Головні системи версифікації

Метрика. Строфіка. Фоніка.

Віршознавство – наука про віршову форму літературних творів; складова частина поетики. Традиційно поділяється на три розділи: 1) метрику – вчення про внутрішню будову вірша, його метричну і ритмічну організацію; 2) строфіку – вчення про сполучення віршів у єдине ритмічне, інтонаційне й смислове ціле (найуніверсальніша галузь); 3) фоніку – вчення про звукові сполучення у вірші з погляду їхньої естетичної й емоційної функцій (найіндивідуальніша галузь). Це водночас давня наука, яка зародилася в Індії, і новітня наука, що виникла на європейському терені з початку ХХ ст.

Метрика

Вірш – елемент ритмічної мови в літературному творі.

Метр (розмір) – міра, елемент метричної і силабо-тонічної систем.

Версифікація (лат. складаю вірші; віршування) – сукупність норм і принципів організації вірша, яка складається відповідно до особливостей національної мови на ґрунті певних історико-літературних традицій.

Система версифікації – це сукупність віршів, побудованих на підставі певного ритмічного принципу.

Відповідно до просодичних (ритміко-інтонаційних) властивостей мов існують дві групи – квантитативне і квалітативне віршування. У квантитативному віршуванні визначальним фактором є кількість часу, необхідна для вимови складу чи більших ритмічних одиниць; для квалітативного віршування характерним є не тривалість, а акцентна якість складів (наголошеність і ненаголошеність) та порядок їхнього розміщення у вірші. У квалітативному віршуванні виокремлють три версифікаційні системи: силабічну, тонічну і силабо-тонічну.

Квантитативна (метрична): закономірне чергування довгих і коротких складів;

Силабічна система – первісна ритмічна одиниця – склад; вона будується на сумірності кількості складів у вірші з чітко вираженою константою. Константа – незмінний наголос на кінці віршового рядка, точка, до якої рахуються склади (силабічна поезія) або стопи (силабо-тонічна поезія).

Тонічна система: за ритмічну одиницю служить наголос; будується на повторі слів і словосполучень зі своїм наголосом.

Силабо-тонічна система (за Середньовіччя – ритмічна) містить у своїй основі повторюваність сполучень складів (чергування сильних – наголошених і слабких – ненаголошених).

При поділі на системи віршування важливу роль відіграє значення просодичної (характер наголосів) функції мови; відтак мови можна також поділити на 4 групи:

1) мови, де всі склади вимовляються однаково, сила наголосу розподіляється між ними рівномірно – силабічна система;

2) мови, де склади діляться на наголошені, ненаголошені, напівнаголошені – тонічна система;

3) мови, в яких склади поділяються на довгі і короткі – метрична система;

4) мови, де наявні обидва принципи: поділ складів на довгі/короткі і наголошені/ненаголошені.

Для силабічної системи розмір визначається кількістю складів до останнього наголосу включно, кількістю цезур та їх розташуванням, а також кількістю складів до останнього наголосу в кожному піввірші; для тонічної системи – кількістю наголосів та розташуванням цезури; для силабо-тонічної системи – кількістю стоп певного метра, місцем цезури та її характером.

Силабо-тонічна система під час свого історичного розвитку перебрала від метричної назви метрів (розмірів), але самі терміни набули іншого значення: комбінація довгих і коротких складів (метрична система) трансформувалася у наголошені і ненаголошені склади (силабо-тонічна система).

Метри (розміри) силабо-тонічної системи віршування:

ямб: È^ (наголос на 2, 4, 6, 8, 10-й склад);

хорей: ^È (наголос на 1, 3, 5, 7,9-й склад);

дактиль: ^ÈÈ (наголос на 1, 4, 7, 10-й склад);

амфібрахій: È^È (наголос на 2, 5, 8, 11-й склад);

анапест: ÈÈ^ (наголос на 3, 6, 9, 12-й склад);

До так званих “теоретичних” метрів належать: пірихій (ÈÈ), спондей (^^), хореямб (^ÈÈ^), амфімакр (^È^).

Цезура – пауза, що ділить вірш на 2 (3) частини, які звуться піввіршами (рівні/нерівні):

 

Тягар робочих літ наліг мені на плечі.

Стих безтурботний сміх і споважніли речі.

