Правління Ярослава Мудрого 4 страница

Козацька Рада, що відбулася у Білій Церкві, обрала Юрія Хмельницького гетьманом, а Виговський, змирившись з цим, добровільно передав йому гетьманські клейноди,

38. ГЕТЬМАНЩИНА В ПЕРІОД ГЕТЬМАНУВАННЯ ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО (1659-1663 РР.). Хмельницький Юрій Богданович (прибл. 1641 — після 1681) ~ гетьман України в 1657 р. та в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 року він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 року під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни».

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького.

Реальними ж причинами — погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'якшити соціальне напруження, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи старшини, що стояла за його спиною. Найближчими

радниками гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою.

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Отже, до шантажу вдалася не українська сторона, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 року, фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за українські землі. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Шереметьєвим. Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 року було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язувався надавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком Слободишенського трактату став початок територіального розколу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територішіьного розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир

39. ЧОРНА РАДА 1663 Р., ГЕТЬМАНИ І. БРЮХОВЕЦЬКИЙ ТА П.ТЕТЕРЯ. Чорнарада — загальна козацька рада, —збиралася для вирішення стратегічних питань, коли між старшинами не було одностайності. Найбільш відома чорна рада, за негативними наслідками, яка відбулася 17-18 (27-28 червня) 1663 року на околицях Ніжина.

Рада була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у чорній раді взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани — «чернь», які також мали право голосу.

ПередумовиПіспя зречення в січні 1663 року Юрія Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в українській історії носить назву «Руїна». Україна фактично розпалася на дві частини —Правобережну і Лівобережну. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережна Україна знаходилась під контролем Московської держави.На початку 1663 року за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко і запорозький отаман Іван Брюховецький. Кандидатури Сомка і Золотаренка підтримували північні полки Лівобережної України і різні групи козацької старшини.ЯаслідкиКошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Якима Сомка і Василя Золотаренка за наказом Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року страчено у Борзні.

І.Брюховеиький народження та походження І.М.Брюховецького невідомі. Відомо, що він був старшим слугою у Богдана Хмельницького. Після його смерті зоставався він коло Юрия і жив при ньому у Київі тоді, коли Виговськшї випровадив Юрася туди учитись до Академії. Коли Юрий задумав зробитись Гетьманом і шукав підмоги у Запорожців, він послав на Запорожжя І.Брюховецького. Проте, після обрання Ю.Хмельницької о, І.Брюховецький додому не поверунвся, а залишився на Запоріжжі.

Коли розпочалася боротьба за лівобережне гетьманство між Золотаренко та Сомко, І.Брюховецький прибув у табір до князя Ромодановського де підступно отримав згоду на підтримку своєї кандидатури на гетьманство, На 17 червня 1663 року у Ніжині зібралася «чорна рада», яка скінчилася бійкою. Запорожці і поспільство на руках винесли Брюховецького і доручили гетьманські клейноди. Князь Великогагин (російський посол) ствердив його на Гетьмана і звелів заарештувати Сомка, Золотаренка та кілька старшин з їх партії. Через кілька місяців Брюховецький стратив Золотаренка, Сомка і Сіліча, а інших їхніх прихильників послав у кайданах у Москву, звідкиїх заслано аж у Сібір. Це були перші українські засланці.

Перші три роки свого гетьманування І.Брюховецький постійно воював із ЮХмельницьким, а далі із Тетерею та Поляками. Внутрішнє становище його було непевним. Стара старшина, завдяки боротьбі з якою він став гетьманом, була розбита. Але нова старшина - ставленики нового гетьмана - була не кращою, а іноді й гіршою за стару. Щоби зміцнити позиції І.Брюховецький вирушив у подорож до Москви (він став першим гетьманом, який особисто поїхав вітати царя). У Москві йому був влаштований гарний прийом, він одружився доньці боярина і князя Дмитра Долгорукова, отримав боярський титул. Щоби здобути більшої підтримки царя він пішов і на значні поступки у питаннях взаємовідносин України з Росією. Так, московські воєводи із ратниками з'явилися у містах Київі, Чернигові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверську, Кременчуці, Кодаці і Острі, навіть на Запорожжі. На ці загони покладалися обов'язки збірати усю подать грішми з міщан та з селян, та з «кабаків» (шинків), шо мали позаводити скрізь на Україні, і щоб віддавали усі ті гроші просто у царську казну. Проте, титул боярина не допоміг йому зміцнитися. Невдоволення в Україні зростало, а московський уряд не сильно переймався його проблемами. Навіть при укладанні Андрусівського перемир'я 1667 року російська сторона не радилася з українською старшиною при переділі українських земель.

