оняття і структура національної інноваційної системи.

 

За останні півстоліття економічна теорія пройшла шлях від тлумачення підприємництва, фірми та держави як окремих елементів інноваційного процесу до їх розуміння як взаємопов'язаних ланок складної системи, робота якої забезпечується певними інституціональними чинниками. Розвиток цих напрямів досліджень зумовив форму­вання концепції національних інноваційних систем (НІС).

Національна інноваційна система — це, з одного боку, сукуп­ність взаємопов'язаних організацій (структур), зайнятих вироб­ництвом і комерційною реалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів: малих і великих компаній, універ­ситетів, лабораторій, технопарків та інкубаторів; з іншого — ком­плекс інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси та спираються на національні звичаї, традиції, культурні та політичні особливості.

Мета національної інноваційної системи — підвищення якості життя населення шляхом:

• створення додаткових робочих місць у сфері науки, виробництва й послуг;

• збільшення надходжень у бюджети різних рівнів унаслідок збіль­шення обсягів виробництва наукомісткої продукції та доходів населення;

• зростання освітнього рівня населення;

• розв'язання екологічних і соціальних проблем за рахунок вико­ристання новітніх технологій.

Основними напрямами формування національної інноваційної системи є:

• створення сприятливого економічного й правового середовища (сприятливого інноваційного клімату);

• формування інноваційної інфраструктури;

• удосконалення механізмів державного сприяння комерціаліза­ції результатів наукових досліджень та експериментальних роз­робок.

Інноваційна система формується з урахуванням об'єктивно зада­них для певної країни чинників, зокрема її території, наявності природних і трудових ресурсів, особливостей історичного розвитку інститутів держави та форм підприємницької діяльності. Такі чин­ники є детермінантами щодо напряму й швидкості еволюції іннова­ційної активності. Крім того, кожна НІС характеризується певною структурою та певним ступенем упорядкованості, що передбачає достатню стабільність інституційної взаємодії (рис. 1).

Основні елементи інноваційної системи:

• генерація знань;

• освіта і професійна підготовка;

• виробництво продукції та послуг;

• інноваційна інфраструктура, зокрема й фінансове та інформа­ційне забезпечення.

Підсистема генерації знань — сукупність організацій, що викону­ють фундаментальні дослідження й розробки, а також прикладні дослідження.

Підсистема виробництва продукції та послуг — охоплює насампе­ред виробництво наукомісткої продукції, що здійснюється як вели­кими корпораціями, так і малими та середніми підприємствами, що працюють у сфері наукомісткого бізнесу.

Підсистема інноваційної інфраструктури містить такі елементи: бізнес-інноваційні, телекомунікаційні й торгові мережі, технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консал­тингові фірми, фінансові структури тощо.

 

Рис. 1. Основні підсистеми національної (державної) інноваційної системи

та взаємодія між ними

Підсистема генерації знань — сукупність організацій, що викону­ють фундаментальні дослідження й розробки, а також прикладні дослідження.

Підсистема виробництва продукції та послуг — охоплює насампе­ред виробництво наукомісткої продукції, що здійснюється як вели­кими корпораціями, так і малими та середніми підприємствами, що працюють у сфері наукомісткого бізнесу.

Підсистема інноваційної інфраструктури містить такі елементи: бізнес-інноваційні, телекомунікаційні й торгові мережі, технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консал­тингові фірми, фінансові структури тощо.

 

2. Інноваційне середовище

 

Для забезпечення результативності інноваційного процесу та ін­новаційної діяльності потрібно формувати й розвивати іннова­ційне середовище.

Існують наступні рівні формування інноваційного середовища

1) рівень міжнародних відносин (наднаціональний рівень) — готов­ність країни до використання позитивних результатів із мож­ливостей, наданих міжнародними інституціями (СОТ, МВФ, МБРР, ЄБРР);

2) загальнодержавний рівень:

 

• промислова політика;

• науково-технологічна політика;

• бюджетна політика;

• грошово-кредитна політика;

гуманітарна політика (освіта, охорона здоров'я та ін.).

