Київська Русь увійшла в історію як могутня європейська держава середньовіччя, яка залишила численні згадки у творах вітчизняних літописців, візантійських істориків, західноєвропейських хроністів та арабських мандрівників. Її географічне розташування (кордони степу і лісостепу) зумовило ще з бронзового віку протистояння скотарів півдня та мисливців і, пізніше, землеробів півночі та заходу. Отже, війна була багатовіковим фактором політичного і соціально-економічного розвитку цієї кордонної країни. Тому військова справа набуває величезне значення у формуванні молодої держави. Ось чому перші згадки про слов’ян пов’язуються з військовою справою, а дружинник і торговці з Русі часто виступали в одній особі. Слов’ян змальовують як хоробрих і здібних до військової справи людей. Так, Прокопій Кесарійський, змальовуючи події 549 р., відзначав силу слов’ян і страх, який відчували по відношенню до них інші народи, піддані Візантії: “…військо склавінів чисельністю не більше, ніж три тисячі, перейшло річку Істр, причому ніхто не виявив їм опору… Без перешкод перейшовши річку Гебр, вони розділилися надвоє. І ось архонти ромейського війська в Іліріці та Фракії, вступивши у бій і з тими, і з іншими, несподівано зазнали поразки… хоч ці (слов’яни) сильно поступались їм у чисельності” [6, с. 200]. Звичайно, така військова майстерність і хоробрість могла бути досягнута лише за умови усталеної системи військово-патріотичного виховання.
У додержавний період історії слов`ян військо складалося з усього народу, здатного до бойових дій. Оскільки війна була справою всіх дорослих чоловіків, можна припустити, що військова підготовка була приватною справою родини. Більшість іноземних авторів не торкалися у своїх творах проблеми виховання воїнів, а переважно змальовували військові сутички, зброю, зовнішній вигляд воїнів тощо.
З появою держави створює професійне військо, спочатку досить нечисельне – дружина. Її очолював князь. Дружина поділялась на групи: старшу і молодшу. Сини князя та “кращі мужі” (боляре) отримували у володіння певне місто або територію для свого утримання. Старша дружина брала участь у князівських з`їздах. Крім того, вони мали власні дружини. У ХІІ ст. старша дружина вже перестала бути військовою силою у власному розумінні цього слова. “Кращі мужі”, з яких вона складалася, зберігали назву дружинників за традицією.
Найміцнішою опорою князя були молодша дружина (“отроці”, “гридні”, “децски”). Тому князь спирався на свою дружину, якщо старша чинила опір його рішенням. Вона була найбільш досвідченою та активною військовою силою. Щодо характеру взаємовідносин між дружинниками, то його можна назвати “товариством індивідуалістів”. Кожен воїн мав високорозвинуте почуття власної гідності і був готовий захищати її з мечем у руках навіть проти власних товаришів, але в бою дружинники виступали як єдина корпорація, забувались усі внутрішні суперечності. Їхній князь – лише перший серед рівних. Так, Лев Діакон писав: “Був серед скіфів (слов’ян – авт.) Ікмор, хоробрий чоловік, шанований за одну свою доблесть, а не знатність…, перший після Сфендослава (Святослава – авт.) командир війська…” [17, с. 78]. Рішення князя можна було оскаржити, іноді примусити його прийняти інше рішення (наприклад, дружина примусила князя Ігоря повернутися за даниною до древлян, що завершилось загибеллю князя). Князь прислухався до думок своєї дружини, зважав на її ставлення до нього. Так, Святослав на пропозицію прийняти християнство відповів: “а дружина моя сему сміятися начнуть” [17, с. 52]. За іншими думками, молодшою дружиною називали саме молодь, що навчалася військовій справі. Поява професійного війська зумовила потребу у військовому вихованні юнаків. Імовірно, саме вони спочатку називалися “молодшою дружиною”.
На той час можна вже спостерігати появу своєрідних “військових династій” – сини дружинників виховувались разом, утворюючи військову аристократію – найкращих професійних вояків, які передавали свої знання та навички у спадок і нічим, крім війни, не займалися.
Військове виховання базувалося на патріотичних засадах. Достатньо згадати слова князя Святослава: “…та не посоромимо землі Руської. Але ляжемо кістьми, бо мертві сорому не мають” [12, с. 51].
До військового життя готувалися вже з малих років. Святослав Ігорович почав воювати змолоду: “сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, – бо був він ще малий” [12, с. 37]. Володимир Мономах ходив на полювання з тринадцяти років. Данило Галицький володів мечем з дитячого віку. Коли бояри хотіли розлучити його з матір’ю та один боярин, Олександр, узяв його коня за повід, “він вийняв меч, і рубнув його, і коня порубав під ним” [12, с. 37]. І Лев, син Данила Галицького, з малих літ ходив у бій під опікою довірених бояр. Існував звичай утримувати старих воїнів, що вже не могли воювати і не мали родини, для навчання молоді. Тогочасне військове навчання і виховання не мало систематичного характеру. Кожен воїн самостійно вдосконалював свою майстерність. З молодих років дружинники вчилися досконало володіти списом, мечем, бойовою сокирою, влучно стріляти з лука. Важливим було також уміння їздити верхи та керувати човном. Значне місце у системі військового виховання належало полюванню. Час від часу влаштовувались “ігрища”, на яких вояки демонстрували свою силу та бойову підготовку. У “ Повісті Минулих літ ” є оповідання про Кожем’яку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав у бігу вола і вирвав йому з боку шкіру з м’ясом. Літопис описує його бій з печенізьким велетнем так: “Розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю” [12, с. 38]. Подібне свідчення існує про Тьмутораканського князя Мстислава Володимировича, який у 1022 році переміг князя касогів Редедю “Не зброєю биймося, а поборімся” [12, с. 38].
