Дати для запам’ятовування. нової економічної політики.

1921 р. 8-16 березня - X з’їзд РКП(б). Проголошення переходу до

нової економічної політики.

1922-1925 рр. - Проведення адміністративно-територіальної

реформи.

1922 р. 30 грудня - І з’їзд рад СРСР – проголошення СРСР на

засадах федералізму.

1927 р. 2-19 грудня - XV з’їзд ВКП(б) – проголошення курсу на

колективізацію сільського господарства,

прийняття резолюції про п’ятирічний план

розвитку народного господарства.

1928 р. - „Шахтинська справа”. Викриття „шкідниць-

кої” організації серед технічної інтелігенції.

1929-1930 рр. - Суцільна колективізація та розкуркулення.

1930 р. - Судовий інспірований процес „Спілки виз-

волення України”.

1932 р. - Відкриття Дніпрогесу.

1932-1933 рр. - Голодомор.

1937-1939 рр. - Масові репресії сталінського режиму.

 

 

Тема № 8. Українські землі в період Другої світової війни та відбудови народного господарства (1939-1952).

(2 год.)

 

1. Початок Другої світової війни і Україна.

2. Окупаційний режим в Україні.

3. Рух опору в Україні: форми, напрямки, етапи.

4. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Відбудова

зруйнованого війною господарства.

Реферати:

1. Об’єднання українських земель у складі УРСР в роки Другої світової

війни.

2. Голод 1946-1947 рр. в Україні.

Література:

4 (с.380-439); 7; 13; 14 (с.210-265); 19 (с.221-251); 22; 27 (т.2.-с.281-362); 28 (с.284-338); 30; 32; 41; 47 (с.500-540); 52 (с.221-264); 60; 68 (с.392-430); 70; 73; 76.

Методичні рекомендації.

1. Розглядати перше питання необхідно зазначити, що існувало багато чинників, які призвели до початку другої світової війни. В першу чергу вирішальне значення мали дві дипломатичні угоди. Перша – підписання Мюнхенського пакту 30 вересня 1938, згідно з яким Гітлер розчленував Чехословаччину, до складу якої входило тоді й Закарпаття.

Друга – 23 серпня 1939 р. – пакт про ненапад між Німеччиною на СРСР. У таємних протоколах Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ними Радянському Союзу передавалися майже всі західноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав на Польщу, поклавши початок другій світовій війни.

17 вересня радянські війська вступили у Східну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За чотири тижні Польська держава перестала існувати.

Після цього Німеччина розгорнула воєнні дії в Західній Європі і до кінця 1940 р. майже всю її окупувала. Водночас розробляються плани відносно нападу на Радянський Союз. Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилося взяттю у найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами й родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити свою воєнну економіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. За планом „Барбаросса” на Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії „Південь”. Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів. Вже в перші години війни події набирають несприятливого для Червоної армії характеру. Швидко просуваючись, німецькі війська займали один аеродром за другим, і перебазувати тилову авіацію часто було нікуди, доводилось самим її нищити. Армія невдовзі залишалася без прикриття з повітря. На початковому етапі війни була втрачена майже вся бойова техніка. Радянські війська чинили шалений опір, але зупинити просування фашистських військ зупинити не могли.

Необхідно зупинитися на подіях які розгорталися навколо Києва. Червона Армія за допомогою місцевого населення більше двох місяців тримала там оборону. Під Києвом було витрачено чотири армії (принаймні півмільйона чоловік). Хоча цього можна було запобігти.

У травні-червні 1942 р. рухнув Кримський фронт, німці захопили весь Керченський півострів.

22 липня 1942 р. закінчилися оборонні бої на території України. Вся Україна була окупована.

Постає запитання: чи винна армія в цих поразках. Відповідь має бути однозначною – ні. Армія була поставлена у неймовірно скрутне становище переважаючими силами агресора, згубними прорахунками та помилками політичного керівництва країни на чолі із Сталіним. Стікаючи кров’ю, завдаючи чималих ударів по ворогові, воїни трималися до останнього. На кістках солдатів створювалися передумови перелому в ході війни.

2. Відповідаючи на це питання необхідно почати з розкриття суті плану „Ост”, розрахованого на 30 років і побудованого на „теорії” расової винятковості німецької нації. Народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося знищити й відселити на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8-9 млн. німців. Особливе місце належало Україні. „Україна – найплодючіша область Європи. Її завдання – постачати продукти харчування та сировину новій Європі”.

Е. Кох.: “Мета нашої роботи – примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід проводити, не зважаючи на втрати”.

Скасувавши саме поняття „Україна”, окупанти штучно розчленували суверенну українську територію: 1). „Дистрикт Галіціон” („Галичина”) приєднали до „генерал - губернаторства”, створеного на території Польщі (Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області).

