акон Петелия в Римі в порівнянні з реформою Солона в Афінах.

Початок республіканського періоду ознаменувалося важливим для розвитку римських правових відносин складанням і виданням кодексу, відомого під назвою Законів XII таблиць. Причини видання цього кодексу обумовлені загостренням протиріч між патриціями і плебеями. Патриції, використовуючи звичайне право, зловживали проти плебеїв, тому останні зажадали ясних писаних законів. Плебеї і патриції були зацікавлені в тому, щоб з допомогою чітких і ясних законів відрегулювати процес судочинства, а також речове, особисте, зобов'язальне, сімейне та спадкове права. Римляни відправили посольство до Греції, де ознайомилися з грецьким правом часу Перікла, а також з кодифікацією права, здійсненої ще під час Солона. Найважливішим запозиченням у еллінів, використаним і адаптованим римлянами, була процедура γραφή παρανόμων, тобто захист від протизаконних. Відповідно до цієї процедури, афінський громадянин мав право внести новий законопроект, що відміняє колишній закон, але створювана з цього приводу комісія вивчала можливі наслідки прийняття нового закону. Якщо новий законопроект міг мати негативні наслідки для держави, то громадянин, який висунув його, піддавався покаранню.В області цивільного процесу протягом усього першого періоду республіки діяла система legis actio. Вона ставала все більш скрутною особливо для бідних громадян. Разом з тим цивільні відносини ускладнювалися, особливо у зв'язку з законом Петелия в 326 р. до Р.Х., коли був заборонений продаж боржників у рабство. Ділове життя все частіше висувала нові форми відносин, які не вкладалися в стару систему цивільного і кримінального процесу, що грунтується на законах XII таблиць. Приватні зміни, що вносяться в цю систему, не давали бажаного результату, крайній формалізм системи позовних заяв на підставі закону залишався не подоланим. Тому, починаючи з середини II ст. до Р.Х. в Римському праві затверджується формулярний процес. Загальний зміст цього зміни полягав у тому, що предмет спору тепер не повинні були формулювати сторони процесу (позивач і відповідач); цей обов'язок покладався на претора.

46. Законодавство римських імператорів класичного періоду - важливе джерело права (едикти, рескрипти, дектеи, мандати).
Акти імператорської влади (конституції) ділилися на наступні основні, види:
1) Едикти - загальні положення, засновані на владі "Імперіум", а тому юридично обов'язкові тільки за життя даного імператора. Але вже з II ст. н.е. вони починають дотримуватися і його наступниками.
2) рескрипти - відповіді або поради імператора окремим особам або магістратам, запитуючою консул'таціі з правових питань.
3) Декрети - рішення, винесені імператором у судових справах, на основі яких склалася самостійна імператорська юриспруденція.
4) Мандати - інструкції, адресовані правителям провінцій, які в ряді випадків містили також норми цивільного чи кримінального права, які застосовувалися і до перегринами.
Спочатку конституції імператорів питань публічного порядку (організації адміністрації, злочинів і т, п.), але поступово вони все більше і більше охоплювали всі сфери правового регулювання. Багато вироблені в імператорську епоху форми правових актів надали згодом великий вплив на законодавчу техніку середньовічних монархій.

47. Діяльність юристів Риму в посткласичний період - важливе джерело розвитку римського права. Закони Феодосія 2 і Валентина 3426 р. «Про цитування».
В епоху принципату коло юристів стає шіре.Многіе з них, наприклад Ульпіан, Гай та інші, були вже не римлянами, а вихідцями зі східних провінцій.Юрісти цього часу грали більш активну роль у розвитку юридичної доктрини і практики, були справжніми творцями класичного римського права. Важливе значення набуває викладацька діяльність юристів. В I - початку II ст. н.е. виникають дві основні школи права: Сабиньянці (засновник Капітон) і прокул'янци (ос-Лабеон), які вели викладання права і давали різну трактовку деяких (правда, второстепен-них) правових інститутів. Найбільш відомими представниками перших були Сабін і Юліан, а друге - Прокул і Цельз.
Римські юристи складали численні праці. Одні з них призначалися для навчальних цілей, інші практичного використання.
Великою популярністю користувалися коментарі цивільного права і преторського права, а також дігести, які представляли собою найбільш значні твори з різних правових питань, з спробами синтезу цивільного і преторського права. У Дигестах зазвичай використовувалися витримки з більш ранніх робіт {"Відповідей", "Запитань" і т.д.) того ж самого або інших авторів, причому правової матеріал розташовувався в строго визначеному порядку. Найбільшою популярністю в Римі користувалися дігести Альфена Вара, Сцевольг і, особливо, Сальвія Юліана.
Важливе місце серед робіт римських юристів займали інституції, систематично излагавшие римське право в навчальних цілях. Найбільшу популярність здобули Інституції Гая (143 рік н.е.), які давали стислий і логічно побудоване виклад великого правового матеріалу.
Інституції Гая в основному присвячені розбору громадянського (цивільного) права, але включають ряд додавань по преторського едикту. Від інституцій інших римських.

юристів, вони відрізняються більшою повнотою і чіткістю викладів. У них дається струнке і логічне поділ цивільного права: "Усе право, яким ми користуємося, належить або до осіб, або до речей, або до позовів" (1.8). Хоча багато дослідників не вважають систему, використану Гаєм, оригінальною, вона була значним кроком в розумінні права. Тут вперше матеріальне право відокремлено від процесу, а індивідуальні права-від засобів їх захисту.
Незважаючи на тричленну класифікацію самого правового матеріалу, Інституції Гая розділені на 4 книги; про осіб, про речі, про зобов'язання, про позови. Ця система, що отримала згодом назву інституційної, мала великий вплив на подальшу історію права. Але навіть самі блискучі і ерудовані юристи епохи не були схильні до абстрактним міркуванням і до простого теоретизування. Вони прагнули за допомогою дедукції та інших логічних методів вирішувати окремі, хоча б і складні, правові казуси. Саме тому вони навіть у своїх творах уникали абстрактних конструкцій, узагальнень і визначень. За словами Яволена Пріска, "будь-яке визначення в цивільному праві небезпечно: рідко буває, щоб воно не могло бути спростовано". У зв'язку з цим в римській класичній юриспруденції не зустрічаються визначення таких ключових для цивільного і: - 'преторського права понять, як позов, власність, договір, сервітути т, п. Але зате в ній є численні блискучі зразки конкретних життєвих і підлягають судовому рішенню правових проблем.
Зі встановленням в Римі імператорського правління активізується практична діяльність юристів-дача правових консультацій. Ці консультації (так звані "відповіді") дуже впливали на суддів, які часто йшли думку авторитетних юристів.
Імператор серпня зробив спробу кілька уніфікувати діяльність юристів, дозволивши лише певному їх 'колі давати відповіді, які мають офіційне значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді (консультації), ставити свою печатку, щоб тим самим засвідчити легальність правового джерела. Дана система закріплена при імператорі Адріані, який підтвердив усталеною порядок, згідно з яким тільки думку певних юристів мало правову, тобто, обов'язкову силу. Якщо такі юристи з якого-небудь питання приходили до спільної згоди, суддя "зобов'язаний був з ним рахуватися при винесення рішення.
Зміцнення авторитету римської юриспруденції як джерело права в II - III ст. н.е. сприяв той факт, що імператори стали нерідко наближати видатних юристів до своєї особи, призначати їх на ключові державні пости (префекти преторія і т. п.). Так, за імператора Септимія Півночі державну кар'єру зробив Папіан (був убитий потім за наказом Каракалли), при Олександрі Півночі - Павло і Ульпіан і т. д.