Користуючись обуренням Андрусівськими угодами, на потайній раді у Гадячі, на Новий год у 1668 році, І.Брюховецький ініціював розгляд питання про розрив з Москвою. Щоби повернути народну прихильність старшина мала сама встати на чолі народного повстання. Незабаром повстання поширилося, багато воєводів і ратників було вбито, а ті, що лишилися, мусіли як найшвидче тікати у Московщину. Московський уряд вислав своє військо під проводом князя Ромодановського проти Гетьмана. Брюховецький із своїм невеличким найнятим військом та Запорожцями вийшов з Гадяча на початку травня, і зупинився коло села Диканьки. Скоро туди ж надійшов і Правобічний Гетьман Петро Дорошенко, який був обраний після П.Тетері у 1665 році. Дорошенко послав до Брюховецького, щоб він прийшов до нього у табір. По прибуття у Дорошенків табір, охорона Брюховецького зрадила його і забила насмерть. Дорошенка проголосили Гетьманом Українським по обидва боки Дніпра. Почувши про його смерть, Ромодановський, не дожидаючи, поки нападе на нього Дорошенко, повернув за межі України. За наказом П.Дорошенка І.Брюховецького поховано у Гадячі з гетьманськими почестями.

Павел Иванович Тетеря (Моржковский,? — 1667) —украинский гетман. Участник восстания Богдана Хмельшщкого, позднее на службе у польского короля. БиографияО происхождении Павла Тетери не сохранилось достоверньїх сведений. Он бил зятем Юрия Хмельницкого и любимцем Богдана Хмельницкого. До 1647 года занимал должность регента (правителя) канцелярии городского суда во Владимире-Вольшском, а затем состоял на службе у брацлавского кастеляна Г. Стемпковского.

Когда вспихнуло восстание Хмельницкого, в 1648 году, Тетеря присоединился к казакам и занял должность переяславского полковника,

В 1652 году Тетеря вместе с судьей Самуилом Богдановичем писал договорние статьи о соединении Малороссии с Россией, позднее бьіл послан с судьбй

Гонсевским в Москву для представлення договорньїх статей царю Алексею Михайловичу.

По смерти Богдана Хмельницкого, в 1657 году, Тетеря перешел на сторону Польши и сделан бьш заднепровским наказним гетманом. В 1662 году, когда Юрий Хмельницкий, изменивший России, бьш разбит князем Григорием Ромодановским и бежал, Павел Тетеря бьіл одним из пяти полковников, самовольно присвоивших себе звание гетмана.

В начале 1663 года Тетеря и Петр Дорошенко вместе с польскими войсками вторгайсь в Левобережную Украйну и осадили Глухов, но вннужденьї бьіли отступить перед русскими войсками.

Тетеря удалился в Польщу, затем в Молдавию. После пятилетней борьбьі с гетманом Брюховецким, в 1667 году Павел Тетеря бьш схвачен и казнен.

40. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII - XVIII СТ. КОШОВИЙ ОТАМАН І.СІРКО Протягом другої половини XVII ст. Запорізька Січ хоча і входила до складу Гетьманщини, але прагнула повернути собі провідну роль у житті України. При цьому запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік відвертих ворогів Української держави, позбавляючи гетьманів підтримки або навіть виступаючи проти них у вирішальні моменти. Це яскраво видно на прикладі одного з найвизначніших кошових отаманів — Івана СіркаУ період з 1652 по 1709рр. Запорізька Січ знаходилась у гирлі річки Чортомлик. В історичній науці її називають Чортомлицькою.Багаторічним кошовим отаманом Січі в цей період був Іван Сірко. На політичну арену він вийшов навесні 1645 р., коли разом з Б. Хмельницьким подався до Франції для переговорів про участь козаків у Тридцятилітній війні на боці Франції.Під час визвольної війни ім'я Сірка не набуло такої популярності, як ім'я Богуна чи Кривоноса. Та все ж у 1654 р. він уже був першим полковником, тобто заступником Хмельницького. Проте підписання Переяславської угоди було вороже сприйняте І. Сірком. Він склав повноваження і виїхав на Січ. На політичній арені з'явився знову, коли серед козацтва поширились опозиційні настрої щодо пропольської політики І. Виговського. Він очолив збройний виступ проти гетьмана. За це від московського царя отримав винагороду — «двісті золотих та на триста рублів соболів». І. Сірко зі своїми козаками примусив Виговського зректися ^лави і зробив усе можливе, щоб вона потрапила до рук Ю. Хмельницького. 1660 р., вже за часів гетьманування Брюховецького, Сірко став кошовим отаманом Запорізького козацтва. Він зосередився на боротьбі з татарами, здійснивши вдалий похід на Перекоп (1663 р.). У цей час в Україні розгорілась боротьба за гетьманську булаву між Брюховецьким, якого підтримували московити, і Тетерею, що спирався на поляків. Сірко втрутився в цю боротьбу на боці Брюховецького. Це сприяло перемозі останнього, але Україні від цього не стало легше. Потім він знову розпочав боротьбу з татарами. 1667р. І. Сірко здійснив настільки вдалий похід, що біля Перекопу' розбив самого хана і дійшов аж до Кафи (Феодосії). Тут у долі Сірка відбувся новий поворот. Він несподівано залишив Січ і став полковником міста Змієва (нині Харківська обл.). Адміністратора з нього не вийшло. Його обурила політика московитів щодо Слобідської України і він очолив на чолі антимосковське повстання. Здобувши кілька перемог, але не отримавши підтримки ні з боку гетьмана, ні з боку кошового, знову опинився на Січі В цей час тут було обрано гетьманом Петра Суховія Спираючись на підтримку татар та турків, він намагався встановити свою владу в Україні. Проте ні Дорошенко, ні Многогрішний не бажали віддавати йому владу. В цю ситуацію втрутився І. Сірко, який розгромив як татар, так і Суховія. Але вже через деякий час він підтримав його в боротьбі проти Дорошенка.

1670 р. Сірко здійснив похід на Очаків, турецьку твердиню на узбережжі Чорного моря, захопив його і зруйнував.

1672р. після усунення і заслання до Сибіру Многогрішного І. Сірко вирішив поборотися за гетьманську булаву. На заваді його планам стали Дорошенко і Самойлович. У цій боротьбі Сірко зазнав поразки. Полтавський полковник Жученко захопив Сірка в полон і передав московському царю. Сірка засудили і відправили до Сибіру. Однак 1672 р. на Україну рушило 300-тисяч-не турецьке військо, а також кримська орда.

Виявилось, що полководця, який зміг би протистояти навалі, не було. І тоді, на прохання польського короля, І. Сірка звільнили. У червні 1673 р. Сірко вже знову на Січі. Зібравши козаків, він штурмом взяв Аслам, потім Очаків, а також захопив великий загін ординців. Після цих перемог Сірка знову обирають кошовим отаманом. Розгніваний султан Мухамед IV вирішив помститися козакам. Взимку 1675 р. турецько-татарське військо несподівано рушило на Січ. Але, навіть вдершись на Січ, воно не змогло здолати козаків і було вщент розбите.

Влітку 1675 р. І. Сірко здійснив похід у відповідь. Дійшов до Бахчисарая і біля Перекопу знищив ханське військо.

Перемога Сірка на Січі і під Перекопом надзвичайно розгнівала султана Він зібрав нове військо і, переконаний у перемозі, надіслав отаману листа з погрозами і пропозицією здатись. Відповідь, що її написали козаки султану, увійшла в історію як «Лист запорізьких козаків турецькому султану». А похід турецьких військ, організований в 1679 р., так і не відбувся. Побачивши козаків, турецьке військо повернуло у Крим. 1680 р Іван Сірко помер на власній пасіці, поблизу села Грушівки.