2). Частина української території (Правобережна, Західна Україна, частково Лівобережна) – віднесено до рейхскомісаріату „Україна” на чолі з Е. Кохом.

3). Південні райони, частково західні (Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, деякі райони Вінниччини, Миколаївщини і Херсонщини) під назвою “Трансністрія” ввійшли до складу Румунії.

4). “Прифронтова зона”, що перебувала під владою військового командування (Чернігівська, Сумська, Харківська та Луганська області).

Фашисти визнавали тільки один метод управління захопленими територіями – фізичний і моральний терор. Було закатовано на українській землі 5 млн. 264 тис. чол. мирного населення та військовополонених. Депортували до Німеччини на каторжні роботи 2,4 млн. чол. молоді.

Було зруйновано сотні міст, селищ та сел., тисячі заводів, фабрик, шахт, електростанцій тощо.

Полчища німецьких інтендантів і підприємців здійснювали економічне пограбування – вивозили все, що тільки можна було навантажити у вагони, навіть чорнозем, саджанці фруктових дерев, тощо.

Фашизм приніс населенню України масовий геноцид, цілковиту відсутність людських прав, рабське животіння.

3. Готуючись до відповіді на це питання необхідно звернути увагу на те, що нечувані бідування жителів міст і сіл під німецькою окупацією сприяли політичні орієнтації багатьох, стали суворою школою виховання справжніх патріотичних почуттів. Починається рух Опору, який мав два напрямки – комуністичний та самостійний (націоналістичний). Перший напрям – це партизанський рух під керівництвом комуністичної партії. На першому етапі війни (1941 - літо 1942) він переживав великі труднощі. Це було пов’язано з тим що воєнною доктриною Червоної армії передбачалося ведення війни виключно на території противника і підготовка населення до партизанської боротьби визначалося недоцільною. Тому, за свідченням одного з керівників партизанського руху на Україні І. Старинова, в перший рік війни з 3500 партизанських загонів і диверсійних груп залишилося лише 22 діючих загонів (на червень 1942 р.). Решта розпалася або була розгромлена.

Тому в умовах ворожого тилу, долаючи величезні організаційні та матеріальні труднощі починається відновлення, розширення та посилення підпільною та партизанської мережі. В червні 1942 року з метою централізації керівництва діяльністю партизанів при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП Білорусії П.К.Пономаренком, а також Український штаб, який очолював генерал Т.А. Строкач. Починається другий етап партизанської боротьби. Форми боротьби: рейди тилами противника, виведення з ладу військових об’єктів, комендатур, поліцейських постів; здійснення диверсій на залізниці, визволення з таборів військовополонених; фізичне знищення окремих фашистських катів; саботажі на підприємствах, транспорті; агітаційна робота. В 1943 році розпочалася “рейкова війна”. Найбільш відомі з’єднання під командуванням О. Ф. Федорова, С. А. Ковпака; О. М. Сабурова, М. І. Наумова, тощо. Партизанську війну гітлерівці називали „регулярним другим фронтом”. Другий напрям – націоналістичний, очолювали члени ОУН. Після невдалої спроби проголосити у Львові 30 червня 1941 р. самостійну українську державу ця організація розкололася на два крила. Помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН - м) і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН - б), що почали між собою ворогувати.

Мельниківці, сподіваючись на врахування німцями українських інтересів, відкрито стали додатком окупаційного апарату і навіть створили з українців дивізію СС „Галичина” для допомоги фашистам. Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, почали створювати власні збройні сили – Українську повстанську армію (УПА), підпільні бойовики в селах. Їхньою метою була боротьба за незалежну соборну Україну. Водночас ОУН робилися активні спроби поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оонівського підпілля у Києві, Сумах, Житомирі та інших містах. На відміну від комуністичного підпілля гестаповці називали націоналістичних нелегалів „українським рухом опору”.

Наявність двох, хоч і не рівнозначних за масштабами та ефективністю, сил руху Опору була особливістю українського театру партизанських дій так само, як факт розколу української нації ідеологічною барикадою. Але їх об’єднувало те, що абсолютна більшість українського народу не сприйняла націонал-соціалістичної ідеології, хоч як нацисти не намагалися її нав’язати, зайняла, зрештою, однозначно ворожу позицію щодо окупантів та їх посібників. А це створювало сприятливі умови для українського руху Опору, який у 1943 р. досяг найбільшого розмаху і не на жарт налякав нацистів.

4. Розкривати це питання необхідно розпочинати з розгрому німецько-фашистських військ під Курськом. Це створило умови для широкого наступу Червоної армії на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту.

