Тема 4,5: Суб’єкти у міжнародному приватному праві

1. Правовий статус фізичних осіб.

2. Юридичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права.

3. Держава як суб’єкти міжнародного приватного права.

 

1. Суб’єкти міжнародного приватного права (далі МПрП) розглядаються як учасники цивільних правовідносин, що ускладнені іноземним елементом. З урахуванням цієї специфіки до суб’єктів МПрП належать: 1) фізичні особи; 2) юридичні особи; 3) держави.

Правовідносини за участю фізичних, юридичних осіб регулюються нормами МПрП, якщо одна зі сторін є іноземною щодо до іншої.

Правовідносини, в яких беруть участь тільки держави, а також міжнародні міжурядові організації або, з однієї сторони – держава, а з іншої – міжурядова організація, не регулюються нормами МПрП.

Ці правовідносини належать до сфери регулювання норм міжнародного публічного права. Кожен з суб’єктів має певну юридичну характеристику.

Серед суб'єктів міжнародного приватного права значне місце посідають фізичні особи – громадяни та іноземці. У доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець» об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами (біпатридів) та ін. У сучасних умовах до кола осіб, щодо яких діють норми міжнародного приватного права, з урахуванням особливостей їхнього правового становища відносять також біженців, осіб, яким надано політичний притулок та ін.

У загальному розумінні правовий статус суб'єкта – це система визнаних і закріплених державою у законодавчому порядку прав і обов'язків певного суб'єкта. Правовий статус фізичних осіб як суб'єктів міжнародного приватного права – це сукупність усіх належних їм прав, свобод та обов'язків. Особливість правового статусу фізичної особи полягає в тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядковується двом правопорядкам:

- своєму вітчизняному (закону громадянства (Іех раtгіае) чи закону постійного місця проживання (Іех dоmісіliі), оскільки зберігає правовий зв’язок з державою свого громадянства чи постійного місця проживання, правовий статус громадянина своєї держави, користується її захистом, підкоряється її законам, а також – правопорядку держави перебування (тієї держави, на території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).

Статус цих осіб визначається ще такими міжнародними угодами, як, наприклад, Конвенцією про правовий статус біженців 1951 р., Конвенцією про правовий статус осіб без громадянства 1954 р., іншими міжнародними угодами щодо прав і обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Основоположними для визначення правового становища фізичних осіб є загальновизнані принципи й норми міжнародного права стосовно прав і обов'язків людини, що містяться у Загальній декларації прав людини (1946 р.), Міжнародному пакті про громадянські й політичні права (1966 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.) та ін. (наприклад, заборона дискримінації за ознаками раси, національності, статі тощо).

Поняття громадянства на міждержавному рівні врегульоване за допомогою багатьох нормативно-правових актів, серед яких: Конвенція, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство 1930 р. (Україна не бере участі), Конвенції про громадянство одруженої жінки 1957 р., Про скорочення безгромадянства 1961 р. (Україна не бере участі); Про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства 1963 р. (та протоколи до неї 1977 р. і 1993 р.), Щодо спрощеного порядку набуття громадянства громадянами держав-учасниць СНД 1996 р., Європейська конвенція про громадянство 1997 р. (укладена у м. Страсбург, діє щодо держав-членів Ради Європи) та двосторонні міжнародні договори за участю України про усунення випадків подвійного громадянства (наприклад, Договір між Україною та Республікою Узбекистан про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства 1996 р., Договір між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства 1997 р.).

У наведених нормативних актах визначено поняття громадянства як правовий зв'язок між особою та державою. У деяких випадках фізична особа може мати подвійне (множинне) громадянство, що означає одночасну належність особи до громадянства двох або більше держав (таких осіб прийнято називати біпатридами); або ж не мати громадянства жодної держави, – тоді йдеться про особу без громадянства (апатрида). Кожна держава самостійно визначає належність особи до свого громадянства.

Відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, громадянством України також визнається правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянином України є особа, яка набула громадянства України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Отже, іноземець – це фізична особа, яка знаходиться на території держави, громадянином якої вона не є. Правове становище іноземців визначається сукупністю правових норм, які встановлюють певний обсяг прав та обов'язків. Цей обсяг залежить від режиму їх здійснення, який встановлюється національним законодавством або міжнародними договорами. Іноземцям запроваджуються такі види режимів:

- національний режим. Він означає, що іноземці користуються майже тим обсягом прав і мають майже ті самі обов’язки, що й громадяни цієї держави. Але повного зрівняння прав та обов'язків іноземців з власними громадянами не допускається.

Тобто, слід погодитись з висновком Г. С. Фединяк та Л. С. Фединяк, що термін «національний режим» є певною мірою умовним. Вказане підтверджує зміст ст. 20 гл. 2 Конституції Швеції, що містить вичерпний перелік сфер, у яких іноземці, здійснюючи права і обов'язки, користуються національним режимом.

