції (інформаційно-молекулярна дія) і високі потенції (інформаційна дія).
В гомеопатії індивідуалізація лікування сягає свого максимуму: вважається, що "кожна людина страждає на свою особисту хворобу", для визначення і лікування якої ставиться гомеопатичний лікарський діагноз.
Кожний, в тому числі лікувальний, фактор викликає в організмі людини певні зміни - ознаки "лікарської хвороби", вираженість і тривалість яких залежить від засобу та його дози, а також чутливості макроорганізму до цього засобу. Тому збірне поняття про дію великої дози лікарської речовини на людину - перелік хворобливих ознак - називається патогенезом лікарського засобу. Гомеопатичне знання про ліки (Materia medica) складається з лікарських патогенезів. Сукупність ознак, що складають лікарський патогенез, виявляється в гомеопатії, перш за все, методом випробування препарату на практично здорових людях
При спостереженні за динамікою лікування захворювання лікар-гомеопат враховує закони К.Герінга (1800-1880), згідно з якими визначається ієрархічна і часова регресія патологічного процесу.
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ГОМЕОПАТІЇ:
1. Принцип подібності - Similia similibus curantur. Подібне лікується подібним - наріжний камінь гомеопатії, сформульований С.Ганеманом, на основі якого виникла гомеопатія як самостійна дисципліна. Зміст його полягає в тому, що речовина, що може викликати хворобу (або симптомокомплекс), спроможна таку ж хворобу (або симптомокомплекс) вилікувати.
2. Принцип потенціювання. Оскільки вибір препарату здійснюється лікарем на основі повної сукупності ознак особистості і особливостей пацієнта, він виявляється дуже чутливим до речовини, що застосовується, тому гомеопати приходять до висновку про доцільність призначення малих доз. Доведено, що струшування препарату при його розведенні підсилює дійову силу лікарського засобу на чутливу людину.
3. Принцип дослідження на здорових волонтерах. Для ефективного призначення надмалих дозувань гомеопатичних препаратів недостатньо патофізіологічних, патохімічних і патоанатомічних даних про лікарський засіб, що можуть бути отримані при дослідженнях на тваринах, потрібна наявність II сигнальної.системи, що є в людини. Крім того, серед різних біологічних видів відмічається різна чутливість до багатьох засобів, що досліджуються.