 

È^ È^ È^ // È^ È^ È^ È (3 // 3)

ÈÈ È^ È^ // ÈÈ È^ È^ (2 // 2)

 

В’яне осені цвіт, жовті килими стелить під ноги.

На узгір’я німі сива осінь направила крок.

 

ÈÈ^ ÈÈ^ // ÈÈ^ ÈÈ^ ÈÈ^ È (2 // 3)

ÈÈ^ ÈÈ^ // ÈÈ^ ÈÈ^ ÈÈ^ È (2 // 3)

 

В одному віршованому рядку може бути 2 цезури, при цьому друга є виразнішою за першу.

Стопа – найкоротший відрізок даного метру (розміру), який має всі його ритмічні ознаки (тристопний хорей; п’ятистопний ямб).

Клаузула (закінчення) – частина віршованого рядка від останнього наголосу до кінця. Клаузули бувають: а) односкладові, чоловічі – наголос на останньому складі: Нерозвійно нагусла над мокрим вікн о м Осліплених днів калам у ть (В. Свідзинський); б) двоскладові, жіночі – наголос на передостанньому складі: Проходила по п о лю, В могилах поле мр і є –... (П. Тичина); в) трискладові (дактилічні) – наголос на третьому з кінця складі: Сором хил и тися, Долі кор и тися! (Леся Українка).

Рима – співзвуччя закінчень у суміжних або близько розташованих словах.

Строфа – фонічно закінчена віршова сполука, яка повторюється / може повторюватися у поетичному творі.

Блукаючий склад – склад, який то з’являється, то зникає, то переходить на інше місце. Це нетипове явище для силабо-тонічної системи, але характерне явище для силабічної системи: після останнього наголосу у 1-му піввірші зникають / з’являються блукаючі склади.

Ритмічна варіація (варіативність):

а) у силабо-тонічній поезії – незначне відхилення від основної метричної схеми, яке не ламає і не спотворює ритму (пропуск наголосу / зайвий наголос);

б) у силабічній поезії – розташування наголошених і ненаголошених складів усередині вірша;

в) у тонічній системі – кількість ненаголошених складів між наголосами.

 

Головні системи версифікації

Матірна – “музична”, що існує у фольклорі: для неї характерна нерозривність музики і слова.

Первинні: силабічна – базується на ритмовідчутті, в основу якого береться склад як такий (романські країни, Польща, Україна, тюркська народна поезія, Візантія, кельти (ірландські саги)); тонічна – в її основі – ритм наголосів (динамічних/експіраторних), кількість ненаголошених складів коливається: давні германці, іспанці (героїчний епос), билини; віршовані частини Біблії; квантитативна (метрична) – в основі – чергування довгих і коротких складів, об’єднаних у певні групи (близька до музичної): Греція, Сирія, Єгипет, Рим, частково латинська поезія Середньовіччя, арабська поезія.

Вторинні: квантитативно-силабічна (існують “зарезервовані” позиції: одні – для довгих, інші – для коротких складів, а також вільні – за бажанням автора): Індія (“Рамаяна”, “Магабгарата”); силабо-тонічна – чергування груп, що складається із “запрограмованої” кількості складів наголошених і ненаголошених; імітативна: відтворення ритмічної схеми квантитативної (квантитативно-силабічної) поезії силабо-тонічними засобами: на місце довгого складу ставиться склад із динамічним наголосом, на місце короткого – ненаголошений.

Силабо-тонічна система

1-й етап становлення: Святий Авґустин був першим, хто запровадив принцип силабо-тонічної систем у латинську поезію: у квантитативних віршах він замінив довгі склади наголошеними, короткі – ненаголошеними. Ця система (ритмічна) існувала в латинській поезії Середньовіччя поруч із квантитативною.

2-й етап становлення: доба Єлизаветинської Великобританії: італійський силабічний 11-искладовий вірш читали як 5-истопний ямб; як наслідок – поява ямбічної структури білих віршів англійської драматургії;

3-й етап становлення: а) на початку ХVІІ ст. принцип силабо-тонічної системи віршування впровадили у німецьку поезію (Опіц і Флемінґ) – 4-истопний хорей; б) на початку ХVІІІ ст. – у російську поезію (М. Ломоносов); в) наприкінці ХVІІІ ст. в українську поезію (І. Котляревський) – 4-истопний ямб.