3) рівень (міжгалузевий та галузевий) відомчої діяльності:

• галузева стратегія;

• галузева політика;

• корпоративна стратегія;

• міжвідомча кооперація;

4) регіональний рівень:

• реалізація інноваційних ініціатив регіонального масштабу;

• динамічний розвиток регіональної нормативної бази;

• позитивна дія інноваційного потенціалу підприємств;

• ефективна система регіонального управління інноваційним роз­витком;

• інвестиційна привабливість регіону.

5) рівень підприємства, установи (мікрорівень):

• створення інноваційної моделі розвитку підприємства;

• гнучкість та адаптація до вимог ринку;

• вплив суб'єктивних чинників (загальнолюдських і професійних якостей керівників, зокрема їхньої інноваційної культури);

• значна диференціація підприємств за їхньою інноваційною при­вабливістю;

6) рівень окремої особистості:

• створення загальної атмосфери інноваційного розвитку;

• розуміння значущості інноваційного процесу;

інноваційна культура.

№ пор.	Рівень	Чинники організації інноваційного середовища	Чинники дезорганізації інноваційного середовища
	Міждержавні від­носини (міждер­жавна інтеграція)	Принципи міжнародного права, нормативно-право­ва база міжнародних ор­ганізацій, багатосторонні, двосторонні договори	Невизначеність засад зов­нішньої політики Нераціональність інституціональних організаційних форм
	Держава	Національне законодав­ство, національна норма­тивно-правова база	Невизначеність засад внутрішньої політики Невизначеність економіч­ної політики Слабкість програмного закріплення інноваційної стратегії Нераціональність інституціональних організаційних форм
	Галузь (сфера), відомча діяльність	Особливості галузевої (корпоративної, відомчої) нормативно-правової бази	Відсутність системного повного інноваційного середовища на галузевому рівні
	Регіон	Особливості місцевої нормативно-правової бази	Відсутність системного повного інноваційного середовища на регіональ­ному рівні
	Підприємство (установа, заклад)	Статутні особливості	Нерівність лозиціювання підприємств (різних за місцем в інноваційному процесі) в інноваційному середовищі
	Людина	Особиста свідомість	Складність отримання адекватних оцінок еконо­мічного і соціального становища в державі, потріб­них для прийняття рішень

 

Ключовими складниками інноваційного середовища є: підприєм­ництво, технології, фінансові ресурси.

Підприємництво.

Ахіллесова п’ята державного соціалізму – відсутність умов для індивідуальної підприємницької діяльності, яка є невичерпним самовідтворюваним джерелом економічної енергії в країнах з ринковою економікою. Підприємництво – це не антипод праці, а такий її специфічний розподіл, який надає творчий, інноваційний імпульс всім іншим різновидам трудової діяльності, інтегруючи їх в цілісному творчому процесі, орієнтованому на досягнення вищої економічної ефективності в умовах ринкового господарства.

Й. Шумпетер (1883-1950), погляди якого мають великий вплив на сучасний дискурс навколо проблематики підприємництва, усіх суб’єктів в межах капіталістичного господарства розділив на дві категорії: консервативно-традиціоналістську більшість так званих „хазяїв” та інноваційно орієнтовану меншість „підприємців”, які запроваджують інновації. Як вважає Й. Шумпетер, своєрідність підприємницької поведінки визначають дві особливості: „По-перше, бути підприємцем – значить робити не те, що роблять інші, по-друге, бути підприємцем – значить робити не так, як роблять інші” Але жодний господарюючий суб’єкт не може постійно займатися виключно новими комбінаціями виробничих факторів, тобто підприємництвом. Тут важлива структура його діяльності. Якщо домінантою ділової поведінки є інновації, а рутинна діяльність по забезпеченню відтворювального господарського кругообігу займає підпорядковане місце, можна говорити про тип підприємця. Якщо ж, навпаки, головна увага та зусилля спрямовані на підтримання рутинного господарського кругообігу та стабільності, а інновації носять рідкісний епізодичний характер, то маємо справу з таким типом господарника, якого не можна назвати підприємцем. Й. Шумпетер стверджує, що „не тільки селяни, ремісники, представники вільних професій, але й „фабриканти”, „промисловці” та „комерсанти”, які попадають у цю групу, з нашої точки зору зовсім не завжди є підприємцями”.

