П.Куліш як публіцист «Основи».

Другим видатним публіцистом «Основи» став П.Куліш. У 1861 році він опублікував п’ять своїх «Листів з хутора», де розвинув свою програмну філософію хуторянства. Село автор назвав темним і неосвіченим, таким, що не може спричинитися до культурного відродження. Місто – спольщеним чи зросійщеним. Альтернатива – хутір, де проживали колишні заможні козаки, середній клас, який міг би стати основою творення національної еліти, такої потрібної Україні на шляху національного становлення.

П.Куліш негативно оцінює ту освіту, Яку українська молодь здобуває по містах, бо це освіта не національної орієнтації. На його думку, український народ мав би виростати на сонові Біблії (Куліш її потім переклав) та народної моралі, плекати селянську хуторянську філософію як підвалину міцної культури і держави.

Велику роль автор відводив національній літературі. Якщо вона є, вона збудує націю. Якщо ні, то її простір займе чужа, яке викривить народну ідентичність і знищить етнічну спільноту. Тому існування літератури для Куліша – гарантія існування нації. Ця ідея через два роки спричинила заборону української книжки.

Куліш заперечив значення Котляревського, який через бурлеск показав українців з низького боку, принизив їх національну гідність. Він не зумів провести аналогії від зруйнованої Трої до знищеної Запорізької Січі, і тому підтекст «Енеїди» залишився для нього нерозкритим. Високо оцінив Куліш Т.Шевченка як письменника, який пробудив національну гордість, освідомив українців. «Листи з хутора» - видатна пам’ятка української публіцистики. Тут були сформовані ідеали українського життя – мораль, релігія, освіта, книга…

Кулішеві належали також літературно-критичні та історико-літературні праці в «Основі». В «Обзорі української словесності» виникла спроба історії всієї літератури. Давню літературу Куліш відкинув повністю як таку, яка писалася ненародною (книжною) мовою і творилася для знаті, а не для простих людей. Виняток – Климентій Зиновієв на межі XVII-XVIII ст. Куліш повністю знищив Гоголя, співставивши його твори з етнографічними першоджерелами і знайшовши тут багато невідповідностей. Це руйнувало уявлення про українське життя. Російська критика виступила на захист Гоголя, але не змогла щось аргументувати.

У статті «Характер і завдання української критики» йшлося про взаємини критики і твору, йшлося про потребу викривати фальш у мистецтві. Автори мали дбати про естетику, відбивати мораль, світосприймання народу, протистояти впливу на нього чужої словесності. Стаття «Простонародність в українській словесності» засвідчила, що Куліш закликає відмежуватися від абстрактного слов’янофільства. Способом входження української культури в Європу автор вважає простонародність – оберігання власної етнічної ідентичності на тлі таких же процесів в інших культурах. Куліш відчував себе західником, а не слов’янофілом. Його ідея простонародності відбила орієнтацію на мову, життя, запити простолюду, прагнення осмислити національну своєрідність на тля ідей про всеросійську єдність.

Історію української літератури П.Куліш писав російською мовою, але вже літературну критику – вперше українською. Він започаткував цілу рубрику – «Перегляд українських книжок», де виступав з рецензіями на тодішні книги, іноді – з сатиричними, що нагадують теперішні фейлетони, по-суті їх започатковуючи.

В «Основі» виступало і молоде покоління, що приходило на зміну кирило-мефодіївцям. Серед них – Володимир Антонович, видатний український історик, один з організаторів та ідеологів Київської громади, засновник української історичної школи. Журнал надрукував його статтю «Моя исповедь», де йшлося про те, як він, вихований в середовищі польської шляхти, не спольщився, а прийшов в українську культуру. Діяльність його викликала обурення серед польських кіл. Стаття пояснювала авторську позицію.

На № 10 1862 р. журнал припинив вихід. Основні причини – вичерпання коштів, що надавалися меценатами; брак передплатників; погана організація роботи редакції, яка перестала відповідати читачам і повідомляти про долю надісланих рукописів (нарікання Марка Вовчка, А.Свидницького); суперечності між В.Білозерським і П.Кулішем за визначальне слово у журналі. Журнал орієнтувався на заможне свідоме панство, а воно виявилося не готовим для згуртування на національній справі. В той час молодь під впливом ідей соціалізму ставила не лише культурні, а й соціальні питання, тому теж журнал не особливо підтримувала. Так «Основа» втратила свого читача, не мала на кого орієнтуватися. Одна з причин – несвоєчасність виходу, журнал чекали по кілька місяців, в той час як інші видання з’являлися як правило вчасно. Правда, тут винна і цензура, бо жоден журнал в Росії не вів з нею такої безкінечної війни, як «Основа», звідки що номера знімалося по декілька статей, а іноді й тих, що подавалися на заміну. Проти журналу велася широкомасштабна війна різних політичних сил. Використовувалися прямі політичні доноси, авторів називали сепаратистами і ворогами Росії, а статті такими, у яких звучить ідея революції і відокремлення Малоросії. Війна велася зі сторінок друкованих органів, які нетерпимо ставилися до українського відродження. Ця ідея виявилася чужою всім політичним партіям – від проурядових до революційно-демократичних. Журнал спочатку полемізував з опонентами, але потім просто припинив відповідати.

На початку 1863 р. поліція провела обшук в редакції. В.Білозерському було відмовлено в службі. Він як різночинець залишився без засобів існування, виїхав аж у Варшаву на службу, так редактора усунули зі столиці.

При таких умовах редактор подав заяву на реорганізацію журналу на двотижневу газету з літературним додатком та додатком для народного читання. Але отримав відмову у зв’язку з тим, що готуються нові правила. Ними став Валуєвський циркуляр.

Отож «Основа» перестала існувати через цілий комплекс причин. Проте за два роки існування вона відіграла значну роль. Вона гідно підсумувала період становлення української журналістики. Вона ознаменувала перехід від інстинктивного українства од свідомого українофільства. Вона об’єднала українські культурні сили. Підняла питання освіти, створення підручників, книгодрукування. Це був універсальний журнал з представленням всього, що стосувалося України. «Основа» пробудила до творчості українських авторів, надала сторінки молодшому поколінню. Вона розвинула публіцистичний, науковий, епістолярний стилі. «Основа» відіграла роль прикладу, ідеалу публіцистичної і полемічної майстерності, стала взірцем. На неї орієнтувалася потім преса Галичини, фактично передрукувавши всі помітніші матеріали. «Основа» створила незбагненну для тодішніх росіян редакційну єдність, вона сприймала розбрат як неприпустиме лихо перед лицем агресивних претензій сусідів. За зразком «Основи» виникли «Правда», «Зоря», її спадкоємець «ЛНВ». «Основа» спричинила небачене зростання національної свідомості.

Наляканий цими процесами російський уряд пішов на небачені в жодній країні світу репресивні заходи, після яких розвиток української журналісти став неможливим і її центр перемістився за кордон – в Австрію. Журнал «Основа» увійшов в історію класичних надбань української журналістики. Деякі його матеріали можуть бути неупереджено прочитані аж в незалежній Україні.