48. Джерела римського права посткласичного періоду (Інституції Юстиніана, Дигести, Кодекс).
У період домінату у зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи римське право зазнає змін, але його основні інститути практично зберігаються в колишньому вигляді, зміни в цей час відбуваються саме в джерелах права, серед яких все більшу питому вагу набуває законодавство імператорів. У зв'язку з встановленням всевладдя імператорів нові покоління юристів втрачають право давати обов'язкові консультації, лішются можливості формулювати нові правові норми, як це вже раніше сталося з преторами.
Скорочується число класичних юристів, думки яких як і раніше розглядалися як істочнікаправа. У 426 році спеціальними законами Феодосія II і III Валентіана про цитування була визнана юридична сила за творами лише п'яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Модестіна і Гая. Судді повинні були виявляти загальну думку цих юристів, а в разі розбіжності між ними - думка більшості, У разі рівності голосів вирішальним визнавалося думку Папініана, якщо ж у цьому випадку Папініан не висловлювався, міг діяти самостійно.
Втрата римським правом колишнього динамізму, стирання граней між цивільним і преторським правом, поділ в єдиному імператорському законодавстві втрачає свій сенс, створили сприятливі кодифікаційних робіт. Особливо жваво роботи по систематизації права велися в східній частині Римської імперії (Візантії). Тут в кінці III століття н: е. складені приватні збірники римського права - Кодекс Грегоріана і Кодекс Гермогеніана, що включили в себе тексти імператорських законів з 196 по 365 г, н.е., а в 438 році здійснена перша офіційна кодифікація імператорських конституцій (Кодекс Феодосія). Особливістю збірки Феодосія, що свідчить про більш високому рівні кодифікаційних робіт, було те, що він включав в себе тільки чинне імператорське законодавство.
Всеосяжна систематизація римського права була проведена в 528-534 рр.., Т, е. вже після падіння Західної Римської імперії, за вказівкою візантійського імператора Юстиніана. Керівництво кодифікаційних робіт здійснював видатний юрист Трібоніан. Результатом роботи комісії стало складання ряду великих збірок римського права, що піддалося, проте, деяким інтерполяція-включення норм більш пізнього, зокрема грецького і східного права. На більш пізньому етапі історії права (вже в середні століття) ці збірники стали виступати як єдиний Звід законів Юстиніана.
Великі кодифікаційні роботи, які велися під безпосереднім керівництвом самого імператора, здобув собі славу самого великого законодавця всіх народів, почалися зі складання Кодексу Юстиніана. Підготовка Кодексу була доручена створеної в лютому 528 року комісії, що складалася з десяти вищих посадових осіб та юристів, серед яких особливо виділялися Трібоніан і Феофіл. Комісія була уповноважена, використавши раніше видані приватні та офіційні збірники, а саме: Кодекси Грегоріана і Гермогеніана, Кодекс Феодосія, зібрати воєдино імператорські конституції, усунути наявні в них, протиріччя, виключити застарілі законодавчі положення. Кодекс Юстиніана, перша редакція якого не збереглася, був складений з вражаючою швидкістю і видано 7 квітня 529г.Не увійшли до нього законодавчі акти відтепер підлягали скасуванню.
Поспішність у складанні Кодексу була причиною багатьох його недоліків (протиріч, застарілих положень) які стали особливо очевидними у зв'язку зі складанням інших частин кодифікації Юстиніана, нововведень, що містилися в
особливо в збірці "50 рішень" цивільним правом і «правом народів» між квірітської і бонітарной власністю і т. д.), робили необхідною розробку нової редакції Кодексу Юстініана.Ета робота була доручена на початку 534 року комісії з 5 юристів під керівництвом Трібоніана. Перероблений варіант Кодексу (саме в цьому вигляді він і зберігся) було опубліковано 16 листопада 534 року, а 29 грудня того ж року був наділений силою закону.
За прикладом Законів XII таблиць Кодекс Юстиніана був на 12 книгах. У книзі I розглядаються питання права і християнської теології, книги 2 -: 8 присвячені різним питанням приватного права, в книгах 9-12 зачіпаються різні сторони публічного права (адміністративне управління, злочини і.наказанія і т., д.). Кожна книга розпадається на титули, а останні-на фрагменти.
В рамках окремих титулів імператорські конституції розташовані в хронологічному порядку; найдавніша з використаних в Кодексі - Конституція Адріана 117 року (6.23.1), сама пізня - Конституція Юстиніана від 4 листопада 534 року. Фрагменти, що містять текст окремих конституцій, включають відомості про видані їх імператорі, про особу, кому вони адресовані, про дату і місце їх видання. Укладачем Кодексу було дозволено вносити істотні зміни в цитовані законнодательние положення (редагувати, скорочувати і т. д.), про що свідчать порівняння з відповідними тек-стами конституцій по Кодексу Феодосія.
Найважливішу частину кодифікації імператора Юстиніана, що виділялися за багатством використаного правового матеріалу, 'становлять дігести, або Пандекти. Останній термін запозичений з грецької мови, що означає "містить в собі все".

49. Загальна характеристика і джерела права Візантії.
Джерела права - Це форми, в якіх відображаються правові норми. У стародавнього Рімі смороду булі Такі:
- Звичаї, Що в процесі становлення держави перетворюються
на норми звічаєвого права;
- Рішення Народних зборів;
- Рішення царів або рексів;
- Закони;
- Едікті преторів;
- Постанови Сенату;
- Констітуції імператорів (едікті, рескрипт, декрети, мандати);

• Інституції відоміх римських юрістів (Катона старшого, Квінта
Муцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана,
Модестіна та ін.);
- Кодекс (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстініана
Квірітськім (від імені стародавнього племені-квірітів) називаєся
найдавніше Римське право. Його характерні рісі Такі:
• суто національний характер (регулюван Відносини Тільки
Між римському громадянами (квірітамі), Що вважалася єдінімі
суб'єктами правовідносін);
• тісно пов'язувалося з релігією;
• Було обмежень (ЩО пояснювалося прімітівністю господар
ських відносін и проявлялося у відсутності правового врегулювання
Важливим аспектів суспільного життя та розмежування на Галузі
ї інстітуті права);
• індівідуалізм (пріорітет інтересів особістості над інтересамі
суспільства);
• формалізм и публічність (будь-якій правовій дії надавала певна
форма, Порушення якої спричиняв її нікчемність);
• сімволізм (певні предмети означали конкретні правові Поняття
чи правову дію, Що свідчіло про недостатній Рівень правового мислення,
йо нездатність віробляті Загальні абстрактні правові Поняття);
• консерватизм (жівучість старих форм при зміні змісту).
Така система права пізніше Була названа цівільнім правом.

50. Кодифікація Юстиніана у Візантії.
Кодифікація Юстиніана, систематичний виклад візантійського права 6 в., Розпочате за наказом імператора Юстиніана. Відома під назвою Зводу цивільного права - Corpus juris civilis. Вперше Кодифікація Юстиніана була надрукована під цією назвою в 1583. Мета Кодифікація Юстиніана полягала у прагненні примирити старе римське право, яке послужило для неї основним джерелом, з потребами повільно совершающейся феодалізації Візантійської імперії, в необхідності врахувати деякі правові інститути, що склалися в її східних провінціях, усунути архаїзми, включити в правовий обіг Візантії законодавство імператорів, що послідувало за виданням кодексу Феодосія, судову практику та ін кодифікаційні роботи велися в 529-534 нечисленної комісією на чолі з відомим юристом Трібоніаном.
Кодифікація Юстиніана складається з трьох частин: Інституцій, Дигест і Кодексу Юстиніана.
Додатки та зміни, внесені в Кодифікація Юстиніана в 535-565 імператорськими конституціями, отримали назви новел, які дають тлумачення виявленим неясностям, доповнюють або змінюють чинне право. Від новел слід відрізняти інтерполяції - всякі необумовлені зміни тексту, внесені в Дигести.
Законодавство Юстиніана діяло протягом всього існування Візантії. Еклога 726 внесла тільки більш-менш важливі зміни в Кодифікація Юстиніана, так само як і Прохірон 879. З ще більшою увагою до Кодифікація Юстиніана поставився імператор Лев VI: видані при ньому Василики представляли собою (за основним змістом) нову систематизацію норм та інститутів, що складають Кодифікація Юстиніана
Кодифікація Юстиніана послужила головним джерелом вивчення римського права і римської юридичної літератури, на її основі була проведена рецепція римського права в країнах феодальної Європи.

