ри великих стани у Франції 14-15 ст.

Під впливом товарно-грошових відносин відбулися істотні зміни в правовому положенні селян. До XIV ст. у більшій частині Франції зникає серваж. Основна маса селянства являє собою особисто вільних цензітаріев, зобов'язаних платити сеньйора грошову ренту (ценз), розмір якої зростав.

Посилення феодальної експлуатації, а також економічні труднощі, пов'язані зі столітньою війною з Англією, викликали загострення внутрішньополітичної боротьби. Це знайшло своє відображення в ряді міських повстань (особливо в Парижі в 1356-1358 гг.) І селянських війнах (Жакерія в 1358 р.). Відбулися зміни і в боротьбі серед самих феодалів, що було пов'язане з посиленням королівської влади та її зіткненням в процесі об'єднання країни з феодальної олігархією. Під час столітньої війни було вироблено багато конфіскацій земель великих феодалів, що змінили французькому королю. Ці землі були роздані дрібним і середнім дворянами, активно підтримує королівську владу.

В XIV-XV ст. у Франції завершилася перебудова станового ладу, висловив під внутрішньої консолідації станів. Оформлення трьох великих станів не означало зникнення успадкованого ще від попереднього періоду ієрархічного будови класу феодалів. Однак заради зміцнення своїх загальних позицій феодали були змушені поступитися колишньої самостійністю, відмовитися від деяких традиційних сеньоріальних привілеїв. Консолідація станового ладу означала поступово припинення винищувальних міжусобних феодальних війн та встановлення нових механізмів улаживания внутріклассових конфліктів.

Першим стан у Франції вважалося духовенство. Об'єднання всіх священнослужителів в єдине стан було результатом того, що королівська влада до XIV ст. здобула принципово важливу перемогу в боротьбі з папство. Було визнано, що французьке духовенство повинно жити за законами королівства і розглядатися як складова частина французької нації. При цьому обмежувалися деякі церковні прерогативи, які заважали політичного об'єднання країни і визнання верховенства королівської влади, був скорочений коло осіб, що підпадають під церковну юрисдикцію.

З встановленням єдиного правового статусу духовенства зміцнилися його найважливіші станових привілеї. Духовенство, як і раніше, мала право на отримання десятини, різних пожертвувань, зберігало свій податковий і судовий імунітет. Воно вивільнялося від будь-яких державних служб та повинностей. Останнє не виключало того, що окремі представники духовенства залучалися королем до вирішення важливих політичних питань, виступали в якості його найближчих радників, займали високі посади в державній адміністрації.

Другим стан в державі було дворянство, хоча фактично в XIV-XV ст. воно відігравало провідну роль у соціальному і політичному житті Франції. Це стан об'єднало всіх світських феодалів, які розглядалися тепер не просто як васали короля, а як його слуги. Дворянство являло собою замкнутий і спадкове (на відміну від духовенства) стан. Спочатку доступ в стан дворян був відкритий для верхівки городян і заможних селян, які розбагатіли купували землі у розорившись дворян. Родове дворянство, прагне зберегти дух феодальної кастовості, домігся того, що покупка помість особами неблагородні походження перестала давати їм дворянські звання.

Найважливішою привілеєм дворянства залишалося його виключне право власності на землю з передачею у спадщину всіх нерухомості та рентних прав. Дворяни мали право на титули, герби та інші знаки дворянського гідності, на особливі судові привілеї. Вони звільнялися від сплати державних податків. По суті єдиною обов'язком дворянства стає несення військової служби королю, а не приватному сеньйора, як було раніше.

Дворянство, як і раніше, було неоднорідним. Титулований знати - Герцоги, маркізи, графи, віконт та інші - претендувала на високі посади в армії і в державному апараті. Основна ж маса дворянства, особливо нижчого, змушена була задовольнятися значно більш скромним становищем. Її благополуччя безпосередньо зв'язувалися з посиленням експлуатації селян. Тому дрібне і середнє дворянство енергійно підтримувало королівську владу, вбачаючи в ній головну силу, здатну тримати у вузді селянські маси.

В XIV-XV ст. в основному завершилося формування і "третього стану" (tiers etat), яка поповнювалася за рахунок швидко зростаючого міського населення і збільшення числа селян-цензітаріев. Це стан було дуже строкатим за своїм складом і практично об'єднало в собі трудове населення і ті, що формуються буржуазії. Члени цього сословия розглядалися як "неблагородні", не мали якихось особливих особистих або майнових прав. Вони не були захищені від сваволі з боку королівської адміністрації і навіть окремих феодалів. Третє стан було єдиним податного стан у Франції, і на нього ложілось весь тягар сплати державних податків.

Сама організація третього сословия носила феодально-корпоративний характер. Вона виступала насамперед як сукупність міських асоціацій. У цей час не виникла ще ідея рівності та всеобщності інтересів членів третього стану, воно не усвідомило себе єдиною загальнонаціональної силою.

71. Генеральні штати у Франції.
Генеральні штати у Франції (фр. États Généraux) - вищий станово-представницьке установа в 1302-1789 роках.
Виникнення Генеральних штатів було пов'язано з ростом міст, загостренням соціальних протиріч та класової боротьби, що викликало необхідність зміцнення феодальної держави.
Попередниками Генеральних штатів були розширені засідання королівської ради (із залученням міських верхів), а також провінційні асамблеї станів (поклали початок провінційним штатам). Перші Генеральні штати були скликані в 1302 році, в період конфлікту Філіпа IV з папою Боніфацієм VIII.
Генеральні штати були дорадчим органом, що скликаються за ініціативою королівської влади в критичні моменти для надання допомоги уряду. Основною їх функцією було квотування податків. Кожне стан засідав в Генеральних штатах окремо від інших і мало по одному голосу (незалежно від числа представників). Третє стан було представлено верхівкою городян.
Значення Генеральних штатів зросла під час Столітньої війни 1337-1453, коли королівська влада особливо потребувала грошей. У період народних повстань XIV століття (Паризьке повстання 1357-1358, Жакерія 1358) Генеральні штати претендували на активну участь в управлінні країною (подібні вимоги висловили Генеральні штати 1357 в «Великий березневий ордонанс»). Однак відсутність єдності між містами та їх непримиренна ворожнеча з дворянством робили безплідними спроби французькими Генеральними штатами домогтися прав, які зумів завоювати англійський парламент.
В кінці XIV століття Генеральні штати скликалися дедалі рідше і часто замінялися зборами нотаблей. З кінця XV століття інститут Генеральних штатів занепав у зв'язку з почався розвитком абсолютизму, протягом 1484-1560 років вони взагалі не скликалися (відоме пожвавлення їх діяльності спостерігалося в період Релігійних воєн - Генеральні штати скликалися в 1560, 1576, 1588, і 1593 роках).
З 1614 до 1789 роки Генеральні штати знову ні разу не збиралися. Лише 5 травня 1789 в умовах гострої політичної кризи напередодні Великої французької революції король скликав Генеральні штати. 17 червня 1789 депутати третього стану оголосили себе Національними зборами, 9 липня Національні збори проголосили себе Установчими зборами, які стали вищим представницьким і законодавчим органом революційної Франції.
У XX столітті назва Генеральні штати брали деякі представницькі збори, що розглядають актуальні політичні питання і виражають широку громадську думку (наприклад, асамблея Генеральних штатів за роззброєння, травень 1963 року).
Всього в Генеральних штатах було три палати:-Духовенство;-Дворянство;-Вільні люди.

