амостійна робота 3
оціальна стратифікація.
- Соціальна стратифікація.
- Класи і класові відносини.
- Соціальний захист населення
- Тенденції розвитку соціальної мобільності.
- Процес модернізації та стратифікаційні зміни в сучасному українському суспільстві: проблеми та умови їх вирішення.
Соціальна стратифікація.
Однією з особливостей соціального життя є нерівність. Дійсно, важко уявити собі суспільство, в якому б всі люди були рівні. Навіть якщо штучно створити рівні умови існування, все одно нерівність може проявити себе в фізіологічних особливостях людини (здорова людина і каліка, гарна і не дуже тощо), в географічному середовищі її проживання (одні люди живуть біля води, а інші в пустелі). Тому нерівність – це критерій, за допомогою якого ми можемо розташувати людей, групи, верстви населення вище або нижче інших.
Для опису, дослідження цього явища соціологи (дослідники суспільства) використовують термін „стратифікація”. Це поняття приходе до суспільствознавчих наук з геології (лат. stratum – прошарок, fasio - роблю), де характеризує нерівномірне розташування геологічних пластів на поверхні землі. Якщо зробити зріз земної кори на певну відстань, то виявиться, що під шаром гранту розташований шар глини, потім піску і т. інше. Так і страта – вона поєднує людей, які мають владу, та немаючих влади бідняків. Багатії входять до однієї страти, а бідні – до іншої.
Таким чином, в суспільстві поняття стратифікація описує ієрархічний (тобто нерівний, вертикальний, послідовний) розподіл соціальних верств в структурі суспільства (від найбільш привілейованих до найменш). Тобто стратифікація – диференціація (розподіл) суспільства на соціальні класи та верстви у вертикальному порядку (мал. 6).
Мал. 6. Соціальна стратифікація
В суспільстві стратифікація може мати вигляд піраміди, де її пік заповнений впливовими (цар, монарх, правитель) особистостями, середина – це представники середнього класу (лікарі, викладачі, фахівці тощо), а низ – це наймеш впливовіші верстви населення.
В сучасній соціології виділяють чотири основних критеріїв стратифікації, за допомогою яких можна вимірювати нерівність відстаней між різними статусами (наприклад, бідними та середніми верствами). Це прибуток, влада, престиж та освіта.
Прибуток – це сума грошових надходжень особи або сім’ї за певний період часу. Прибутком називають суму грошей, яку отримують у вигляді заробітної платні, пенсії, стипендії тощо. Прибутки або витрачаються на підтримання життя, або перетворюються в багатство. Багатство – це кількість наявних чи уречевлених грошей. В останньому випадку вони постають у вигляді рухомості (автомобіль, літак, скарби, цінні папери, твори мистецтва тощо) і нерухомості (будинок, земельна ділянка, виробниче обладнання тощо). Багатство зазвичай передається у спадок.
Влада – це можливість накидати свою волю чи рішення іншим людям всупереч їх бажанням. Так, рішення Президента України розповсюджується на 49 млн. людей, а рішення вчителя на 20-30 чоловік.
Люди, які володіють тим чи іншим видом влади (політичної, економічної, релігійної) становлять еліту суспільства, тобто її верхівку.
Освіта в усі історичні часи мала велике значення. Вона вимірюється кількістю років навчання в школі, ВНЗ. Скажімо навчальна школа означає 4 роки, неповна середня – 9, повна середня – 11, коледж – 4 роки, університет – 5, аспірантура – 3 роки, докторантура – 3 роки. Таким чином, професор має за спиною більше 20 років формальної освіти, тоді як робітник заводу 8-10 років.
Престиж – це повага, якою в громадській думці (тобто думці більшості населення) користуються та чи інша професія, посада, вид занять (тобто статус). В кожний історичний час різні професії і заняття цінуються по різному. Скажімо, сьогодні престижними рахуються професії юриста, менеджера, банкіра, а от професії сторожа чи двірника, хоча і є дуже необхідними, але в громадській думці високо не оцінюються.
Прибуток, влада, престиж та освіта визначаються соціально-економічний статус людини тобто її становище і місце в суспільстві, в системі соціальних зв’язків і відносин. Тому неважко уявити, чим більшою кількістю наведених критеріїв людина буде володіти, тим вищим буде її положення в суспільстві. Однак, треба зазначити, що в кожному правилі є виняток. Так, в цивілізованій країні крупний мафіозі не може належати до вищої страти, хоча він має високі прибутки, можливо високу освіту та сильну владу, але його заняття не визнається в громадській думці як престижна. Вона засуджується. Сам він може рахувати себе членом вищого суспільства, але визнання оточуючих не має.