51. Кодекс та інституції Юстиніана у Візантії.
У період домінату у зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи римське право зазнає деякі незначні зміни, але його основні інститути практично зберігаються в колишньому вигляді. Найбільші зміни в цей час відбуваються саме в джерелах права, серед яких все більшу питому вагу набуває законодавство імператорів. У зв'язку з встановленням всевладдя імператорів нові покоління юристів втрачають право давати обов'язкові консультації, позбавляються можливості формулювати нові правові норми, як це вже раніше сталося з преторами.
Скорочується число класичних юристів, праці і думки яких як і раніше розглядалися як джерело права. У 426 році спеціальними знавцями Феодосія II і III Валентіана про цитування була визнана юридична сила за творами лише п'яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Мадестіна і Гая. Судді повинні були виявляти загальну думку цих юристів, а в разі розбіжності між ними - думка більшості. У разі рівності голосів вирішальним визнавалося думку Папініана, якщо ж у цьому випадку Папініан не висловлювався, суддя міг діяти самостійно.
Втрата римським правом колишнього динамізму, стирання граней між цивільним і преторським правом, оскільки цей поділ в єдиному імператорському законодавстві втрачає свій сенс, створили сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Особливо жваво роботи по систематизації права велися в східній частині Римської імперії (Візантії). Тут в кінці III століття н.е. були складені приватні збірники римського права - Кодекс Грегоріана і Кодекс Гермогеніана, що включили в себе справжні тексти імператорських законів з 196 по 365 р. н.е., а в 438 році здійснена перша офіційна кодифікація імператорських конституцій (Кодекс Феодосія). Особливістю збірки Феодосія, що свідчить про більш високому рівні кодифікаційних робіт, було те, що він включав в себе тільки чинне імператорське законодавство.
Всеосяжна систематизація римського права була проведена в 528-534 рр.., Тобто вже після падіння Західної Римської імперії, за вказівкою візантійського імператора Юстиніана. Керівництво кодифікаційних робіт здійснював видатний юрист Трібоніан. Результатом роботи комісії стало складання ряду великих збірок римського права, що піддалося, проте, деяким інтерполяція - включень норм більш пізнього, зокрема грецького і східного права. На більш пізньому етапі історії права (вже в середні століття) ці збірники стали виступати як єдиний Звід законів Юстиніана (Corpus juris civilis).
Великі кодифікаційні роботи, які велися під безпосереднім керівництвом самого імператора, здобув собі славу самого великого законодавця всіх часів і народів, почалися зі складання Кодексу Юстиніана. Підготовка Кодексу була доручена створеної в лютому 528 року комісії, що складалася з десяти вищих посадових осіб та юристів, серед яких особливо виділялися Трібоніан і Феофіл. Комісія була уповноважена, використавши раніше видані приватні та офіційні збірники, а саме: Кодекси Грегоріана і Гермогеніана, Кодекс Феодосія, зібрати воєдино імператорські конституції, усунути наявні в них протиріччя, виключити застарілі законодавчі положення. Кодекс Юстиніана, перша редакція якого не збереглася, був складений з вражаючою швидкістю і видав 7 квітня 529 року. Не ввійшли в нього законодавчі акти відтепер підлягали скасуванню.
Поспішність у складанні Кодексу була причиною багатьох його недоліків (протиріч, застарілих положень), які стали особливо очевидними у зв'язку зі складанням інших частин кодифікації Юстиніана. Цілий ряд нововведень, що містилися в законодавстві Юстиніана, особливо в збірці "50 рішень" (скасування \ відмінностей між цивільним правом і "правом народів", між квірітської і бонітарной власністю і т.д.), робили необхідною розробку нової редакції Кодексу Юстиніана. Ця робота була доручена на початку 534 року комісії з 5 юристів під керівництвом Трібоніана. Перероблений варіант Кодексу (саме в цьому вигляді він і зберігся) було опубліковано 16 листопада 534 року, а 29 грудня того ж року був наділений силою закону.
За прикладом Законів XII таблиць Кодекс Юстиніана був розділений на 12 книг. У книзі I розглядаються питання церковного права та християнської теології, книги 2 - 8 присвячені різним питанням приватного права, в книгах 9 - 12 зачіпаються різні сторони публічного права (адміністративне управління, злочину і покарання тощо). Кожна книга розпадається на титули, а останні - на фрагменти.
В рамках окремих титулів імператорські конституції розташовані в хронологічному порядку; найдавніша з використаних в Кодексі - Конституція Адріана 117 року (6.23.1), сама пізня - Конституція Юстиніана від 4 листопада 534 року. Фрагменти, що містять текст окремих конституцій, включають відомості про видані їх імператорі, про особу, кому вони адресовані, про дату і місце їх видання. Укладачем Кодексу було дозволено вносити істотні зміни в цитовані законодавчі положення (редагувати, скорочувати і т.д.), про що свідчать порівняння з відповідними текстами конституцій по Кодексу Феодосія.
Своєрідною частиною кодифікації Юстиніана є Інституції - елементарний підручник права, звернений імператором до "юнацтву, люблячому закони". Для складання Інституцій за вказівкою Юстиніана в 530 році була складена спеціальна комісія з Трібоніана (голова) і професорів права Феофіла і Дорофея. Останні і є фактичними авторами Інституції Юстиніана, оскільки Трібоніан в цей час був зайнятий підготовкою Дигест. Інституції були видані 21 листопада 533 року і в тому ж році (одночасно з публікацією Дигест) отримали силу імператорського закону, стали застосовуватися як офіційне джерело права.
В основу Інституцій Юстиніана були покладені твори Гая (Інституції та "Повсякденні справи»), а також Інституції Флорентіна, Марціана, Ульпіана і Павла. Певний вплив на них справили дігести, а також ряд імператорських конституцій. Інституції Юстиніана, хоча і в меншій мірі, ніж Дигести, відбили риси постклассического (позднеримского, візантійського) права. Багато застарілі правові інститути були з них вилучені (наприклад вийшли з вживання форми шлюбу, легісакціонний і формулярний процес і т.п.). З іншого боку, було включено ряд нових положень щодо юридичній особі, конкубінату, колонату, кодіціллу і т.п. Деякі питання в інституціях Юстиніана розроблені докладніше, ніж в інституціях Гая, зокрема отримала подальший розвиток класифікація речових прав, розширено коло підстав виникнення зобов'язань (додані квазіделікти).
Як і Інституції Гая, Інституції Юстиніана складаються з 4 книг. Під впливом Дигест вони були розділені на титули, які складаються з окремих фрагментів. Хоча систематика Інституцій Юстиніана запозичена з Інституцій Гая, розташування матеріалу (особливо в останній книзі) має деякі відмінності.
У першій книзі даються загальні відомості про правосуддя і право, про правовий статус осіб, про вільновідпущеника, про шлюб, про батьківської влади, про опіку і піклування. Друга книга присвячена речовому праву. У ній докладно розглядаються нові способи розподілу і властивості речей, передбачаються нові способи їх придбання. Тут же йдеться про заповіти і легата.
У третю книгу включені титули, пов'язані з спадкоємства без заповіту, ступеня спорідненості когнатского і т.п. У цій же книзі викладаються загальні положення про зобов'язання і докладно висвітлюються окремі види договорів. На відміну від Інституцій Гая зобов'язання з деліктів включені в четверту книгу, де особливо докладно розглянуто закон Аквилия про відшкодування шкоди. Далі розбираються питання захисту прав (різні види позовів і інтердіктов). У заключній частині Інституцій Юстиніана додані два титули, де перераховані обов'язки людей і різні види злочинів, особливо розроблені в імператорському законодавстві (образа величності, перелюб, батьковбивство, підробки і т.д.).
Як історичне джерело Інституції Юстиніана мають меншу цінність, ніж Дигести та Кодекс Юстиніана, але вони мають і безсумнівними достоїнствами - систематичним, стислим і чітким викладенням правового матеріалу з широкого кола питань. Справжній текст Інституцій Юстиніана не зберігся, найбільш древня копія відноситься до IX століття.
Кодифікація Юстиніана підвела своєрідну риску під багатовіковим розвитком римського права, являючи собою концентрований підсумок всієї його попередньої історії. Тому Звід законів Юстиніана хоча й відбив деякі Посткласичні і чисто візантійські риси, є в своїй основі джерелом римського права.
У 535-555 рр.. зазначені вище три збірки римського права були доповнені збірниками конституцій (новел) самого Юстиніана, в яких більшою мірою відбилися вже особливо не римського права, а візантійського суспільства і права. Однак ці збірки були складені приватними особами і не мали офіційного характеру. Найбільш великий з них включав 168 новел, з яких 153 належать Юстиніаном. Значно пізніше (в середні століття) збірники новел Юстиніана стали включатися в Corpus juris civilis в якості його четвертої книги.