Таким чином, силабо-тонічна система віршування постає з: 1) квантитативної – заміна довгих складів на наголошені; 2) силабічної – упорядкування наголосів усередині віршованого рядка; 3) тонічної – обмеження коливань ненаголошених складів між наголошеними. Силабо-тонічний розмір вірша визначають три фактори: 1)характер самого метра (хорей, ямб тощо); 2)кількість стоп метра у вірші (дво-, восьмистопний ямб); 3) місце цезури.

Силабічна система

Зміст силабічного віршування полягає в тому, що за одиницю ритму береться склад як такий. Склад лежить в основі ритмовідчуття силабічної поезії. Для визначення розміру вірша мають значення склади, які рахують до останнього наголосу на кінці кожного вірша або піввірша. Характерною особливістю силабічної системи є різна кількість складів.

Замовк мій сивий, битий тугою, (10)

Поник старою буй-головою. (10)

Вечірнє сонечко гай золотило, (11)

Дніпро і поле золотом крило... (10)

Класичним зразком силабічної поезії є японська танка і українська поезія часів бароко. Японські танки позбавлені рими, ритміки; вони лише дотримуються визначеного числа складів. Танка містить у собі 5 рядків, число складів нараховує 31; їхній порядок є таким: 5-7-5-7-7.

М. Гаспаров: силабічна поезія є 2-х типів: 1) не враховується різниця між наголошеним і ненаголошеним складом (японська поезія); 2) допускається елемент тоніки (квантитативної метрики): двоцезурний вірш, що теоретично нараховує 15 складів (12-18 складів) – романська, іспаномовна поезія.

Найстаріші зразки силабічної поезії зафіксовані в ірландців – віршовані вкраплення саґ (VІІІ ст.). ІХ ст. – “Кантилена про св. Євлалію” старофранцузькою мовою; бл. ХІ ст. – поема “Про Олексія, чоловіка Божого”; ХІІ ст. – “Пісня про Роланда” (12-искладовий вірш); провансальська силабічна поезія (ХІІ – поч. ХХ ст.); італійська поезія ХІІІ ст. (Рустіко ді Філіппо); іспанська поезія Середньовіччя (Ґонзало де Берсео), Ф.-Ґ. Лорка (“Циганські романсеро”). У слов’янській поезії зразками силабічної системи слугують сербський героїчний епос (“юнацькі пісні”) та польська поезія (Ю. Тувім). Щодо української поезії, зразки силабічної системи віршування наявні у творчості І. Величковського (доба бароко), Т. Шевченка, І. Франка, Б.-І. Антонича, Віри Вовк.

Квіти дістав я. Таємний знак

Не знать, від кого.

І вже на серці – тремтливий ляк:

Іриси темні – таємний знак,

Що принесе він, пощо, для чого?

Стримать дитинну мою тривогу

Як? (Ю. Тувім. Іриси. Переклад І. Качуровського)

В. Жирмунський: силабічна система притаманна мовам, які мають незначну різницю між наголошеним і ненаголошеним складом.

Розмір силабічного вірша в романських народів визначають 2 фактори: 1) загальна кількість метричних складів до останнього наголосу; 2) наявність / відсутність цезури. Розмірів силабічної системи є значно менше, ніж будь-якої іншої.

Тонічна система

Тонічна система базується на ритмі голосів; щодо ненаголошених складів, то вони або не враховуються, або (тепер) творять певні ритмічні варіації основного розміру. Тонічна система значно бідніша за силабічну, не говорячи про силабо-тонічну:

1) ^^ – вірш з двома наголосами;

2) ^^^; 3) ^^^^; 4) ^^ // ^^; 5) ^^^^^; 6) ^^ // ^^^; 7) ^^^ // ^^; 8) ^^^ // ^^^; 9) ^^^^ // ^^.

Найдавніші зразки тонічної системи віршування – це “Епос про Гільгамеша”; скандинавські саґи; “Поема про Беовульфа”; “Пісня про мого Сіда”, лірика “жонґлерів”; поезія міннезанґів (трансформована у силабо-тонічну).

Зразком тонічної системи віршування може слугувати поезія Л. Уланда “Помста”:

 

Шляхетного пана забив служник

Бо лицарем стати собі прирік.