72. Кутюми та їх кодифікація на півночі Франції.
Найважливішим джерелом права, надавав йому особливу строкатість, був звичай. До Х ст. у Франції практично перестали діяти Салічна правда і інші варварські звичаї, які застосовувалися за персональним принципом. На зміну їм в умовах феодальної роздробленості прийшли територіальні правові звичаї (кутюми) окремих регіонів, сеньйорів і навіть громад. У рамках великих феодальних володінь (Нормандія, Анжу,
Бретань тощо) вони відрізнялися великою різноманітністю. Особливо велика була роль кутюмов у північній Франції, яку навіть називали у зв'язку з цим "країною звичайного права".
Звичаї складалися в усній формі (звідси північ Франції носив назву "країни неписаного права"); вони формувалися на основі звичаїв, які визнавалися з покоління в покоління на який-небудь певної території, місцевого або регіонального масштабу. Сила і авторитет звичайного права визначалися тим, що воно відображало реальні потреби територіальних колективів феодального суспільства, виникало, як правило, з компромісу і не залежало цілком від свавілля державної влади. Тому й дотримання кутюмов в більшості випадків було добровільним, хоча вони й набували обов'язкову силу, що підкріплюється насамперед судовою владою.
Для визнання звичаїв в судах було необхідно, щоб вони були відомі з "незапам'ятних часів", тобто принаймні 40 років. Починаючи з XII ст. окремі кутюми стали записуватися, а до середини XIII в. в Нормандії був складений порівняно повну збірку звичайного права - Великий кутюм Нормандії, який використовувався в судовій практиці. З цього часу з'являється ряд приватних записів місцевого звичаєвого права, зроблених королівськими суддями і логістами. Однією з таких ранніх записів став "Рада одному" (1253 рік), що належав перу П'єра де Фонтена. Але найбільш відомим і популярним у середньовічній Франції,. став збірник звичаїв - Кутюми Бовезі (близько 1283), автором яких був королівський бальї Філіп де Бомануар. Хоча ця збірка спирався передусім на запис кутюмов одного із судових округів графства Клермонт (на північно-заході Франції), Філіп де Бомануар дав у своєму творі більш широкий огляд звичайного права з посиланнями на кутюми інших судових округів і з додаванням ряду положень канонічного і римського права. Збірка, що складалася з прологу і 70 глав, хоча і не давав системного і цілісного викладу правового матеріалу, описував велику кількість кутюмов з різних питань права (організація суду і процес, правовий статус різних категорій осіб, юридичний режим земельних володінь і т.д.). Кутюми Бовезі підтверджували принцип непохитності правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, але і для державної влади: "Король повинен сам дотримуватися звичаї і змушувати інших дотримуватися цих звичаї".
За кутюмамі Бовезі послідував ряд інших подібних збірок: Кутюми Тулузи (1296 рік), Старовинні кутюм Бретані (1330 рік). Особливим авторитетом в судах користувався збірка Великий кутю Франції, складений в 1389 році.
Оскільки приватні збірники звичайного права не відрізнялися повнотою, проблема доказування кутюмов в судах залишалася складною. Якщо той інший звичай викликав сумніви або заперечувався, суддя проводив спеціальне розслідування з допитом десяти місцевих знавців звичайного права, які повинні були дати одноголосний відповідь про існування кутюма і його зміст. Така процедура породжувала багато судових суперечок і не усувала юридичних труднощів. Так, кутюми урізноманітнювалися в залежності від місцевості, але визначити її територіальні межі часто було надзвичайно складно.
У 1454 році Карл VII спеціальним ордонансом наказав усім Бальї звести в єдині збірники кутюми їх бальяжі і направити для узагальнення в Паризький парламент. Відповідно до цього розпорядження були складені, а в XVI ст. відредаговані 60 збірників "великих" кутюмов і близько 200 збірників "малих" кутюмов.
Складання збірників кутюмов, не ліквідувавши строкатості звичайного права, сприяло його консервації. Відредаговані кутюми набували ряд якостей, якими володіє закон: визначеність, стабільність, незмінність. Але вони формально не розглядалися як закон, хоча їх редагування за наказом королівської знаті фактично означало державне санкціонування.
У переробленому вигляді кутюми стали більш зручними і для їх доктринального викладу. Тому в XVII-XVIII ст. з'являється ряд великих робіт (Лвуазеля, Будинки, Потьє), в яких була зроблена спроба уніфікувати кутюми і судові рішення по окремих правових інститутів і тим самим обгрунтувати ідею створення єдиного общефранцузскіх права.

73. Джерела феодального права на півдні Франції (рецепція римського права, міське право, канонічне право, корлевское заокнодательство).
На Півдні Франції поступово найважливішим джерелом права ставало римське право, яке мало тут досить глибокі історичні корені. Вплив римського права в Галлії сходило ще до завойовницьких походам Юлія Цезаря. Воно зберегло свої позиції і в століття, що послідували за падінням римської імперії, але трансформувалося в своєрідне галло-римське право, що спиралося не на візантійську кодифікацію Юстиніана, а на спрощену версію законодавства Феодосія і на Варва-різірованний збірник римського права, складений вестготських королем Аларіка. Французькі юристи, які коментують ці пам'ятники римського права і використовують при цьому методи, подібні глоссірованію, розгорнули свою діяльність ще до створення знаменитої італійської школи глоссаторов. Але справжній ренесанс римського права у Франції починається XIII в. на Півдні країни, що було пов'язано насамперед з активною діяльністю школи глоссаторов, які відкрили дорогу для Юстиніанових римського права. Один з видних представників цієї школи - Плац-тин - організував на початку XIII ст. викладання римського права (насамперед Дигест Юстиніана) в університеті Монтпелье. Потім юридичні факультети стали відкриватися і в інших університетах Франції.
Метод, використаний французькими професорами-глоссаторамі, був таким же, який застосовували італійські засновники цієї школи. Вони коментували Дигести Юстиніана, вписуючи в їх текст коментарі та пояснення (глоси), які в свою чергу також вивчалися, узагальнювалися і глоссіровалісь. Відроджене таким чином і пояснене глоссаторамі римське право виступало у Франції як "право вчених", воно залишалося далеким від практики королівських судів.
Ставлення королівської влади до римського права у Франції спочатку було двоїстим. З одного боку, для зміцнення своєї влади королі посилалися на багато формули римського публічного права, використовували легистов в державному апараті. Але, з іншого боку, узаконення римського права могло бути зрозуміле як визнання верховенства римсько-німецького імператора. Тому король Філіп серпня навіть заборонив викладання римського права в Паризькому університеті, хоча воно вивчалося в інших університетах королівського домену. У Паризькому університеті офіційно викладання римського права було дозволено в 1679 році при королі Людовику XIV.
Визнавши доктринальне значення римського права, французькі королі обмежували його практичне застосування. Людовик Святий (XIII ст.) Ухвалив, що воно не є обов'язковим у французькому королівстві. Філіп Сміливий заборонив практикуючим юристам використовувати римське право в країні звичайного права. Що ж стосується Півдня, то тут був знайдений своєрідний вихід у тому, що королівська влада (з 1312 року при Філіпа Гарному) визнала римське право як свого роду вид "писаного звичаю". Звідси Південь Франції спочатку вважався країною звичайного права, і тільки з XIV ст. за ним остаточно закріпилася назва-. ня "країни писаного права". Втім демаркаційна лінія між цими двома територіальними правовими масивами Франції ніколи не була абсолютно точною і безумовною.
Поступово на Півдні місцеві правові звичаї приходили в занепад, а римське право, яке у всі більшою мірою слід Юстиніанових зразкам, визнавалося як загального права і проникало в судову практику. У XIV-XV ст. Цей процес торкнув и країну неписаного права. Хоча тут Римське право розглядалося Лише Як писаного розуму и Додатковий джерела права, воно надавало помітній Вплив на кутюми в ході їх редагування та запису. Цьому спріяла ДІЯЛЬНІСТЬ парламентів, де в цею годину великим авторитетом корістуваліся постглоссатори (бартолісті). Особлива роль у вікорістанні методу схоластики и формулюванні Загальний Принципів римського права зігралі професора Орлеанського універсітету де Ре-веньі и де Бельпарш, послідовнікі відомого італійського постглоссаторам Бартолі. Французькі бартолісті адаптувалі Римське право до умов середньовічного суспільства, тобто до потреб судової практики. Вплив бартолістов, виводу з римських Текстів Загальні принципи права, позначені и в наступні Століття, про Що свідчать, зокрема, Пандекти, відані в 1748 році відомім юристом Потьє,
У XVI в. у Франції склалася и своя школа римського права, Що ОТРИМАНО назву школи гуманістів. Представники цієї школи, відображаючі ідея єпохи Відродження, відкідалі методи схоластики и дедукції, властіві постглоссаторам. ЯКЩО бартолісті Вивчай Римське право для практичних потреб, то юристи-гуманісті стали вивчати йо Як таке, взяти Саме по СОБІ, Користь-Ясь при цьому історічнім методом. Цей метод БУВ привнесень до Франції італійськім професором Альціатом, Який вікладав Спочатку в Авцньоне, а потім (1529-1550 рр..). В університеті Бурже. ВІН вважать, Що Необхідно встановлюваті Справжній Зміст орігінальніх Текстів римського права та співвідносіті їх з історічнімі розумів, у якіх смороду створювали. Юристи-гуманісті створі в Бурже Інтелектуальний центр Із залученням фахівців з антічної філології, Історії,, образотворчого мистецтва, які дозволили поставіті на більш високий науковий Рівень Вивчення кодифікації Юстініана, Законів XII таблиць та інших римських юридичних старожитностей. Найбільшу популярність в Цій школі прідбав Жак Куяцій (1522-1590 рр...), визнання "князем романістів". Його праці перебувалі Головним чином з Коментарів до фрагментами робіт римських юрістів, подання до кодифікації Юстініана. Ж. Куяцій, залучаючі Додаткові І знову віявлені документи (з Ульпіана, Кодексу Феодосія та ін), усував наступні нашарування та вікрівлення, відновлював Справжні рімські тексти. Велику роботу в цьому напрямком провів Інший видатний представник школи гуманістів - Жак Годофрой. Корістуючісь історічнім методом, віявляючі й усуваючі інтерполяції, ВІН реконструював Кодекс імператора Феодосія. Юристи-гуманісті, орієнтовані на наукове Вивчення римського права, не вплінулі на судової практики, а тому в XVII-XVIII ст. Знову поступилися позіції бартолістам. Альо їхні праці готувалі грунт для подалі використання конструкцій римського права в післяреволюційному законодавстві Франції. Таким чином, можна сделать Висновок, Що в середньовіччі Римське право виступали НЕ Тільки Як найважлівішій джерело діючого права, но и Як складових елемент формується національної правової культури.
До числа Важливим джерел права, Що діялі в рівній мірі на теріторії всієї Країни, ставилися кож норми канонічного права. Право церкви створюваті власно юридична систему для внутрішнього вживання візнавалося в римської імперії и в монархії франків, Звідки до Франції и перейшла канонічне право. Свого апогею тут воно досягло в Х11-XIII ст., Коли розшірілася компетенція церковних трібуналів, які, зберігші Свої владні функції над клірікамі, істотно розшірілі свою юрісдікцію Щодо світського населення. У наступні Століття в ході завзятої боротьбі королівської власти за Зміцнення своїх судових Повноваження сфера дії канонічного права у Франції почінає звужуватися. Королівський ордонанс 1539 Заборонена церковним судам розглядаті справи, які стосуються НЕ кліріків, а світськіх ОСІБ. До цього часу затверджується положення, згідно з яким король один здійснює владу в королівстві, а тому декреталії римських пап и постанови церковних соборів НЕ є обов'язковими для французів. У число королівськіх Повноваження у Період становлення абсолютизму Було включено надання обов'язкової сили нормам канонічного права. У кінцевому рахунка в основу дії канонічного права у Франції булі покладені Такі принципи.

