Лекции.Орг


Поиск:




Схема розташування вихідних відомостей на титулі тому багатотомного видання




1. Надзаголовкові дані:

а)назва організації, від імені якої випускається видання;

б)назва серії;

в)дані про авторів (авторів) усього видання.

2. Загальний заголовок багатотомного видання.

3. Підзаголовкові дані, що стосуються усього видання:

а)кількість томів видання;

б)прізвища осіб, котрі брали участь у підготовці всього видання;

4. Номер тому, частини, випуску.

5. Відомості про автора (авторів) тому, якщо у томів різні автори.

6. Заголовок тому.

7. Підзаголовкові дані, що стосуються тому.

8. Вихідні дані.

Відомості на звороті титулу

1.Вихідні відомості

1. Дані про авторів і розділи книги, що їм належать (оскільки це не вказано на титулі).

2. Дані про осіб, котрі брали участь у створенні книги.

3. Макет анотованої каталожної картки.

4. Дані про характер перевидання.

5. Дані про укладача, художника, джерело передруку та про читацьке призначення видання.

6. Дані про мову і вихідні відомості оригінального видання.

7. Дані про редколегію.

8. Передвипускні та випускні дані.

9. Анотація.

2.Шифр збереження видання

3.Знак охорони авторського права:

1.Склад знака (основний випадок)

- назва (ім’я) власника авторського права, рік першого випуску у світ.

Власником авторського права може бути:

1)автор книги;

2)установа (у відомчих виданнях);

3)організація-замовник.

2.Знаки на виданні перекладу українською мовою оригінального твору, випущеного іноземною мовою за кордоном:

- знак охорони авторського права іноземною мовою;

- Переклад українською мовою. Назва видавництва, рік видання.

3.Знаки на перевиданнях:

а) при перевиданні без змін тим же чи іншим українським видавництвом – знак такий же, як і в попередньому виданні;

б) при перевиданні зі змінами – два знаки: попередній і новий, у якому фіксуються нові дані і вказується: зі змінами.

Знак охорони авторського права не ставиться на:

1)творах, на які закінчився термін охорони авторського права;

2)творах фольклору;

3)офіційних документах;

4)виданнях, не призначених для продажу (окрім рекламних).

Відомості на авантитулі

На авантитул переносять з титулу найбільш загальні відомості, що передують відомостям про автора і заголовок – надзаголовкові дані великого обсягу, а також вихідні дані (частково або повністю).

Відомості на контртитулі

З титулу на контртитул переносять:

1)надзаголовкові дані;

2)дані, що стосуються всього багатотомного видання;

3)основні вихідні відомості видання, що стало оригіналом для перекладу;

4)відомості про мову, з якої здійснено переклад, і перекладача;

5)вихідні дані художнього оформлення видання.

Відомості на останній сторінці видання

1.Надвипускні дані: а)макет анотованої каталожної картки; б)відомості про серію; в)відомості про автора (авторів) у повній формі; г)справжнє ім’я, по батькові та прізвище автора, якщо твір підписано псевдонімом; д)заголовок; е)загальний заголовок багатотомного видання; є)номер тому; ж)відомості про укладача (укладачів); з)відомості про окремо виданий додаток; и)відомості про мову тексту видання; і)відомості зі звороту титулу (якщо він перевантажений); ї)місце видання і назва видавництва; к)ініціали і прізвище ведучого редактора, художнього редактора, технічного редактора, коректора; л)відомості про виконавців креслень, фотографій тощо.

2.Випускні дані: а)номер інформбланка; б)дата здачі в набір; в)дата підписання видання оригіналу в набір; г)формат паперу і частка аркуша; д)сорт і номер паперу; е)гарнітура шрифту основного тексту; є)основний спосіб друку; ж)обсяг видання (в умовних друкарських аркушах; в умовних фарбовідбитках; в обліково-видавничих аркушах); з)тираж; и)номер замовлення поліграфічного підприємства; і)назва й адреса видавництва; ї)назва й адреса поліграфічного підприємства.