ласи і класові відносини.
В сучасному суспільстві яке визнається як відкриття, стратифікація зводиться до класів.
Класи в їх сучасному розумінні почали формувати з часу промислової революції XVIII-XIX ст.., яка зруйнувала феодально-станову систему. А тому умовою існування класів є ринок, на якому одні групи можуть запропонувати власність, інші – освіту або технічну кваліфікацію, треті – фізичну робочу силу. Це і є важливі підстави становлення і функціонування класів.
Під класом розуміють будь-яку соціальну страту в сучасному суспільстві, яка відрізняється від інших прибутком, освітою, владою та престижем.
В сучасному західному суспільстві виділяють три основні класи: вищій, середній і нижчий.
До вищого класу належать ті, хто володіє або прямо контролює виробничі ресурси (великі промисловці, вищі управлінці, як-от президенти компаній, директори і члени правлінь корпорацій тощо) політичні лідери, видатні вчені, діячі мистецтв. Як правило, цей клас не дуже чисельний. В Англії це приблизно 1% населення країни. Але цей 1% „верхівки” володіє 21% всього особистого майна. І лише третя частина національного багатства перебуває в розпорядженні населення.
У США в 80-х роках 0,5% американських сімей володіли 22% національного багатства країни. В загальній сумі сімейних прибутків 5% найбагатших сімей отримує 1% загального прибутку, і 15% - сім’ї надзвичайно багатих.
Багатство створює передумови і для отримання влади. Перш за все це стосується економічної сфери. Вищий клас контролює промисловий та фінансовий капітал, за ним залишається виняткове право прийняття стратегічних рішень. Вищий клас має великі можливості впливати і на прийняття вигідних йому політичних рішень. Це досягається, зокрема, фінансуванням виборчих кампаній тих кандидатів, на яких покладають сподівання ті чи інші групи вищого класу. Оскільки названі заходи вимагають значних фінансових витрат, то великі можливості впливають на зовнішню і внутрішню політику держави має саме вищий клас як найбагатша верства ринкового суспільства.
Представники вищого класу займають привілейовані посади, володіють найпрестижнішими професіями, мають високий рівень освіти і великий обсяг влади. Саме верхній клас складається з різнорідних груп, а саме вищого класу, вищого середнього та нижчого вищого класу.
Поняття „середній клас” виникає в Англії наприкінці XVIII ст.. для означення особливої групи власників і підприємців, які „зверху” протистояли великим землевласникам, а „знизу” – сільській та міській бідноті.
Сучасний середній клас має досить неоднорідну структуру. Він складається переважно з власників малого бізнесу (власники магазинів, невеликих фірм, контор тощо).
„Верхівку” середнього класу складають переважно середні банкіри, підприємці, менеджери, а також висококваліфіковані спеціалісти: програмісти, фінансисте ти та інші.
Нижчий середній клас включає службовців органів установ, представників торгівлі, вчителів, вихователів тощо. Головним джерелом існування цього класу є прибуток, а не багатство як у вищого класу. Отже, середній клас складається з тих, хто зробив долю власними руками і зацікавлений в збереженні цього суспільного устрою.
Сучасні європейські країни є країнами середнього класу, тому що доля останнього в них складає в середньому 50-60% населення. Збільшення ролі середнього класу в суспільстві має об’єктивні причини. Зокрема, сам розвиток індустріального, а згодом постіндустріального суспільства потребував нових професій, пов’язаних з прогресивними, національними технологіями, звісна річ, представники таких професій і поповнювали середній клас.
Середній клас – найширший ринок потреб для малого та середнього бізнесу. Чим чисельніший цей клас, тим впевненіше стоїть на ногах малий бізнес. Як правило, до середнього класу входять ті, хто володіє економічною незалежністю, хто має яскраво виражену професійну орієнтацію. Тому цей клас виступає стабілізуючим фактором суспільства. Там, де середнього класу немає або він ще не сформувався, суспільство стабільне.
Наступним в стратифікаційній системі виступає нижчий клас до якого входять висококваліфіковані (робітнича аристократія) та малокваліфіковані робітники.
На відміну від висококваліфікованих робітників, які мають вищі прибутки, кращі умови та гарантії праці, малокваліфіковані – зайняті на роботах, які не вимагають глибокої підготовки. Звичайно, що більшість таких спеціальностей є низькооплачуваними. Малокваліфіковані робітники складають більшість серед тих, хто працює або неповний робочий день, або сезонно. Вони більше зазнають безробіття.