Щодо старого канонічного права, віробленого в Період середньовіччя и включеного в Звід канонічного права, діяла презумпція, згідно з Якою воно мовчазно візнається королівської володію. Спірною Залишани Лише юридична сила "Книги шостий", промульгіровать в Період гострої зварювання Боніфація VIII и Філіпа Красивого.
Норми канонічного права, прійняті церквью Вже після затвердження зводу канонічного законодавства (1582 Рік), Вимагаю спеціальної королівської санкції. Фактично королівські суди стали прійматі До уваги Лише ті акти церковних соборів и римських пап, які супроводжували спеціальнімі королівськімі грамотами, означавшими їх офіційну промульгацію. Більше того, Такі грамоти підлягалі реєстрації в парламентах, Що означало їх веріфікацію. Так, Болонський конкордат 1516 року, опублікованій у вігляді папської булли, прідбав у Франції обов'язкову силу Лише після того, Як до йо тексту булі складені спеціальні королівські грамоти, зареєстровані не без труднощів в Парізькому парламенті. Завдякі такій юридичною процедурою деякі церковні постанови (Наприклад, Рішення Трентській собору) вводилися в дію не в повну обсязі. Втручання королівської власти в застосування норм канонічного права призвели до того, Що окремі церковні канон (особливо XXIV канон, прісвяченій шлюбно-сімейних відносін), діялі з багатьма національнімі особливостях.
Велике значення у Франції в Період середньовіччя мало и Міське право, Яке розглядалося Як свого роду звичайне право. Воно відрізнялося значне різноманітністю, но Йому булі прітаманні и Загальні рісі. Основним джерелом цього права булі Міські хартії, Що малі нормативний характер и відбівалі компроміс міського населення з королем або Конвенцію Ради Європи сеніорів. У хартіях и заснованіх на них внутрішніх регламентах міст передбачалось Підтримання миру и порядку, зізнаваліся важліві права и свободи громадян, не захищені звичайна феодальним правом (право на життя и майно городян, недоторканність житла і т.п.), регламентувалася торгово-ремісніча діяльність.
Поступовій розвиток внутрішньої, а особливо міжнародної торгівлі віявіло и очевідні недолікі міського права, Який носів Місцевий партикулярний характер. Тому з XII ст. у відносінах Між купцями почінають вікорістовуватіся норми міжнародного морського и торгового права, запозічені Із збірок МОРСЬКИХ звічаїв и торгових звічаїв, записаних в італійськіх та іспанськіх містах (Пізе, Барселоні та ін.) З часом Такі збірнікі стали складатіся и у Франції. Найбільшу популярність з них ОТРИМАНО Реєстр торгових и МОРСЬКИХ звічаїв, складений у XIII ст. в Олерон и застосовувався у багатьох портових містах Франції та Англії.
З Посилення королівської власти все більш Важливе Місце Серед інших джерел права займають законодавчі акти Королів: встановлення, ордонанси, едікті, накази, Декларації та ін починаючих з Філіпа Красивого (кінець XIII - початок XIV ст.) Королівські акти найчастіше стали іменуватіся ордонансом.
74. Партикуляризація феодального права у Франції.
Партикуляризм (від лат. Particula - частка, зменшувальне від pars - частина), в буржуазній політичній науці поняття, що означає всякий рух, метою якого є придбання або утримання політичної, адміністративної чи культурної автономії для тих чи інших частин держави. Крайні прояви партикуляризм - сепаратизм (рух за відділення і утворення самостійної держави) і децентралізм (заперечення централізму у всіх його формах). Стосовно до середніх століть партикуляризм - політична роздробленість, характерна для певного періоду розвитку феодальної держави, пов'язана з прагненням феодальних сеньйорів і міст до якомога більшої політичної, адміністративної і судової самостійності. Для цього періоду характерний і партикуляризм в області права: строкатість і різноманітність правових систем провінцій, князівств і міст в рамках однієї держави.