52. Дигести - основна частина кодифікації Юстиніана у Візантії.
Найважливішу частину кодифікації імператора Юстиніана, що виділялися за багатством використаного правового матеріалу, складають дігести, або Пандекти. Останній термін запозичений з грецької мови, що означає "містить в собі все".
За задумом Юстиніана, викладеного в спеціальній Конституції від 12 грудня 530 року, його дігести повинні були стати всеосяжним збіркою, що охоплює правове спадщину класичної епохи. Підготовка дигест була доручена спеціальної комісії під керівництвом Трібоніана, в яку увійшли крім відомих чиновників і практиків відомі професора константинопольської (Феофіл, Граціан) і бейрутської (Дорофей і Анатолій) правових шкіл. Укладачі дигест (пізніше вони стали називатися компіляторами) були наділені широкими повноваженнями з відбору та скорочення текстів класичних юристів ("стародавніх юристів"), щодо усунення в них суперечностей, повторень і застарілих положень, щодо внесення до них інших змін з урахуванням імператорських конституцій.
У процесі роботи над Дігестам комісія переглянула і використовувала 2 тис. творів, обробила 3 ​​млн. рядків. У разі виникнення спірних питань вона зверталася за роз'ясненнями до Юстиніаном, який видавав відповідні конституції, що склали "50 рішень". Дигести, враховуючи масштабність використаного в них матеріалу, були підготовлені виключно за короткий термін, опубліковані 16 грудня 533 року спеціальної Конституцією.
Дигести становлять собою унікальний правовий пам'ятник, що нараховує близько 150 тис. рядків, що включає більше 9 тис. текстів, взятих з книг римських юристів, що жили з I в. до н.е. по IV ст. н.е. Більше інших в Дигестах цитуються Ульпіан, Павел, Папініан, Юліан, Помпоній, Модестін. Так, тексти Ульпіана становлять 1 / 3, Павла - 1 / 6, Папініана - 1 / 18 частину.
Структурно Дигести діляться на сім частин (в самому тексті такої рубрики немає) і на 50 книг, які в свою чергу (крім книг 30-32 про легата і фідеікомісса) розчленовуються на титули, що мають назви. Титули складаються з фрагментів, кількість і розміри яких неоднакові. Кожен фрагмент містить в собі текст з твору якогось юриста. Фрагмент наводиться з зазначенням автора і назви роботи, звідки почерпнута цитата.
Зміст Дигест досить широко і різноманітно. У них розглядаються деякі загальні питання правосуддя і права, обгрунтовується поділ права на публічне і приватне, дається нарис виникнення і розвитку римського права, викладається розуміння закону і т.д. Порівняно небагато місця відведено публічного права, головним чином в останніх книгах (47-50), де йдеться про злочини і покарання, про процес, права фіску, міському управлінні, військовому пекулії і т.п. Представлені тут і питання, що відносяться до сфери міжнародного права: ведення війни, прийом і відправка посольств, статус іноземців і т.д.
Найбільш повно в Дигестах представлено приватне право. Особливо багато уваги в них приділено спадкоємства (за законом і заповітом), шлюбним відносинам, речового права, різним видам договорів. Тут відбилися багато нові тенденції, характерні для постклассического римського права: злиття преторського і цивільного права та усунення багатьох формальностей останнього (наприклад поділу речей на манципируемой і неманціпіруемие), пом'якшення батьківської влади, стирання відмінностей між легатами і фідеікомісса і т.д. У прагненні пристосувати римську класичну юриспруденцію до візантійської дійсності в VI ст. коментатори нерідко спотворювали первісний текст, включали нові положення, причому роблячи це від імені цитованого автора (інтерполяції). Ймовірно, цілий ряд змін в класичних текстах був здійснений не безпосередньо компіляторами, а укладачами копій робіт, якими вони користувалися і в які раніше на полях рукопису і між рядками були внесені вже вставки і виправлення. Виділення інтерполяцій і глосит, що дозволяє розрізняти класичне і посткласичного право, становить одну з найбільш важливих напрямів в сучасній романістиці.
Дигести написані на латині, але багато термінів, а іноді й цілі вилучення (з Марціана, Папініана і Модестіна) дані по-грецьки. Надавши Дігестам силу закону, Юстиніан заборонив їх коментування, а також посилання на старі закони і твори юристів.
Початковий текст Дигест Юстиніана не зберігся. Найбільш древня і повна копія (Флорентійська рукопис) відноситься до VI або VII ст. Зберігся також ряд копій Дигест Юстиніана, складених в XI-XII ст., Але в них були допущені значні скорочення, а також значні спотворення тексту (так звані "Вульгата").

53. Епанагога у Візантії.
між 879 і 886 рр.. вийшло нове видання "Прохірона" під назвою "Епанагога" ("Зведення"). У цей відредаговане і переглянуте видання додатково були внесені закони, видані після "Прохірона". У 2-й і 3-й титули ввійшли закони, які говорять про права царя і Патріарха. На думку більшості вчених, "Епанагога" не була офіційно оприлюднена і залишилася лише законопроектом. Іншої точки зору дотримується сучасний грецький каноніст митрополит Сардийский Максим, який вважає, що "Епанагога" застосовувалася у Візантії як діючий кодекс [1].
Епанагога (грец. επαναγωγη τοΰ νόμου) - візантійський збірник законів кінця IX століття. Складено від імені імператора Василя I і його синів Лева і Олександра. У написанні брав участь Патріарх Фотій.

В основному містив систематизацію законодавчих актів попередніх імператорів, але включав і ряд нових положень, переважно в області церковного права: патріарша влада вперше розумілася як доповнююча імператорську.