Кошовий отаман Іван Сірко.Житгя і діяльність Івана Сірка нерозривно пов'язана з першими трьома десятиріччями існування Чортомлицької Січі. Понад 15 разів січовики обирали його кошовим отаманом. І навіть тоді, коли Іван Сірко не займав цю важливу посаду, він залишався неформальним лідером і користувався безсперечним авторитетом, і не лише на Запорожжі. В усій Україні -Лівобережній, Правобережній, Слобожанщині - в 50-70-і рр. XVII ст. не було більш популярної людини, аніж Іван Сірко. Загальне визнання і безмежну вдячність сучасників викликала очолювана Іваном Сірко героїчна боротьба козацтва проти турецько- татарських агресорів. Іван Сірко вважав головною метою кожного походу рятування полонених, звільнення невольників, що маялися в тяжкому рабстві в султанській Турцїі та Кримському ханстві. В цьому полягав людяний характер діяльності запорізького лицаря. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність та відвага з'єднувалися в ньому з безмежною відданістю справі народу.

Іван Сірко був відомий в Європі та Азії, про нього писали в Польщі, Німеччині, Швейцарії та інших країнах, за його діями в боротьбі проти турецького й татарського нашестя пильно стежили скрізь. Сірко перебував у переписні та був особисто знайомий з багатьма титулованими й сановними особами-царями, королями, ханами, гетьманами, полководцями.

На чолі з Сірко запорожці проводили постійну розвідку в степах та низов'ях Дніпра, улаштовували засідки біля переправ та вздовж шляхів, несли караул на "морських розливах", розгромлювали орди, що поверталися з Криму із полоненими та здобиччю. Він провів біля ста великих й малих походів — у Крим, на ханські володіння та ногайські улуси, давав відсіч ординцям, що втручалися на територію України, намагався завадити грабіжницьким нападам.

Це були походи у різних напрямках: на Крим, Очаков, Аккерман, Бендери, на володіння буджацьких орд, на Чорний та Кучманськнй шлях. Ходили на човнах по Дніпру, на чайках - по морю, на конях - степом. Розміщувалися звичаєво табором, були у козаків і гармати.

Цілком віддаючи себе боротьбі проти Кримського ханства та Турції, справі захисту України від ворожого нашестя, Сірко інколи випускав з поля зору проблеми загальноукраїнського масштабу. Його політичний світогляд був дещо обмеженим. Так, зокрема, він недооцінював діяльність гетьманів щодо становлення української держави, та мимоволі порушував їхні плани. Не прийнявши у 1654 р. разом з Запорізькою Січчю присяги на вірність царю. Сірко інколи підтримував старшину саме промосковської орієнтації.

Іван Сірко (1605 (1610)—1680)— подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях [1] Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником

41.ГЕТЬМАН П.ДОРОШЄНКО У БОРОТЬБІ З НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Гетьманство Петра Дорошенка на Правобережжі (1665 - 1676) розпочалося за надзвичайно складних обставин. Україна була поділена на два гетьманства. На Правобережжі внаслідок воєнних дій й громадянської віти знищено 65 - 70% населення. Тому Дорошенко здійснює низку заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Він сприяв заселенню спустошених південних районів Правобережжя. Послідовно захищав інтереси козацького стану; щоб позбутися залежності від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Та головний сенс своєї діяльності Петро Дорошенко вбачав в обмеженні впливу Польщі, зміцненні своєї влади на Правобережжі та в поступовому об'єднанні всіх українських земель в межах однієї держави. У лютому 1666 року старшинська рада підтримала "першочергове завдання", висунуте Дорошенком. Було вирішено вигнати поляків з України до Польщі, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана - Дорошенка. 9 грудня 1666 року Дорошенко разом із загонами татар знищили 6-тис. польський загін на Брацлавщині. І хоча цей виступ був успішним, але він не зміг покласти край розбрату в Україні й тільки пришвидчив її поділ

Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору (1667р.) боляче вразила й обурила правобережного гетьмана.

