І Іроте, як відомо, розчарування соціалістичними поглядами не привело до відмови від політики — І. Франко став одним із засновників УНДП. д.
Не згасав геній Франка і як митця. Його збірки поезій та романи, драми здобули світове визнання. У 1916 р. Франко був висунутий на здобуття Нобелівської премії, але смерть викреслила його зі списків претендентів на цю високу міжнародну нагороду.
Наприкінці 90-х років XIX ст. у середовищі радикалів сформувалося декілька течій. На партійній конференції у Львові в 1899 р партія розділилася. Ліве соціалістичне крило на чолі з М. Ганкевичем, С. Вітиком, В. Охрімовичем утворило Українську соціалдемократичну партію (УСДП). яка стояла на соціалістичних позиціях. УСДП організовувала страйки, захищала українських робітників від полонізації, проводила культурно-освітню роботу. Головним засобом утілення своїх програмних засад партія вважала парламентську роботу. Тому вона домагалася здійснення виборчої реформи, яка б поставила всі стани і суспільно-політичні сили в рівні умови. Брала участь у парламентських виборах.
У грудні 1899 р. у Львові за ініціативою М. Грушевського, І. Франка та інших членів РУРП було засновано Українську національно-демократичну партію (УНД11). У ній об'єдналися праве (національне) крило РУРП та переважна більшість народовців. УНДП посіла провідне місце в українському політичному русі. Вона об'єднала українських інтелігентів, духівництво, міщан і селянство. Першочерговим завданням партія вважала здобуття автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Стратегічною метою вона мала здобуття Україною соборності й незалежності. Щоб досягнути цього, партія обрала тактику щоденного виборювання прав українців у парламенті та адміністративних установах. У національно-по.літпчне русло вона спрямовувала й страйковий рух. Партії Західної України, сформувавшись в умовах протистояння української та польської громад Галичини, не вважали національні питання другорядними, які, мовляв, лише відвертають увагу справжніх революціонерів, соціалістів, демократів від здійснення задумів, шо принесуть визволення «усьому людству». Вони наголошували, що поки існують нації, питання української національної культури, самосвідомості, державності є обов'язковими складовими політичної боротьби. До речі, такі погляди спонукали їх підкреслювати навіть у своїх назвах, що вони українські партії.
Тому програма РУРП у 1895 р. була доповнена окремим пунктом про те, що втілення в життя соціалістичних ідеалів можливе лише за повної політичної самостійності народу України.
УСДП також поділяла самостійницькі погляди українських партій, борячись із полонізацією українських робітників, домагаючись відкриття українського університету.
На твердих самостійницьких позиціях стояла УНДП. Від часу її створення в 1899 р. керівний орган партії — Народний комітет — виступив із закликами до українців боротися за незалежну і соборну Україну.
Після поразки 1859 р. у франко-ітаю-австрійській війні австрійський імператор змушений був 1860 р скликати парламент у Відні, а кожна провінція отримала власний крайовий сейм. У зв'язку з тим. що в Галичині провідну роль у суспільно-політичному жигті посіли поляки, на яких, як на католиків, вирішив опертися Відень, вони зуміли і відтіснити українців на другорядні ролі. Це позначилося й на участі українців у галицькому сеймі та австрійському парламенті. Хоча українці становили половину населення Галичини, від 1861 р. і до розпаду Австрійської імперії на долю українців припадало не більше третини депутатів. Так було, наприклад, 1861 р., коли українці із 150 місць здобули всього 49, та 1914 р. — відповідно з 228 — 66 депутатських місць. У інші роки частка українських депутатів у галицькому сеймі, як правило, не перевищувата 15 %. Цього було недостатньо, щоб захищати інтереси українства.