Можлива дата публікації - 886 рік, хоча деякі вчені вважають, що цей звід законів ніколи не був офіційно опублікований, так і залишившись законопроектом
Епанагога
(Επαναγωγη τοΰ νόμου) - пам'ятник візантійського права, що є, по панівному думку, переробку Прохірона. Він дійшов до нас у кількох рукописах, з приєднаними до тексту схоліями інтерпретатора, що містять багато цікавих зауважень про ставлення Е. до інших пам'ятників. Е. складається з 40 титулів, що містять: вступ, з загальними навчаннями про право і справедливості (1); постанови про імператора, патріарха і зверхника осіб (2-7); про посади і достоїнства церковних (8-11); про свідків і документах (12-13); про заручини і шлюб (14-17; 21); про придане і дарениях між обручення та подружжям (18-20); про договори (22 - 28); про спадкування за заповітом і законом (29 - 38); про operis novi nuntiatio (39) та про злочини і покарання (Тит. 40). У схол автор відзначає не прийняті в Е. місця юстиніянова права; показує, і в чому саме Е. не згодна з цим правом; виявляє допущені в ній інтерполяції і відхилення від Прохірона; доповнює новими указами, покращує і критикує текст збірки. Питання про походження Е. у зв'язку з іншими пам'ятниками (Еклога і Прохірон) дуже спірне. Панує думка приписує Е. імператорам Македонської династії (Бінера, Цахаріе ф.-Лінгенталь, Василівський). Цахаріе і Геймбах думають, що Е. була тільки проектом нового видання Прохірона, складеним при імп. Василя, Львові та Олександрі, але не опублікованим в якості закону. Проф. Сокольський в спеціальній статті, розбираючи детально аргументи на захист цієї думки, доводить законодавчу силу цього пам'ятника. На його думку, Е. не просто друге видання Прохірона, але самостійна його переробка, іноді радикально змінює його постанови. У ній міститься, між іншим, теоретичне і систематичний виклад вчення про візантійську державної і церковної організації, не наявне ні в Еклога, ні в Прохірон. Це вчення є послідовним і точним відтворенням візантійських уявлень про царської влади. Воно було добре відомо древньої Русі і послужило одним з головних джерел для створення того погляди на царську владу, яке утвердилося в Росії до кінця XVII ст. У цьому проф. Сокольський бачить особливе значення та інтерес Е., незалежно від її ролі, як практичного судового керівництва. СР про Е. статті Геймбаха в "Енциклопедії" Ерша і Грубера (т. 86), Василівського (в "Ж. М. Н. Пр. ", CXCIX, 270 сл.) Та Сокольського (" Про характер і значення Е. "," Візантійський Временник ", 1,1904).

54. Роль Еклоги у Візантійських судах.
Потреби судової практики робили необхідним переробку Зводу законів Юстиніана і його виклад у короткій і зрозумілій формі. У 726 році (за деякими даними-в 741 році) за вказівкою імператора-іконоборця Льва Ісаврійський була видана Еклога ("обрані закони"), що стала найважливішим етапом у розвитку візантійського права.
Укладачі Еклоги зберегли з кодифікації Юстиніана лише невелику частину правового матеріалу, тому вона складалася з 18 невеликих титулів, деякі з них включали тільки по одній статті. У самому підзаголовку до Еклога вказувалося, що вона являє собою скорочення і виправлення "в дусі більшого людинолюбства" законодавства "великого Юстиніана" * іконоборча фразеологія Еклоги знайшла своє відображення лише в її вступній частині, де говорилося про необхідність керуватися "істинної справедливістю", а не висловлювати "на словах захоплення" нею і навіть наказувалося "на справу" віддавати перевагу малозабезпеченим і бідним. У Еклога був спеціальний титул (VIII), присвячений рабам. Передбачалися деякі випадки перетворення в рабів вільних людей (наприклад, дезертирів), але основний упор був зроблений на нові способи і форми звільнення рабів (наприклад, їх відпустку на свободу в церкві тощо), що відображало розвиток феодальних відносин.
У Еклога повною мірою проявилося вплив християнської релігії і моралі, і посилання на Євангеліє використовувалися для обгрунтування ряду правових положень. Особливо глибоко християнські ідеї проникли в шлюбно-сімейне право (титули 1-VII). Еклога ввела невідоме раніше візантійським правом заручення (з 7 років), яке вимагало формально згоди самих заручається, а фактично в зв'язку з їх малоліттям - батьків. Шлюбний вік був встановлений в 15 років для чоловіків і 13 - для жінок. Під впливом християнської церкви було скорочено число законних приводів до розлучення. Жінка, згідно християнкою моралі, займала підлегле місце в родині, але на відміну від класичного римського права Еклога відбила тенденцію до вирівнювання майнового режиму чоловіка і дружини. Придане і шлюбний дар, доручений жінкою, розглядалися не як власність чоловіка, а як майно, дане йому в управління. При спадкуванні за заповітом встановлювалася обов'язкова частка дітей (не менше 1 / 3 частини спадщини), визначалися сім розрядів спадкоємців, до яких послідовно переходило майно померлого при відсутності заповіту.
Титули Еклоги, присвячені договірного права (IX-XIII), з численних угод, розглянутих у Зводі законів Юстиніана, згадують лише купівлю-продаж, позика, внесок (зберігання), товариство. До договору купівлі-продажу, укладений як в усній, так і в письмовій формі, під впливом грецького права був введений задаток. У договорі позики, ймовірно в якості поступки церковним догматам, було опущено згадка про відсотки, відомих римському праву. Коротко говорилося про такому важливому інституті, як наймання, який включав і оренду землі, яка могла передбачатися на термін, що не перевищує 29 років. Очевидно, що здача в оренду приватних земель у Візантії не набула поширення. Зате характерно згадка в Еклога про здачу в оренду державних, імператорських і церковних земель із щорічним внеском орендарем найманої плати.
Широку розробку в Еклога отримав і. Другий типовий для розвивається феодалізму інститут - емфітевзис. Останній встановлювався як вічна або як обмежена оренда "на строк до трьох поколінь, які успадковують один за одним по заповітом або без заповіту". Особа (емфітевта), що отримало емфітевзис, кгГк правило землю, зобов'язане було сплачувати власнику "без вивертів" щорічний внесок, а також дбати про "збереженні і поліпшенні нерухомості". Якщо емфітевта протягом трьох років не вносив обумовлену плату, то міг бути позбавлений наданої йому нерухомості.
Найбільш великим і деталізованим в Еклога був титул XVII, присвячений злочинам і покаранням. Під впливом поглиблюються соціальних протиріч у кримінальне право було внесено багато. Нових положень, що відбили посилення державної репресії. Не випадково саме даний титул Еклоги отримав найбільшу популярність і незмінно використовувався в подальших законодавчих склепіннях Візантії.
У Еклога передбачалося переслідування державних злочинців: перебіжчиків до ворога, фальшивомонетників і т.д. Особливо була виділена стаття, де говорилося про осіб, які піднімають повстання проти імператора або ж беруть участь у "змові проти нього чи проти держави християн". Такі особи розглядалися як мають намір "все зруйнувати", а тому їх "в той же час слід віддати на смерть". Багато уваги законодавець приділив також злочинів проти християнської релігії. Суворим покаранням підлягали особи, що дають помилкову клятву на "божественних Євангеліях", що піднімають руку на священика під час молитви, відреклися в полоні від "непорочної християнської віри", чаклуни, знахарі, виробники амулетів, прихильники ворожих християнству релігій, учасники поганських або єретичних рухів (зокрема, маніхеі і монтаністи).
Еклога передбачала покарання за вбивство і тілесні ушкодження, завдані в бійці, причому покарання диференціювалося в залежності від того, були ці злочини навмисному або ненавмисним. Так, "якщо хто-небудь бив свого раба батогами або палицями і раб помер, то не засуджується пан його як вбивця". Відповідальність господаря виникала тільки в разі навмисного, вбивства раба ("без міри його катував, або отруїв його отрутою, або його спалив").
У Еклога перераховується також ряд майнових злочинів: крадіжка, грабіж, знищення чужого майна,. Підпал, розграбування чужих могил. Але більшість її статей було присвячено злочинам, які посягають на встановлений державою і освячений церквою лад сімейних і моральних відносин. Серед них виділяються: інцест, згвалтування, перелюб, вступ в зв'язок з черницею, хрещеницею, дівчиною, скотолозтво, витравлення плоду і т.д.
Розробленої і жорстокішою (навіть порівняно з законодавством Юстиніана) була система покарань. Досить часто в Еклога передбачалася смертна кара. Але особливо витонченої була система членовредітельскіх і тілесних покарань, які в класичному римському праві застосовувалися головним чином до рабів, а тепер були поширені і на вільних людей: відрізання носа, виривання мови, відсікання руки, осліплення, оскоплення і т.п. Були відомі ганебні покарання (наприклад, обстрижені бороди і волосся), а також конфіскація иму-вин.
За деякими злочинів характер покарання в Еклога визначався залежно від соціального стану винного. Так, за ст. 22 для сановних осіб за зв'язок з чужою рабинею покладався великий штраф. За цей же злочин "проста людина" підлягав не тільки штрафу, але й перетину батогами. Диференціювалися також покарання за зв'язок з дівчиною "без відома її батьків": для осіб "заможних", осіб "середнього достатку", а також для "бідних і незаможних". Якщо перші повинні були виплатити звабленої компенсацію, розмір якої залежав від їх положення, то останні піддавалися прочуханки, оголений-нию і висилки (титул XVII, ст. 29). Проте в переважній більшості інших статей кримінальна відповідальність не ставилася в залежність від соціального стану винної особи. На думку ряду дослідників, у цьому проявилося прагнення творців Еклоги дещо пом'якшити соціальні контрасти.
Соціальна нерівність закріплюється в Еклога і в тих її положеннях, які присвячені доказам (титул XIV). Тут прямо вказується, що "свідки, які мають звання, або посада, або заняття (або добробут), наперед вважаються прийнятними". Що ж стосується "свідків невідомих", тобто осіб нижчого соціального стану, то вони, якщо дані ними свідчення оскаржувалися в суді, піддавалися допиту під батогами.
Надмірна стислість Еклоги, відсутність у ній таких важливих питань, як способи набуття та втрати права власності, давність та ін, приводили до того, що незважаючи на її велику практичну значущість, судам з цілого ряду справ у подальшому доводилося звертатися безпосередньо до кодифікації Юстиніана.
У ряді своїх списків Еклога доповнювалася землеробським, Морським та Військовим законами. Найбільше значення з них мав Землеробський закон, який за своїм змістом нагадував західноєвропейські "варварські правди". Він заповнював істотний пробіл Еклоги: регулював відносини, які складалися у сільських громадах, які до VIII ст. стали відігравати важливу роль у житті візантійського суспільства.
Розрізняються дві основні версії (редакції) землеробського закону: рання (найбільш цінна як джерело звичайного права) і пізня, відбила вже вищий щабель соціальної диференціації. Час і місце складання ранньої редакції є спірними. Деякі дослідники відносять її до кінця
VII ст. (До Юстиніаном II), інші наполягають на її южноиталийских походження. Однак панівною є точка зору, згідно якої Землеробський закон був складений в Константинополі при імператорі Исаврийской династії в 20-х роках
VIII ст., Тобто приблизно в один час з Еклога, як додаток до якої він зазвичай і переписувався.
Землеробський закон являв собою приватну компіляцію, але потім отримав офіційне визнання, можливо, одночасно з Еклога. Рання редакція. Землеробського закону нараховувала 85 статей і, як це властиво пам'ятників звичайного права, не мала чітко вираженої внутрішньої структури. Землеробський закон діяв у Візантійській імперії протягом всієї її історії, але більш пізні редакції пов'язані, зокрема, до XIV ст., Нараховували вже 103 статті, згруповані в 10 титулів.
Що увійшли до Землеробський закон правові норми були спрямовані на врегулювання найбільш типових конфліктів, що виникали в рамках сільських громад. Велика увага в ньому приділялася дотримання меж суміжних ділянок, наслідків самовільної оранки землі, обміну земельними ділянками. Про общинних порядках найбільш переконливо свідчить ст. 8, що передбачає розподіл земельних ділянок за жеребом. Важливе значення надається оренду землі і виноградників. У землеробському законі особливо обмовляються інтереси державної скарбниці, стягують з власників земельних ділянок подати, а також екстраординарні податки (ст. 18, 19).
У казуїстичної манері сформульовані численні статті землеробського закону, що встановлюють відповідальність за крадіжку чужого худоби, сільськогосподарського інвентарю, за по-рубку чужого лісу і т.п. У більшості випадків крадіжки або псування чужого майна тягли за собою ^ тільки майнові санкції, які мали на меті перш за все відшкодування заподіяної шкоди. Але в тих випадках, коли збиток був особливо значний і тим самим загрожував розвиваються приватновласницьким порядків, застосовувалися членовредительские і тілесні покарання (відсікання руки у злодія, палія чужого сараю і т.п.) і навіть смертна кара (за спалення з помсти чужого току, за більшість крадіжок, скоєних рабами).
З інших додатків до Еклога найбільше значення мав Морський закон, який в Західній Європі здобув популярність як Родоський морський закон. Складання цього збірника відноситься до VII-VIII ст. У ньому були зібрані правові звичаї, що склалися в практиці античної та середньовічної морської торгівлі і частково оброблені ще римськими юристами. Морський закон містив правила, пов'язані з судноводіння, перевезення вантажів і пасажирів, фрахтування суден, викидання вантажу в разі небезпеки на морі (так звана аварія), поділу прибутків і збитків між судновласником і власником вантажу і т.п. Окремі норми цього збірника застосовувалися в міжнародній торгівлі аж до XV ст.