Вернер Зомбарт (1863-1941) вважав, що більша частина господарників керується в своїй діяльності не стільки підприємницьким, скільки міщанським (буржуазним) духом. І тільки відносно невелике число господарств є дійсними підприємцями, які прагнуть до безмежного розширення виробництва, постійного пошуку нових напрямків, форм та методів виробництва і комерційної діяльності. При цьому В. Зомбарт вважав, що капіталістичне господарство спирається одночасно і на консервативний (міщанський, буржуазний) дух, і на підприємницький. Перший забезпечує стабільність, оберігає від надмірного ризику і авантюризму, а другий – запліднює капіталістичне господарювання енергією, підживлює інноваційні імпульси, забезпечує динамізм.

Дослідження американського економіста Д. Берча в 1980-х роках показали, що незважаючи на швидке зростання питомої ваги „нового малого бізнесу” в сфері послуг, який забезпечував в кінці ХХ століття більшу частину нових робочих місць в США, абсолютна більшість підприємств малого бізнесу в інноваційному плані залишається такими ж інертними, як і в часи досліджень Й. Шумпетера та В. Зомбарта. Вирішальний внесок в розвиток економіки країни вносить дуже незначна меншість (біля 3% від загальної чисельності малих підприємств) „швидких” компаній. Д. Берч вважає їх особливим типом підприємств і називає „газелями”, підкреслюючи цим їх динамізм, порівняно з „мишами” та „слонами”, які переважають серед більшості малих та великих фірм.

Однією з проблем формування інноваційної економіки в Укра­їні є розрив інноваційних процесів між стадіями наукових дослід­жень та впровадженням інновацій у виробництво, що спричинено браком ефективного механізму трансформації наукових знань в ін­новаційні ідеї, придатні до практичного використання. У розв'я­занні цієї проблеми важливу роль має відігравати інноваційне під­приємництво, для розвитку якого мають бути створені сприятливі інституціональні умови.

Інноваційне підприємництво — це особливий новаторський про­цес створення нового, процес господарювання, в основу якого покладено постійний пошук нових можливостей, орієнтацію на інновацію, вміння використовувати для виконання постійних зав­дань ресурси з найрізноманітніших джерел; такий суспільний, технічний, економічний процес, який через практичне викорис­тання ідей і винаходів приводить до створення кращої продукції й технології.

Інноваційним слід вважати підприємництво, в основу діяль­ності якого покладено виробництво науково-технічної продукції (товарів, послуг) та інтелектуальне виробництво. Технічні зміни тут стосуються переважно виробничого процесу, а не самого про­дукту.

П. Друкер виокремив сім сфер аналізу, що слугують джерелами інноваційних ідей:

• неочікувана для фірми подія (її успіх або невдача) або неочікувана подія в зовнішньому середовищі;

• невідповідність економічної реальності уявленню про неї;

• потреба вдосконалення внутрішніх процесів (організаційних, технологічних тощо);

• зміна у структурі ринку або галузі;

• демографічні зміни;

• зміна в ціннісних установках та сприйнятті;

• нові знання, здобуті науковим і практичним шляхами.