У палаті депутатів віденського парламенту українці в кращі роки мали щонайбільше 25 % місць, закріплених за Галичиною (найбільшого успіху було досягнуто 1907 р.: 27 із 106 місць). Справа не в тому, що народ не бажав мати своїх представників. Цьому перешкоджала система виборів, що надавала перевагу польським шляхтичам, які були соціальною верхівкою і в східній (українській) частині Галичини. Якщо для одного депутата від поміщиків було достатньо 52 голоси, то за одного депутата від селян мали проголосувати 8764 виборці Польським кандидатам у депутати активно сприяли й польські адміністратори, які від часів А. Голуховського прийшли на зміну австрійським.
57. СТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У НАДДНІПРЯНЩИНІ НАПРИКІНЦІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ. М.ГРУШЕВСЬКИЙ. Кінець XIX - початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель.Украінський національний рух набирає політичного характеру В Україні починають утворюватися перші національно-політичні ііартії.Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрїєвським, Л. Машєвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900-1903 рр. була брошура М Міхновського "Самостійна Україна" М Міхновський. у свій час член братства "тарасівців", діяльний учасник українського визвольного руху, адвокат за професією, був одним з ідейних натхненників РУП на початку її існування. Цей видатний політичний діяч України перший на Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України "від Карпат аж по Кавказ". Основою української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.
1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію-Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ "10 заповідей" проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло "Україна для українців". 1903 р. з РУП вийшло іде одне угруповання, очолене Б. Ярошевським Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, гак і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали Наприкінці 1904 — на початку 1905 р після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація — Українська соціаі-демократична спілка (скорочена назва "Спілка") на чолі зі студентами М Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським Спілка була досить чисельною для того часу (близько 6 тис. членів) Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала Земельне питання пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної Всенародної конституційної Ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секшї.На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами 6. Лотоцьким, С. Чикаленком та ін. Згодом від неї відкололась Українська радикальна партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії — нечисельні за складом. За своїми основними програмними положеннями були близькими до російського "Союзу визволення" (зародка майбутньої кадетської партії), обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Уже наступного року УРН та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП) 1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). її провідники - Д. Антонович, В Винниченко, С. Петлюра М. Порш
УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р Спілка розпалася Керівники ж УСДРП С.Петлюра і В Садовський стази шукати союзника в новоорганізованому у 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) - Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП - М Грушевський, С Єфремов, Д Дорошенко — обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за "українську справу".Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум (Мартов); партію соціалістів-революціонерів (есерів), конституційних демократів (кадетів), "Союз 17 жовтня" ("Октябристів"), Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський "Бунд" ("Союз").Михайло Грушевський (17.09.1866 за ст. ст. — 25.11.1934), найвидатніший український історик, академік, визначний суспільно-політичний діяч, перший президент незалежної України Народився в українському місті Холмі (нині — у складі Польщі) в родині вчителя Дитячі роки минали спершу в Ставрополі, згодом — у Владикавказі та Тбілісі (Тифліс). Незважаючи на відірваність від рідного краю, батьки Михайла прищепили синові почуття любові до українського народу Як писав М Грушевський в «Автобіографії», «під впливом оповідань батька шо заховав тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малюватася тому в ореолі далекої "вітчизни", і контрастом чужоплемінної й чужомовної чужини». Історією юнак захопився ще під час навчання в Тифліській гімназії. Тут він багато читав, познайомився з творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Метлинського, А. Скальковського та інших відомих дослідників минулого. Велику роль у визначенні податьшої творчої долі Грушевського відіграв журнал «Киевская старина», який він називав своєю справжньою школою. Бажання глибше осягнули історію українського народу привело Михайла до Київського університету. Проте юнака, що мріяв про справжню науку, спіткало перше розчарування — адже історії в навчальному закладі приділялося надто мало уваги. Тож обдарований юнак поповнював свої знання самотужки Щоправда, мав він неабиякого вчителя: свої перші кроки в науці Грушевський здійснював під керівництвом найавторитетнішого тогочасного ученого-історика професора Володимира Антоновича. По закінченні в 1890 р. унтверситету Михайлові Грушевському запропонувати місце стипендіата кафедри російської історії Протягом чотирьох років він готував магістерську дисертацію «Барське староство», яку успішно захистив у травні 1894 р. У 1894 р. за рекомендацією професора В Антоновича Грушевський переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії Відтоді протягом 19 років (до 1914 р.) діяльність М Грушевського була пов'язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини Справою життя Грушевського як історика було створення фундаментальної «Історії України-Руси», де історія батьківщини викладалася з найдавніших часів до 1659 р. Передчасна смерть не дала змоги довести цю справу до кінця, хоча у своїх численних книгах та статтях (понад 3 тис), а насамперед в «Ілюстрованій історії України», вчений висвітлив чимало проблем української історії аж до сучасних йому подій. Перший (з 10) том «Історії України-Руси» вийшов у Львові 1898 р. та був приурочений до святкування 100-річчя українського національного відродження (від часу появи «Енеїди» Івана Котляревського).