55. Родоський морський закон.
З інших додатків до Еклога найбільше значення мав Морський закон, який в Західній Європі здобув популярність як Родоський морський закон. Складання цього збірника відноситься до VII-VIII ст. У ньому були зібрані правові звичаї, що склалися в практиці античної та середньовічної морської торгівлі і частково оброблені ще римськими юристами. Морський закон містив правила, пов'язані з судноводіння, перевезення вантажів і пасажирів, фрахтування суден, викидання вантажу в разі небезпеки на морі (так звана аварія), поділу прибутків і збитків між судновласником і власником вантажу і т.п. Окремі норми цього збірника застосовувалися в міжнародній торгівлі аж до XV ст.
Морський закон (nomoS nautikoV, leges navales) або, як він іноді називається в рукописах, Родоський Морський закон являє собою статут торгового мореплавання. Деякі дослідники припускають, що цей закон був витягнутий з другої Глава чотирнадцята книги дигест, яка містить запозичений з грецької права так званий lex Rhodia de jactu (Родоський закон про аварії) - закон, де мова йде про покладання збитків на господаря корабля та інших товарохозяев в випадку, якщо для порятунку корабля і вантажу частина останнього буде викинута за борт (jactus). В даний час залежність Родоського закону від дигест, також як і його зв'язок з Еклога, на чому наполягав Цахаріе фон Лінгенталь, не приймається дослідниками.
Цей закон, в тому вигляді, в якому він до нас дійшов, являє собою компіляцію матеріалів різних епох та різного характеру. Велика їх частина відбувається, без сумніву, від місцевих звичаїв. У. Ешбернер каже, що третя частина Морського закону абсолютно очевидно повинна була увійти в третю книгу Василик. Звідси він робить висновок, що було здійснене друге видання Морського закону або безпосередньо тими, хто складав Василики, або під їх керівництвом. Існуючий нині текст є, таким чином, його другим виданням.
За стилем Морський закон носить офіційний характер, а за змістом він значно відрізняється від Юстиніанових дигест, тобто від використаного Родоського закону про аварії, відбиваючи на собі, очевидно, сліди впливів пізнішого часу. У цьому законі, наприклад, встановлюється відповідальність господаря корабля, його наемщіка і пасажирів за цілість судна і вантажу, у випадку бурі або морського розбою всі вони повинні бути притягнуті до відшкодування збитків. Це було свого роду страхуванням. Подібні особливості Морського закону пояснюються тим, що з часу Іраклія, тобто з VII століття, морська торгівля і взагалі морське судноплавство були пов'язані з великими небезпеками зважаючи морських нападів арабів і слов'ян. Морські розбої стали звичайним явищем, тому господарі судів і купці могли продовжувати торгівлю лише на умові спільності ризику.
Час складання Морського закону може бути визначене тільки приблизно. Він, найімовірніше, був складений приватними людьми між 600 і 800 роками. У будь-якому випадку, немає ніяких підстав вважати, що походження Морського закону, землеробського закону і Військового було однаковим.
Незважаючи на повернення государів Македонської династії до норм юстиніянова права, Морський закон продовжував діяти на практиці і впливав на деяких візантійських юристів Х-XII століть. Збережена практика Морського закону вказує на те, що візантійське торговельне мореплавство після VII і VIII століть не могло піднятися. Заволоділи пізніше торгівлею Середземного моря італійці мали своє власне морське право. З падінням ж візантійської морської торгівлі вийшов з ужитку і Морський закон, так що в юридичних пам'ятках XIII-XIV століть про нього вже згадок немає.

