Кожна національна спільнота має дві сторони свого буття: духовну і матеріальну. Коли перша є джерелом її творчості, то друга – це те реальне поле, на якому ця творчість конкретизується в певних матеріальних надбаннях. Як духовна творчість підпорядковується законам якісної індивідуальної градації, так і матеріальна діяльність суспільства базується на виробничій градації, яка диктується життєвою доцільністю і називається суспільно-господарським поділом праці.
Необхідно відзначити, що розподіл суспільних функцій не обмежується на самій господарській ділянці; він впливає також на нерівномірну концентрацію багатств, запроваджує протилежність матеріальних інтересів, і витворює відповідні суспільно-політичні системи, де право на владу і панування здобувають упривілейовані, економічно сильні групи, які накидають обов’язок підкорення і господарську залежність матеріально слабким.
До вирішення цих проблем демократія і комуно-соціалізм підійшли різними шляхами. Визначаючи факт соціальної нерівності, політична демократія шукала способів її виправлення головним чином в етичній площині, їй здавалося, що досить проголосити свободу індивіда, виховати його на гаслах “рівності та братерства”, як цей індивід, а за ним і всі інші, виявляючи свої прагнення у “волі більшості”, запроводять корисний, відповідний “справедливій логіці” життя, суспільний лад.
Між тим демократичні теорії привели до несподіваних і протилежних практичних наслідків: в епоху демократії і капіталізму, соціальна нерівність, матеріальний визиск праці і політичне панування фінансово-партійної олігархічної меншості над працюючою більшістю набрали особливо виразних антисуспільних форм.
Комуно-соціалістична концепція грішить не меншими помилками ніж демократична. В той час як демократія, покладаючись на логіку “гри стихійних сил”, недооцінила значення організованого втручання суспільства в соціально-виробничі процеси, то комуно-соціалізм переоцінив можливості планово-регулюючого принципу в суспільному житті, зводячи останнє до шкідливого схематизму й духовно-материіальної нівеляції і урівнялівки.
З інших принципів виходить при розгляді зазначених проблем націократична концепція. В розвиткові внутрішніх відносин Нації вона бачить органічний процес поєднання Духа і матерії. Яке створює в кожну історичну добу притаманні їй суспільно-виробничі та устроєві форми. Конструктивне чи дистуктивне значення цих форм в даному періоді залежить від їх своєчасності і пристосованості до спільних потреб суспільного організму, який невпинно розвивається. Тут спостерігаємо еволюцію, яка має свою логіку і розставляє історію в певні послідовні етапи.
В суті своїй Націократія є водночас еволюційною і революційною. Перша з цих прикмет виявляється в устремлінні зберегти актуальні та животворні сили суспільного устрою та забезпечити для них найкращі умови розвитку, тоді, як друга – в організованій здатності своєчасно усувати перешкоди, які стають на шляху розвитку суспільного організму. Тому, на відміну до інших суспільно-політичних концепцій, Націократія не має прикмет схоластичного доктринерства. Оперта на усталеному світогляді – вона в розбудові суспільно-виробничних і політичних відносин внутрі Нації керується не мертвими чи паперовими програмами, лише безпосереднім вчуванням в потреби Нації та її окремих елементів.
Націократія визнає, що нерівність притаманна суспільству. Нехай цей закон заперечують демократичні ілюзії і комуно-соціалістична демагогія. Проте він відповідає різноманітності і градації самого життя, яке ніколи не вкладається в однотипні схеми. Справді конструктивні завдання суспільства полягають не в безнадійних утопіях “урівнялівки” (якраз тут класично збанкрутував комунізм!) лише в організованому стремлінні до радикального виправлення сучасної виробничої анархії, до знищення паразитичної експлуатації інтелектуальної та фізичної праці, олігархічної безвідповідальності і станово-класових абсурдів (буржуазних і комуністичних), які творять хворобу нашої епохи.
Виходячи з принципів якості, творчого обов’язку, соціальної справедливості та національної етики – Націократія будує лад, здібний забезпечити кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення і справедливий еквівалент (оплату) його праці.
За фундамент своєї суспільно-віробничої і політичної будови Націонакратія бере животворчі – характерні для нашої доби й інтересів Української Націй – основні групи селянства, робітництва і провідної, продукуючої інтелігенції, яка є втіленням перших двох соціальних груп, ведучи їх у творче, активне майбутнє не шляхом антагонізмів і війни “всіх проти всіх” – лише соціального миру і Національної солідарності.
