Уявлення про природу в цей період спиралося насамперед на старозавітне сказання про створення світу: світ створений богом, він - реальне втілення його ідей; у всіх явищах природи бачили прояв божественного промислу. Віра вважалася необхідною передумовою пізнання природи, фізика - лише допоміжною наукою релігійної метафізики (гр. meta ta physіka - після фізики, філософський метод, що розглядає явища в їхній незмінності й незалежності один від одного і заперечує внутрішні протиріччя як джерело їхнього розвитку), а природа - ілюстрацією істини божественного одкровення. Середньовічний погляд на природу добре виражено в словах Фоми Аквінського (8) (Тома Аквінат 1225-1274) - "споглядання творіння повинне мати на меті не задоволення суєтної й минущої спраги знання, а наближення до безсмертного й вічного". Якщо для людини античності природа - дійсність, то для людини середньовіччя - лише символ божества.
Вчення про природу спиралося на ідею світопорядку, яка виражає божественний задум. Образ світу - єдине, логічно струнке ціле. У ньому пізнається задум творця, що створив природу для людини. Стверджуючи, що "всі речі у світі створені для людини, і день, і ніч працюють на людину, і постійно служать їй", що "всесвіт улаштований настільки чудово для людини й заради людини, і на користь їй", Раймунд Сабундский сформулював уявлення, загальне для того часу.
Визнання реальності світу в часі й просторі сполучалося із впевненістю, що за цим недосконалим світом речей існує світ трансцендентний (позамежний), і саме він становить предмет і ціль вивчення природи. "Оскільки початок всіх речей, - писав Фома Аквінський, - перебуває поза світом - в Боге, - то й останньою метою всіх речей повинне бути благо, що перебуває також поза світом". Тому світ символів для середньовічної людини представлявся більше реальним, ніж земний, який вона відчуває. Таким виступає він у творах середньовічних авторів.
Символічне бачення світу - одна з характерних рис середньовічного мислення, для якого природа є не що інше, як алегорія (іносказання) релігійної ідеї, що відбиває й захищає авторитарну-ієрархічну систему суспільного устрою того часу. Природа, за Венсаном де Бове (9) (XІІІ ст.), "начебто книга, написана перстом Божим".
В епоху, коли в Західній Європі поширилися вчення Аристотеля й Платона (XІІ-XІV ст.), у значній мірі перекручені в інтересах богослов'я, центральним у середньовічній схоластиці (від гр. scholastіcos -шкільний, вчений), тип релігійної філософії, якому притаманно поєднання теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою й інтересом до формально-логічних проблем) стала суперечка між номіналістами й реалістами. Реалізм (лат. realіs - речовий, дійсний) - ідеалістичний напрямок, що визнає реальність, яка лежить поза свідомістю. Реалізм зрілого середньовіччя визнавав справжнє існування універсалій; номіналісти заперечували реальне існування загальних понять (універсалій), вважаючи їх лише іменами (лат. nomen - ім'я, nomіnalіs - іменний, звідси назва), вони вважали, що сутність речей виражають тільки індивіди, універсалії ж є лише словесним позначенням цієї сутності. Номіналісти нерідко вступали в протиріччя з догматами церковного віровчення. У номіналізмі - початок раціонального погляду на природу. Суперечка між реалістами й номіналістами знайшла відбиття і в природничо-наукових творах середньовічних авторів.
Середньовічна думка ще скована страхом перед церковною ортодоксією (послідовна прихильність, що неухильно дотримується), містичною вірою, але в той же час віра іноді відступає перед міццю реального досвіду, який має справу з фактами, що становлять зміст повсякденного буття. Це протиріччя середньовічної свідомості іноді виступало в гостродраматичній формі, як, наприклад, у творах і у самій особистій долі видатного мислителя XІІІ ст. Роджера Бекона.