75. Інквізіаціонний процес за Кароліною 1532
Судовий процес у Стародавній Німеччині довгий час «мав форму гласного та обвинувального, але до кінця XIII століття під впливом римського і канонічного права, з'являється інквізиційний процес» [6]. Інквізиційний процес характеризується відсутністю судоговорения і переважним складанням письмових пояснень, судове діловодство стає громіздким, процеси тривають тривалий час, тому суспільство стало негативно ставитися до адвокатів.
З 1532 року діяльність адвокатів регулюється нормами загальногромадянського кримінально-судового уложення "Кароліна" [7]. Згідно Кароліні, адвокат повинен був сприяти здійсненню істини, слідувати вказівкам судді стосовно своїх обов'язків.
76. Феодальне кримінальне право за Кароліною 1532г.
«Кароліна» не містила чіткої системи і послідовного розмежування норм кримінального та кримінально-процесуального права. Кримінальне право в ній стоїть за обсягом на другому місці. Йому присвячено більше ста статей. На відміну від більш пізніх кодексів «Кароліна» не має систематичного розподілу на частини або глави, але деякі групи статей були об'єднані за подібністю змісту особливими підзаголовками.
«Кароліна» лише перераховувала склади злочину, розташовуючи в більш-менш однорідні групи, але не класифікувала їх. Вона передбачає досить численне коло злочинів:
- Державні (зрада, заколот, порушення земського миру, бунт проти влади);
- Проти особистості (вбивство, отруєння, наклеп, самогубство злочинця);
- Проти власності (підпал, грабіж, крадіжка, привласнення);
- Проти релігії (богохульство, чаклунство, блюзнірство, порушення клятви, підробка монет, документів, мір і ваг, об'єктів торгівлі);
- Проти моральності (кровозмішення, згвалтування, перелюб, двошлюбність, порушення подружньої вірності, звідництво, викрадення жінок і дівчат).
У Кароліні отримали більш-менш точне визначення не тільки окремі злочини, а й деякі загальні поняття кримінального права: умисел і необережність, обставини, що виключають, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Однак ці поняття не завжди були досить чітко сформульовані і викладалися стосовно до окремих видів злочинів і покарань.
Відповідальність за вчинення злочину наступала, як правило, при наявності провини - наміру або необережності. Феодальне кримінальне право Німеччини, в той же час, нерідко встановлювало відповідальність і безвинно, за провину іншої особи («об'єктивне зобов'язання"). Крім того, застосовувалися методи установлення винності часто спричиняли осуд невинної людини.
Обставини, що виключають покарання, були детально викладені в «Кароліні» на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадку необхідної оборони, при «захисті життя, тіла і майна третьої особи», затримання злочинця з обов'язку служби й у деяких інших випадках. Вбивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо був убитий нападник зі смертельною зброєю і якщо піддався нападу не міг ухилитися від нього. Необхідною обороною не визнавалися вбивство при відображенні законного нападу (для затримання злочинця) чи після припинення нападу, у ході переслідування нападника. «Кароліна» наказувала проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність спричиняла покарання.
До пом'якшувальних обставин, передбачених «Кароліною», відносилися відсутність наміру (незручність, легкодумство і непередбачливість), вчинення злочину у запальності і гніві. Пом'якшуючими обставинами при крадіжці вважалися малолітній вік злочинця (до 14 років) і «пряма голодна нужда».
Обтяжуючі провину обставини були набагато більш численними: публічний, зухвалий, зловмисний і блюзнірський характер злочину, рецидив, великі розміри збитку, «погана слава» злочинця, вчинення злочину групою осіб, проти власного пана тощо.
У судебник розрізняються окремі стадії здійснення злочину. Замах на злочин розглядається як навмисне діяння, невдале усупереч волі злочинця. Замах каралося зазвичай так само, як закінчений злочин. При розгляді співучасті найчастіше згадується пособництво. Законознавці того часу розрізняли три види пособництва:
- Допомога до вчинення злочину;
- На місці злочину (совіновнічество);
- Після його вчинення.
Від «корисливого спільництва», в останньому випадку, відрізнялося «приховування з жалю», яке тягне більш м'яке покарання.
Незважаючи на те що у преамбулі «Кароліни» твердження про рівне правосуддя для "бідних і багатих», у багатьох статтях підкреслювалася необхідність при призначенні покарання враховувати станову приналежність злочинця і потерпілої особи. Так, при визначенні покарання за крадіжку судді пропонувалося враховувати вартість украденого й інші обставини, але «в ще більшому ступені повинен враховувати звання і положення особи, яка вчинила крадіжку» (ст. 160). [6] Ст. 158 передбачала, що знатна особа могла бути піддана за крадіжку не карному, а «цивільно-правовому покаранню". Порушення «земського світу», строго карається за інших рівних умов, вважалося цілком законним для осіб, які отримали дозвіл імператора помститися за нанесену образу, або ворогуючих з недругами свого пана.
В іншому положенні знаходилися незаможні та особи незнатного походження. Правда, здійснення незначної крадіжки плодів вдень і "по прямій голодної нужді» також могло спричинити тільки майнову відповідальність, однак незаможному було набагато сутужніше відшкодувати збиток. В інших випадках за крадіжку врожаю, риби, лісу, особливо в нічний час, покладалися тілесні чи інші покарання по розсуду суддів і за місцевими звичаями. Особливо суворо і негайно пропонувалося карати підозрілих жебраків і бурлак як "небезпечних для країни гвалтівників" (ст. 39, 128). [7]
Право суддів призначати покарання за своїм розсудом було обмежено в «Кароліні» лише формальним вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої межі покарання. Судді могли призначати одне чи кілька рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаю, а в скрутних випадках прибігати до роз'яснень законознавців.
Вся система покарань визначалася основною метою каральної політики - залякуванням. Це значною мірою було реакцією на події Селянської війни 1524 - 1525 років. Каральні заходи відрізнялися жорстокістю. Основними видами покарання були:

- Смертна кара (колесування, четвертування, закопування живим у землю, утоплення, спалення та інше);
- Членовредительские покарання (урізування язика, вух виривання мови, відсікання руки тощо);
- Тілесні покарання (перетин різками);
- Ганебні покарання (позбавлення прав, виставляння біля ганебного стовпа в залізному нашийнику, таврування);
- Вигнання;
- Тюремне ув'язнення;
- Відшкодування шкоди і штраф.
Смертна кара була прямо запропонована або могла бути застосована за велику кількість злочинів, причому види страти були кваліфіковані: колесування, четвертування, утоплення, спалення, повішання, закопування живим у землю - для жінок.
Тілесні і членовредительские покарання могли застосовуватися за обман і крадіжку.
Смертна кара і тілесні покарання вироблялися публічно.
Тюремні ув'язнення, вигнання і ганебні покарання частіше застосовувалися як додаткові. До них відносилися також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. При позбавлення честі засудженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на публічне осміяння.
«Зловмисних і здатних на подальші злочинні дії" осіб пропонувалося укладати у в'язницю на невизначений термін.
77. Виникнення та основні етапи розвитку феодальної держави в Німеччині
Як незалежна держава Німеччина утворилася на землях східних франків після розпаду імперії Карла Великого. Її територія включала п'ять основних герцогств, що виникли на території племінних союзів: Саксонії, Франконії, Швабію (Аллеманію), Баварію, Лотарингію, а також приєднані пізніше французькі, італійські та слов'янські землі - Бургундію, міста Північної Італії, Богемію, Австрію та ін Слабо порушена римським впливом Німеччина (особливо східна частина) довше інших європейських країн зберігала пережитки родових відносин. Феодалізм тут перемагає не раніше XI ст. Складанню основних класів Німеччини сприяла реформа Генріха птахолова. Після короткого періоду відносної єдності в X-XII ст. у Німеччині почався процес феодальної роздробленості. Зміна форм і механізмів державного управління простежується як в масштабі всієї імперії та особливо Німеччини, так і по окремих німецьких князівств. З XIII в. вони еволюціонують, перетворюючись на фактично самостійні держави, лише формально пов'язані між собою імператорською владою. Історію Німецької держави можна умовно розділити на два великих етапи.
1. Становлення і розвиток централізованої держави в Німеччині в рамках імперії (Х-ХІ ст.). У середині X століття німецький король Оттон / захоплює північ і центр Італії, він оголошує себе «римським» імператором. Створена ним імперія одержала в XII столітті назву «Священна Римська імперія німецької нації», що збереглася до 1806 р.
Завдяки політиці завоювань влада перших німецьких імператорів була значною. Але так тривало недовго. Утворюється невелика група найбільш сильних князів - виборців трону, так званих курфюрстів. Найбільш важливі посади в центральному уряді робляться їх спадковим леном. Імператор втратив контроль за призначенням сановників.
Складанню основних класів Німеччини сприяла військова реформа короля Генріха птахолова (919-936 рр..). Кожен, хто міг бути на війну як кіннотника, зараховувався в привілейований стан; всі інші - в податкові. На вершині привілейованого стану виявилися світські та церковні князі, не залежні від центральної влади. Васали князів іменувалися графами. Від них тримали землі так звані вільні панове. Нижній шар дворянства складали лицарі.
Селянство Німеччини розпадалося на три групи:
1) кріпаки;
2) чіншевікі - це власники панської землі
з виплатою певної грошової повинності
(Чиншу);
3) вільні селяни.
2. Територіальна роздробленість у Німеччині (XIII-початок XIX ст.) Та розвиток автономних німецьких князівств-держав. Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена «Золотий буллою» 1356 р. обранням німецького імператора стало справою курфюрстів. При цьому одні «князі імперії» продовжували вести міжусобні війни. Рішення всіх важливих справ було справою колегії курфюрстів. Феодальна роздробленість Німеччини перешкоджати виникненню впливових органів станового представництва. На імперські з'їзди, так звані рейхстагу, стали запрошувати представників міст.