Іноземець, який перебуває на території певної держави, підпорядковується її законодавству та юрисдикції. Він не може вимагати надання йому окремих прав, які хоч і передбачені нормативно-правовими актами держави його громадянства, доміцилію тощо, проте не санкціоновані у державі перебування. Наприклад, у сфері шлюбно-сімейних відносин іноземець, перебуваючи у державі, де визнаються тільки моногамні шлюби, не може вимагати застосування норм про укладення полігамного шлюбу тільки на тій підставі, що його «власне» законодавство передбачає можливість такого шлюбу. Іноземець не може мати у власності (користуванні, володінні) майно, вилучене з обігу у державі його перебування, тільки на тій підставі, що у державі його громадянства чи місця постійного проживання (для апатридів) він може бути власником (користувачем, власником) такого майна.

Обсяг прав та обов'язків іноземців не є усталений. Він може бути змінений внаслідок набуття особами іншого правового статусу, наприклад, внаслідок набуття, зміни чи позбавлення громадянства, зміни тимчасового перебування у державі на постійне місце проживання у ній. Кількість прав і обов'язків може збільшитися внаслідок застосування взаємності шляхом укладення міжнародних договорів чи зменшитися через застосування реторсії.

- режим найбільшого сприяння. Тобто, ці особи мають права, якими користуються чи будуть користуватися громадяни будь-якої третьої держави. Вважається, що юридична природа цього виду режиму є винятково договірною. Найчастіше вказаний вид режиму надається у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Режим найбільшого сприяння може запроваджуватися на певний строк. Позбавити режиму найбільшого сприяння, запровадженого для здійснення правосуб’єктності, можуть органи, визначені у законодавстві держав та міжнародних договорах. Як вважає А. А. Попов, принцип найбільшого сприяння не урівнює іноземців в правах із місцевими громадянами, але урівнює іноземців між собою.

- спеціальний режим. Як вважають Г. С. Фединяк і Л. С. Фединяк, зміст спеціального режиму не визначений остаточно у правовій літературі, однак іноді він визначається у національному законодавстві та міжнародних договорах, наприклад, щодо здійснення правосуб'єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій.

Спеціальний режим запроваджується також на певний строк. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає, що спеціальний режим, який застосовується до територій спеціальних економічних зон згідно із статтею 24 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України відповідно до статті 25 цього Закону (ст. 7, 24, 25 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Правосуб’єктність фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, розкривається через поняття «правоздатність» та «дієздатність», хоча вони не завжди розмежовуються у праві держав, наприклад, у США та Великобританії. Правоздатність іноземця означає його здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, що їх допускає об'єктивне право держави. У правових джерелах деяких держав визначення правоздатності наводиться досить чітко, зокрема в Цивільному кодексі Швейцарії. Правові джерела інших держав можуть і не містити такого чіткого визначення, як це є, наприклад, у Великобританії.

Згідно з Законом України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України. Тобто, в Україні іноземцям надається національний правовий режим. Згідно зі ст. 26 Конституції України, «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються такими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям і особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом». Аналогічні норми закріплено у ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ч. 1 ст. 423 та ст. 424 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 24, 25 і 26 Цивільного кодексу України, ст. 275 Сімейного кодексу України.

Закріплений у законодавстві національний режим щодо правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надається іноземцеві у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності, незалежно від того, чи надаються такі права громадянам України в державі цього іноземця. Водночас надання іноземцям національного режиму не означає, що вони можуть претендувати в Україні на будь-які інші права, ніж ті, що законом надані громадянам України; іноземець не може вимагати надання йому привілегій чи встановлення винятків із законів України.

Фізичні особи, в т. ч. й іноземці в державі перебування, володіють дієздатністю, тобто здатністю особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати цивільні обов’язки. Володіючи повною дієздатністю, особа має право вступати у цивільні правовідносини, скажімо, укладати договори, набувати й заповідати майно, відповідати за заподіяну шкоду. Законодавства окремих держав по-різному вирішують питання дієздатності (її настання та обмеження), тобто встановлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність. Так, повна цивільна дієздатність за законодавством Франції, ФРН, Великобританії, Росії настає з 18 років, Швейцарії та Японії – з 20 років, Аргентини – з 22 років. У різних штатах США цей вік коливається у межах від 18 до 21 року. Водночас законодавство багатьох держав передбачає обставини, за яких вік настання повної дієздатності може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Неоднаковим у різних правових системах є й вік настання повної дієздатності у галузі трудового права.

Переважно колізійні питання дієздатності вирішуються за особистим законом фізичної особи (Іех регsonalis). При цьому у більшості держав «сім’ї континентального права» дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства – за законом місця їх проживання. У державах «сім’ї загального права» застосовується закон доміцилія (постійного місця проживання). Ці держави не визнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи. Застосування особистого закону для визначення дієздатності особи означає, що особа, яка є дієздатною за особистим законом, повинна вважатися такою і в інших державах. Це положення є загальновизнаним у міжнародних приватноправових відносинах. Але особа, яка є недієздатною за особистим законом, не завжди вважається такою в інших державах. Так, згідно зі ст. 7 Ввідного закону до німецького Цивільного зводу, іноземець, який уклав у Німеччині правочин, щодо якого він за особистим законом є недієздатним, вважається стосовно цього правочину дієздатним, якщо німецький закон визнає його таким щодо такого правочину. Цей принцип з деякими застереженнями закріплено і в ЦК Італії та законодавстві інших країн.