Роджер Бекон (10) (1214-1294) рішуче критикував схоластику й віру в авторитети, темпераментно й уїдливо викривав він пороки духівництва й феодальної знаті, неуцтво. Церква не могла простити йому цього. Він був позбавлений кафедри в Оксфорді й поставлений під суворий нагляд ченців ордена францисканців, а потім кинутий у монастирську темницю, звідки вийшов хворим старим тільки напередодні смерті. Відомі три великих трактати: «Великий труд» (Opus maius), «Менший труд» (Opus minus) и «Третій труд» (Opus tertium). У своєму головному творі "Opus majus" він стверджував, що не авторитети, а спостереження й досвід є надійними джерелами й мірилами справжнього наукового знання. Зазіхаючи на незаперечний авторитет Аристотеля, він писав, що "простий досвід вчить краще всякого силогізму (гр. syllogіsmos - міркування)". Філософія, за Роджером Беконом, - загальна теорія пізнання, що дає напрямок іншим наукам, але сама вона повинна ґрунтуватися на даних інших наук. Найбільш істотні фізико-математичні знання, до яких Бекон крім математики відносив всі відомі в той час розділи фізики, астрономію, алхімію, землеробство, знання про рослини й тварин. Цінність науки - у практичній користі, що вона може принести. Від розвитку науки "залежить добробут усього світу", писав він в "Листах про могутність і таємні дії мистецтва й про нікчемність магії" і прагнув розкрити можливі практичні застосування наукових знань для вдосконалювання механізмів і машин, прийомів і способів будівництва, оброблення рослин, розведення тварин, збереження здоров'я. Він мріяв про машини, які літають, про візки, які рухаються без допомоги тварин, кораблі, що пливуть без вітрил і т.п. Надія на всесилля магії, стверджував він, безглузда й марна.
Критикуючи схоластику, далекі від дійсності міркування, він наполягав на тому, що описи явищ природи повинні бути не тільки математично точними, але і наближатися до математичного вираження. Прагнення до точного мислення, до математичної обробки результатів спостереження й досліду виразилося й у виборі тих біологічних явищ, якими цікавився Бекон. Вважаючи оптику найважливішою з фізичних наук, він займався вивченням будови й функціонування ока.
Незважаючи на розходження між живими й неживими тілами, і ті, і інші, за Беконом, побудовані з тих самих матеріальних часток. Живі істоти, на думку Бекона, перебувають у тісній залежності від навколишнього середовища, сонячного світла, тепла й т.д.
Погляди, які розвивав Роджер Бекон, і саме його життя були героїчним подвигом. Роджер Бекон безумовно набагато випередив свій час, але навіть геніям не дано цілком вирватися зі своєї епохи.
В історико-філософській літературі, стало майже традицією непомірно зближати й навіть ототожнювати погляди Роджера Бекона з поглядами його великого однофамільця - Френсіса Бекона (11), що творив в XVІ-XVІІ ст., тобто на рубежі науки нового часу. Для такого ототожнення немає підстав. Яким би не був видатний той або інший історичний діяч, як би далеко він не заглянув уперед, він залишається, і не може не залишатися, сином свого часу. Такий був і Роджер Бекон. Хоча він і виступав на захист раціонального початку проти містичної віри середньовіччя, але порвати з нею він не зміг. Говорячи про спостереження й дослід як джерела знань, він відводить їм все-таки підлегле місце в порівнянні з "внутрішнім дослідом", осяянням, що виходить від божественного початку, містичного трансцендентального розуму. Вічні істини й справжня сутність речей осягаються лише в божественному одкровенні. Запально й гостро критикуючи схоластичний метод, Р. Бекон не міг повністю відкинути його. Для цього в той час ще не вистачало знань, і Бекону потрібно було прикласти багато зусилль й величезну витонченість розуму, щоб розкрити недосконалість цього методу й очистити його, принаймні, від віри в магічні першооснови, від забобонів, сліпого наслідування авторитетам.
Церква подбала про те, щоб праці Бекона не побачили світ, і його головний твір уперше був опублікований тільки в 1733 р. Тому його ідеї, зрозуміло, не могли вплинути на сучасників. Але вони свідчать про те, що вже в XІІІ ст. зароджувалися принципи емпіричної науки. Бекон набагато випередив свій час, однак час досвідченого природознавства ще не прийшов.