78. злочин і покарання за Кароліні
«Кароліна» лише перераховувала склади злочину, розташовуючи в більш-менш однорідні групи, але не класифікувала їх. Вона передбачає досить численне коло злочинів:
- Державні (зрада, заколот, порушення земського миру, бунт проти влади);
- Проти особистості (вбивство, отруєння, наклеп, самогубство злочинця);
- Проти власності (підпал, грабіж, крадіжка, привласнення);
- Проти релігії (богохульство, чаклунство, блюзнірство, порушення клятви, підробка монет, документів, мір і ваг, об'єктів торгівлі);
- Проти моральності (кровозмішення, згвалтування, перелюб, двошлюбність, порушення подружньої вірності, звідництво, викрадення жінок і дівчат).
У Кароліні отримали більш-менш точне визначення не тільки окремі злочини, а й деякі загальні поняття кримінального права: умисел і необережність, обставини, що виключають, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Однак ці поняття не завжди були досить чітко сформульовані і викладалися стосовно до окремих видів злочинів і покарань.
Вся система покарань визначалася основною метою каральної політики - залякуванням. Це значною мірою було реакцією на події Селянської війни 1524 - 1525 років. Каральні заходи відрізнялися жорстокістю. Основними видами покарання були:
- Смертна кара (колесування, четвертування, закопування живим у землю, утоплення, спалення та інше);
- Членовредительские покарання (урізування язика, вух виривання мови, відсікання руки тощо);
- Тілесні покарання (перетин різками);
- Ганебні покарання (позбавлення прав, виставляння біля ганебного стовпа в залізному нашийнику, таврування);
- Вигнання;
- Тюремне ув'язнення;
- Відшкодування шкоди і штраф.
Смертна кара була прямо запропонована або могла бути застосована за велику кількість злочинів, причому види страти були кваліфіковані: колесування, четвертування, утоплення, спалення, повішання, закопування живим у землю - для жінок.
Тілесні і членовредительские покарання могли застосовуватися за обман і крадіжку.
Смертна кара і тілесні покарання вироблялися публічно.
Тюремні ув'язнення, вигнання і ганебні покарання частіше застосовувалися як додаткові. До них відносилися також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. При позбавлення честі засудженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на публічне осміяння.
«Зловмисних і здатних на подальші злочинні дії" осіб пропонувалося укладати у в'язницю на невизначений термін.

79. основна характеристика права середньовічної Німеччини
Загальна характеристика права середньовічної Німеччини. «Саксонське зерцало», «Швабское зерцало»: основні положення і значення
Саксонське зерцало (нім. Sachsenspiegel) - найстаріший правової збірка Німеччини, складений суддею (шеффеном) Ейке фон Репговом в 1221-1225 рр.. Він повинен був, за задумом автора, «дзеркально» відображати право саксів. «Саксонське зерцало» - це запис сформованого протягом століть звичайного права Східної Саксонії з поділом на земське право (для «неблагородних», але особисто-вільних) і ленне право (тільки для осіб, які належать до «благородним» станам, до вищої феодальному суспільству). Земське право (Landrecht) містило окремі положення, що стосуються державного устрою Німеччини (вибори імператора, поділ світської і духовної влади і т. д.), а також норми, пов'язані з цивільного, кримінального права, суду і процесу. Ленне право (Lehnrecht) регулювала васальні відносини між феодалами.
Права нижчих станів, у тому числі залежних селян, в цьому законодавстві не фіксувалися. На утримання «Саксонського зерцала» наклали відбиток суспільно-політичні та правові погляди автора. «Саксонське зерцало» відображає специфічні форми феодальної земельної власності, структуру феодального суспільства, місцеві особливості адміністративного управління, судочинства і т. д.
«Саксонське зерцало» стало зразком для складання правових книг не тільки в Німеччині, а й в інших країнах Європи. Збереглося більше двохсот рукописів «Саксонського зерцала», деякі з них рясно іллюстріровани.В XIII столітті з'являються спроби кодифікації звичайного права. Близько 1230 г антгальскій лицар і суддя Ейке фон Репгоф склав збірник, до якого увійшло звичайне право Саксонії та інших областей з деякими додаваннями з канонічного права. Збірник був написаний спочатку латинською потім перекладено на німецьку і отримав свою назву Саксонського зерцала. Саксонське зерцало діяло на півночі Німеччини і послужило основою для права міста Магдебурга (див. Магдебурзьке міське право), звідки поширилося в Голландії, Ліфляндії та Польщі. + См.53
Швабское зерцало (Schwäbenspiegel) - увійшло у вжиток в XVII ст., Не цілком точна назва німецького законодавчого пам'ятника останньої третини XIII ст. Класичним зразком всяких зерцало є знамените Саксонське зерцало (див.). Воно послужило основою для компіляції так званого Німецького зерцала (Deutschenspiegel), яке лише в першій частині ухиляється від нього, а в другій відтворює його з незначними змінами. На практиці Німецьке зерцало виявилося незручним; знадобився новий збірник. Таким чином з'явилося Швабское зерцало зерцало. У рукописах воно називається звичайно Landrechtsbuch, Lehnrechtsbuch, Kaiserrecht, у перших друкованих виданнях - Spiegel kaiserlichen und gemeinen Landrechts.
Воно виникло, як припускає Фіккер, в 1274-75 рр.., І цілком ймовірно складено яких-небудь духовною особою в Аугсбурзі. Протилежна, менш правдоподібне, думка, яка підтримується Роккінгером, полягає в тому, що воно виникло в 1259 р. в східній Франконії, бути може в Бамберзі, і перероблено в Вюрцбурзі до 1265 р. Як і Саксонське, та Німецьке зерцала, Швабское зерцало зерцало містить постанови виключно общеземского (Landrecht) і ленного (Lehnrecht) права, відкидаючи таким чином норми міністеріального, сеньоральной та міського права. У земському праві Швабское зерцало зерцала три частини, перша спирається на обробку Німецького зерцала, друга - на переклад Саксонського зерцала, третя складається з не цілком наведених в порядок, частиною нових порівняно із зразками норм.
До числа нових джерел, якими користувалося Швабское зерцало зерцало, відносяться алеманская, баварська і римсько-вестготських правди, капитулярии (у зборах Анзегія і Бенедикта), твори Давида Аугсбургского, Ісидора Севільського, Флавія Йосифа, римське право у викладі одного глоссірованного брахілога і особливо " Summa de poenitentia "італійського каноніста XIII в. Раймунда Пеннафортского.Швабское зерцало зерцало не витримує порівняння з Саксонським: воно багатомовність, неясно, але як джерело історії права має велике значення і багато дає для з'ясування відмінностей в юридичному світогляді епохи останніх Гогенштауфенів і епохи Рудольфа Габсбургського. Саксонське зерцало складено в імператорському дусі, Швабское зерцало поступається багато місця татові і церкви; римське право надає на Швабское зерцало зерцало більше впливу, ніж на Саксонське, упорядник якого не мав перед очима римського джерела.

