Націоналізм – це революція, спрямована не лише на оновлення національного життя, але й на радикальну заміну застарілих і паразитарних соціально-економічних відносин.
Справжня солідарність і приорітет спільних інтересів Нації, можливі лише за умов такої політичної і суспільно-виробничої реконструкції Держави, яка – спираючись на надкласову суть Націократії – не тільки забезпечувала б регулювання соціально-економічних протиріч, але – і це найголовніше – звела б саму їх можливість і причини до мінімумів.
На полюсах нашої епохи бічимо дві соціально-економічні системи: приватно-власницький капіталізм демократії та державний (псевдо-соціалістичний) капіталізм комуно-соціалізму.
Сучасне положення капіталізму замало пояснювати кризою товарної перепродукції, дефектами обміну і грошової циркуляції. Існуючий на перестарілих, гніючих соціальних підпорках, капіталізм переживає справжню і глибоку революцію, що з господарської площини переходить у суспільно-політичну війну всіх проти всіх. Доба продукуючого, соціально-корисного, капіталу, з творчим розмахом підприємства, скомпрометована анонімним – позбавленим всяких творчих стимулів – фінансовим капіталом, який має собі за мету спекуляцію штучними символами реальних цінностей на шкоду суспільним інтересам.
Приватна власність – з засобу добробуту і господарського скріплення суспільних мас – перетворилася в засіб застрашаючої нерівності; приватна ініціатива – з побудника господарської діяльності – обернулося в анархію виробництва і монополію хижацьких кланів; природнє устремління людини до прибутку – вилилося в легалізовані форми експлуатації праці, а сама праця – обернена в “звичайний товар” – втратила свій колишній духовний зміст, свою мораль і творчу філософію.
Нелогічно змагатися за виправлення певних наслідків без усунення причин, які їх народжують. Тому є неможливим поєднання націонакратичних принципів надкласовості і соціального миру з силами капіталістичної реакції, які народжують суспільний паразитизм і перманентні соціальні антагонізми.
Комуно-соціалізм створив у площині суспільно-політичній нову формою, але стару за змістом соціальну нерівність сполучену з тиранією партноменклатури, а в господарськиій – неповоротливу і хаотичну машину державного капіталізму, що – вбивши всі здорові стимули праці і приватного інтересу – душить суспільство смертельним пресом експлуатації, безглуздого експерементаторства та марнотратства народних сил.
Українська Націократія свою соціально-економічну політику будує на критичному досвіді й поєднанні старих доцільних елементів з новими формами та завданнями суспільного життя. Націократія не заперечує приватну власність, економічну свободу і прагнення господарського прибутку. Власність, приватна ініціатива і право на прибуток – це проблеми не лише економічні, але й психологічні. Вони є основними, рушійними силами господарського розвитку. Де ці сили паралізовані – там вбивається саме суспільне життя, а з ним і творча відповідальність громадянина.
Але водночас Націонакратія повертає цим рушійним силам їх втрачений при капіталізмі властивий зміст. Інститут приватної власності, господарську свободу і стимули прибутку – що в умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами “священності” та “економічного лібералізму” засіб хижацької експлуатації, в монополію панування олігархічних кланів і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого взамін не продукуючи – вона обмежує твердими рамками творчого обов’язку, встановлюючи рівновагу між авторитетом Держави, інтересами цілого суспільства і приватними стимулами господарюючого індивіда.
Для збереження соціальної рівноваги, Націократія надає своїй соціально-економічній системі комбінованого характеру, де приватна власність і економічна свобода поєднуватимуться зі здійснюваними Державою принципами господарського планового контролю з певними родами колективної (національної, муніципальної та кооперативної) власності там, де вона обумовлюється самим характером господарства.
Зберігаючи комбінований принцип колективного і приватного інтересу Націонакратія індустріальний розвиток країни будуватиме на мішаних засадах націоналізованної, муніципальної, кооперативної і приватно-капіталістичної промисловості. Націоналізації підлягатимуть насамперед такі вирішальні для господарського розвитку країни та її оборони галузі, як здобуваюча, важка, хімічна промисловість, електроенергетика, транспорт та ін. Націоналізація всіх цих родів промисловості обумовлюється зокрема і тим, що саме тут в умовах приватно-капіталістичної ініціативи, неминуче виявляються найбільш антисоціальні прояви капітало-концентарції і монополізму, які шкодять суспільним інтересам.
Муніципалізація поширюватиметься на підприємства, що обслуговують певні ділянки комунальних потреб. Натомість більшість ділянок так званої легкої та споживчої промисловості, яка виробляє готові продукти та вироби масового попиту, творитимуть, при виробничому і соціальному контролі держави, поле примінення кооперативної та приватно-капіталістичної ініціативи. Досвід комунізму показав, до яких карикатурних наслідків доводять спроби замінити тут творчу роль приватного почину бюрократичним командуванням.