Частка українських промислових підприємств, які впро­ваджують інновації, становила в 2006 р. 10% порівняно з 14,8% у 2000р. За цей період при триразовому збільшенні питомої ваги підприємств, які здійснили ме­ханізацію та автоматизацію виробництва, у півтора рази зменшилась частка підприємств, які впроваджували нові технологічні процеси, та майже в 3 рази скоротилася частка підприємств, які освоювали виробництво нових видів про­дукції. Лише 6,5% загального обсягу реалізованої промислової продукції україн­ських виробників мають ознаки інноваційності, тоді як у ЄС цей показник сягнув 60%, в Японії - 67, у США - 78%.

Більшість інновацій запроваджується в традиційних галузях (виробництво та розподіл матеріальних благ). В той же час Україна дуже сильно відстає від розвинутих країн по розвитку економіки знань, що спирається на інформаційні можливості глобальних телекомунікацій. Відповідно до рейтингу Світового економічного форуму (The World Economy Forum Compehtivens Report 2003-2004), за рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій Україна посідає 70-е місце серед 102 країн, що розглядалися. У 2002р. питома вага сфери ІКТ у ВВП України становила 0,48% (для порівняння, в тому ж році у США цей показник дорівнював 2,5-4,5%, у Росії – 1%).

Практика підтверджує, що посиленню іннова­ційної активності вітчизняних підприємств заважають відсутність достатнього обся­гу власних коштів, подорожчання кредитів, існуюча система стимулів, брак ква­ліфікованих кадрів, інфраструктурні проблеми, незадовільний захист інтелекту­альної власності тощо.

Важливим заходом для розв'язання проблеми ресурсного за­безпечення малих інноваційних підприємництв є накопичення об'єктів інфраструктури інноваційної підприємницької діяльності, здатної спрямувати ринкові ресурсні потоки на реалізацію іннова­ційних проектів і сприяти ринковій адаптації інноваційної продук­ції малих фірм.

Упродовж останніх років у контексті завдання розвитку малого підприємництва на державному й регіональному рівнях здійсню­ються заходи зі стимулювання підприємницької діяльності, що дає позитивні результати. Так, за період з 2001 по 2004 р. кількість об'єктів загальної інфраструктури підприємницької діяльності зросла в 2,2 рази;

- кількість бізнес-центрів та інформаційно-консультативних уста­нов, небанківських фінансово-кредитних установ, інвестиційних фондів та компаній збільшилася майже в 2 рази;

- кількість регіональних об'єднань підприємців зросла в 1,5 рази.

Технології

Ви знаєте, що технологія (термін походить від поєднання грецьких слів techno, що в перекладі означає – мистецтво, майстерність, вміння та logic – наука, знання) – це знання про те, як виробляти певну продукцію.

З одного боку – технологія це сукупність методів обробки, виготовлення продукту, що є підсистемою загальної системи виробничого процесу. З іншого боку технологія – це наука, яка виявляє основні закономірності щодо перетворення переробних середовищ з одного виду на інший для практичного використання.

В історичному процесі розвитку світового промислового виробництва спостерігається послідовний перехід від простих та примітивних технологій заснованих на ручній фізичній праці та примітивних механізмах з використанням енергії тварин, води та пару, які домінували в добувній, текстильній та харчовій промисловості XVIII – першої половини ХІХ століття до існуючих сьогодні технологій. В сучасній економічній літературі широко застосовується поняття „технологічний уклад”.

До першого та другого технологічного укладу відносились технології, засновані на ручній фізичній праці та з використанням енергії тварин, води та пару.

Третій технологічний уклад – теплові електростанції, паливна промисловість, гірничо-видобувна і, зокрема, вугільна промисловість, чорна металургія, підприємства по виробництву будівельних матеріалів, металоконструкцій, скляна й фарфорово-скляна промисловість.

Четвертий технологічний уклад – кольорова металургія, хімічна та нафтохімічна промисловість, машинобудування, суднобудівна промисловість, ремонт машин і устаткування, деревообробна та целлюлозно-паперова, легка, харчова промисловість

П’ятий технологічний уклад – електротехнічна, електрична, верстатобудівна, інструментальна промисловість, приладобудування, виробництво побутових приладів і машин, авіаційна, хіміко-фармацевтична та поліграфічна промисловість.