80. Освіта феодальної держави у Болгарії.
Найдавнішім населенням Болгарії булі фракійські племена. На початку V ст. до Р. X. у них вініклі Перші держави ранньорабо-власніцького типу (на теріторії Болгарії-держава одрізів). УІ ст. теріторію Болгарії завоювала Рим. У 395 р. при розділі імперії римської ця територія ввійшла до складу СхідноїРімської (Візантійської) імперії. Напрікінці V-на початку VI століть на Балканській півострів (зокрема й на теріторію Болгарії) приходять слов'яни (анти та склавіні), Що осідають тут. На початку VII ст. вінікає перша слов'янська ранньофеодальна держава (держава Семи слов'янських племен у північній Болгарії). У 70-х рр.. VII ст. на теріторію Семи слов'янських племен Із південної Бессарабії відбувається вторгнення протоболгарів (переселилися Туди Під натиском хозар з Приазов'я и Нижнього Поволжжя). Між болгарами та слов'янами БУВ укладення союзуборотьбі проти Візантії.
У 681 р. Візантія візнає болгарську державу. Першим правителем Болгарського царства БУВ хан Аспарух. За нього вінікає Перше Болгарське царство (681-1018 рр..). На чолі держави стояв хан (князь), Який МАВ титул "івічГ (" великий "). Йому допомагать Рада знаті. Іноді скликали Народні збори. Від князя Симеона (893-927) для позначені монарха використовуються титул, узвічаєні у Візантії - кесареві, василевс. Народні збори (собори) поступово втрачають свою роль І, навпакі, посілюється Значення й авторитет постійної ради - санкліта. Важливе роль в управлінні відігравалі логофест (Перший міністр), протовестіарій (відав фінансами), великий воєвода (здійснював Керівництво військамі). У містах правили воєводі, а в сільській місцевості - старості.
Болгарське царство проіснувало до 1018 р. та Знову Було підкорене Візантією. Унаслідок повстання болгар на чолі з Петром І Асеном відбувається Звільнення Країни від Візантійського іга й утворюється Друге Болгарське царство, Що проіснувало з 1187 р. до 1396 р. У цею Період на чолі держави стояв цар, влада Якого стала спадковою. Йому належала законодавчо, виконавчо та Судова влада. Та ця влада Певної мірою Була обмежена Боярський радою. Збереглася Колишня система Управління: великий логофест, протовестіарій, великий воєвода.

Напрікінці XIV ст. Болгарія, Як й Інші Країни Європи Гірськолижний, розпалася на низьку феодальних самостійніх держав и Була нездатна чинити серйозній Опір загарбників, тому в 1396 р. її поневолі турки.
Основним джерелом права Протяг трівалого годині БУВ звичай, покладеній в основу дере запісів слов'янського права. Най-відоміша пам'ятка феодального права Болгарії-"Закон суднійлюдям" (865 грн.). Діялі кож церковні збірнікі права, жалувані грамоти болгарськіх царів (хрисовулом), збірнікі візантійського права.

81. Закон судний людям.
Закон судний людям - найдавніший письмовий законодавчий пам'ятник зі збережених серед слов'янських народів. Він був створений в Болгарії за князювання Бориса незабаром після прийняття болгарами в 865 році християнства. Це був період розвитку болгарського феодальної держави, посилення державної влади. Запровадження християнства як офіційної державної релігії, яка санкціонувала складався феодальний правопорядок, сприяло зміцненню позицій класу феодалів-бояр, виправдовувало існувала соціальна нерівність - наявність класу панів-бояр і підлеглих селян-кріпаків.
Введення в Болгарії християнства супроводжувалося одночасно я введенням єдиного нового права, яке регулювало феодальні громадські та виробничі відносини і сприяло їх подальшому розвитку. Це право своїм джерелом мало візантійське право (титул XVII Візантійської Еклоги), але було значно перероблено відповідно до умов Болгарського (феодальної держави і нормами болгарського звичаєвого права.
Справжній текст Закону судного людям не зберігся до нашого часу. Цей закон відомий з різних його списками, наявними в двох редакціях - короткій та розлогій. Найбільш давньою і близькою до оригіналу вважається коротка редакція закону по так званому Румянцевської списком.
У Законі судном людям, що складається з 32-х глав, порушені численні правові питання. Постанови Закону судного людям стосуються злочинів, пов'язаних з прийняттям християнства (питання про санкції, які треба накласти на язичників - I розділ), злочинів проти суспільної моральності і християнської моралі (перелюбство, порушення права церковного притулку, ідолопоклонство, віровідступництво) і [680] злочинів проти власності (підпал, деякі види крадіжок - глави IV-XII). Різноманітні передбачені цими постановами покарання - смертна кара, членоушкодження, тілесні покарання, продаж винного в рабство, вигнання і накладення поста.
Закон судний людям містить також ряд положень, які визначають принципи, на яких організовується новий судовий процес (глави II, VIIa, XVI, XVIII, XX і частина голови ХХХа). Закон зобов'язує суддів не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яким має бути їх число, а також говорить про оцінку судом показань свідків. Встановлення цих принципів судового процесу являло собою реакцію проти колишньої системи судового розгляду, заснованої на САМОПРИЗНАННЯ обвинуваченого, вирваному шляхом катувань.
У Законі судном людям розглядається ряд питань, стосовно майнових та сімейних відносин та збереження деяких форм рабовласництва. Такі постанови про відповідальність господаря злодія-раба за завдану шкоду останнім, про право військовополоненого отримати свободу за викуп, про відповідальність особи, яка взяла-в користування коня і не повернув його в цілості,, про відносини між подружжям і причини розлучення (глави XIX, XXII, XXV, XXX, ХХХа).
Одна з глав закону (глава III) присвячена питанням військового права і встановлює порядок поділу військової: видобутку.
Закон судний людям дозволяє зрозуміти особливості: соціально-економічної структури створюваного в Болгарії феодального суспільства і взаємовідносин між членами цього суспільства.
Закону судного людям присвячена велика болгарська і російська література. Є значні дослідження і в інших країнах. Найбільш великим, повним і новим працею є робота Венеліна Ганева «Закон' соудний людьм'», видана в Софії в 1959 році.
Нижче наводяться витяги із Закону судного людям. При перекладі використані текст закону на давньослов'янській мові, а також переклад В. Ганева на болгарську мову і його аналіз окремих статей цього закону.
82. Виникнення Сербської держави.
Розселення слов'ян
У період існування Римської імперії більша частина території сучасної Сербії, населеної тоді головним чином іллірійськими племенами, входила до складу провінції Верхня Мезія. Близько 395 року ці землі були закріплені за Східної Римської (Візантійської) імперією. Романізація Верхньої Мезії залишалося незначною і, на відміну від приморських областей, тут відсутні великі міські поселення, за винятком Сингидунум (Белград), Вімінація (Костолац) і Наіссуса (Ніш) [1].
З середини VI століття на ці землі почалася поступова експансія слов'янських племен, супроводжувана спустошенням Балкан. Предки сербів заселили землі на південь від Сави до Адріатики. Вони асимілювали або витіснили колишніх жителів цієї території - іллірійців, кельтів, греків і римлян - в міста, головним чином, на узбережжі, а також у гори Дінарського нагір'я і Албанії. У деяких місцях виникли іллірійські і Влашський анклави на заселених слов'янами землях
Процес складання держави у сербів був уповільнений відособленістю різних сербських громад і відсутністю між ними економічних зв'язків. [1] Для ранньої історії сербів характерно формування декількох вогнищ державності, які по черзі ставали центрами об'єднання сербських земель. На узбережжі сформувалися протодержавні освіти - склавинів Пагані, Захумье, Травунія і Дукля, у внутрішніх областях (східна частина сучасної Боснії і Санджак) - Рашка. Номінально всі сербські території входили до складу Візантії, проте їх залежність була слабкою. Вже з VII століття почалася християнізація сербських племен [3], яка завершилася в другій половині IX століття при прямій участі учнів святих Кирила і Мефодія. [4] До цього ж часу відноситься виникнення перших пам'яток сербської писемності на старослов'янській мові (спочатку - з використанням глаголиці, c X століття починається перехід на кирилицю.
Освіта держави
У середині IX століття під впливом наступу на сербські області протоболгар [1] в Рашке сформувалася князівська влада і держава на чолі з князем (жупаном) Властіміра, якому вдалося відкинути болгар і підпорядкувати частину прибережних територій. [4] [6] Спадковий принцип передачі влади, однак, не склався, що привело в кінці IX століття до міжусобиць, ослаблення Рашки і її переходу під владу спочатку Першого Болгарського царства, а потім, після його падіння, - Візантії. Деякий зміцнення Рашки в середині X століття в період правління князя Часлава, істотно розширив територію держави, змінилося після його загибелі в 950 році розпадом країни. В цей же час почалося активне проникнення богомильства з Болгарії, що також сприяло ослаблення центральної влади в РашкеУ 1040-1041 рр.. Белград і долина Морави стали центром масового повстання слов'ян під проводом Петра Ділячи проти Візантії.
Під середині XI століття центр об'єднання сербських земель перемістився в Дуклі (Зету), де утворилося незалежне князівство на чолі зі Стефаном Воїславом. На відміну від орієнтованої на Візантію Рашки, Зета шукала опору на Заході, насамперед у католицькому Римі і серед норманів Південної Італії. У 1077 році правитель Зети був коронований королем сербів. При Костянтині Бодін наприкінці XI століття Дукля встановила контроль над внутрішніми сербськими областями, включаючи Рашку і Боснію, а Бар став центром окремої сербської церковної митрополії, підпорядкованої Папі Римському. Однак після смерті Костянтина Бодіна в 1101 Дуклянський королівство розпалося.
З середини XII століття почалося нове посилення Рашки, яка поступово звільнилася від влади Візантії. У 1166 році Верховною жупаном Рашки став Стефан Неманя, засновник династії Неманічей. Якщо на початку свого правління він залишався вірним васалом імперії, то після смерті імператора Мануїла I Стефан розгорнув боротьбу за незалежність і об'єднання сербських земель. У результаті декількох військових походів до кінця XII століття більша частина населених сербами земель, включаючи приморські області, Зету, Косово і, тимчасово, Північну Македонію, увійшла до складу єдиної держави. Війна Стефана Неманя з Дубровником виявилася невдалою, проте Дубровніцкие купці отримали від нього право вільної торгівлі на території Сербії, що надалі сприяло піднесенню економіки країни. У 1190 році Візантійська імперія визнала незалежність Сербії, а в 1217 році син Стефана Неманя Стефан Первовенчанного був коронований королем сербів. У 1219 році завдяки діяльності Св. Сави була створена автокефальна сербська церква з центром у Жічанском монастирі (пізніше резиденція митрополита була перенесена в Печ).