У міжнародних угодах України вказані питання можуть вирішуватися дещо інакше. Наприклад, Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. взагалі не містить винятків з особистого закону, оскільки право держав-учасниць СНД однаково вирішує питання щодо віку настання цивільної дієздатності та деліктоздатності.

У міжнародному приватному праві досить давно склався звичай, за яким особи без громадянства «прив’язуються» до правопорядку тієї держави, на території якої вони постійно проживають (точніше тієї країни, в якій вони отримали доміцилій). На національному рівні цей звичай знаходить своє відображення у наданні зазначеним особам національного режиму, а в МПрП – у такій формулі прикріплення, як Іех domicilii. Подібне правило закріплено в Законі України «Про міжнародне приватне право»: особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування. Видається, що це правило викладено дуже вдало. По-перше, тому, що воно дозволяє, за необхідності, відійти від критерію «місце проживання» і застосувати більш зрозумілий критерій «місце перебування». А по-друге, – і це головне, – критерій «місце проживання» не обмежено вказівкою на «постійність», як це передбачається у численних законах інших держав.

Подвійність громадянства з’являється внаслідок виникнення колізій законодавства різних держав щодо набуття та втрати громадянства, міграційних процесів, укладення шлюбів з іноземцями та ін.

Однією з міжнародних угод, яка регулює питання правового статусу осіб з подвійним громадянством є Гаазька конвенція про деякі питання щодо конфліктів між законами про громадянство 1930 р. Біпатриди користуються правами й виконують обов’язки нарівні з громадянами держави, в якій проживають. Водночас вони мають права та обов’язки стосовно держави, у якій не проживають, але громадянами якої вони є. У зв’язку з цим у галузі МПрП виникають проблеми, які потребують правового врегулювання. Це стосується питання міграції, перетину кордонів біпатридами, сплати ними податків тощо. Складно врегулювати правовий статус біпатридів стосовно приватизаційних процесів. Виникають труднощі й при реалізації права приватної власності на землю, нерухоме майно в державах громадянства тощо. Потребують вирішення питання про порядок реалізації права на житлову площу, освіту та ін.

Згідно з Законом України «Про правовий статус іноземців», іноземці, які вчинили правопорушення, відповідають на загальних підставах (ст. 29). Тобто на іноземців у питаннях відповідальності поширюється національний режим. Це означає, що іноземці підлягають юрисдикції та законодавству України і відповідають за цивільними позовами, заявленими до них, нарівні з громадянами України. На окремих іноземців, згаданих, зокрема, в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, принцип національного режиму в питаннях відповідальності не поширюється. Відповідно до його норм члени дипломатичного персоналу, консульські посадові особи та консульські службовці, представники іноземних держав і члени парламентських та урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях, або з іншими офіційними дорученнями, володіють імунітетом від юрисдикції судів України під час виконання ними службових обов'язків. Зазначений імунітет поширюється і на членів їхніх сімей, які супроводжують зазначених осіб. Консульські посадові особи та консульські службовці користуються імунітетом від юрисдикції судів України щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов’язків. Імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки заявлення позовів про відшкодування шкоди, заподіяної дорожньотранспортною пригодою.

 

2. Сучасні умови господарювання дозволяють підприємницькій організації розширити територію своєї діяльності. Фактично вона засновується за одним законодавством. Втім здійснювати діяльність організація може не лише в країні заснування, але й за її межами, в інших країнах, де автоматично визнається її особистий статут (у зв’язку з цим прийнято говорити про екстериторіальність особистого статуту організації). Особистий статут (закон) організації означає її правове положення (правовий статус) і визначається за її національністю.

Національність юридичної особи – це умовна категорія, яка позначає належність юридичної особи до конкретної держави.

Саме національність організації дозволяє визначитися з питаннями щодо її правового положення (статусу), тобто є вона юридичною особою чи ні, які в неї порядок заснування та організаційна структура, вид (об’єм) правоздатності, підстави та порядок реорга­нізації й ліквідації.

В міжнародному приватному праві немає єдиного підходу щодо визначення національності, й, відповідно, особистого статуту юридичної особи. Класична доктрина виділяє декілька критеріїв, за якими встановлюється національність юридичної особи. Найбільш відомими є:

1) критерій місця заснування (принцип інкорпорації) – національність юридичної особи визначається згідно з правом держави, на території якої вона заснована. Цей критерій визнають найбільш поширеним у правових системах. Він є більш характерним для країн загального права;

2) критерій місця знаходження (принцип осілості) – національність юридичної особи визначається за місцем знаходження її виконавчого органу. Такий критерій визнається в правових системах континенталь­ного права (Франція, Австрія, Швейцарія та ін.);

3) критерій місця здійснення діяльності (центр експлуатації) – національність юридичної особи визначається за місцем здійснення діяльності.