Його заколов він, де темний бір,

І тіло жбурнув у райнський вир.

Вдягнув обладунок блискучо-важкий

На панського скочив коня мерщій.

Ось він переїхати хоче ріку,

Та вперся румак, не йде по містку.

Острогами злотними бє він, та кінь

Скидає люто його в глибінь.

Даремно веслує його рука:

На дно його тягне кольчуга важка.

Існують 2 антиномічні погляди на взаємозалежність доби і поезії:

(1) поезія як сталість непідлегла законові часових змін, протистоїть непевній добі: культ сонета у неокласиків; маємо свідоме / напівусвідомлене прагнення автора відгородитися від дійсності, протиставити незмінне змінному або, навпаки, безпосередньо наслідувати калейдоскоп навколишніх подій у такій самій рухливо-мінливій літературній формі.

(2) поезія має віддзеркалювати змінність зовнішніх явищ не лише своїм змістом, а й відповідною мінливістю форми: хаотичний, невпорядкований вірш та рубана проза – у добу катаклізмів.

(3) вплив літературної моди чи традиції.

Імітативна система

Імітативна система – це свідоме відтворення стилю давноминулих епох. Характерна для перекладів. Імітація віршів спричинялася до появи того чи іншого віршованого розміра і в оригінальних поезіях. Переважно це спроби відтворення античної поезії, ірано-арабської, індійської, китайської та японської поезії.

Після бурі

Море ще довго не спало і тихо вночі хвилювалось,

З шумом ритмічно-журливим скаржачись скелям холодним.

Скелі мовчали уперто, бездумні, бездушні громади.

Що їм ті скарги журливі? Немає їм діла до того!..

(М. Чернявський – оригінальний гекзаметр)

Змішані системи

Верлібр (фр. vers libre – вільний вірш) – невпорядкована суміш віршів різних метрів або аметричних відрізків. Щодо римування верлібру спостерігається 3 випадки: а) відсутність рими; б) обов’язковість рими; в) одні вірші римовані, інші – ні. І. Качуровський зараховує верлібр до перехідних систем віршування: ритмом є те, що сам автор вважає за ритм (так само і римовану (ритмізовану) прозу, – де за ознаку ритму правлять довгі або короткі відрізки тексту, оснащені на кінці римою. Хоча багато літературознавців зараховують верлібр до тонічної системи віршування.

 

Білий вірш – суміш різностопних віршів одного якогось повного метра: ямба, хорея, дактиля.

За УЛЕ: Вільний вірш (верлібр) – вірш, який не має наскрізної симетричності будови, не передбачає метра, рими і, нерідко, поділу на строфи, через що структурно наближається до прози; більшість верлібрів мають нерівномірну довжину віршів. Важливим засобом організації поезії є інтонаційно-синтаксичні повтори. Вперше як термін його вжив французький письменник Г. Кон у передмові до зб. “Перші вірші” (1884). У європейській поезії розвинувся спочатку в Німеччині (Г. Гайне), згодом у Бельгії (Е. Вергарн), з англійських поетів верлібром писали В. Блейк та М. Арнолд; серед американських поетів найкращим автором верлібру є В. Вітмен “Стебла трави”: він вразив читачів вживанням віршів різної довжини, ритмічні ефекти яких полягали не у повторенні метричної стопи, а ритмічних/ритмізованих одиниць та у повторенні, рівновазі і зміні слів, фраз, речень і віршів. Інтенсивне використання верлібру розпочалося з поезії французьких символістів к. ХІХ ст. та англомовної поезії ХХ ст., особливо після І світової війни. До верлібру у своїй творчості зверталися Р.-М. Рільке, Жуль Лафорґ, Т.-С. Еліот, Е. Паунд, В.-К. Вільямс, Е. Камінґс та ін. Серед багатьох способів англійського вільного віршування можна відокремити пишномовну поезію з довгими віршами (як-от В. Вітмен чи А. Ґінзберґ), первинним джерелом якої є перекладна поезія Біблії, та короткої форми розмовні, часто іронічні поезії, які застосовує більшість поетів верлібру. Такі поети поступаються стимулом, тактом і піснею, що їх досягали традиційні розміри, з тим, щоби використовувати інші ритмічні можливості.