Другим важливим напрямом його діяльності в той період була робота в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке М. Грушевський очолив у 1897 р, одночасно залишаючись головою історико-філософського відділу та археографічної комісії Завдяки старанням ученого значно збільшилися фонди бібліотеки, почала випускати книжки друкарня товариства, було створено музей тощо. Наукове товариство ім. Т. Шевченка започаткувало видання «Записок Наукового товариства» за редакцією Грушевського На сторінках 116 томів цього видання друкуватися майже всі тогочасні історики, літературознавиСфольклорнстн, мовознавці, громадські діячі. Одночасно за редакцією вченого регулярно виходили томи «Джерел до історії України-Руси», «Українського архіву», «Історико-філологїчних збірників», «Літературно-наукового вісника» тощо, які відіграли важливу роль у подальшому розгортанні історичних та філологічних досліджень, художньої літератури.
Діяльність Михайла Грушевського є напрочуд багатовимірною. Енциклопедичні знання, здатність глибоко аналізувати суспільні процеси дали змоту Грушевському виявили себе в кількох наукових царинах: археографії, фольклористиці, літературі й літературознавстві, та насамперед він — видатний історик світового рівня Його перу належить ^£/
найгрунтовніше дослідження з минулого нашого народу «Історія України-Руси» — і, власне, він є творцем концепції українського історичного процесу. Виняткова роль Михайла Грушевського як організатора української науки. Протягом багатьох років він очолював Наукове товариство ім. Шевченка, що його поціновують як першу національну академію наук.
Та не лише наукова й організаторська діяльність визначала Грушевського в громадському житті України кінця XIX — початку XX ст. Видатний учений провадив і безпосередню політичну діяльність В роки революції 1905—1907 рр він заснував у Петербурзі журнал «Украинский вестник», що став органом Української громади в Думі (1906 р.). У 1908 р., продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним з ініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. У цей період Грушевський видав низку публікацій щодо українського питання — «З біжучої хвилі» (1906р.), «Визволення Росії і українське питання» (1907 р.), «Наша політика» (1911 р.). Перша світова війна застала Грушевського в Галичині. В роки українських визвольних змагань він став чільним діячем Центральної Ради, президентом УНР (1917—1918).
58. УКРАЇНА В ПЕРІОД ПЕРШОЇ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 РР. Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі й одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної демонстрації робітників у столиці викликав обурення трудящих усієї країни.
Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона була відзначена тими ж самими рисами, що й революція в цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій буржуазно-демократичній революції боровся і проти національного гноблення.
Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізькою басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях. У січні— березні страйковий рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь 170 тис. робітників
Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. Услід за робітниками на боротьбу піднялося селянство. Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб..
Уперше бере участь у революційних подіях надійна опора царизму— армія. 14—25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на новому кораблі-панцернику «Потьомкін». У листопаді повстали матроси крейсера «Очаків» Чорноморського флоту, яких очолював лейтенант П. Шмідт. 18 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.