83. Законник Стефана Душана.
Законник Стефана Душана - історичний пам'ятник сербського феодального права, головне джерело для вивчення класових відносин, що склалися всередині сербського феодального суспільства в середині XIV століття. До появи цього зведення адміністративних, церковних, цивільних, кримінальних і процесуальних норм сербське звичайне право не було кодифіковано. Воно зберігалося переважно в усних переказах. У письмових пам'ятках, що передували твердженням Законника, зустрічаються лише окремі відомості про деякі сербських правових актах. Є дані про те, що сербські королі жалували грамоти (хрисовулом) різним громадам, містам, монастирям, властелям. У хрисовулом нерідко містилася правова регламентація тих чи інших сторін життя сербського суспільства того часу. На жаль, з цих дуже численних грамот збереглося-до теперішнього часу порівняно небагато.
Законник Стефана Душана слід розглядати як першу спробу кодифікації сербського права. Він містить положення, внесені в основному з сербського звичаєвого права, з жалуваних грамот королів, а також ряд норм, запозичених у Візантії, але пристосованих до сербських умов. Запозичення норм візантійського права полегшувалося тим, що ще в 30-х роках XIV століття був переведений на сербську мову і прокоментовано "Закон царя Юстиніана", а також інші судебники візантійського феодального права. Слід мати на увазі, що в Сербії того часу діяла також і "Кормча книга", що є запис основних положень візантійського церковного права.
"Законник благовірного царя Стефана", як він офіційно тоді називався, був прийнятий на соборі вищих сербських духовних і світських феодалів, скликаному в 1349 році в місті Скопле.
У цьому документі панував у Сербії феодальний клас (властелі і вище духовенство) отримав можливість привести в систему і закріпити за собою права і привілеї, придбані протягом усього попереднього періоду. Наявність в той час в Сербії сильної монархічної влади в особі Стефана Душана полегшувало це завдання. Законник мав на меті закріпити існуючі правовідносини, які будувалися на жорстокій експлуатації простого народу. Дані цієї епохи свідчать про вимирання низки населених пунктів, численні випадки безпідставного ув'язнення людей до в'язниці, великій кількості жебраків і бездомних, масові випадки розбою і злодійства. Все це дає ключ до пояснення того, чому п'ять років по тому на іншому соборі в 1354 році при тому ж царя Стефане були прийняті додаткові статті законника. У цих доповненнях були посилені санкції проти розбійників, злодіїв, п'яниць, кривоприсяжників та інших. Слід зазначити, що зростання класових протиріч в цей період змушував сербських феодалів не тільки до репресій, але і до деякого пом'якшення експлуатації. З цієї точки зору вельми цікаві ті статті доповнень до Законник, в яких підкреслюється право меропхов (залежних селян) на судовий захист (ст. 140), про обов'язок суддів захищати убогих і жебраків (ст. 181), про заборону саджати до в'язниці людей без царської грамоти (ст. 186), про встановлення точного розміру податків, що сплачуються до царської скарбниці (ст. 200), про скасування важкої по тому часу повинності у вигляді пріселіци (Див. про пріселіце примітка до ст. 56 Законника), яка зберігалася лише як виняток (ст. 157), і ряд інших.
Законник Стефана Душана містить розгорнуту картину сербського феодального суспільства. На вершині феодальної драбини стояли великі й малі властелі, трохи нижче властелічічі (Див. про властелях і властелічічах примітка до ст. 37 Законника). Велику соціальний прошарок займали меропхі - залежні селяни, а також раби, що носили назву отроків. Крім того, зберігалася невеликий прошарок вільних селян, так званих "себров", яким Законник забороняє всякі сходки: "Себрова собору та несть" (ст. 68 Законника). Значне місце у становій ієрархії займали тимчасові правителі, чиновники різних рангів, які стояли на чолі міст, округів, областей і носили різні назви (жупани, челнікі). Вони нерідко об'єднуються в Законнику під загальною назвою "кюфаліі".
Законник розрізняв бащіну - родову власність, спадкове маєток, від купленіци - придбаного на основі купчої маєтку. Якщо про бащіне згадувалося в багатьох місцях Законника, то про купленіце лише в одному місці (ст. 176). Слід при цьому мати на увазі, що Законник під словом "бащіна" розумів не тільки родовий маєток властеля, подаровані йому на основі царського хрисовулом (ст. 37 Законника), а й бащіни меропхов (ст. 176 Законника), бащіни нижчого духовенства (ст. 29 Законника) та ін У всіх цих випадках малася на увазі спадкова власність. Крім того, Законник передбачав прони як тимчасово пожалуване маєток за службу. Проня була невідчужувана, її не можна було ні продавати, ні віддавати церкви (ст. 58 Законника).
Меропхі жили на властельской землі, як кріпаки відбували панщину, сплачували оброк (ст. 67 Законника) і, понад те, несли державні повинності. До видання Законника меропхі користувалися правом переходу від одного власника до іншого. Законник відняв у них це право (ст. 21 Законника) і передбачав репресії за сприяння втечі невільного (кріпосного) людини "в чужу землю" (ст. 93 Законника).
Селянство в Сербії жило великими сім'ями - Задруга.