Білий вірш – вірш без рим у силабічній і силабо-тонічній системах віршування; за іншим підходом (Абрамс) – це поезія, що складається з неримованих віршів, написаних п’ятистопним ямбом. Він дає змогу вводити в поезію розмовну мову, робити віршовану фразу інтонаційно вільнішою і гнучкішою. Як правило, використовується у драматичних віршованих творах, зокрема у драматичній поемі, а також у ліро-епосі та ліриці. Уперше був запроваджений в англійській літературі (форма білого вірша найближча до природних ритмів англійського мовлення) графом Серреєм у його перекладі 2-ї і 4-ї книг Верґілієвої “Енеїди”; відтоді став стандартним розміром Єлизаветинської (Н. Кід, К. Марло, В. Шекспір) і пізньої поетичної драми, як також інших поетичних форм англійської літератури (Дж. Мільтон “Втрачений Рай”, Дж. Томсон “Пори року”, В. Вордсворт “Прелюд”, Альфред Теннісон “Королівська ідилія”; серед сучасної поезії зустрічається у творчості Т.-С. Еліота “Безплідна земля”, його віршовані драми). Білий вірш був поширеним також в Італії, Німеччині тощо. Вірші, в яких половина віршованих рядків римується, а друга не має рим, називаються напівбілими віршами.

Поезія в прозі (вірш прозою) – короткий ліричний твір, написаний прозою; щільно стиснутий, підкреслено ритмізований і пишномовний твір, написаний як тривала послідовність речень без поділу на вірші. Ознаки, що споріднені із власне поезією: невеликий обсяг, особливий тип будови художнього образу, в основі якого лежить ліричне переживання, безсюжетна композиція, підвищена емоційність художньо-стильових засобів. Проте у поезії в прозі відсутня звукова організація мови, хоч і простежується тенденція до ритмічної та фонетичної упорядкованості. Поезія у прозі є проміжною формою між поезією і прозою та тематично-стильовими і композиційними (але не метричними) ознаками, що й визначає її відмінність від верлібра чи ритмізованої прози. За змістом – це ліричний або філософський роздум. Уперше термін ужито у збірці Ш. Бодлера “Малі поезії у прозі”; поезії у прозі писали: А. Рембо “Осяяння”, Ґ. Тракль (Поезії в прозі); есеїстичні уривки В. Пейтера, зокремамедитація про “Мону Лізу” да Вінчі у праці “Ренесанс”.

Ритмізована проза – це: 1) визначення віршів, записаних як проза від поля до поля, без поділу на віршові рядки: А. Бєлий “Петербург”; 2) визначення прози, у якій віршований ритм спорадично то наростає і стає цілком виразним, то зникає: “Страшна помста” М. Гоголя; 3) визначення прози, де певна симетрія у побудові коротких періодів дає підстави говорити про ритм образів: “Слово о полку Ігоревім”.

Метрична плюривалентність (багатовимірність вірша) передбачає належність одного і того ж вірша до низки / різних систем версифікації.

 

Строфіка

Строфіка – галузь віршознавства, що вивчає строфи, провадить їх класифікацію, досліджує їх історію та зв’язок з іншими літературними явищами. У вузькому значенні строфіка – певна сукупність строф: 1) строфи певної епохи – антична строфіка; 2) строфи певної нації – іспанська строфіка; 3) строфи школи, напряму – строфіка символістів; 4) строфи автора – строфіка Е. По. Строфічна поезія виникає тому, що поет усвідомлює певну віршову сполуку як вищу ритмічну одиницю і повторює її або ні протягом твору. Астрофічні поезії – поезії, які не можна поділити на строфи. В античній поезії спостерігався чіткий поділ: астрофічна поезія – епічна поезія (“Одісея”, “Енеїда”, “Метаморфози”) і драма (за винятком хорових частин); строфічна – лірика. У Середньовіччі – навпаки: твори германського епосу – строфічні (“Нібелунги”); лірика пізньолатинських поетів – астрофічна.У сучасній поезії поширені структури без постійного строфічного поділу, а також вірш астрофічної будови (зокрема, і верлібр).

Строфа – ритмічно-композиційна одиниця, інтонаційно-синтаксична завершена цілісність; закінчена у фонічному відношенні віршова сполука, що виділяється за такими ознаками: а) клаузула; б) рима; в) розмір; г) синтаксична завершеність речевого періоду; ґ) літературний канон (традиційно-умовна ознака).