 

2. 1.У змісті послідовно наводять назви частин, розділів, параграфів (дрібні заголовки можна опустити), а у збірниках і журналах – назви тематичних розділів і статей.

2.У колективних працях у змісті іноді зазначають прізвища авторів окремих частин і розділів. Звичайно ці прізвища виділяють курсивом без крапки у кінці і беруть у дужки.

3.Назви рубрик або статей наводять точно так, як в основному тексті, включаючи підзаголовки та уточнення в дужках.

4.Скорочення чи зміни назв, прізвищ або кількості прізвищ авторів не допускається.

5.Якщо головні рубрики дані на сторінках без колонцифр (шмуцтитули), то ці рубрики у змісті виключають в окремий рядок.

6.Місце від кінця назви до номера сторінки (колонцифри) заповнюють крапками (або аналогічними за функцією знаками).

7.Після колонцифр крапок не ставлять. Слово Сторінка або с. над номерами сторінок у змісті не пишуть.

8.Якщо дві статті починаються на одній сторінці, то у змісті повторюється номер сторінки (тире або лапки не допускаються).

9.Зміст дає уявлення про рубрикацію видання, тобто про поділ його на складові, їх підпорядкування. Це позначається засобами поліграфічного оформлення: шрифтовими виділеннями і відступом управо. При цьому рівнозначні рубрики повинні мати однакові відступи від уявної вертикалі.

Зміст може бути: 1) повним, тобто включати всі рубрики твору; 2) скороченим, тобто складеним з частин заголовків (напр., без заголовків у підбір з текстом чи інших заголовків нижчих ступенів рубрикації); 3) розширеним, тобто включати заголовки, яких у тексті нема чи які у тексті словесно не позначені.

10.Найважливіші рубрики (заголовки шмуцтитулів або спускових шпальт) виділяють в окремий рядок без значення колонцифри, оскільки нижча рубрика звичайно розташована на цій же сторінці.

11.Якщо в книжці багато однорідних рубрик (одного ступеня), то їх у змісті можна наводити в підбір, тоді колонцифри ставлять відразу після назви рубрики у круглих дужках. Після дужок з колонцифрою ставиться крапка.

12.Зміст може бути розташований на початку або в кінці книги.

 

3.Передмова повідомляє читачу про те, що йому треба взяти до уваги, читаючи книгу, працюючи з нею.

У передмові, як правило, йдеться про:

а)значення теми, що розкривається у книзі;

б)особливості її змісту та форми, від розуміння яких залежить глибина засвоєння читачем цього твору;

в)джерела матеріалів, що стали основою твору;

г)принципи побудови твору чи відбору та послідовності викладу матеріалу;

д)проблеми, які не були вирішені;

е)відмінність цього видання від попередніх.

Автором передмови може бути: автор видання, редактор, авторитетний спеціаліст, перекладач тощо.

Заголовок передмови може бути таким: «Передмова», «Передмова автора», «Передмова до українського видання», «До читача», «Від автора», «Від видавництва», «Від редакції» тощо.

Передмова розташовується безпосередньо перед основним текстом після змісту (якщо його розташовано на початку видання).

Якщо в одному виданні розташовано кілька передмов, то їх слід подавати у такій послідовності: спочатку неавторські передмови, а тоді авторські.

Авторські передмови до різних видань прийнято розташовувати у зворотному порядку номерів видань: спочатку до останнього, тоді до попереднього і т.д.

 

4.Вступна стаття повинна допомогти читачеві глибше і точніше сприйняти пропонований його увазі твір. По суті, вступна стаття – це аналіз, осмислення твору чи творчості певного автора (авторів). Пишеться вона фахівцем з даної галузі. Заголовок може бути типовим («Вступна стаття») чи оригінальним (прямо чи непрямо формулюючи тему статті). Розташовують вступну статтю після титулу перед передмовою автора (якщо вона є). Передувати вступній статті може тільки передмова видавництва, редакції чи редактора.