23 серпня 1943 р. було визволено Харків. Війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня визволили Чернігів, а частини Східного фронту 23 вересня вибили німців з Полтави. Жорстокі бої розгорнулися у Донбасі і 22 вересня було завершено очищення його від ворога. Визволивши Лівобережну Україну в другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до Дніпра. Починалися форсування. Німці вважали, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, тому тут були підготовлені рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. Кульмінацією битви за Дніпро було визволення Києва 6 листопада 1943 р. Починається звільнення правобережною України 24 грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні, в якому брали участь 1-й Білоруський, та 4 Українські фронти. Перемога під Корсунем-Шевченківським відкрила шлях на Правобережжя. І вже 25 березня 1944 року, тобто на 1009-й день війни радянські війська форсувавши Південний Буг та Дністер вийшли на державний кордон з Румунією. Бойові дії було перенесено на територію цієї союзниці Німеччини.

Наприкінці серпня загарбників вигнано майже з усієї Західної України. На початку жовтня 1944 р. в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення території Української РСР. 27 жовтня вибито ворога з Ужгорода, наступного дня з решти населених пунктів Закарпатської України. Майже два роки тривала битва за визволення України.

Досить складним завданням після визволення України була відбудова народного господарства, відновлення культури, освіти, науки. Тільки прямі збитки, заподіяні німецько-фашистськими загарбниками народному господарству становили 285 млрд. крб.

Треба звернути увагу, що процес повернення до мирного життя відбувався за надзвичайно важких, суперечливих умов. Від рук загарбників загинуло не менше 7 млн. чол. Сплюндровано та перетворено на руїни житло, лікарні, школи, палаци культури, вузи, тощо.

Здавалося, за таких умов господарське відродження – справа багатьох десятиліть. Але народ був сповнений рішучості якнайшвидше відродити країну. Додаткових сил йому надавали сподівання на докорінні зміни в суспільстві: на припинення масових репресій, на пристойне існування численних інвалідів війни і забезпечену старість інвалідів праці. Особливо жадали люди змін у галузі сільського господарства. Але процес подолання наслідків війни був складним і суперечливим. Об’єктивно війна сприяла зміцненню адміністративно-командної системи, стержнем якої залишалося комуністична партія.

У повному обсязі поновили державну діяльність органи радянської влади. У 1946 р. Раду Народних Комісарів перетворено у Раду Міністрів УРСР. Підприємства і установи переходили на нормальний режим праці: поновлювався 8 годинний робочий день, профспілкові відпустки, формально скасовувалася понаднормова неоплачувана праця. Проте вже з кінця 40-х років у державних установах запроваджено, по суті, цілодобовий режим праці.

Відбувалося переведення економіки на виробництво мирної продукції. Скорочувалися асигнування на оборонну промисловість. На кінець 1946 р. переведення економіки на випуск мирної продукції в основному було завершено.

В основу концепції відбудови економіки було покладено ідею “відродження”, яка тлумачилася буквально: “відбудувати все, як було до війни”. Це означало перевагу кількісним показникам перед якісними, що не сприяло технологічному оновленню економіки. Сталін відмовився від “плану Маршала” за допомогою якого країни західної Європи, швидко відшкодували втрати, стали на шлях технічної революції.

Дедалі увага більше акцентувалася на посиленому розвитку оборонної та видобувної галузей промисловості. Відбудовувалася металургійна промисловість. В кінці 40-х р. до ладу стало майже 130 шахт. Нарощували потужність „Азовсталь”, „Запоріжсталь” тощо.

Але головна мета – покращення життєвого рівня населення – виконувалася досить повільно. Про це свідчать і голод 1946-1947 р., і грошова реформа, яка привела до того, що населення втратило свої заощадження. Рівень заробітної плати, а також пенсій був низьким. Взагалі офіційно вважається, що в 1950 р. відбудовчий період було завершено.

При розгляданні цього питання, треба звернути увагу і на міжнародне становище України. Слід підкреслити, що міжнародний авторитет України зріс. Про це свідчить той факт, що Україна була одним із фундаторів ООН, підписала й ратифікувала Статут цієї міжнародної організації. Делегація республіки брала участь у головних комітетах та комісіях ООН, зокрема в найголовнішому її органі – Раді Безпеки. В 50-х рр. представники Української РСР працювали в 66 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій.

Як підсумок, можна зазначити, що повоєнні роки були важкими, позначеними виснажливою працею, матеріальними нестатками. Та напружена діяльність народу не була даремною. Поставали з руїн міста, села, промислові підприємства. Республіка на початку 50-х років зуміла досягти довоєнного рівня економічного та культурного розвитку. Але бази для технологічної революції створити не вдалося. Складним залишалося суспільно-політичне життя.