До революційних подій поступово залучалася інтелігенція, її українські представники заснували культурно-освітні організації «Просвіти», які займалися створенням бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, виданням газет та книг, проведенням літературних та музичних вечорів, лекцій тощо. У багатьох школах вчителі переходили на викладання українською мовою. В Київському. Харківському та Одеському університетах було запроваджено курс української літератури. З'явилася україномовна преса: першою українською газетою був «Хлібороб» — видання В. Шемета в Лубнах.. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент — Державну Думу з законодавчими правами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьома напрямами: —ліворадикальні — РУП, РСДРП, УСДРП, Українська партія соціалісгів-революціонерів (УПС'Р), Українська соціалістична партія (УСП), Український соціал-демократичний союз — «Спілка», Бунд, Поалей Ціон та ін., які сприйняли маніфест як маневр царизму і закликали продовжувати боротьбу до повної перемоги над самодержавством;
—ліберальні — Конституційно-демократична партія, УДП, «Союз 17 Жовтня» (октябристи), Українська радикальна партія (УРП), Народна українська партія (НУП) та ін.. які сподівались, що реалізація маніфесту дасть конституцію, парламент, демократичний устрій суспільства;
—реакційно-консерватнвні, поміщицько-монархічні («Союз російського народу». «Союз земельних власників», «Російська монархічна партія» та ін.), які захищали класові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули скасувати перші завоювання революції, вважаючи її порушенням законності. Після виходу Маніфесту боротьба набрала особливо гострих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 — інтелігенції, 24 — поміщиків, 8 — робітників. 1 — священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І Шраг Революція 1905—1907 рр. сколихнула країну, але не принесла трудящим ні соціального, ні національного визволення. Головне досягнення — запровадження парламентаризму — виявилося ефемерним. Визвольний рух відступив, щоб готувати нові загони борців.
Трудящі України у ході боротьби домагалися демократичного вирішення національного питання, скликання Установчих зборів представників усіх національностей Росії, протестували проти великодержавної шовіністичної політики царизму і буржуазії, проти чорносотенних погромів. Вони активно відстоювали національні права українського
народу, вимагати скасування всіх обмежень стосовно української мови й культури.
Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної думи. Незважаючи нате, що революцію 1905—1907 рр. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив усі верстви населення.
Революція 1905—1907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями
59. СТОЛ ИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА, ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ. Придушивши революцію 1905-1907 РР., царський уряд зрозумів, що одними репресіями зняти соціальну напругу в суспільстві неможливо. Однією з головних причин революції було аграрне питання, вирішити яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін, У листопаді 1906р. він підготував указ, який був затверджений царем і став законом 14 червня 1910р. У ньому містились основні положення реформи.
При розробці реформи П. Столипін виходив з положення, що ліквідація поміщицького землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, аз часом знову постане проблема малоземельності Він запропонував реформувати сільське господарство шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі повинні були слати опорою царського режиму і одночасно виробниками додаткового товарного хліба. Так, напередодні реформгг в Україні поміщикам належало 63,9 млн. десятин землі, селянам — 96,4 млн. десятин. Перерозподіл поміщицької землі при такому співвідношенні радикально ситуацію не змінив би. Столипінська аграрна реформа передбачала: — руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподаре.м земельної ділянки, яка йому належить; — надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; — переселення селян у малоземельні райони Сибіру. Північного Кавказу, Середньої Азії. Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість об'єднати свої ділянки в один так званий відруб і або запишатися на старому помешканні, або виселитися на хутір» побудований на власній землі У ггроведенні реформ Столипін зустрів сильний опір як з боку правих, не зацікавлених у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів, більшовиків), які в розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальної напруги на селі. Селяни, побоюючись розорення, теж опирались реформі. В Україні реформи просувались найбільш успішно Протягом 1907-1915 рр. в індивідуальну власність землю на Правобережжі закріпили 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів (14% селянських дворів). Ці показники були набагато вищі порівняно з європейською Росією, де з общини вийшло 24 % господарств, а на хутори — 10,3 %. У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського земельного банку, який протягом 1906-1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Столипінська реформа зггачно збільшила масштаби переселення на Схід (Сибір. Казахстан, Північний Кавказ, Далекий Схід) з українських земель. Протягом 1906-1912 рр. переселилося близько 1 млн осіб, але майже чверть їх повернулась. Незважаючи налакі успіхи, Столипінська реформа не внконага головного свого завдання: вона не створила опори царському режиму, не ліквідувала соціальної напруги на селі, а ще більше її загострила. До конфлікту селянин — поміщик додався конфлікт між заможним і бідним селянином. Чисто економічні наслідки реформи були вражаючими: збільшилось виробництво товарного хліба, місто за рахунок розорення частини селян поповнилось дешевою робочою силою, були освоєні нові території на Сході. З 1910 р. по 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн. десятин. У1913 р. було досягнуто
найбільшого валового збору зернових: 1200 млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках. Частка України в експорті Російської імперії становила 25 %, а щодо вивозу зернових — ще більше: понад 40 %, або 250-300 млн пудів щорічно Завершити свої реформи П. Столипіну не вдалося. 1 вересня 1911 р, він був застрелений у Києві в оперному театрі. Поховано П. Столипіна на території Києво-Печерської лаври.