5.Післямова дуже близька за призначенням до вступної статті. Відмінність полягає лише у тому, що автор післямови активніше оперує матеріалом твору, розраховуючи на те, що читач вже знайомий з текстом твору. Проте післямова не тільки аналізує й осмислює твір з сучасних позицій, але й часто доповнює його сучасним матеріалом.

Заголовок післямови може бути як типовим («Післямова»), так і тематичним.

Післямову розташовують після додатків (якщо вони є), перед усіма іншими частинами затекстового апарату (бібліографічними списками, примітками, покажчиками і т.д.).

 

6.Бібліографічний апарат – це бібліографічні відомості про літературні джерела твору і цитовану, аналізовану, а також додаткову літературу для поглибленого вивчення теми твору, які наводяться у виданні і пов’язані з його основним текстом.

Види бібліографічних текстів:

1)посилання у тексті;

2)позатекстові списки літератури;

3)спеціальні бібліографічні видання;

Їх основу становить бібліографічний опис:

1. Сфера заголовка з відомостями про відповідальність.

2. Сфера видання.

3. Сфера вихідних відомостей.

4. Сфера кількісної характеристики.

5. Сфера серії.

6. Сфера приміток.

7. Сфера міжнародного стандартного номера (ISBN), ціни та тиражу.

8. У бібліографічних описах списку літератури використовуються сфери 1-4.

Бібліографічний опис здійснюється мовою видання твору.

Сфера заголовка з відомостями про відповідальність:

а)прізвище та ініціали автора (авторів); якщо їх більше, ніж три, то вони вказуються після заголовку через косу лінію);

б)заголовок (не скорочується);

в)підзаголовок (факультативний елемент);

г)відомості про форму, жанр, тип, читацьке призначення і т.д. (факультативний елемент);

д)відомості про редактора, перекладача і т.д. (факультативний елемент).

Сфера видання включає відомості про повторність видання і його характер (виправлене, доповнене тощо).

Сфера вихідних відомостей:

а)місце видання (якщо немає – б.м. або s.l.);

б)видавництво (факультативний елемент);

в)рік видання (якщо немає – б.р. або s.a.).

Звичайно місто, у якому здійснено видання, вказується повністю. Загальноприйняті скорочення: К. (Київ), Х. (Харків). Раніше скорочували також: М. (Москва), Л. (Ленінград) тощо. Тепер в україномовних виданнях намітилася тенденція подавати ці власні назви повністю (як інші іншомовні топоніми). Загальне правило: якщо видання здійснювалося у двох чи більше містах, то всі вони пишуться або повністю, або скорочено (якщо ці скорочення прийняті).

Сфера кількісної характеристики:

а)посилання на сторінку;

б)кількість на сторінку у книзі;

в)кількість ілюстрацій, вклейок, карт.

Бібліографічний опис аудіовізуальних матеріалів:

1.Сфера заголовка з відомостями про відповідальність (дані про авторів; осіб, котрі відповідають за створений матеріал або брали участь у його створенні; виконавців).

2.Сфера видання (відомості про повторність і його характеристика).

3.Сфера вихідних відомостей (місце видання, поширення; видавець, рік видання, поширення; місце виготовлення (факультативний елемент); назва підприємства-виготовлювача (факультативний елемент); рік виготовлення (факультативний елемент).

4.Сфера фізичної характеристики:

а) кількісна характеристика (швидкість, кількість доріжок запису, кількість звукових каналів, розміри матеріалу, кольоровість тощо);

б) вказівка на специфічний вид матеріалу (мк. – магнітна фонограма на касеті; пл. – платівка; мгф. – магнітна фонограма на котушці (бобіні); дп. – діапозитив; дф. – діафільм; кф. – кінофільм)

5.Сфера серії (факультативний елемент).

6.Сфера приміток.