Восени 1667 року об'єднане козацько-татарське військо, очолене Дорошенком, розпочинає на Галичині воєнні дії проти Польщі. Під Підгайцями польську армію було оточено. Та саме в цей час на союзника Дорошенка Кримське ханство здійснили напад запорожці під проводом Івана Сірка, Хан залишає Дорошенка, і гетьман змушений укласти з поляками невигідну мирну угоду, яка передбачала, зокрема, визнання підданства королю.

Тим часом Лівобережну Україну охопило антимосковське повстання. У результаті повстання на початку березня 1668 року більшість міст було звільнено від московських залог.

Події на Лівобережжі вплинули на подальші кроки Дорошенка. Гетьман вирішив скористатися антимосковським повстанням для об'єднання України. У червні 1668 року він переправився через Дніпро. У таборі під Опішнею Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.

Та перебуванню новообраного гетьмана на Лівобережжі завадили обставини. Вторгнення польських військ на Брацлавщину, а також поява ще одного гетьмана - Петра Суховія, якого висунули запорожці й підтримали татари, змусили Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний, який незабаром став повноправним гетьманом Лівобережжя.

Нова політична ситуація вимагала від Дорошенка Рішучих дій. Втрата гетьманства на Лівобережжі й послаблення впливу на Правобережній Україні, боротьба за гетьманську булаву з Суховієм, а також загроза з боку Польщі та Криму спонукали його до більш тісного зв'язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався позбутися рішень Андрусівської угоди й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу.

У березні 1669 року гетьман скликав у Корсуні старшинську раду. Окрім передставників правобережних полків, уній взяли участь представники Лівобережжя й Запорожжя. Рада схвалила Прийняття турецького протекторату, але присягнути відмовилася.

Реакція козацтва та селян Правобережжя на угоду була негативною Дорошенкові все-таки вдалося влітку 1669 року утримати гетьманство на Правобережжі. Одначе, на початку серпня 1671 року 12-тисячна польська армія на чолі з коронним гетьманом Яном Собеським розпочала воєнні дії проти України. На середину жовтня Польща встановила своє панування майже над всією територією Брацлавшини.

Наприкінці травня 1672 року 100-120-тисячна армія, очолювана султаном Мухамедом IV, рушила в похід на Брацлавщину. П Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинкою розбив підрозділи польського війська й загони польського ставленика Ханенка. 18 серпня 1672 року об'єднані українсько-турецько-татарські сили здобули фортецю Кам'янець і рушили на Галичину. На початку вересня було взято в облогу Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 року уклав у Бучачі мирний договір.

Бучацький договір, за яким Польща відмовлялася від Правобережної України, був розцінений Московською державою як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Шляхом переговорів досягти згоди з цього питання не вдалося, і цар наприкінці 1673 року наказав Ромодоновському й Самойловичу розпочати військовий насіун проти Дорошенка. До початку березня 1674 року війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережної України. 16-17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко складає гетьманську булаву, а щодо Дорошенка, то формально його було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича. Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань та лиха. Петро Дорошенко з кількома тисячами серденят перебував у Чигирині У липні місто взяли в облогу московсько-українські війська Облога тривала два тижні. Та звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, змусила московсько-українські сили відступити від Чигирина й повернутися на Лівобережжя. Однак, коли у вересні 1676 року московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, і 19 вересня здав клей дони й присягнув на вірність цареві.

Політична діяльність Петра Дорошенка дає підстави стверджувати, що він був одним з найвидатніших державних діячів України, великим патріотом, невтомним борцем за незалежність і територіальну цілісність національної держави. Його трагедія як політика не була наслідком допущених ним грубих прорахунків, надмірного честолюбства чи інших особистих вад, а стала, власне, відображенням великої трагедії Українського народу половини 17 ст., коли він став жертвою агресивної політики Речі Посполитої, Московії та Туреччини, які намагалися не допустити створення незалежної Української держави.