Наступною за чергою базою господарської самодіяльності буде торгівля. Зосереджуючи в своїх руках монополію у деяких сферах зовнішньої та внутрішньої торгівлі, як також і політику регуляції товарних цін – держава сприятиме розвиткові кооперації і приватної ініціативи при обслуговуванні цієї важливої функції суспільного обміну. Власне тут, в сполученні з промисловою діяльністю, знайде собі основу для розвитку конструктивний у своїй соціальний місії кооперативно-приватний національний капітал.
Залучаючи приватний капітал у обмежені сфери господарської діяльності, Націократія не забуває його антисоціальної тенденції переростати своє конструктивне призначення і виливатися в паразитарні форми. Для унеможливлення цього, держава координуватиме в своїх руках усі ділянки соціальної і фінансової політики (охорона праці, колективні договори, нормування прибуткового відсотку, емісії, біржа, чековий та вексельний обіг, податкова система та ін. (регулюючи зріст і перерозподіл національних багатств в інтересах цілого суспільства).
Найбільш відповідною інтересам Нації та завданням сучасного сільсько-господарського виробництва формою, Націократія визнає приватно-власницьке трудове селянське господарство. Розбудовуючи цю аграрну систему і регулюючи мобільність землі з метою унеможливлення її нетрудової концентрації, держава допускатиме і колективні форми землекористування (трудові спілки, кооперативи та ін.) там, де це відповідатиме умовам виробництва.
Так виглядають основні соціально-економічні підстави Націонакратії. Їх внутрішній зміст ґрунтується на приоритеті спільних інтересів Нації та Національної солідарності, які знайдуть своє здійснення в своєрідній формі організацій суспільства. Цією формою є – державний синдикалізм.
V. Державний синдикалізм
Соціальний поділ всередині Нації – це об’єктивна реальність, яка створюється розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціальні групи Нації – це органічні спільноти, що надають структурі суспільства конкретних форм і визначають її завдання.
Проблема соціального поділу Нації є надзвичайно складною і багатогранною, її неможливо вирішити а ні методами класової реакції, що намагається стримати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить сучасний капіталізм), а ні вузько класовими догмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціалізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціалізм проявляються в соціальній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у формах, негативних наслідках якраз тому, що обидва вони є насамперед класовими концепціями. Надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку – буржуазію, в другому – штучно зфабрикований пролетаріат) коштом життєвих інтересів, а то й існування інших груп – вони унеможливлюють всебічний розвиток суспільного організму, а саму державу і владу перетворюють в знаряддя своїх класових цілей.
Націократія заперечує принцип класової боротьби та право окремих соціальних груп на монопольне панування в Державі та на експлуатацію суспільства. Розглядаючи Націю, як живе, суцільне – хоч і різноманітне в своїх складових частинах – єство, воно вирішення соціальних проблем переносить у площину Національної солідарності, що – визнаючи пріоритет інтересів Нації над інтересами окремих груп – висуває принцип надкласовості. Здійснення надкласової солідарності можливе лише на базі пристосованої до неї господарської системі, де різноманітність стимулів економічної діяльності та інтересів окремих соціальних груп узгоджуються і врівноважуються плановим втручання держави, що паралізує переростання господарських засобів в антисоціальні фактори та регулює справедливий розподіл національного доходу між всіма продукуючими верствами Нації.
Однак і цього замало. Бо економічна політика, а з нею і верховна роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державу і її владу персоніфікують не класові та узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капіталістичної демократії і комуністичної диктатури), а ціле Національне суспільство, враховуючи його органічний, функціональний розподіл на окремі частини (соціальні групи). Цією формою суспільної організації для Націократії є державний синдикалізм.
В своїй практичній суті синдикалізм – це насамперед зумовлене розвитком господарської спеціалізації об’єднання людей, занятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Лише виробнича функція індивіда і груп є вирішальною у визначенні їх ролі в суспільстві. Обумовлена сучасною структурою суспільства соціальна мораль не може припустити, щоб на його організмі продовжували паразитувати антисоціальні групи експлуататорів. Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, яка демагогічними гаслами маскує експлуатацію, нерівність і стихії ненависті – державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: “продукт праці належить працюючим”, на принципі органічності суспільства і на продукуючому обов’язку всіх його груп, який єдиний надає право на матеріальний еквівалент і суспільно-політичне значення в державі.
В умовах капіталістичної демократії безпосереднім керуючим чинником державного і економічного життя є не організовані згідно з професійним принципом соціальні групи, лише партії. Претендуючи на представництво інтересів цих груп – партії є на ділі найбільш парадоксальним виявом викривленої структури капіталістичного, здеформованого суперечностями і виробничою анархією суспільства. Творячи собою його штучну надбудову – зорганізовану не на органічному принципі виробничого розподілу, лише на підставі “політичних переконань” – ці партії найчастіше стають деструктивним знаряддям “вільної гри” капіталістичних відносин і закамуфльованих теоріями “свободи-рівності” егоїстичних інтересів.