7.Сфера міжнародного стандартного номера (ISBN) чи фірмового, виробничого номера, ціни і тиражу.

Бібліографічні посилання

Є такі види посилань на бібліографію: а) джерела цитат і запозичень; б) використана при підготовці праці або обговорена в ній література; в) списки рекомендованої літератури.

Відповідно до місця розташування в тексті бібліографічні описи поділяються на: а)внутрішньотекстові; б)підрядкові; в)позатекстові; г)комбіновані (внутрішньотекстові в комбінації з підрядковими і навпаки).

1.Посилання на джерела цитат бувають внутрішньотекстовими, підрядковими, позатекстовими.

2.Внутрішньотекстові посилання, тобто посилання на джерела цитат, запозичення, використану або цитовану літературу, застосовують при невеликій кількості посилань (не більше двох на сторінку) у виданнях, розрахованих на масового читача, а також тоді, коли основна частина посилання (автор і назва) увійшли в основний текст настільки органічно, що немає потреби виносити її у кінець сторінки або поза текст. Ця група виносок використовується і тоді, коли основне призначення посилань – тільки зазначити автора і назву твору (найчастіше після цитат з широко відомих творів).

3.Внутрішньотекстові посилання беруться в круглі дужки і розташовуються або в кінці речення, або в середині у логічно обумовленому місці.

4.Підрядкові посилання вживають найчастіше, бо читачеві зручно ними користуватися. Застосовують їх для позначення джерел цитат і запозичень, а також праць, які аналізуються у творі.

5.Підрядкові посилання зв’язуються з текстом за допомогою знаків виноски – цифр і зірочок.

6.У підрядковому посиланні не наводяться підзаголовкові дані (окрім вказівки на повторність видання і номера тому), назва видавництва, надзаголовкові дані, якщо вони не мають істотного значення для характеристики видання.

7.Позатекстові посилання роблять переважно у наукових виданнях і працях з науковим апаратом, бо найчастіше в них розташовують не тільки цитовану, але й додаткову літературу.

8.Форма зв’язку позатекстових посилань з текстом залежить від побудови позатекстових списків літератури. Найчастіше списки літератури будуються за алфавітом. Тут можливі такі способи зв’язку посилань з текстом: а)якщо позиції в списку літератури мають порядкові номери, то у тексті в квадратних дужках наводиться номер посилання; б)якщо список літератури не пронумерований, то у тексті в круглих дужках вказується прізвище автора (з ініціалами або без них. Але однаково у всьому виданні) та рік видання; в)якщо у тексті називається прізвище автора, то знаком посилання може служити рік видання праці.

9.Позатекстові посилання можуть наводитися у порядку цитування. У такому разі ініціали автора ставляться перед прізвищем, а у відповідному місці тексту в квадратних дужках подається порядковий номер посилання. Цей спосіб рекомендується тоді, коли посилань небагато і вони не повторюються.

10.При позатекстових бібліографічних списках допускається, щоб не на всі назви були посилання в тексті.

Списки літератури

Види: а)алфавітний; б)тематичний; в)хронологічний; г)за видами видань; д)за характером змісту; е)за мовою бібліографічного опису; є)змішані.

Можливі розділи списку літератури:

а)бібліографічна і довідкова література;

б)архівні матеріали;

в)джерела (література, що є предметом дослідження).

 

7. Коментарі – це допоміжні тексти у виданні, які містять тлумачення й оцінку твору, тим самим допомагаючи читачеві глибше зрозуміти його текст.

Види коментарів:

1) текстологічний (розкриває історію тексту);

2) історико-літературний (висвітлює творчу історію твору, а також історію його критики);

3) видавничий (описує історію видання чи повідомляє про першу або найважливішу публікацію);

4) реальний (пояснює реалії – маловідомі читачеві деталі побуту, натяки чи пряме називання окремих осіб, фактів тощо).