Такий підхід зустрічається, наприклад, в законодавстві Італії. Однак наведені вище критерії хоча і є доволі чіткими, але водночас вони є формальними. Практиці відомі випадки, коли ці критерії визначення належності юридичної особи не давали змогу досягнення конкретної мети, тому що вони не дозволяли побачити належність капіталу юридичної особи. Відомо, що як в Першу світову війну, так і в період Другої світової війни в практиці Великобританії та США при визначенні особистого закону юридичної особи («ворожої юридичної особи») виходили з принципу контролю, що дозволяв встановити, хто дійсно контролює відповідну юридичну особу у зв’язку з належністю капіталу, або управління юридичною особою.

Як в теорії, так і в законотворчості є певні зміни щодо врахування національності юридичної особи. Такий підхід вже є характерним також для законодавства України. Наприклад, вперше закріплюється особистий закон юридичної особи в ст. 25 Закону України «Про міжнародне приватне право» [10], де фактично збіглись два перших критерія. Закон юридичної особи визначається за правом держави місцезнаходження юридичної особи. Місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. Водночас «за відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи» (тобто використано другий критерій).

Особистим законом юридичної особи визначається цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи (ст. 27 вказаного Закону). Інакше визначається особистий закон у разі об’єднання осіб без статусу юридичної особи. Відповідно до положень ст. 27 Закону України «Про міжнародне приватне право» особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, в якій така організація створена, вважається право цієї держави. Якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин.

Іноземні юридичні особи в Україні. Іноземними є юридичні особи, які створені за законодавством іншим ніж законодавство України і мають місце знаходження за межами України.

Вид режиму, який встановлюється в Україні для іноземних юридичних осіб, прямо визначається з самої ст. 29 спеціального Закону України «Про міжнародне приватне право», яка має назву «Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні». В ній передбачено: «підприємницька та інша діяльність іноземних юридичних осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб України». Ця норма є підставою для висновку, що іноземна юридична особа може мати такі самі права, як і українська юридична особа. Водночас закон допускає можливість виключення з національного режиму, якщо інше буде встановлено законом. Тобто законодавство України може встановлювати певні обмеження щодо прав іноземних юридичних осіб. Фактично наведена норма продубльована й щодо здійснення господарської діяльності в ч. 2 ст. 129 ГК України: «Іноземні юридичні особи при здійсненні господарської діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи України, з особливостями, передбаченими цим Кодексом, іншими законами, а також міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України». Наприклад, для іноземних юридичних осіб встановлені обмеження щодо заснування телерадіоорганізацій як суб’єктів господарювання в Україні у ч. 2 ст. 12 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 року, інформаційних агенств у ст. 9 Закону України «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 року. Іноземні юридичні особи можуть бути лише співзасновниками телерадіоорганізацій та інформаційних агенств при умові, що дотримуються встановлені законодавством розміри часток у статутних капіталах створюваних організацій.

Представництва іноземних юридичних осіб. Іноземні юридичні особи здійснюють в Україні господарську діяльність через відповідні відокремлені підрозділи – філії, відділення, представництва, дочірні компанії, що створюються ними за законодавством України. Їх слід зареєструвати. Порядок цієї реєстрації може бути різним залежно від виду суб’єкта, що реєструється та від виду майбутньої діяльності. Міністерство еко­номіки України реєструє підрозділи іноземних юридичних осіб відповід­но до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні від 18 січня 1996 року.

Для реєстрації представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України необхідно подати:

- заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка склада­ється у довільній формі;

- виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб’єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору;

- довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок подавця;

- довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб’єкта господарської діяльності. Всі ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах України.

Свідоцтво про реєстрацію представництва видається після подання документів, але не пізніше ніж через 60 робочих днів з моменту сплати державного збору. Представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності в Україні вважається відкритим з дати реєстрації.

Відмова у реєстрації представництва або неприйняття рішення з цього питання у встановлений шістдесятиденний строк може бути оскаржено в суді.

Представництво суб'єкта господарської діяльності не є юридичною особою і не здійснює самостійно господарської діяльності. Воно діє від імені і за дорученням іноземного суб'єкта господарської діяльності, зазначеного у свідоцтві про реєстрацію, і виконує свої функції згідно із законодавством України.

Для здійснення на території України законної господарської діяльності цим відокремленим підрозділам слід набути статусу постійного представництва. Для цього потрібно стати на облік у податковому органі за своїм місцезнаходженням. Постійні представництва – це представництва нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється господарська діяльність нерезидента на території України і які відповідно до чинного законодавства України сплачують відповідні податки і збори (обов’язкові платежі).

У разі зміни назви, юридичного статусу, юридичної адреси чи оголошення іноземного суб’єкта господарювання неплатоспроможним або банкрутом, представництво іноземної юридичної особи на території України зобов’язане повідомити про це центральний ор­ган виконавчої влади з питань економічної політики у семиденний строк.

