і знайшли своє відображення в законах, статутах, керівництвах та інших документах. До них увійшли також і основні положення щодо моральних норм, які є надбанням суспільної свідомості і які, за своїм об’єктивним змістом, взаємопов’язані з нормами права. Необхідно зауважити, що спеціального закону щодо єдиноначальності немає, але ідея єдиноначальності проходить майже в усіх військових документах, у яких йдеться про управління військами, обов’язки посадових осіб, організацію внутрішньої, гарнізонної та вартової служб тощо.
Виконання правових норм щодо єдиноначальності при необхідності забезпечується заходами примусу за допомогою правосуддя, яке здійснюється посадовими особами. Так, у статті 10 Статуту внутрішньої служби ЗСУ записано: “За вчинені правопорушення військовослужбовці несуть дисциплінарну, матеріальну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України”.
Статут внутрішньої служби та Дисциплінарний статут ЗСУ у своїх вимогах передбачають не тільки право командира-єдиноначальника віддавати накази підлеглим, але навіть і його особисту відповідальність за їх виконання. “Командир (начальник) повинен забезпечити виконання наказу. Він відповідає за відданий наказ, його наслідки та відповідність наказу чинному законодавству, а також за невжиті заходи щодо його виконання”, “Усю повноту відповідальності за відданий наказ несе командир (начальник), який його віддав. Наказ має бути виконаний ініціативно, сумлінно, точно й у визначений термін” (стаття 17 і стаття 16 відповідних статутів).
Не треба забувати, що будь-який командир-єдиноначальник одночасно є підлеглим старшому командирові і що він також зобов’язаний у додному разі не виходити за межі правових та моральних норм.
Розглянемо тепер детальніше іншу сторону єдиноначальності, яка забезпечує діяльність командира-єдиноначальника, – моральну. Нагадаємо, що моральна норма містить в єдності дві сторони: моральні відносини і моральну свідомість. З одного боку, це норма поведінки, звичай, який постійно відтворюється в однакових вчинках багатьох людей, з іншого − це моральний закон, обов’язковий для кожної окремої людини суспільства.
Внутрішні війська – це частина суспільства. З давніх-давен у них складалося як норма поведінки, як звичай, як моральний закон – цінувати, берегти і підкорятися командиру (начальнику), тобто старшому за посадою, чином, або ж особі, яка просто наділена владою чи обрана колективом для керівництва. Адже люди ратної професії давно розуміли значення командира і не тільки в бою, а й в інших умовах життя та діяльності військового колективу. Командир – це управління, а від його якості, як відомо, нерідко залежить не тільки успіх чи неуспіх будь-якої справи, а дуже часто – життя людей, особливо в бою. Як відомо з історії, ще козаки-запорожці, які вибирали на військовій раді військову старшину, потім покірно підкорялися їй. Вони добре розуміли, що тільки при міцній владі і за умов послуху їй буде військовий порядок, не буде розбрату, будуть перемоги.
Як форма моральної свідомості моральні норми отримують своє відображення у вигляді відповідних правил, заповітів, формулюються як повеління до всіх воїнів, які вони повинні неодмінно виконувати. Прикладом можуть бути розповсюджені серед військовослужбовців деякі заповіти щодо командира-єдиноначальника, типу: “Поважай командира та захищай його в бою”.
Необхідно відзначити, що в сучасних умовах неабияке значення у стосунках підлеглих і командира-єдиноначальника набуває духовне споріднення, яке є внутрішньо-психологічною основою для відданості командиру.
Здавалося б, реально в житті самі по собі норми (як правові, так і особливо моральні) не можуть завжди служити вичерпним керівництвом у діяльності. Адже життя багатіше будь-якої схеми, його в рамки не вкладеш. Така, наприклад, правова норма, як “Право командира (начальника) – давати накази, а обов’язок підлеглого – беззастережно підкорятися”2, здавалося б не може застосовуватись у всіх без винятку випадках. Наприклад, коли командир (начальник) сам стає на злочинний шлях і віддає злочинний наказ. Тому питання щодо застосування тих чи інших норм треба було б вирішувати конкретно з урахуванням визначений умов обстановки, виходячи при цьому з більш узагальнених моральних уявлень – принципів, ідеалів, понять справедливості, добра, зла та інше.
Але держава не йде на такі, здавалося б, ймовірні істини, особливо у військовому середовищі, а ще тим паче – питаннях єдиноначальності у внутрішніх військах. Тому статути в питаннях, підкорятися чи не підкорятися, дають однозначну відповідь – підкорятися. А вже сам командир (начальник) згідно зі статтею 6 Дисциплінарного статуту несе всю повну відповідальність за відданий наказ. У підлеглих не повинно бути сумнівів у порядності командира (начальника). Досвід життя та наукові дослідження показують, що негативні наслідки тих поодиноких випадків, коли командир-єдиноначальник був, м’яко кажучи, неправий, були значно менші, ніж ті, які могли бути, коли б якась частина наказів командира піддавалася б сумніву і не виконувалася.
З точки зору на єдиноначальність правові та моральні норми – єдині. Нема таких правових норм, які б суперечили моральним. Ті правові положення щодо єдиноначальності, які закріплені в законах України, Військовій присязі, статутах ЗСУ повністю відповідають моральним нормам. Порушення правових норм, як правило, є одночасно і порушенням моральних. Так, наприклад, вимога правового положення Статуту внутрішньої служби – “Військовослужбовець має виявляти повагу до командирів (начальників) і старших, сприяти їм у підтриманні порядку та дисципліни…” – збігається з уже наведеним моральним заповітом щодо поваги до командира та захисту його в бою. Останній є, водночас, й однією з традицій військ