60. У КРАЇНА В ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. Революція 1905—1907 років вплинула на життя тогочасного суспільства однак вона не змінила основного напрямку його розвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Найбільш негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» та практично всі основні українські періодичні видання були ліквідовані. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «К іуб русеких нащюналистов». заснований у Києві в 1908 році.
Широкого розголосу набула «справа Бей.тіса» — судовий процес, організований у Києві в 1913 року над євреєм, який звинувачувався у ритуальному вбивстві православної дитини. Преса здійняла антисемітську кампанію. Проте на захист Бейліса виступила демократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса.
Після поразки Революції 1905- 1907 років український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадасіься Українська радикально-демократична марин. Разом із тим частина діячів ч- країні.ко'і соиіал-демократичної робітничої партій зокрема Симон Петлюра. На іївськнй. беруть участь у створенні міжпартійного політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були Михайло Грушевський. С ері ій і фремов. Володимир Винниченко. Єві сі і Чикаленко, Луп про Дорошенко. Людмила С тарииька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш реакційна за своїм складом третя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах. У [913 році, коли була скликана четверта Дума. ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи знову заблокувала ці питання. Розселення українців Російської імперії на 1897 рік.
Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 році уряд заборонив святкування дня народження Гараса Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні! 914 року вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами.
Активну роботу проводили соціал-демократи по підготовці до відзначення і Гравця. Вони розповсюдили прокламацію ЦК РСДРП. Київська, Харківська. Катеринославська. І Іолтавська і Миколаївська партійні організації випустили листівки з закликом відзначити І І рання політичним страйком. У день 1 і равня 1914 року в Україні відбулося 85 політичних страйків з більш як 30 тис учасників. Найбільше страйків сталося в Харківській і Київській губерніях. Таким чином, напередодні Першої світової війни в Україні назрівала революційна ситуація. Протягом першої половини І"!! року Україні сталося понад 300 страйків, в числі яких понад 70% було політичними. У страйках взяли участь близько 95 тис. чоловік.
Усього за період нового революційного піднесення (1910 — перша половина 191 1 року) в Україні відбулося 978 страйків з числом учасників близько 330 тис. чол. Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес припинив початок Першої світової війни.
Одним з найхарактерніших проявів життя в 1 а,німині було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 році Східна І аличина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тисяч селян. Основними вимогами страйкарів були підвищення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян г робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське.
Територія України, шо на 1914 рік входила до складу Увстро-Угорщини (!а\і іна Україна)
Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку XX столі \ гя набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 18" року, криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Ундрія Поіоцьк українським студентом у році та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Копка у |9|0 році. Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому сеймі. У лютому И) І року завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького був укладений гюльсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць у галицькому сеймі і повноправне представництво у різних сеймових комісіях. Поляки зобов'язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.