56. Законотворча діяльність візантійських імператорів Македонської династії (иконопочитателей) Василя 1 та Льва 4 ​​(Прохоріон).
Подальший розвиток візантійського права пов'язано з законо-творчою діяльністю імператорів Македонської династії (иконопочитателей) Василя 1 та Льва VI. Скасувавши Еклога, складену його політичними супротивниками (іконоборцями), Василь 1 наказав знову переробити Звід законів Юстиніана, виключити з нього застарілі положення, роз'яснити важкі юридичні терміни і перевести їх на грецьку мову. Результатом законодавчих робіт було видання в 879 році Прохірона, кото-рий в наступні століття був одним з найбільш авторитетних джерел права Візантії і залишив помітний слід в історії права сусідніх слов'янських держав.
Прохірон порівняно з Еклога представляв собою більш повну збірку законів (додатково було включено 17 титулів), але з юридичної техніки (по чіткості розташування правового матеріалу, його редакції) він поступався останньої. Хоча в передмові до Прохірон Еклога іменується не "обраними", а "збоченими" законами, Василь 1 запозичив з неї ряд положень, особливо що відносяться до карного права.
Зміни, внесені Прохірон в правову систему Візантії, не були суттєвими, а з деяких питань приватного права був зроблений крен у бік Юстініанівського (або навіть доюстініановского) законодавства, як, наприклад, в дарениях між чоловіком і дружиною, у режимі приданого, в заповітах вільно-. відпущеники і т.п. Але Прохірон в деякій мірі відбив і нові умови візантійського суспільства IX століття. У ньому більш докладно викладається договірне право (розробляється договір товариства, встановлюється пряма заборона на відсотки по позиці і т.д.), вносяться деякі зміни в сімейне право (вводиться предбрачний дар і т.п.).
Незабаром після складання Прохірона (між 884 і 886 рр..) Від імені імператора Василя 1 і його синів-співправителів було видано нове керівництво по праву, яке також мало на меті "очищення старих законів" та полегшення користування правом, викладеним в кодифікації Юстиніана. Це керівництво отримало назву Епанагога (тобто перероблене повторення). За своєю структурою вона йшла за Дигести Юстиніана, відтворювала багато положень Прохірона, а також Еклоги. При всій її компілятивність вона більш докладно, а ~ в деяких деталях і по-новому викладала ряд питань приватного права. Але найбільш істотними були зміни, які Епанагога внесла в сферу публічного права. Був сформульований ряд нових положень, як, наприклад, про патріаршої влади, що доповнює імператорську, про права духовенства. Ці положення визначали взаємини православної церкви і держави і були широко використані згодом у церковному праві.
Короткі склепіння візантійського права не могли повною мірою задовольнити потреби судової практики, яка час від часу була змушена звертатися до все більш застаріваючому Зводу законів Юстиніана. При імператора Льва VI (Мудрого), правління якого (886-912 рр..) Ознаменувався підйомом юридичної науки, були завершені великі кодифікаційні роботи, розпочаті ще при Василеві 1, за новою переробці законодавства Юстиніана. Складені таким чином близько 890 р. під керівництвом відомого юриста Сімбація "Василик" ("Базиліки"), тобто "Царські закони", покликані були замінити собою ставали все більш важкодоступними для розуміння (у тому числі з-за мовного бар'єру) збірники права Юстиніана.
Використаний в "Василиках" величезний правової матеріал розташований більш компактно і послідовно, ніж в Зводі законів Юстиніана, яка з кількох самостійних частин (книг). "Василик" - єдиний законодавчий пам'ятник, що включає 60 книг, розділених на титули і фрагменти. Кожен титул "Василик" починався з фрагменту тексту одного з римських юристів, цитованих у Дигестах (інші думки, як менш авторитетні, опускалися), потім слідували відповідні доповнення з Кодексу, Інституцій і Новелл. Юстиніанових право в "Василиках" використовувалося не безпосередньо, а через грецькі переклади та коментарі (епітоми, парафрази) візантійських юристів VI ст. - Аноніма, Феофіла, Дорофея та інших.
В "Василик" не увійшли ті положення з кодифікації Юсти-ніана, які, на думку укладачів, не мали практичного значення (більша частина Інституцій, титули Дигест (1 і 2) про правосуддя та походження права і т.д.). З Кодексу і Новелл Юстиніана був виключений також ряд конституцій, які були переглянуті наступним законодавством. Але переробка і скорочення попереднього права в "Василиках" проведена недостатньо ретельно і поспішно. У них збереглася значна кількість застарілих або вийшли з ужитку норм, упоминающих, наприклад, давно зниклі посади (римських консулів, імператорських легатів і т.п.) або області, які не входили до складу Візантії (Єгипет, Скіфія та ін.)
"Василик" включають в себе широкий правовий матеріал, що відноситься насамперед до публічного та церковному праву (кн. 1, 3-5 - про церкву, кн. 6 - про державних посадах, кн. 7-9 - про судовий процес, кн. 60-про злочини і т.д.). Однак більша частина "Василик" присвячена питанням приватного права, у тому числі правовому положенню осіб (кн. 46 - про статус вільних людей, кн. 48-про рабів, кн. 55-про селян і т.д.), хоча в цій сфері, так само як і в спадковому праві (кн. 45), у зв'язку з розвитком феодальних відносин багато положень римського права втратили своє колишнє значення. Найчастіше в судовій практиці використовувалися норми "Василик", що регулюють зобов'язальні відносини (кн. 19 про купівлю-продаж, кн. 23 і 25, присвячені заставних операцій, кн. 26 про поручительстві та сплати боргу).
Складання "Василик" не означало скасування законодавства Юстиніана, яке, однак, все більше виходило з ужитку. З кінця XII в. "Василик" стали єдиним діючим зведенням візантійського права.
Василик не дійшли до нас у повному вигляді, ряд книг (у тому числі кн. 50 про право власності чи володінні) зберігся лише в уривках. У більшість рукописів поряд з текстом "Василик" включено пояснення до них (схолії) візантійських юристів VI ст., А також XI-XII ст. (Так звані "давні" і "пізні" схолії). Схолії не мали офіційного значення, але приймалися до уваги у візантійських судах. Вони мають особливу цінність, коли "відсутній відповідний текст самих" Василик ".
Після складання "Василик" візантійське право розвивалося за допомогою законодавчих актів імператорів - новел, хрисовулом (імператорських грамот). Істотні зміни були, наприклад, внесені Новелами Льва Мудрого. Він дозволив державним сановникам безконтрольного купувати землі в підвідомчих їм округах, знову зняв заборону з стягування відсотків, остаточно скасував конкубінат, заборонив шлюби, які не отримали церковного визнання і т.п.
Помітний вплив на розвиток пізньовізантійського права надали деякі приватні юридичні компіляції, серед яких особливо виділялося "Керівництво до законів, або Шестікніжье" Костянтина Арменопуло (близько 1345 року). Це керівництво було дуже авторитетним в судах Візантії, а після її падіння продовжувало діяти на території Греції, Валахії і Молдови. "Шестікніжье" Арменопуло визнавалося чинним правом Бессарабії в XIX столітті після її приєднання до Росії.
Складовою частиною правової системи Візантії було церковне право, яке складалося в основному з постйновленіл вселенських соборів і патріархів. Важливе місце тут належить рішенням Вселенського Трульському собору в кінці VII ст., Який затвердив офіційний корпус канонів і заборонив використовувати "помилкові канони", або канони, не санкціоновані яким-небудь іншим Вселенським собором. На основі визнаних норм церковного права, а також часткової імператорського права складалися особливі збірки - Номоканони (найбільшу популярність мав Номоканон, розроблений в VI ст. Схоластиком), зміст яких періодично відновлювалося. Так. наприклад, Номоканон в редакції XI століття включав важливе положення, згідно з яким скасовувалося законодавство Юстиніана, а "Василик" тим самим ставали єдиним діючим правом Візантії. Номоканони мали прямий вплив на російське право, їх переклади включалися в "Керманичі книги".