Діяльність представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності припиняється:

– у разі ліквідації іноземного суб’єкта господарської діяльності, який має своє представництво в Україні;

- у разі припинення дії угоди з іноземною державою, якщо представництво відкрито на підставі такої угоди і це прямо передбачено положеннями угоди;

– за рішенням іноземного суб’єкта господарської діяльності, який відкрив представництво;

– у разі невиконання іноземним суб’єктом господарської діяльності або представництвом вимог законодавства України діяльність представництва припиняється в судовому порядку.

У разі припинення діяльності представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності приймається рішення про скасування запису в Реєстрі представництв та вилучення Свідоцтва, про що повідомляється представництву у письмовій формі.

Особливий порядок встановлено для філій та представництв іноземних банків – вони потребують акредитації, яку здійснює Національний банк України відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Діяльність іноземної юридичної особи. Іноземна юридична особа має право здійснювати інвестиційну діяльність. Порядок інвестування визначено законами України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року та «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року.

Іноземні юридичні особи поряд з іншими формами можуть здійснювати інвестування також у формі:

(1) створення підприємств, що повністю їм належать, або придбання у власність діючих підприємств, тобто так званого дочірньо­го підприємства;

(2) часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

(1) За загальним правилом юридична особа приватного права створюється в нормативно-явочному порядку.

Створення іноземною юридичною особою підприємства, що повністю їй належить (вірніше було б говорити про належність капіталу) здійснюється в порядку, встановленому ЦК України, ГК України та ін. У таких випадках іноземна юридична особа виступає єдиним засновником (учасником) і це підприємство буде унітарним підприємницьким господарським товариством.

Підприємницьким господарським товариством є створена з метою отримання прибутку юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Формами господарських товариств визнається повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство (ст. 113 ЦК України). Форму створюваного підприємства визначає його засновник. Водночас винятки можуть встановлювати­ся законодавством України, яке регулює окремі сегменти ринку. Так, банки можуть створюватися лише у формі відкритого акціонерного товариства, а створення за участю іноземного інвестора потребує попереднього дозволу Національного банку України (ст.ст. 6, 21 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Враховуючи заборону ЦК України на створення однією особою повних та командитних товариств (ч. 2 ст. 114), іноземна юридична особа може фактично створити лише товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю або акціонерне товариство.

Статус окремих форм товариств визначається нормами як ЦК і ГК України, так і спеціальних законів. Статус акціонерних товариств встановлено Законом України «Про акціонерні товариства», а статус товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю – Законом України «Про господарські товариства».

(2) Іноземна юридична особа спільно з українськими юридичними та фізичними особами може створювати корпоративні товариства. В цьому разі вона стає одним із засновників (учасників) підприємницького товариства. Розширюються і можливості вибору форм господарських товариств, котрі можна засновувати.

В обох випадках, як у разі заснування або придбання іноземною юридичною особою власного унітарного підриємста, так і у разі заснування спільно з українськими особами господарського товари­ства або придбання частки діючого корпоративного підприємства, ця особа є українською. Вона створена або придбана за законодавством України, її місцезнаходження – Україна. З цього приводу звертає увагу неузгодженність термінології у ГК України. По-перше, в різних нормах законодавець вживає різні терміни. Поряд з терміном «іноземні юридичні особи» (ст. 50), використовуються також терміни «підприємства з іноземними інвестиціями» (ст. 116) і «іноземне підприємство» (ст. 117). І якщо в ст. 50 ГК України мова йде дійсно про іноземне підприємство, то в обох інших статтях, безумово, мова йде про українські підприємства, як в ст. 116 ГК України «Підприємство з іноземною інвестицією», так і в ст. 117 ГК України «Іноземне підприємство».

Iноземним названо унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Навряд чи можна визнати вдалим використаний законодавцем прийом – введенням терміна «іноземне підприємство» обмежити сферу діяльності в окремих галузях, «визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави». Така норма, з одного боку, не узгоджена з нормами інших спеціальних нормативних актів і, передусім, зі спеціальними законами України «По режим іноземного інвестування», «Про зовнішньоекономічну діяльність», а з іншого – може призвести до плутанини на практиці, в тому числі й правозастовчій. Крім того, навряд чи такий засіб є дієвим, тому що підприємство не зі 100 відстотками, а, наприклад, з 99 відсотками іноземного капіталу вже не буде так званим іноземним підприємством, а, відтак, йому можна господарювати в зазначених у ч. 2 ст. 117 ГК сферах діяльності, що виключає досягнення відповідної мети.

В установчих документах міститься інформація про місцезнахо­дження юридичної особи. Місцезнаходження юридичної особи – це адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юри­дичної особи чи закону виступають від її імені (ст. 93 ЦК України).