Шостий технологічний уклад – мікробіологічна промисловість, виробництво сучасної медичної техніки.

Виробництва третього технологічного укладу відносяться до сектору первинно низьких технологій, четвертого – до сектору середніх технологій, а п’ятого та шостого – до сфери високих технологій.

Три основні напрямки розвитку сучасних виробничих технологій:

1) перехід від дискретних (циклічних) технологій до безперервних (поточних) виробничих процесів, як найефективніших;

2) запровадження замкнутих (безвідходних) технологічних циклів у складі виробництва

3) підвищення наукомісткості високих і новітніх технологій як приоритетніших у бізнесі.

Фінансові ресурси

Лібералізація фінансових ринків створила уні­кальні можливості для фінансування нових підприємницьких ініці­атив. Насамперед це пов'язано з розвитком венчурних механізмів залучення фінансових ресурсів.

Венчурний капітал — ризиковий капітал та інвестиції в науково-технічний розвиток.

Як джерело фінансування малого інноваційного підприємництва венчурний капітал виник у США в 70-х роках XX ст., коли спосте­рігався великий попит на інвестиції серед малих підприємств, що виникали внаслідок технологічної революції в мікроелектроніці. Розвиток ризикового фінансування посилився внаслідок прийнято­го на державному рівні дозволу пенсійним фондом розміщувати до 5 % активів у венчурних інвестиціях, що зумовило приплив капіта­лу з фінансових інституцій. Ще й дотепер венчурний бізнес більш розвинений у США, що пояснюється значною кількістю в цій краї­ні малих високотехнологічних фірм та розвиненістю фондового ринку.

Фонди венчурного фінансування створюються з наступних джерел:

1) капіталу корпорацій;

2) банківських кредитів;

3) пенсійних фондів;

4) особистих заощаджень громадян.

Венчурні фонди скуповують в інноваційної фірми контрольний пакет акцій чи частку в статутному капіталі, що забезпечує можливість дієво впливати на науково-дослідну, виробничу, збутову і фінансово-господарську діяльність фірми. За умови високоефективної діяльності інноваційної фірми венчурний фонд дістає високий прибуток і стає гарантією повернення вкладеного капіталу.

Приклади: США в 1995-2000рр. венчурні інвестиції зросли в 2,3 рази – з 19,2 до 48,3 млрд. дол. На США припадає більше 2/5 світового обсягу венчурних капіталовкладень.

В Україні в 2004р. діяло 7 венчурних фондів, сукупні ресурси яких становили 400-800 млн. дол.

Венчурне підприємництво має численні організаційні форми:

- незалежні, найчастіше дрібні інноваційні фірми з використанням капіталу інвестиційних фондів;

- впроваджені фірми, організовані на пайових підставах промисловими корпораціями, так звані зовнішні венчурні фонди корпорацій;

- „внутрішні” венчурні відділи корпорацій, основою яких є відділення підприємницької групи в якості самостійного венчурного підрозділу.

В Україні розвиток венчурного капіталу стримують такі чинники:

• відсутність цілеспрямованої державної політики щодо залучення вітчизняного капіталу до венчурних інвестицій і невизначеність правового поля функціонування венчурного капіталу;

• брак законодавчих гарантій захисту прав інвесторів, які не воло­діють контрольним пакетом акцій;

• нестабільність і недосконалість податкового законодавства та за­конодавства про банкрутство;

• несформованість передумов для здійснення венчурних інвести­цій; зокрема, бракує інститутів професійної комплексної науко­во-технічної та комерційної експертизи інноваційних проектів, страхування інвестицій в інноваційну діяльність, прямих інфор­маційних зв'язків між ринковим інноваційним попитом і про­позиціями інноваційних ідей і посередницьких послуг, брак кваліфікованих фахівців у сфері управління інноваційними про­ектами тощо.