Таким чином, у військовій підготовці часів Київської Русі неабияка роль надавалася фізичному вихованню, зокрема, боротьбі, яку застосовували у змаганнях серед гриднів. Це можна пов’язати із так званими показовими ігрищами, де бажаючі змагались у силі та спритності. Для таких змагань були окремі майдани, що теж звалися “ігрищами”. На них дружинники мали змогу показати свою майстерність. Отже, основними формами військового виховання, які впливали на формування особистості вояків, були такі:
фізичні вправи та навчання верховій їзді;
вправи, завдяки яким вдосконалювалась майстерність володіння зброєю;
вправи, під час яких відпрацьовувалась взаємодія в колективі.
З досягненням повноліття молодь виконувала доручені справи князя та старших дружинників, найчастіше – перевозити накази, листи і всякі доручення. Із здобуттям військової вправності молоді воїни брали участь у походах. Під час бою вони піклувалися про коней дружинників, найбільш досвідчені з них особисто брали участь у невеликих боях, сутичках і роз’їздах. У 1160 році князь Святослав “перебрав молодь і з берендичами та каепичами пустив на половців” [21, с. 107].
Певний вплив на виховання воїнів справляли традиції військового виховання у скандинавів (варягів). Багато варязьких найманців воювали у війську князя. Вони відрізнялися високим рівнем бойової майстерності. У варягів існувала усталена система військового виховання. Його характерною рисою було віддавання знатних юнаків у родини простих воїнів. Завдяки цьому відбувався більш широкий контакт з однолітками, що сприяло формуванню військової єдності та “почуття ліктя” з раннього дитинства. Із скандинавської міфології також було запозичене особливе ставлення – презирство до смерті, її розглядали як перехід у нову фазу життя. Наскільки повно було запозичено цю систему, сказати важко, але джерела свідчать про те, варязькі традиції у воїнському дусі русичів були досить сильними. Руські дружинники не здавались у полон, що було пов`язане з варязькими уявленнями про “цей” і “той” світи. Лев Діакон писав: “Про тавроскифів (русичів) розповідають ще й те, що вони… ніколи не здаються ворогам навіть переможені, – коли нема вже надії на порятунок, вони… себе вбивають” [17, с. 79-80]. Вважалося, що вмерти у бою почесніше, ніж потрапити у полон. Все це свідчить про вплив військового виховання варягів на професійну підготовку руського війська.
На військову справу Київської Русі вплинули також контакти зі степовиками. Кочівники часто нападали на Русь, але їх інколи наймали князі для боротьби з конкурентами (особливо під час роздробленості).
Контакти з Диким Степом призвели до появи легкої кінноти і нового виду зброї – шаблі. Степова знать часто посилала своїх синів для навчання військовій справі до руських князів. Багато кочівників були васалами останніх. Так, після приходу половців у Степ печенізькі і тюркські племена поступили на службу до київського князя, який поселив їх у Пороссі. Пізніше (середина ХІІ ст.) ці племена отримали назву “чорних клобуків”. У них було яскраво виражене почуття військового обов`язку, на відміну від варягів – найманців. Вірні своєму слову, “чорні клобуки” ніколи не залишали князя, навіть якщо бій програний. Вплив Степу відбився на формуванні як менталітету в цілому, так і, зокрема, більш ускладненого військового “кодексу честі”.
Вплив Візантії на військову справу русичів можна назвати військово-культурним. Візантійці широко використовували наймані загони слов`ян, а з 988 р. в Константинополі постійно перебував шеститисячний варяго-руський корпус, який, зокрема, брав участь у бойових діях на Апеннінському півострові під час германо–візантійської війни [5, с. 20]. Звичайно ці війська приймали християнство (часто лише поверхово), що врешті-решт спричинило у поширення на Русі культу святого Георгія-Юрія, як захисника і покровителя всіх воїнів. Крім того, перебуваючи у країні з багатовіковою історією, найманці не могли не запозичити деякі військово–професійні навички та уміння, які вони поширювали у себе на Батьківщині. Елементом військового виховання став позитивний приклад. В якості цього прикладу виступають воїни, визнані святими, що мали слугувати прикладом не лише бойової майстерності, а й готовності захищати християнську віру.
Таким чином, військове виховання у Київській Русі, що виникло на слов`янський основі, розвивалося під трьома основними впливами: варязьким, степовим і візантійським, базувалося на патріотичному підґрунті та досягло високого рівня, прославивши давньоукраїнську армію по всій Європі.
Традиції військового виховання, що склалися за княжих часів, знайшли своє продовження у наступних століттях і стали основою виховання українського вояцтва в добу Козаччини.