Отже, робітничий клас живе за рахунок заробітної платні, а значить, його прибутки менші, ніж у вищого і середнього класу. Хоча життєвий рівень робітників, особливо висококваліфікованих, достатній для того, щоб задовольняти матеріальні, культурні та інші життєві потреби.
Треба зазначити, що випливаючи з вищезазначеного стає зрозумілим, що розподіл основних ресурсів суспільства – влади, освіти, престижу, прибутків, розподіляється між класами нерівномірно (чим вищий клас, тим більшими ресурсами він володіє). Однак в демократичному суспільстві середній і нижчий клани через систему виборів мають змогу також впливати на прийняття рішень вищих класів суспільства.
Соціальний захист населення
Цивілізаційний рівень суспільства залежить перед усім від надійного соціального захисту громадян. Останній включає в себе значно ширше завдання, ніж матеріальна допомога.
Основна задача соціального захисту – це забезпечення матеріального благополуччя й економічної самостійності, соціального статусу особи, фізичного і духовного здоров'я, душевного комфорту.
Соціальний захист передбачає й активність самої людини, яка можу бути визначена як самозахист. Мова йде про активну участь людини у створенні свого матеріального і соціального благополуччя, набуття певних особистісних якостей, необхідних для конкуренції на ринку праці.
Одним із ключових компонентів соціального захисту є турбота про охорону здоров'я людини, тому що стан здоров'я людини визначає стан суспільного здоров'я.
Розвиток світової та вітчизняної медичної науки, практика охорони здоров'я в передових країнах дають підстави стверджувати про переважний вплив організації навколишнього середовища, харчування, системи виховання дітей на кінцеві показники їх здоров’я, працездатність, творчу активність, адаптацію до несприятливих зовнішніх умов (природних і соціальних). Вимоги третього тисячоліття є набагато вищими до психологічних, соціальних та медико-біологічних можливостей людини. Тому їх реалізація (вимог) обумовлює необхідність створення науково обґрунтованої та комплексної системи захисту й цілющого розвитку здоров’я підростаючого покоління (збереження, охорона й профілактика здоров’я).
Важливість заходів з соціального захисту в цій сфері ще раз підкреслює чорнобильську трагедію 1986 року, залишила дуже великий слід в галузі генофонду України, вплинула на її демографічну ситуацію.
Наступною важливою сферою соціального захисту є пенсійне забезпечення. Приблизна кількість пенсіонерів в Україні на сьогоднішній час становить 15 млн. осіб. При цьому, постійно зростає сума пенсійних грошових відшкодувань, що пояснюється зростанням мінімального прожиткового рівня (розмір пенсії не може бути меншим за мінімальний прожитковий рівень). Для забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій, допомоги та інших витрат створено Пенсійний фонд України.
Соціальний захист праці є ще одним компонентом системи соціального захисту. Право на працю закріплено в загальній декларації прав людини. Це означає, що кожна людина має право на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці, на рівну винагороду за рівну працю, на захист від безробіття. Людині обов’язково повинні бути гарантовані право вибору професії та місця роботи.
Однак право на працю не означає повного забезпечення кожної людини робочим місцем за будь-яких умов виробництва. Для нормального функціонування ринкової економіки необхідна конкуренція на ринку праці, де пропозиція повинна перевищувати попит на робочу силу. Конкуренція між працівниками за одержання робочого місця веде до поліпшення якості виконуваної роботи. А, отже, відсутність конкуренції призводить до зниження якості праці.
Однак, виступаючи певним стимулом, безробіття в той же час є складною соціально-економічною проблемою.
Так, за даними офіційної статистики сьогодні кількість зареєстрованих безробітних складає 2,1 млн. осіб. При цьому дуже загрозливою для держави є тенденція молодіжного безробіття.
У розв’язанні цієї проблеми велике значення мало б встановлення броні робочих місць для підлітків та молоді. З метою стимулювання підприємств до прийняття молодих людей доцільно встановити пільги з оподаткуванням за бронювання робочих місць і, навпаки, накладати штрафи за недотримання встановлених норм броні. Причому ці вимоги і умови повинні поширюватися на підприємства усіх форм власності (державних, приватних тощо).
Важливим дійовим механізмом в цьому плані виступає Закон України „Про зайнятість населення”, прийнятий 1 березня 1991 року, який визначає правові, економічні, організаційні основи зайнятості населення, його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю. В законі передбачаються заходи щодо професійної підготовки і перепідготовки працівників, допомоги в пошуках роботи, матеріальної підтримки безробітних протягом певного часу, доки вони шукають роботу. З цією метою діють служби зайнятості.