Управління господарським товариством здійснюють органи господарського товариства у встановленому законом і установчими документами порядку. Види та компетенція цих органів визначаються відповідно до установчих документів та закону. Залежно від форми розрізняють: загальні збори, правління (дирекція), наглядову раду, ревізійну комісію.

Загальні та позачергові збори проводяться на території України, в межах населеного пункту за місцезнаходженням товариства.

Але якщо на день скликання загальних зборів 100 відсотками акцій товариства володіють іноземні юридичні особи, іноземці, особи без громадянства, а також міжнародні організації, то не виключається право проведення загальних і позачергових зборів за межами України. Таке правило встановлено як до акціонерних товариств, так і до інших форм господарських товариств (п. 6 ч. 3 ст. 35 Закону Укра­їни «Про акціонерні товариства», ч. 1 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства»).

Через свої органи товариство реалізує свою дієздатність, набуває і здійснює права та обов’язки (ч.1 ст. 91 ЦК України). Відповідно до положень ст. 28 Закону України «Про міжнародне приватне право» юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Іноземні юридичні особи – засновники (учасники) мають такі самі права і обов’язки, як і засновники (учасники) з України. Це стосується також і майна, яке може передавати іноземний інвестор для формування статутного капіталу та порядку його формування. Внеском можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом (ст. 13 Закону України «Про господарські товариства»).

Окремо регулюються відносини щодо здійснення іноземною юридичною особою фінансових послуг на страховому ринку України. Реєстрація філій та представництв іноземних страхових компаній проводиться відповідно до Порядку реєстрації філій страховиків-нерезидентів від 19 липня 2006 року та Iнструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні від 24.01.1996 р.

На момент реєстрації філія повинна мати сформований гарантійний депозит на рахунках уповноважених банків-резидентів у розмірі, не меншому, ніж сума, еквівалентна 1 млн євро, за видами страхування, іншими, ніж страхування життя, а при намірі займатися страхуванням життя — у розмірі, не меншому, ніж сума, еквівалентна 10 млн євро за валютним обмінним курсом валюти України на день подання заяви, а також рейтинг фінансової надійності (стійкості) страховика-нерезидента, не нижчому від високої надійності за класифікацією нормативно встановлених міжнародних рейтингових агентств. Для внесення в Реєстр в Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України подаються документи, перелік яких визначено в вказаних вище підзаконних нормативних актах.

Відмова або не прийняття рішення в 60-денний термін є підставою для звернення до судового захисту.

Іноземна юридична особа може здійснювати також спільну з українськими суб’єктами господарювання господарську діяльність без створення юридичної особи. В такому разі відносини можуть оформлюватися договорами про спільну діяльність або договором простого товариства (глава 77 ЦК України). Договори про спільну діяльність підлягають державній реєстрації згідно з постановою КМ України №112 від 30.01.1997 р.

Іноземна юридична особа може брати участь у приватизації державного майна відповідно до приватизаційного законодавства, отримувати майно в оренду, в тому числі майно державної або комунальної власності, земельні ділянки (ст. 93 Земельного кодексу). Вона може набувати права власності на рухоме і нерухоме майно за винятком особливостей, встановлених законом. Так, іноземним юридичним особам не можуть передаватись у власність землі сільськогосподарського призначення (ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України). А якщо вони отримані в спадщину, то підлягають відчуженню протягом одного року. Втім, іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням
підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.

Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, також можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в порядку, встановленому для іноземних юридичних осіб (ст. 22 Земельного кодексу України).

Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності, на яких розташовані об’єкти нерухомості, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України (ст. 129 Земельного кодексу).

Контроль та нагляд за тим, щоб іноземні юридичні особи здійснювали діяльність на території України, дотримуючись вимог законодавства України, здійснюють уповноважені органи держави за­лежно від їхньої компетенції. При цьому вони та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції).

Припинення постійного представництва іноземної юридичної особи, що здійснює діяльність в Україні, регулюється законодавством України, а припинення самої іноземної юридичної особи – законодавством її місцезнаходження або створення.

Філії, представництва можуть бути припиненні за рішенням іноземної юридичної особи в добровільному порядку або за рішення суду у разі невиконання іноземною юридичною особою або представництвом, філією вимог законодавства України. У разі припинення діяльності представництва запис в Реєстрі скасовується та вилучається Свідоцтво, про що повідомляється представництву у письмовій формі.

Українські юридичні особи за кордоном. Лібералізація господарської діяльності призвела до вільного доступу українських юри­дичних осіб на зовнішні ринки. Цьому в свій час посприяв також Декрет КМ України «Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності» від 20 травня 1993 року.

Якщо раніше зовнішньоекономічною діяльністю займалися виключно спеціально створенні на рівні СРСР юридичні особи, то з початком лібералізації вона могла стати предметом діяльності кожної юридичної особи. Самостійне здійснення нею зовнішньоекономічної діяльності визнано одним із принципів підприємницької діяльності законом «Про підприємництво» (ст. 6 Закону). Це було прямо передбачено також в законах України «Про підприємства в Україні», «Про зовнішньоекономічну діяльність». Тепер вже право здійснення зовнішньоекономічної діяльності не потрібує відповідної реєстрації.

В Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» закріплюються такі основні принципи здійснення зовнішньоекономічної діяльності: (1) принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, (2) принцип юридичної рівності і недискримінації, (3) принцип верховенства закону, (4) принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, (5) принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів (6) принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва полягає у:

- праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки;

- праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;

- обов’язку дотримуватись при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;

- виключному праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.

Принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності полягає у тому, що Україна як держава:

- забезпечує рівний захист інтересів всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;

- здійснює рівний захист всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України згідно з нормами міжнародного права;

- здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.

Зовнішньоекономічна діяльність може здійснюватись:

1. Через суб’єктів, що відкриті за кордоном, (1) які не є юридичними особами – представництва та філії, відділення, і (2) які є юридичними особами – дочірні підприємства, в тому числі банківські, кредитні та страхові установи за межами України.

2. Через засновані з іноземними і українськими суб’єктами спільні підприємства різних видів і форм, в тому числі банківських, кредитних та страхових установ за межами України.

3. У формі спільної діяльності без створення юридичної особи згідно з договором. Але слід зазначити, що незалежно від того, в якій формі (вигляді) буде здійснюватись ця діяльність, потрібно дотримуватися, по-перше, існуючих в законодавстві України обмежень щодо господарської діяльності, по-друге, законодавства відповідних іноземних держав.

Важливі обмеження для українських суб’єктів, в тому числі і юридичних осіб, містяться в нормах Декрету КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого1993 року [30]. Ними передбачено обов’язкове ліцензування інвестиційної діяльності українських юридичних осіб за межами України. Українська юридична особа повинна отримати індивідуальну ліцензію.

Індивідуальна (разова) ліцензія — це разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності на період не менший, ніж той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції.

Індивідуальної ліцензії, відповідно до ч. 3 ст. 5 Декрету, потребують такі операції:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком встановлених законодавством випадків;

- здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину.

Індивідуальна ліцензія видається Національним банком України, який є органом валютного регулювання і валютного контролю.

Порядок ліцензування регулюється на підзаконному рівні Положенням про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на розміщення резидентами (юридичними та фізичними особами) валютних цінностей на рахунках за межами України від 14.10.2004 р.

На весь термін дії індивідуальної ліцензії державні органі здійснюють контроль за дотриманням законодавства.

Українська юридична особа зобов’язана кожного місяця звітувати про рух валютних цінностей за рахунком, а також подавати уповноваженим органам державної влади розшифровку за проведеними за рахунком (рахунками) операціями з відображенням відповідних статей зарахування і списання (крім фізичної особи, яка не є підприємцем) та копії банківських виписок за рахунком (рахунками).

Українські юридичні особи можуть займатися різними видами господарської діяльності за межами України. Вони можуть займатися різними видами господарської діяльності за межами України у встановленому законом порядку. Враховуючи публічні інтереси, може передбачатися ліцензування зовнішньоекономічної діяльності. Інвестиційна діяльність за загальним правилом незалежно від форми здійснюється на підставі індивідуальної ліцензії, отриманої в Національному банку України.

Ще однією специфічною категорією су’бєктів міжнародного при­ватного права є держава. Як відомо, положення держави як су’бєкта міжнародного публічного права,ґрунтується на принципі сувере­нітету, що означає: у міждержавних стосунках кожна з держав не підкоряється ні іноземному закону, ні іноземній юрисдикції. Такий особливий статус держави відтворено у давньому принципі: «Рar in parem non habet imperium» (рівний над рівним не має влади).

Зазначений принцип знайшов своє відтворення у такому міжнародно-правовому інституті, як імунітет держави. Слово «імунітет» походить від латинського слова «immunitas» – звільнення, позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає у непідпорядкованності держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому імунітет називають юрисдикційним імунітетом. Імунітет держави слід відрізняти від консульського та дипломатичного імунітетів, які надаються як привілеї відповідним категоріям осіб для здійснення ними представницьких функцій на підставі норм дипломатичного й консульського права.

Теорія абсолютного імунітету виходить з того, що імунітет держави випливає з принципу суверенної рівності держав. Саме тому іноземна держава на території іншої держави повинна користуватися імунітетом у повному обсязі, всіма його елементами; він поширюється на будь-яку діяльність держави і будь-яку його власність.

Згідно з теорією обмеженого імунітету, іноземна держава користується імунітетом тільки тоді, коли вона здійснює суверенні дії. Якщо ж іноземна держава здійснює дії комерційного характеру: укладає зовнішньоторгові правочини, експлуатує торговельний флот, то вона не користується імунітетом.

Теорія обмеженого імунітету виникла у кінці XIX ст. Її розквіт припадає на період 1970–1980 рр., коли загалом в ряді країн були видані закони, що обмежують імунітет іноземної держави. Законодавство цих країн виходить з того, що необхідно захищати інтереси фізичних та юридичних осіб, котрі вступають у цивільно-правові відносини з іноземною державою.