Коментарі, як правило, розташовують за текстом твору чи творів. При наявності додатків і бібліографічних списків чи покажчиків коментарі доцільно подавати за ними перед примітками (якщо вони відділені від коментарів).

Коментарі окремо від приміток подають переважно тоді, коли серед них нема тих, що стосуються конкретних місць основного тексту і примітки звичайно друкують разом, оскільки предмет пояснення у них одного типу і межа між ними не чітка.

Коментар до всього твору – це фактично публікація про джерела тексту, історію видання та критичне сприйняття твору. Форма посторінкових коментарів у конкретному місці тексту така ж, як і форма приміток; вони можуть бути оформлені або в послідовності основного тексту, або як словник, в алфавітному порядку коментованих предметів (іменний покажчик-коментар, предметний покажчик-коментар). Словникова форма полегшує розшук потрібного коментарю при повторному згадуванні імені чи предмета і позбавляє від дублювання імен і предметів у тих випадках, коли покажчики і коментарі подаються окремо.

 

8. Примітки відносно короткі пояснення конкретного місця основного тексту або доповнення до нього, які не містять широкого тлумачення змісту чи форми тексту (що властиво коментарям).

Види приміток:

1)за авторською належністю:

а)авторські (належать автору);

б)видавничі (належать редакторові, перекладачеві, видавцеві, спеціально запрошеному фахівцеві тощо);

2)за місцем розташування:

а)внутрішньотекстові;

б)підрядкові;

в)затекстові;

3)за змістом:

а)смислові пояснення основного тексту чи доповнення до нього;

б)переклад іншомовних слів, словосполучень, речень;

в)визначення термінів;

г)пояснення архаїзмів та діалектизмів;

д)довідки про осіб, події, твори, що згадуються чи маються на увазі в основному тексті;

е)перехресні посилання, що зв’язують дане місце твору з іншими місцями, які містять більш детальні або додаткові відомості про згаданий тут предмет чи особу.

Основні вимоги до приміток:

1)тісний зв’язок із текстом, що пояснюється;

2)доцільність подання;

3)відповідність рівню підготовки читача;

4)фактична точність;

5)лаконічність;

6)раціональність системи і форми приміток;

7)єдність підходу до відбору і висвітлення об’єктів;

8)одноманітність складу, побудови, розташування й оформлення приміток одного виду;

9)прив’язка примітки до першого згадування об’єкта пояснення;

10)точне цитування пояснюваного основного тексту;

11)обов’язковий переклад іншомовних текстів;

12)ясність для читача авторської належності приміток;

13)пояснення системи приміток (у передмові від видавництва);

14)відсутність перехресних посилань у примітках, що відсилають за відповіддю до іншої примітки.

Внутрішньотекстові примітки

Як внутрішньотекстові примітки оформлюються короткі зауваження автора чи редактора до цитат.

Види внутрішньотекстових приміток до цитат:

1)вказівка цитуючого на належність виділень у цитаті не автору;

2)зауваження, що виражають ставлення цитуючого до певного місця цитати;

3)роз’яснення місць цитати, які без цього можуть бути незрозумілими читачеві;

4)розшифрування займенників, коли незрозуміло, яких слів вони стосуються.

Підрядкові примітки

Використовуються тоді, коли: 1)потрібно, щоб читач обов’язково прочитав примітку; 2)є потреба полегшити процес читання (зокрема переклади іншомовних текстів); 3)приміток загалом небагато.

У виданнях класичної літератури та літератури минулих років у підрядкових примітках подають:

1)авторські зауваги;

2)переклади іншомовних слів;

3)принципово важливі видавничі зауваги.

У виданнях сучасної літератури у підрядкових примітках рекомендується подавати:

1)авторські зауваги (крім одно-, двослівних, які подаються як внутрішньотекстові, а також крім дуже великих за обсягом і відносно самостійних за змістом);

2)зауваги редактора, що мають принципове значення для розуміння окремого місця твору;

3)зауваги перекладача – пояснення каламбурів, значення маловідомих термінів і т.д.

