Строфи історичної вартості

Існують строфи, які не належать до канонізованих – вони притаманні або літературі певного народу, або існували лише в певний період, а потім зникли; або походять від одного твору, що набув світового розголосу.

строфа “Нібелунґів” (к’юренберґова – від імені поета, що останнім користувався нею) складалася з 4-х, пов’язаних попарно римою, тонічних віршів; кожен вірш переділений цезурою; усі піввірші у строфі мають по 3 наголоси, останній – 4: 3 || 3 / 3 || 3 / 3 || 4. українські перекладачі: І. Франко, О. Бурґгардт, І. Костецький, М. Лукаш (найближчий), А. Онишко. Нова строфа “Нібелунґів” – переклад тонічного вірша силабо-тонічним.

спенсерова строфа – це октава зі зміненим порядком рим + 1 вірш довший на одну стопу: Байрон “Паломництво Чайльд Гарольда”; Ю. Словацький, П. Куліш.

онєґінська строфа складається з 14 віршів 4-истопного ямба; римування має формулу:

ba ba dd cc he eh ii. О. Пушкін “Євґеній Онєґін”. Український переклад – М. Рильський.

строфа “Крука” Е. По. Кожна строфа побудована на римах піввіршів і на повторних римах, а вся поема – на наскрізних римах. Українські переклади: переспів П. Грабовського; переклади С. Гординського, Г. Кочура, А. Онишка.

 

Фоніка

Фоніка – галузь літературознавства, що досліджує естетичну вартість звуків у художньому (віршованому) творі та аналізує і класифікує їх відповідно до тієї вартості. Об’єктом аналізу є добір фонем, їх повторюваність та послідовність. Вивчаючи звучання вірша з погляду естетичної вартості того звучання, фоніка включає як евфонію, так і какофонію. Відтак елементи звукової характеристики мови – алітерація, асонанс, дисонанс, ономатопея (за винятком римування) можуть належати до сфери як евфонії, так і какофонії.

Евфонія (гр. – милозвучність) – сукупність позитивно-естетичних фонічних явищ.

Какофонія (гр. – гидкозвучання) – сукупність негативно-естетичних фонічних явищ:

Самсон сопе,

сон сам сипе соп. (Ю. Клен “Спогади про неокласиків”)

 

Червоні чвари!

Час червоний!

Чурило

Черево

чи ч о ло,

чи чо,

чи чох,

чи чор зна що?

Чи очі плачуть,

Чи регочуть?

Чи чорне щось червневе?

Чи кінь червоний скаче

назустріч чорному коневі? (Е. Стріха – пародія на футуристів)

Евфонія і какофонія досягаються шляхом як накопичення (тавтофонія), так і уникнення (ліпофонія – гр. “ліпо” нехтую, відмовляюся) певних звуків чи звукосполук.

Зразок ліпофонії (уникнення “р”):

Ходить ніч твоя, ходить ніч моя,

Їм не велено ночувать.

Коло кола ти, коло кола я –

Велим-велено начувать,

Що то ніч твоя, що то ніч моя,

Що то ти є ти, а то я (М. Вінграновський)

Алітерація – повторення однорідних приголосних звуків у поетичному / прозовому тексті.

Асонанс – повторення однорідних голосних, переважно наголошених.

Дисонанс (консонанс) – неповне співзвуччя, за якого співпадають приголосні, натомість різні голосні. Виник у модернізмі; часто вживається замість рим:

Заберусь на рассвете на серебряный к е др

Любоваться оттуда на маневры эск а др.

Солнце, воздух и море… Как я весело б о др! – (І. Сєвєрянін)

Ономатопея (гр.) – звуконаслідування. Є 3 види ономатопеї:

1) фономімезис – умовне відтворення звуків довкілля:

Чути: кру! кру! кру! А там дерева – люлю,

В чужині умру... І все отак зозулі:

(Б. Лепкий) – Ку-ку! (П. Тичина)

2) ономатофонія – творення і вживання (у прямому/переносному значенні) слів, за походженням – звуконаслідувальних: кукурікати, сичати, стукіт, гавкіт;

3) фонопоея – досягнення певного звукового ефекту через добір та комбінування слів, що не є звуконаслідуванням за походженням, але створюють необхідний фон за допомогою фонем:

 

Шум

В ітер в г аї не гу ляє – Шум ить і шам отить шум к шум,

В ночі сп очиває, шум п р иби р ає, як весною повінь,

П рокинеться – ти хесе нько і кожен лист на дубі шум у повен.

В о с оки п итає: Здіймає ш лик із голови чум ак.

“ Хто се, хто се по сі м бо ці Шпар ка шур нула шуру бура шуру,