ставив перед королем питання про обмеження податкового тягаря населення, ліквідацію унії, відновлення інших прав і свобод Гетьманщини.

Як і слід було чекати, Польща відхилила основні вимоги Дорошенка. Переконавшись, що населення не підтримує ідею об'єднання України під владою Рьіччю Посполитої, гетьман пішов на зближення з Туреччиною та новим кримським ханом Адель-Гіреєм. Після Андрусівського перемир'я 1667 року між Росією і Польщею, відносини Дорошенка з Туреччиною стають пріоритетними.

Об'єднання Правобережної і більшої частини Лівобережної України під владою Дорошенка у Ібб^оці було тимчасовим, оскільки залишений ним на Лівобережжі наказний гетьман Д. Многогрішний (1668 - 1672) незабаром перейшов набік Росії. Спільна перемога козаків і турецького війська над поляками в 1672 році не наблизила Дорошенка до здійснення його планів. За Бучацькою угодою його володіння залишилися "в старих кордонах" козацької території: на Брацлавщині та півдні Київщини. Спроби знову порозумітися з Польщею і Росією після розчарування в Туреччині також не дали позитивних результатів.. (

Із середини 1675 року, коли на бік лівобережного гетьмана і російських військ перейшла більшість правобережних полків, становище П. Дорошенка стало критичним. Покинутий усіма, у вересні 1676 року він капітулював і заявив про перехід на службу до російського царя.

42.СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ГЕТЬМАНЩИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ. МНОГОГРІШНИЙ ТА І. САМОЙЛОВИЧ. Дем'яна Многогрішного (1668-1672рр.). Тут доцільно розповісти, що у грудні 1668 р. в Новгород-Сіверському старшинська рада обрала Д. Многогрішного гетьманом Сіверським.

З дозволу царського уряду в березні 1669 р. в Глухові зібралася рада, яка підтвердила обрання Многогрішного гетьманом і схвалила нові так звані «Г.пухівські статті». В головних рисах вони повторювали Березневі статті 1654 р., але із значним обмеженням автономії Гетьманщини.

Д. Многогрішний намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання, боровся зі старшинською олігархією, сам призначав та змінював полковників, сотників, без суду їх карав, накладав податки на старшину, духівництво. Характеризуючи правління гетьмана, історик І. Холмський писав: «Завдяки йому Гетьманщина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру й добробуту».

Проте слід відмітити, що така політика Многогрішного викликала незадоволення старшини. У 1672 р. група старшин, звинувативши Многогрішного у зв'язках з Дорошенком і зраді Росії, відправила його до Москви. Царський уряд засудив Многогрішного і відправив на довічне заслання в Сибір.

Іван Самойлович (1672-1687рр.). Після обрання І. Самойловича гетьманом (17 червня 1672 р.) були підтверджені Глухівські статті, атакож були прийняті нові «Конотопські статті», кількістю 10, за якими посилювався вплив старшини на гетьмана та поглиблювалася автономія України.

Важливо зазначити, що І. Самойлович був людиною освіченою, з широким світоглядом, талановитим політиком і, безперечно, патріотом, що прагнув незалежної України, але в той же час умів добре ладити з Москвою. Він намагався повністю підпорядкувати своїй владі Запоріжжя.

У своїй соціальній політиці Самойлович робив все для збагачення й посилення влади козацьких старшин. Він роздавав старшинам землі, створив своєрідну гвардію - бунчукових товаришів, якими ставали діти старшин, що потім призначалися на військові й адміністративні посади. Державна влада набувала дедалі більш старшинського, аристократичного характеру, а сам гетьман дедалі частіше думав про спадковість гетьманства у його родині.

Слід зазначити, що розходження Самойловича з московським царем спричинила московська політика відносно Криму.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщииа та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробіте чимало не виважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру

43. ПРАВЛІННЯ І. МАЗЄПИ. Скинення з гетьманства І. Самойловича і вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула І. Мазепи (бл. 1639-1709) закінчили розглянутий драматичний період в історії України. Крім того з його ім'ям пов'язана ще одна спроба створення власної держави.