Види нумерації підрядкових приміток: 1) посторінкова (коли підрядкових приміток небагато і трапляються вони нечасто); 2) наскрізна (коли підрядкових приміток досить багато і трапляються вони часто).

Затекстові примітки

Використовуються, коли: 1)примітка містить додаткові відомості, що є важливими самі по собі і розраховані на окреме ознайомлення читача з ними (мають самостійне значення); 2)примітки дуже великі за обсягом і їх дуже багато; 3)видання багатоілюстроване.

Затекстові примітки можна розташовувати:

1)по ходу основного тексту, коли:

а)примітки пояснюють переважно фрази чи кілька фраз, а не слова чи словосполучення;

б)приміток до окремих слів чи словосполучень небагато;

в)примітки до окремих слів чи словосполучень мають різний характер;

г)примітки містять пояснення не загального, а глибокого індивідуального характеру;

2)за алфавітом (коли є багато імен, топонімів, назв і т.п., які треба пояснювати).

 

9.Покажчик – один із найважливіших довідково-допоміжних елементів книги. За допомогою нього читач може швидко відшукати потрібний матеріал.

Типи покажчиків: предметний, іменний, географічних назв, назв творів, родів і видів рослин, хронологічний тощо. Іноді ці типи об’єднуються в один комбінований покажчик.

Слово (поняття, назва, ім’я), включене у покажчик, називається рубрикою. Залежно від того, з поясненнями чи без подаються рубрики розрізняють відповідно анотовані та глухі покажчики.

Вимоги до оформлення покажчиків:

1.Однотипність рубрик.

2.Чітко визначений принцип побудови: або за алфавітом (алфавітні покажчики), або за ієрархічною системою (систематичні), або за хронологією (хронологічні), або за номерами сторінок чи об’єктів (нумераційні).

3.Рубрики подаються у називному відмінку.

4.Між рубриками і номерами сторінок, а також після останньої цифри розділові знаки не ставляться.

5.Рубрика, що є відсиланням, пишеться з великої літери.

6.Зустрічні посилання не дозволяються.

7.Слово, що повторюється на початку рубрики, замінюється знаком тире (окрім початкових слів не зв’язаних між собою як рід з видом рубрик).

8.У рубриках, що складаються з двох і більше слів, застосовується інверсія з перестановкою на перше місце ключового слова.

Предметний покажчик

1.Рубрики повинні відповідати темі книжки. Тематично не пов’язані з книгою слова і терміни у покажчик не включаються.

2.Рубрика має відображати основне (родове) поняття, підрубрика – ознаку рубрики, її властивості (видове поняття).

Іменний покажчик

1.Рубрика цього покажчика має такий вигляд:

Прізвище та ініціали (або ім’я і по батькові повністю) номери сторінок.

2.Якщо збігаються прізвища – їх розташовують на алфавітом ініціалів, а якщо й імена – у дужках подають коротку характеристику осіб.

3.Подвійні прізвища подаються в обох формах, але під однією робляться всі записи, а до другої дається внутрішнє відсилання.

4.Коли у тексті трапляються два прізвища однієї особи або прізвище й псевдонім, то поряд з основним іменем у дужках подають усі варіанти, згадувані у книжці, а біля них роблять відсилання до справжнього імені.

5.Частки біля іншомовних прізвищ пишуться після імені; до цієї форми робиться відсилання прізвища з часткою.

Покажчик географічних назв

1.Цей покажчик включає в алфавітному порядку назви творів, які згадуються в даній книжці або збірці творів (тоді зазначаються не тільки сторінки, а й том).

2.Якщо твір не має назви, він включається в алфавітний список за першою буквою першого рядка.

3.Якщо збірка творів включає варіанти чи до неї додається коментар, то у покажчику зазначають також сторінки, на яких подано ці додаткові матеріали.