84. Джерела права феодального Китаю.
У шанській Період провідну роль відігравалі етічні норми. Правові норми в цею годину галі не відокреміліся від релігійно-етичний. Тогочасні норми регулювалися переважно внутрішньосімейні Відносини та уявлення суспільства до правителя. Що ж стосується законів, то вважається, Що Перші з них з'являються в VII ст. до Р. X. Відомій бронзовий тріножнік-Огляд законів (536 р. До Р. X.), Який містіть ПЕРЕЛІК покарань за протиправні дії. УIV ст. до Р. X. сановник царства Вей, котрого звали Лі Куй, підготував "Книгу законів царства Вей" - Фацзін, Що складалися з таких розділів: законів про крадіїв, розбійніків, ув'язнення, піймання злочинця, знаряддя тортур. До джерел права того періоду належать кож конкретні розпорядження правітелів и Судові прецедент.
Право стародавнього Китаю знало інститут власності, Що об'єднував сукупність норм, які регулювалися право володіння, користувань та розпоряджання землею, рабами й іншім майном. Власність могла буті державною, общинної та приватно. Остання Спочатку вінікає на рухом майно, Згода на рабів и Лише в VI ст. до Р. X. на землю.
Зобов'язальне право передбачалось Різні види договорів (купівлі-продажу, дарування, міні, позики, оренди та ін.), Виконання якіх гарантувалося різнімі засоби. Пріміром, Боржники за Отримання позика змушені булі віддаваті в заставу своїх сінів. Таких заручніків можна Було вікорістовуваті на будь-якіх роботах. ЯКЩО Протяг Певного годині (зазвічай, трьох РОКІВ) смороду НЕ булі вікуплені, то ставали рабами. Кредитор МАВ кож право всіновіті такого боргового раба чи оженіті на своїй доньці.
У шлюбно-сімейному праві домінувала моногамія, но практікувалося й багатоженство, при якому Головною дружиною вважалася перша дружина. Саме її старший син вважався Першим спадкоємцем. Коли сінів Не було, право спадкування переходило до інших родічів померли, и Тільки за їх відсутності спадкоємніцею ставала дружина. Заборонявся шлюб Між: близькими родичами та вільніх з рабами. Шлюбна угода укладалася Між наречення и нареченою чи Між їхнімі сім'ямі.
Злочин у Кітаї назівався "нізькість", злочінець - "низько людина", а злочину дія - "проявив злочинної волі". Правові норми містілі ПЕРЕЛІК Дій, Що вважалася злочином, Поняття організатора та співучасніка злочину, обставини, які обтяжують вину, рецидиву.
Усі злочину поділяліся на: Державні (заколот, паплюження царя, протідія йо розпорядженням, складання неправдивих наказів), проти особістості (убивства, злочин проти здоров'я, брехня, (Ібраза), проти сімї та моральності (Перелюб, співжіття з родичами), І Іроті власності (Крадіжка, грабіж, зніщення чужого майна), Військові (смертна кара загрожувала того воїну, Який спізнівся на Місце збору, самовільно Вийшов Зі строю, ішов не в ногу).
Основною Метою покарань Було залякування, тому покарань булі Дуже Суворов (смертна кара злочінців через їх спалена, топлене, саджання на палю та ін.); Відрубування ніг, рук; відрізування носа, язика. Практікувалося таврування злочінців.

Часто засуджених підправлялі на тяжкі роботи, Обертан в рабство, позбавлялі майна. 1 іошіренім видом булі грошові штрафи. Покарань малі класового характер. Значні пільгі малі посадовці. За невелика провину чиновника поніжувалі в ранзі, за більш серйозну-позбавлялі посади, й Тільки за Такі злочину, Як зрада чи заколот-їх суворі карали.

85. Особливості розвитку феодального суспільства та держави в Японії.
Японія - молода цивілізація. Хоча заселення японських островів почалося кілька тисячоліть тому, державність стала складатися лише до VI-VII ст. н. е.. На чолі японського суспільства в той час стояв вождь-правитель, який спирається на ро-довую знати, яка займала найважливіші адміні-стративні пости. Основну масу населення со-ставлять селяни, які платили податок. У Японіісуществовало фактичне прикріплення селян до землі, продуктова і грошова ренти, отработ-ки. Крім того, існували категорії рабів і не-повноправних, що складаються передусім з іноз-ців, у тому числі китайців і корейцев.Грамотние китайці та корейці, які жілів Японії на становищі неповноправних, стали пів-ноправнимі і отримали посади в бюрократічен-ському апараті. Важливим проявом автономізації феодалів було створення військових загонів, перебуваючи-щих з професійних воїнів - лицарів-са-Мура. Такі дружини використовувалися для боротьби з селянськими повстаннями. У XIII-XIV ст. почався розквіт японських міст. Разом з містами - центрами ремесла і торгівлі-в країні стали розвиватися товарно-грошові відно-шення. Міста були незалежні від держави, а не-які активно домагалися самоврядування. У горо-дах існували цехи і гільдії. Японія вийшла навнешній ринок, успішно торгуючи з Китаєм і Кореей.Ето відбувалося в обстановці феодальної раз-дробленні, боротьби окремих кланів за владу, яка на рубежі XV-XIV ст. призвела до розпаду країни на декілька автономних частин. Тим-усобние війни зрештою викликали економіч-ський і політична криза, відкинувши країну на «не-скільки десятків років тому. Найбільших успеховв вирішенні цієї проблеми домігся Токугава Іеясу.Разбів війська бунтівних феодалів, він проголосив себе в 1603 р. сегуном (у перекладі з японської «воєначальник») і приступив до реформ, які були повинні зміцнити центральну владу. Сьогун, зберіг за феодалами право володіння зем-лями. Вони як і раніше здійснювали суд і адмініст-ративно управління, мали своїх васалів-самураїв, але їх доходи строго фіксувалися. Феодали мали підкорятися законам центральної влади. Центральна влада вважала за потрібне вилучити з владе-ний феодалів міста. Останні переходили під конт-роль чиновників сьогуна. Як і в Китаї, ремесленнікіоблагалісь дуже великими податками, а їх діяль-ність суворо регламентувалася, аж до того, ка-^ кую одяг можна носити. Японія була оголошена за-^ критої країною. Зовнішня торгівля перейшла в рукіправітельства і служила джерелом величезних дохо-дів, що переходять у власність кланів. Ця мератормозіла розвиток буржуазних відносин і форму-вання буржуазії як нового соціального слоя.Сегунат дав країні певну політіческуюстабілізацію, на певний час був подолання льон економічна криза. Східна деспотія не тільки зберегла, а й посилила свої риси. Але се-гун був змушений погодитися з правами феодаловна приватну земельну власність. У суспільстві Японії лише в XVIII-першої половінеXIX ст. зароджуються елементи капіталізму у формі мануфактурного виробництва. Дана форма соче-
талась з багатоукладністю середньовічних східних суспільств.

86. Виникнення Арабського халіфату.
Ще в VI ст. Аравійській півострів асоціювався з "окраїною світу". На більшій частіні "кам'яністої Аравії" кочувалі племена арабів-бедуїнів, які жили в наметах и ​​пили верблюже молоко. Лише на півдні та заході існувалі невелічкі протодержаві: Ємен, Мекка, Ятриб (Медіна).
На початку VII ст. у жітті арабів-кочівніків відбуліся значні Зміни. Віділілася племінна знати, активно почал розвіватіся торгівля, сформувалася єдина північноарабська мова та пісемність. Подалі історія арабів пов'язана з ІМЕНЕМ Мухаммеда - засновників Нової Релігії - ісламу (з араб, "іслам" - "покірність Богу"), або мусульманства (від араб, "муслім" - правовірній). Ім'я Мухаммеда стало в один
ряд з іменамі Будди, Моісея та Христа. Пророк ісламу Мухамме