Досить важливим компонентом соціального захисту людей є здобуття освіти, яка б відповідала сучасним стандартам. Це передбачає якісні зміни самої сучасної системи освіти, її змісту й форми, потреб гарантували набуття високого професіоналізму та інтелігентності. На практиці це означає підготовку, яка забезпечує ефективну взаємодію людини з природою, суспільства і людини.
Освіта в Україні охоплює не тільки державу і приватну освіту, котра надається різними закладами, що належать до традиційної системи навчання, за різними рівнями (дошкільну освіту, загальну середню, професійно-технічну, вищу) та за всіма галузями, у тому числі заочну, а також освітні передачі по радіо і телебаченню.
Динамізм, притаманний сучасному світу, зростання ролі особистості, гуманізація та демократизація суспільства, швидка зміна техніки та технологій в усьому світі – все це потребує створення таких умов за яких народ України став би нацією, що постійно навчається.
Незважаючи на всі проблеми, які існують в сфері освіти сучасного українського суспільства (недостатнє фінансування діяльності ВНЗ, недостатня забезпеченість сучасними підручниками та наочним приладом, низький рівень комп’ютеризації тощо), для забезпечення розвитку освіти в цілому постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1998 року затверджено державну національну програму „Освіта” („Україна XXI століття”). Головна мета програми – стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI ст., створення життєздатності системи неперервного навчання й виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального й культурного потенціалу нації.
Отже, перехід до якісно нового рівня розвитку суспільства вимагає й нових, динамічних підходів до вирішення проблем соціального захисту людини спільними зусиллями державних органів і громадськості. Мова йде про безкорисливу, благодійницьку діяльність людей, об’єднаних в асоціації, фонди, спілки.
Соціальна мобільність
Протягом свого життя людина постійно змінює свою соціальну позицію, по-різному співвідносить себе з різними групами. Народившись, вона займає в соціальній структурі ті ж позиції, що й її батьки. Одержавши освіту, досвід, професію, чи змінивши місце роботи вона має можливість зайняти більш високу, престижну позицію в суспільстві (наприклад, зайняти більш високу посаду чи кращі умови праці), або навпаки, втратити ті позиції (статуси, ролі), які були отримані від своїх батьків. Ця ситуація стає особливо актуальною в часи суспільних змін, коли під дією зовнішніх факторів люди втрачають високі соціальні позиції. Пригадайте з історії, хоча б революцію 1917 року після якої великих репресій, зубожіння та випробувань долі зазнала інтелігенція, представлена переважно дворянством та духовенством. Але ще більше турбує ситуація, коли людина з будь-яких внутрішніх причин починає деградувати морально та соціально через потяг до алкоголю, наркотиків, злочинність.
Всі ці приклади характеризують процеси соціального переміщення людини в соціальній структурі тобто соціальну мобільність.
Це поняття було введене в науку соціологом П.Сорокіним у 1927 році. Зокрема дослідник аналізував проблеми нерівності, змін в соціальній структурі, та прийшов до висновку, що соціальна мобільність – це той процес, який дозволяє людині змінити за власними силами своє положення в суспільстві. Дослідник виділяє горизонтальну та вертикальну мобільність. Так, горизонтальна характеризує соціальне переміщення особи у межах певної соціальної групи, класу. Тобто перехід працівника з посади головного спеціаліста одного підприємства на таку ж посаду на інше є горизонтальною мобільністю. При ній не відбувається суттєвого змінення соціальної позиції (статус лишається таким же).
Вертикальна мобільність передбачає рух особи вгору (висхідна) або вниз (низхідним) по соціальній структурі. Ми вже наводили приклади з зайняттям більш високої посади (вертикальна висхідна мобільність), або деградуванням (вертикальна низхідна).
Переміщення особи по соціальним „сходинкам” стає можливим з ряду причин. Зокрема, дуже впливає на можливості висхідної мобільності наявність освіти, розумові та фізичні дані людини, місце проживання, доходи, її соціальне походження тощо. Так, вплив соціального походження проявляється в тому, що сім'я вищого і середнього клану мають більші можливості для того, щоб дати своїм дітям необхідну освіту. Лише 5% англійських дітей відвідують привілейовані школи, 50% студентів університетів Оксфорда та Кембриджа – випускники цих шкіл. Велику роль грає й спадок, який залишають батьки своїм дітям.
В цілому соціальна мобільність представляє собою позитивне й необхідне для суспільства явище, тому що дозволяє створювати нові можливості для людини. Особливо це стосується молодого суспільства, яким є Україна. Динамічний характер розвитку нашого суспільства та активна позиція особи в ньому створюють умови для вертикальної мобільності. І, навпаки, лише в тому суспільстві де мають місце горизонтальна та вертикальна мобільності особа в повній мірі може проявити головні характеристики своєї соціальної позиції, а саме активність, спрямованість, відповідальність.