4.Різновидом покажчика назв є пермутаційний покажчик, у якому в алфавітному порядку наводиться перелік ключових слів, що їх представлено у заголовках відображуваних творів.

Хронологічний покажчик

1.Подається переважно в історичних працях, а також у книжках, присвячених описові життя видатних людей.

2.Покажчики пам’ятних дат теж будуються за хронологічним принципом і обов’язково супроводяться поясненням.

Порядок розташування покажчиків залежить від частоти звернення читача до того чи іншого виду. Якщо покажчики розташовані на початку видання, то в самому кінці подають той, яким читач користуватиметься найчастіше, перед ним – наступний за частотою вживання і т.д. Якщо ж покажчики розташовані на початку книги, то порядок розташування буде зворотним. Проте традиційно іменний покажчик подають перед іншими покажчиками.

 

10. Колонтитул це рядок з назвою рубрики (в журналах і збірниках – це прізвище автора і назва статті), розташований угорі сторінки, над текстом, відділений від тексту лінійкою.

Колонтитули можуть бути постійні (назва книги, автор) чи змінні (назва розділу чи частини). Більш загальну інформацію здебільшого розміщують на лівій сторінці (назва книги), а більш конкретну (заголовок підрозділу) – на правій. За видом оформлення розрізняють закритий та відкритийколонтитули. Закритий колонтитул обмежується з двох боків лінійками чи прикрасами на всю шпальту.

Колонтитули у друкованих виданнях повинні відрізнятися від основного тексту, проте не впадати в око. Їх набирають тією ж гарнітурою, що й основний текст, тільки меншим кеглем або такою ж гарнітурою, як заголовки.

1.Якщо назва не вміщується у рядок колонтитула, то її скорочують за змістом.

2.Якщо нова рубрика починається з середини або кінця сторінки, то на цій сторінці ставлять колонтитул нової рубрики.

3.Якщо на сторінці є кілька однорідних рубрик, то у колонтитул виносять назву останньої рубрики.

4.Колонтитул не ставлять на сторінках, повністю зайнятих не текстом (таблицею, ілюстрацією тощо), а також на спускових шпальтах.

5.Колонтитул набирають видільним шрифтом без крапки вкінці.

Звичайно у рядок колонтитула включається і колонцифра (номер сторінки).

На титульних елементах колонтитули та колонцифри не ставлять.

 

 


ЛІТЕРАТУРА

 

1. Антипов Г.А. и др. Текст как явление культуры. – Новосибирск: Наука, Сиб. отд-ние, 1989. – 197 с.

2. Арнольд И.В. Значение сильной позиции для интерпретации художественного текста // Иностр. языки в школе. – 1978. – № 4.

3. Баранник Д.Х. Текст // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. (співголови), М.П.Зяблюк та ін. – К.: Укр. енцикл., 2000. – С. 627-628.

4. Баранов А.Я., Крейдлин Г.Е. Структура диалогического текста: лексические показатели минимальных диалогов // Вопросы языкознания. – 1992. – № 3. – С.84-93.

5. Бахтин М.М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках (опыт философского анализа) // Литературно-критические статьи / Сост. С.Бочаров и В.Кожинов. – М.: Худож. лит., 1986. – С. 473-500.

6. Бисималиева М.О. О понятиях «текст» и «дискурс» // Филологические науки. – 1999. – № 2. – С. 78-85.

7. Валгина Н.С. Теория текста: Учебное пособие. – М.: Логос, 2004. – 280с.

8. Вартанов Г.І. Засоби масової інформації. Короткий словник термінів і понять / За ред. проф. А. А. Чічановського. – К.: Грамота, 2005. – 64 с.

9. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981. – 135 с.

10. Григораш Д. Журналістика в термінах і виразах. – Львів: Вища школа, 1974. – 135 с.

11. Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1989. – 312 с.

12. Добкин С. Редактору и автору об оформлении книги. – М.: Книга, 1971. – 272 с.