Націократія “вільну гру” виробничої анархії заступає господарським планом; хаос своєкорисних “політичних переконань” – суворою повинністю служби Нації та визнання її верховного авторитету, а анархію аматорів “свободи-рівності” зрівноважує примусом обов’язку. Соціальний зміст Нації визначають в дійсності не демократи, ліберали, соціалісти, комуністи та ін., лише її продукційні групи. Ці останні синдикалізм Націократії вважає основою свого суспільно-політичного і економічного устрою, перетворюючи саму Державу в спілку працюючих, де кожний громадянин і соціальні колективи співпрацюють на означених їхньою функцією місцях для досягнення загального духовного і матеріального розвитку цілої Нації-Держави.
Випливаючи з сучасної суспільно-виробничої структури нашої Нації економічна система Націократії, базована на комбінованому співіснуванні державного, муніципального, кооперативного і приватного капіталу під плановим господарським керуванням і соціальним контролем Держави – обумовлюватиме й організаційні форми синдикального устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть організовані в синдикати (професійні спілки) відповідно до своєї професії та господарських функцій.
Основними групами, які представлятимуть в синдикатах інтелектуальну і фізичну працю Нації, є продукуюча інтелігенція – поділена на різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці та ін.); робітництво всіх родів промисловості й транспорту, різних виробничих категорій; селянство та сільско-господарське робітництво; власники промислових і торгівельних приватних підприємств, тощо.
Організуючи представників конкретних фахів і професій на місцях (в містах, промислових і сільських осередках), синдикати окремої виробничої категорії сполучатимуться згідно з територіально-адміністративним поділом держави і принципом вертикальної централізації у вищі об’єднання – синдикальні союзи. Синдикати та їх союзи в своєму внутрішньому устрої користуватимуться відповідними автономними правами (вибір керівних органів, членська ініціатива). Ця автономність має забезпечити об’єднаним у них виробничим групам суспільства спроможність здорової самодіяльності, а самі синдикати перетворити в школу національно-політичного, громадського і професійного виховання членських мас.
Але опікуючись самодіяльним розвитком синдикатів, Націократія водночас залучає їх як складові елементи в державний організм і підпорядковує її керуючому контролю держави. Власне цей правно-публічний зміст синдикатів надає їм державного характеру (звідси і назва – державний синдикалізм, на відміну від неорганізованніх вузько-класових синдикатів капіталістичного правопорядку).
В умовах капіталістичної демократії, праця – лише визискуваний “товар”, який підлягає бездушним законам “попиту-пропозиції”. Цим своїм вихолощеним змістом вона стає для мільйонів людей прикрою, а то й зненавидженою необхідністю, яка зумовлює фізичне безцільне животіння. Синдикалізм Націократії повертає праці людини її втрачений духовний зміст. Всіх виробників-громадян він ставить у положення співтворців, співгосподарів вироблених цінностей.
Організоване в синдикатах суспільство стане вирішальним, керуючим чинником соціально-економічного життя держави. Узгодження інтересів окремих суспільних груп, захист інтересів праці, колективні договори, свідома керуюча участь і матеріальна зацікавленість робітників у виробництві підприємств, соціальне законодавство, справедливий розподіл національного доходу, планове визначення чергових завдань народного господарства (всі ті проблеми, які в умовах капіталістичної анархії і комуністичної диктатури викликають чи відверту класову боротьбу, чи стихію придушеної терором соціальної ненависті), всі ці проблеми солідарно вирішуватиме саме, об’єднане в синдикатах, суспільство.
Ці завдання виконуватимуть, утворені на паритетних підставах із представників різних категорій синдикатів, Господарські Ради, які функціонуватимуть на різних ступенях територіально-адміністративного устрою. Всеукраїнська Господарська Рада в якості державної установи буде дорадчим органом при законодавчій і виконавчій владі Держави.
Забезпечуючи свою надкласову суть – Націократія відкидає участь політичних партій у державному управлінні. Свій державний устрій вона будує на поєднанні збірної волі Національного суспільства та його конструктивної самодіяльності з верховним авторитетом Нації-Держави, в якій державний синдикалізм являтиметься важливим політичним чинником цього устрою.
В державному синдикалізмі виявляється гармонізуюча суть Націократїї, яка, виходячи з неподільної єдності Нації, водночас бере до уваги органічність її поділу на окремі складники та зв’язує ці складники функціональною залежністю в гармонійну єдність, реалізуючи в даний спосіб свій зміст режиму панування цілої Нації у власній Державі.