Поезії є моно- і полістрофічні. Окрім того, є інший класифікаційний підхід: однострофічний твір – обмеження однією строфою; рівнострофічний твір – повторення строф; нерівнострофічний твір – поява іншої строфи зі зміною порядку рим, кількості віршованих рядків у строфі, розміру.

Енжамбема н – строфічний перехват: речення переходить з одного віршованого рядка до іншого віршового рядка.

Найпростіші строфи

Моностих (одновірш)містить поняття одного віршового рядка-строфи; є подвійного походження: а) фрагмент більшого твору – фрагмент, що має достатню незалежність і закінченість, щоби вважатися окремим твором; б) твір, написаний у формі лише одного вірша. Якщо віршований рядок влучний і сильний, то він починає жити власним життям: Дух, що тіло рве до бою; Караюсь, мучуся, але не каюсь. Іноді контекст, звідки походить вірш, губиться і забувається, що сприяє появі “крилатих виразів”: Верґілій, Горацій. Моностих 2-ї категорії (одновірш) був звичним явищем для античної поезії, в інші епохи він існував як виняток.

Дистих (двовірш) з усіх існуючих строф постав найдавніше: давньоєгипетські написи; грецькі елегії, епіграми; поезія німецького Середньовіччя: В. фон Ешенбах, Ґотфрід Страсбурзький; потім – Ґете, Міцкевич, Кітс, Верлен.

Самотній парк опали сиві мли.

Дві постаті беззвучно там ішли.

М’які їх губи, очі їх мертвотні

І ледве чути їх слова безплотні.

В самотнім парку, в сивій тишині,

Два привиди минулі звали дні. П. Верлен (Михайло Орест).

Терцет (тривірш) – типовий для романського фольклору: ріторнель (Італія), солеа (Іспанія), ле, віреле (Франція). На базі тривіршових строф романського фольклору виникли: терцина, рондо, рондель, тріолет, віланела, гайку.

Катрен (чотиривірш) – найдавніша (разом із дистихом) строфа. Виникла у Китаї за 1000 р. до Р. Х. VІІ ст. до Р. Х. – поява катрена у грецькій поезії (Сапфо, Алкей); лірика знищена. Катрени поділяються на: неримовані (поширені у давній грецькій і латинській ліриці) і римовані: 1) перехресна рима (baba) – виникла у поезії трубадурів ХІІ ст. (Прованс); 2) кільцева/охопна рима (abba) – виникла найпізніше, прийшла з Португалії; 3) паралельна рима (aacc) – німецька поезія ХІІ ст. (“Нібелунги”); одна рима (aaaa) – виникла в латинські йпоезії Середньовіччя. Класичні катрени: сапфічна, алкеєва строфи, танка, рубаї тощо.

П’ятивіршова строфа зародилася 100-150 р. тому; найпоширеніша поряд з катренами і дистихами. Характерна для української барокової поезії, Франка, Тичини.

Шестивіршова строфа – найпоширеніша.

Семивіршова строфа (септина).

Восьмивіршова строфа відома в іспанській поезії часів Середньовіччя. Класичні строфи: октава, тріолет, сиціліана.

Дев’ятивіршова строфа у класичному вияві – спенсерова октава і нона.

Десятивіршова строфа.

Канонізовані строфи

А. Шопенґауер: чим менше письменник належить своїй добі, тим більше він належить вічності. Як тільки письменник здобуває загальносвітову славу, він перестає бути національним. Національні культури – лише передпокої загальнолюдської. Переступив поріг – і вже потрапив в іншу категорію. Бувають випадки, коли геніальний митець через збіг обставин (нещасливий) залишається відомим у межах національної літератури і невідомим світові. Так буває і зі стилями, жанрами, і формальними мистецькими засобами: розмірами, строфами. Строфи греко-латинського, італійського і французького походження належать до здобутків світової поезії, але інші канонізовані строфи не переступили меж національної літератури.

Ідея творчого змагання породила канонізовані строфи. Формальні ознаки, закріплені крізь століття, перетворилися в літературний канон. За походженням канонізовані строфи поділяються на: а) строфи античного походження; б) романські строфи; в) строфи східного походження.