13. Єщенко Т.А. Лінгвістичний аналіз тексту. Модульний курс: Навчальний посібник. – Донецьк: ДІСО, 2009. – 336 с.

14. Іванов В.Ф. Техніка оформлення газети: Курс лекцій. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 222 с.

15. Іванченко Р.Г. Літературне редагування. – 4-те вид. – К.: Вища школа, 1983. – 430 с.

16. Капелюшний А.О. Стилістика. Редагування журналістських текстів: практичні заняття – Л.: ПАІС, 2003. – 544 с.

17. Капелюшний А.О. Стилістика й редагування: Практичний словник-довідник журналіста. – Львів: ПАІС, 2002. – 576 с.

18. Кибрик А.А. Когнитивные исследования по дискурсу // Вопросы языкознания. – 1994. – № 5. – С. 126-139.

19. Коваль А.П. Композиція та архітектоніка публіцистичного тексту // Особливості мови і стилю ЗМІ. – К., 1983. – С. 5-18.

20. Коваль А.П. Науковий стиль сучасної української літературної мови. Структура наукового тексту. – К.: Вид-во Київського університету, 1970. – 307 с.

21. Крайнікова Т.С. Коректура. – К.: Наша наука і культура, 2005. – 248 с.

22. Кухаренко В.А. Интерпретация текста. – М.: Просвещение, 1988. – 192 с.

23. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.

24. Майданова Л. Структура и композиция газетного текста (средства выразительного письма). – Красноярск: Наука, 1987. – 127 с.

25. Мацько Л.І. та ін. Стилістика української мови: Підручник / Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко, О. М. Мацько; За ред. Л. І. Мацько. – К.: Вища шк., 2003. – 462 с.

26. Мельник Г.С., Тепляшина А.Н. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Питер, 2004. – 272 с.

27. Мильчин А.Э. Издательский словарь-справочник. – М.: Юристъ, 1998. – 472 с.

28. Мойсієнко А.К. Текст як аперцепційна система // Мовознавство. – 1996. – № 1. – С.20-25.

29. Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. Нариси про текст. Теоретичні питання комунікацій і тексту. – К.: Редакційно-видавничий центр «Київський університет», 1998. – 182 с.

30. Різун В.В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.

31. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність. [На матеріалах сучасної газетної публіцистики]: Монографія / За ред. В.В.Різуна. – К., 2002. – 392 с.

32. Серажим К. Структура публіцистичного тексту: загальні підходи до текстологічного аналізу // Наукові записки Інституту журналістики. – 2000. – Т. 1. – С. 103-104.

33. Серажим К.С. Текстологія: елементи тексту й апарат видання / За ред. В. В. Різуна. – К.: РВЦ «Київський університет», 1998. – 72 с.

34. Серажим К. Текст як комунікаційне вираження дискурсу // Вісник ЗДУ. – 2001. – № 2. – С. 109-115.

35. Солганик Г.Я. Стилистика текста: Уч. пос. – М.: Флинта: Наука, 2001. – 256 с.

36. Справочная книга редактора и корректора. Редакционно-техническое оформление издания / Сост. и общ. ред. А. Э. Мильчина. – М.: Книга, 1985. – 576 с.

37. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – 2-ге вид., стереотипне. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 560 с.

38. Українська мова: Енциклопедія. – К.: Вид-во УЕ ім. М. П. Бажана, 2000. – 657 с.

39. Храпченко М.Б. Текст и его свойства // Вопросы языкознания, 1985. – №2. – С. 3-9.

40. Черняховская Л.А. Смысловая структура текста и ее единицы // Вопросы языкознания. – 1983. – № 6. – С.108-117.

41. Шевченко В.Е. Художньо-технічне редагування: Тексти лекцій для студентів відділення «Видавнича справа та редагування». – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2005. – 254 с.

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2017-02-11; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 447 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Что разум человека может постигнуть и во что он может поверить, того он способен достичь © Наполеон Хилл
==> читать все изречения...

976 - | 886 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.013 с.