57. Реформи Карла Мартелла у Франкської державі.
Королевська та імператорська династія Каролінгів змінила Меровін-
гов в 751 р., а припинила своє існування в X ст.
Перехід королівської влади до Каролінгам забезпечили успіхи Карла
Мартелла, одного з представників цього роду, колишнього майордомом
Франкської держави в 715 - 741 рр.. Він відновив політичне
єдність королівства і фактично зосередив у своїх руках верхів-
ную влада.
Для зміцнення державної централізації і зміцнення військового
могутності королівства Карл Мартелл покінчив з колишнім поряд-
ком дарування земель в повну власність. Замість цього землі, кон-
фіскованние у непокірних магнатів і монастирів, разом з мешкаючи-
ми на них селянами передавалися в умовне довічне держа-
ня - бенефіцій. Бенефіціарій - утримувач бенефіція - був зобов'язаний
користь особи, що вручив землю, нести службу, переважно по-
енную, іноді адміністративну. Відмова від служби або зрада королю
позбавляли права на дарування.
Реформа призвела до зростання феодального землеволодіння і обумовлено-
го цим закабалення селян, а також дала поштовх до утворення си-
стеми васалітету - феодальної ієрархії, особливої ​​си-
стеми співпідпорядкованості: між бенефіціаром (васалом) та особою,
вручала землю (сеньйором), встановлювалися договірні ставлення-
ня.
Зі зростанням феодального землеволодіння окремі сеньйори, великі зе-
Мельня власники, отримували імунітет - привілеї, укладав-
шиеся у володінні правами військової, судової та фінансової влади
над селянами, що жили на їхніх землях. На володіння феодала, напів
чівшего іммунитетну грамоту короля, не поширювалася діяльності
ність державних посадових осіб, а всі державні право-
мочія передавалися власникові маєтку.
У процесах встановлення влади великих землевласників над селянин
янамі в Західній Європі величезну роль відігравала християнська церква,
стала сама великим земельним власником. Оплотом пануванню-
ющего становища церкви були монастирі, а світської знаті - укреп-
лені замки, які ставали вотчинними центрами, місцем
збору ренти з селян, символом могутності сеньйорів.

58. Виникнення Салічної правди франків і її загальна характеристика.
1. Паралельно з формуванням державності у франкських племен йшло створення права. З цією метою здійснювалася письмова фікса-ція древнегерманских звичаїв - запис звичаєвого права германських пле-мен. Таким чином були записані "варварські правди": Салічна, Ріпуарськая, Бургундська, Аллсманнская і др.Саліческая правда (Салічний закон) створена на початку VI ст., В після-дніє роки життя і правління короля Хлодвіга, і є одним ізсамих древніх збірників записів звичайного права германців. Вона де-лится на тітутли (глави). Салічній правді притаманні казуїстичний характер і відсутність про-щих, абстрактних понять; описані в ній правові дії та актиотлічаются формалізмом. Вона відтворює різні етапи Архан-чеський судової процедури.Основное зміст Салічної правди - перелік правонарушенійі відповідних їм покарань (головним чином штрафів). Текст Салічної правди дає деяке уявлення про гро-ном ладі франків початку VI в
2. Зобов'язальні відносини в Салічній правді висвітлюються слабо, що пояснюється нерозвиненістю товарно-грошових відносин, част-ної собственності.Упомінаются такі види угод: купівля-продаж, позика, позика, найм, міна, дареніе.Передача права власності при операціях здійснювалася публічнопутем простої передачі речі. Невиконання зобов'язань або прострочення в їх виконанні вабили за. собою майнову відповідальність. Витребування боргу відбувалося діло в строго встановленою формою
3. Шлюбно-сімейні відносини Салічна правда описує в общіхчертах.Брак полягав у формі покупки нареченої нареченим. Викрадення де-Вушка з метою вступу в шлюб каралося штрафом.Препятствіямі до укладення шлюбу служили наступні грунтовний-ства: • існування законного шлюбу; • оголошення особи поза законом; 65 • наявність близького кровного споріднення; サ / невільне стан человека. розірвання шлюбу Салічна правда не упомінает.Положеніе жінки в сім'ї визначали пережитки матріархальногостроя.
4. Салічна правда передбачає спадкування за законом і за завеща-нію.Наследованіе за законом здійснювалося різному стосовно дви-жімому і нерухомого майна. При успадкування рухомого иму-вин першу чергу становили діти, потім мати, брати і сестри, сестри матері, сестри батька, найближчі родичі. З числа на спадкоємців нерухомості жінки виключалися, земля передаваласьтолько по чоловічій лініі.Наследованіе за заповітом здійснювалося шляхом дарування (аффатоміі), що здійснювалися публічно у народних зборах в строго установленої форми: майно передавалося третій особі, яке було обя-зано не пізніше ніж через рік після смерті дарувальника передати це иму-суспільством вказаній особі.
5. Визначення злочину Салічна правда не дає. Із змісту ста-тей, присвячених злочинам, випливає, що в це поняття вклю-чалісь заподіяння шкоди особистості або майну і порушення коро-Левськи міра.Віди злочину по Салічній правді можна розділити на четирегруппи: • злочини проти особи - вбивство, членоушкодження, кле -вета, образа, згвалтування; • злочини проти власності - крадіжка, підпал, грабіж; • злочини проти порядку відправлення правосуддя - неявка в суд, лжесвідчення; • порушення приписів короля.Саліческой правді відомо поняття обтяжуючих обставин, како-вимі вважаються групове вбивство, вбивство в поході, спроба скритьследи злочину, а також поняття підбурювання - до крадіжки іліубійству.Суб'ектамі злочину могли бути вільні франки, літи і раби.Целью покарання є відшкодування шкоди потерпілому і уплаташтрафа королю за порушення королівського світу.
6. Судовий процес Салічна правда наділяла змагальним харак-тером. Процес був усним, гласним, відрізнявся строгим формалізує-мом. Справа порушувалася лише з ініціативи позивача. Сторони імеліравние права.Уголовное та цивільне судочинство здійснювалося в одінаковихформах.66В як докази на судовому процесі Салічна правда при-знає такі: • соприсяжничество - Сопрісяжнікі, "свідками доброї слави" про-звинувачуючи були його родичі, друзі або сусіди; • свідоцтва очевидців; • ордалії