Соціальна активність людини – це ознака її соціальної позиції, в якій зосереджується широта зв’язків особи з суспільством. Це не лише розуміння й прийняття інтересів суспільства, але й бажання реалізувати ці інтереси, активна участь в житті суспільства.
При визначенні активності позиції людини дуже важливо враховувати такі характеристики активності як спрямованість та відповідальність. Спрямованість дозволяє виявити широту цінностей людини, на які вона орієнтується в своєму житті. При цьому дуже важливо враховувати, наскільки людина здатна враховувати інтереси й потреби інших людей, суспільства в цілому. Можна сказати, що активною є особа, для якої найбільшою цінністю є життя заради суспільних інтересів, життя в центрі соціальних подій.
Нарешті, відповідальність відображає можливість реалізувати, втілити в життя власні й суспільні інтереси, потреби, соціальні ролі.
Активність позиції молодої людини власне й визначає її майбутній потенціал, можливості її соціальної мобільності, впливає на її самовизначення. Зокрема такий рівень останнього як професійний вибір, формування життєвої позиції в цілому. Таким чином, формування соціальної позиції людини визначається її соціальною свідомістю, яка складає духовну основу самовизначення особи в суспільстві, зрілістю її вибору, можливістю усвідомлення характеру суспільного життя, її активністю та відповідальністю.
Особа може по-різному входити в суспільне життя, орієнтуватися в ньому, справляти свій вплив на оточення. Вона може ставити перед собою цілі та прагнути їх досягти. Як член демократичного суспільства сучасна людина прагне сформувати, створити власну цілісну картину світу і діяти відповідно до неї.
роцес модернізації та стратифікаційні зміни в сучасному українському суспільстві: проблеми та умови їх вирішення.
Що стосується стратифікаційної системи українського суспільства, то її сучасний аналіз можливий при певному поверненні до історії колишнього СРСР.
В той час, коли Україна була складовою Радянського Союзу, традиційно визначалась наявність двох класів – робітничого та селянського, а також прошарку – „трудової інтелігенції” (формула 2+1). Тобто соціальної структури мало не вертикальний, а горизонтальний характер. Тому радянське суспільство прагнуло до соціальної однорідності (всі повинні бути рівними).
Насправді ж в суспільстві відмічалася диференціація (розподіл) заробітної платні, прибутків, освіти та влади в середовищі одного класу (так, робітники колгоспу й військового заводу мали різні прибутки). Тобто принцип рівності й однорідності вже на початку формування радянської структури був порушений Дійсно, суворий контроль держави за виробництвом, існування єдиної форми власності – державної, все це значно ускладнювало процес природного розвитку суспільства. Навпаки, соціальна структура ставала все більш неоднорідною та штучною. Вона виглядала наступним чином. Верхні позиції обіймала номенклатура, тобто керівники вищого рівня (керівники компартій України та уряду, верхівка військових, КДБ та міліції, вищі чиновники). Чисельність вищої ланки номенклатури нараховувала приблизно 100 тис., а нижчої – 150 тис. чоловік. Це ті, кого неможливо було обрати або зняти загальнонародно. Окрім них в номенклатуру входили керівники підприємств, будівництва, науки, культури, транспорту, міністерств та відомств тощо. Загальна чисельність – біля 750 тис. осіб, а з членами їх сімей – близько 3 млн. чоловік, тобто 1,5% населення.
Середні позиції в радянській Україні займали висококваліфіковані робітники, офіцери, працівники вищої школи, дипломовані спеціалісти, а також керівник невеликих підприємств, управлінці середньої ланки. Сюди також входили вчителі, лікарі, бібліотекарі, бухгалтери тощо.
Нарешті, нижчі позиції займали колгоспники, робітники радгоспів та малокваліфіковані робітники. Недостатній рівень освіти, низькі прибутки, відсутність можливостей владного впливу – характерні ознаки цих груп.
Соціальна структура сучасного українського суспільства, як суспільства перш за все ринкового, орієнтована на порушення принципу „рівності”. Процес роздержавлення виробництва й суспільних відносин спричинили появу приватної власності, а це, в свою чергу, вплинуло на появу нових соціальних груп – підприємців, фермерів, менеджерів.
Перспективи розвитку вищого, середнього та нижчого соціальної структури сучасної України складно оцінити. Однак явною є необхідність формування середнього класу в українському суспільстві, який би став гарантією стабільного розвитку України.
