М.Костомаров як публіцист. Історичні праці.

Лекція № 7.

Наукові, публіцистичні та літературно-критичні матеріали «Основи».

Діяльність М.Костомарова та П.Куліша як публіцистів.

Половину публікацій «Основи» складали наукові розвідки, публіцистика і літературна критика. Серед наукової частини лідерство отримали історичні праці. Головними їх авторами були М.Костомаров, який очолював кафедру російської історії С.-Петербурзького університету, та П.Куліш. Вони викладали не просто історію, а через неї намагалися пояснити шляхи формування українського національного характеру.

М.Костомаров як публіцист. Історичні праці.

«Думки про федеративне начало в давній Русі». Автор доводив, що Київська Русь являла собою не єдину етнічно монолітну державу, а федерацію відомих з літописів племен. Він наголошував, що в характері українського народу притаманний потяг до федералізації, тому Україна мала б входити в склад Росії на правах автономії.

«Дві руські народності». У цій статті М.Костомаров далі розвинув ці думки. В радянський час саме за цю статтю автора було названо «українським буржуазним націоналістом». М.Костомаров майже математично довів існування двох психологічних типів – російського і українського, відмінних у своїй основі. Різниця в одязі, звичаях, мові – лише похідні від них. В той час український народ вважався лише похідним від російського, тим же російським, зіпсованим польським впливом. М.Костомаров говорить про два різні народи. На його думку, розходження датується ХІІ століттям, при чому російський психотип видається досліднику відходом від старокиївського типу мислення. Автор називає такі розбіжності: а) повне панування загалу над особистістю у великоросів; б) нетерпимість до чужих народів, погордна думка про себе у великоросів; в) великороси – народ матеріалістичний, у якого творчість – або забавка, або фантастичний (необятный) порив; для українців – це поезія душі; г) великороси мало люблять природу, не плекають квітів; д) у великоросів жінка – підлегла чоловіку (супруга), в українців – подружжя рівне; ж) у релігії великороси звертають більшу увагу на форму, українці – на душу; з) у політиці великороси тяжіють до монархії, українці – до федералізації.

М.Костомаров сказав, що вони ніколи не мали ні спільної долі, ні спільного розвитку. Праця сприяла становленню української національної самосвідомості, формувала уявлення про окремішність українського народу. З цієї концепції в майбутньому виросла ідея української державності. Хоч сам автор був федералістом, сподівався на демократичне розв’язання національного питання в Росії, сподіваючись, що його концепція допоможе цьому. Але історія довела утопічність цих сподівань: імперія і демократія не сполучні.

«Риси народної південно руської історії». М.Костомаров викладав історію Київської Русі, але не з погляду участі в ній володарів, а з позиції значення народу як рушія історії. Він доводить, що для українців на всіх етапах історії характерна форма віча як народного управління – народних зборів, завдяки яким володарі приходили до влади і могли бути усунуті. Основою національного характеру М.Костомаров вважає індивідуалізм особистості, а не диктат імперії. Він говорить про історичне становлення національного характеру. Відзначає і такі риси в характері українців, як толерантність і терпимість до інших народів, які прибували на Русь, добродушність і щедрість хліборобської нації, волелюбність.

«Гетьманство Виговського». У романтичних барвах відтворено історію українського гетьмана, який намагався відійти від російського диктату і повернутися до козацьких вольностей, але не був підтриманий українською елітою в умовах імперських планів Московського царства щодо України.

Усі історичні праці М.Костомарова утверджували самобутність українського народу, показували його відмінність від російського етносу, підтверджували цю відмінність зверненням до історії та її аналізом. Вони спонукали українство до вироблення уявлень про потребу самостійного політичного життя і врешті – й самостійної державності. Хоча в часи М.Костомарова ця ідея ще навіть не звучала, та й сам автор – прихильник слов’янофільства – вважав, що слов’яни мають жити у федерації, єдино, а не розрізнено.