У 70-ті роки у ряді зарубіжних країн (Австралії, Великобрита­нії, Канаді, Пакистані, Сінгапурі, США) були прийняті законодавчі акти, засновані на теорії обмеженого імунітету держави. У деяких країнах (Австрії, Бельгії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії, ФРН, Франції, Швейцарії), де спеціальне законодавство про імунітет іноземної держави відсутнє, теорії обмеженого імунітету держави до­тримується судова практика.

Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави – тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1) судовий імунітет, 2) імунітет від попереднього забезпечення позову; 3) імунітет від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності) імунітет.

Судовий імунітет означає, що позови до іноземної держави не можуть розглядатися без її згоди в судах іншої держави. Причини притягнення до відповідальності значення не мають. До держав, зазвичай, не можуть бути пред’явлені позови у іноземних судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпорядкували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане стосується позовів, які порушуються безпосередньо проти іноземних держав, та «непрямих» позовів, як, наприклад, позовів про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави.

Імунітет від попереднього забезпечення позову передбачає, що не можна у порядку дострокового забезпечення позову приймати без згоди держави будь-які примусові заходи щодо його майна.

Імунітет від примусового виконання судового рішення полягає в тому, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання рішення, винесеного проти певної держави.

Імунітет власності держави означає, що власність держави має недоторканність. Вона не може підлягати примусовому відчуженню, арешту та іншим примусовим заходам, її не можна силою утримувати на іноземній території. Вона не може бути піддана примусовому відчуженню, арешту та іншим примусовим заходам, її не можна насильно утримувати на іноземній території. До власності держави не можуть застосовувати не тільки примусові заходи судового характеру, але й адміністративні заходи. Воно не може бути об’єктом стягнення за будь-якого роду судовими вимогами. Державна власність користується імунітетом, навіть якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітету

Теорія абсолютного імунітету виходить з того, що імунітет держави випливає з принципу суверенної рівності держав. Саме тому іноземна держава на території іншої держави повинна користуватися імунітетом у повному обсязі, всіма його елементами; він поширюється на будь-яку діяльність держави і будь-яку його власність.

Згідно з теорією обмеженого імунітету, іноземна держава користується імунітетом тільки тоді, коли вона здійснює суверенні дії. Якщо ж іноземна держава здійснює дії комерційного характеру: укладає зовнішньоторгові правочини, експлуатує торговельний флот, то вона не користується імунітетом.

Визнання за окремим суб’єктом статусу «іноземної держави» є необхідною передумовою для визнання його імунітету. Якщо іноземна держава веде торговельну діяльність, укладає торговельні правочини, вона, як це належить з наведених законів, не користується імунітетом. Визначення торговельної діяльності має важливе значення, оскільки, навіть якщо суд визнає за будь-якою зі сторін, які сперечаються, статус «іноземної держави», він відмовить їй в наданні імунітету, якщо іноземна держава веде торговельну діяльність. Законодавство іноземних держав по-різному підходить до визначення поняття «торговельна діяльність», «торговельний правочин». Законодавчі акти Великобританії, Пакистану, Сінгапуру містять тільки перелік видів правочинів, укладання котрих може призвести до втрати державою імунітету, а саме визначення торговельної діяльності в них відсутнє. Закони цих країн під торговельними правочинами розуміють: а) контракти про поставку товарів та надання послуг; б) договори займу або інші правочини фінансового характеру, гарантії та поруки; в) правочини або діяльність торговельного, промислового, професійного або подібного характе­ру, в котру держава вступає, або з якою держава пов’язана іншим чином, ніж при виконанні суверенних функцій. В Канаді та США торговельна діяльність визначається лише в самому загальному вигляді. Так, згідно з Законом Канади, «торговельна діяльність» означає будь-який правочин, акт або регулярну діяльність, які за своєю природою мають торговий характер. Передбачається, що суди при визначенні діяльності іноземної держави мають брати до уваги природу цієї діяльності, окремого правочину, а не його мету. Хоча в за­конах Великобританії, Пакистану, Сінгапуру подібної норми немає, на практиці суди у цих країнах використовують критерій природи правочинів.

Суди країн, в яких відсутнє законодавство про імунітет, також досліджують характер діяльності, яка виконується іноземною державою. Закони зарубіжних країн передбачають й інші вимоги, щодо яких іноземна держава не користується імунітетом. Так, при збереженні певних вимог імунітет іноземній державі не надається стосовно спорів, пов’язаних з контрактом про найм на працю, запо­діянням шкоди здоров’ю, втратою або пошкодженням майна, спорів, пов’язаних із інтелектуальною власністю, участю держави в корпо­раціях, спорів щодо торгових судів.

Законодавство іноземних держав розрізняє судовий імунітет від попередніх заходів і виконання дій. Згідно з законами Великобританії, Пакистану, Австралії, Канади, відмова від судового імунітету не вважається від інших видів імунітету. Імунітет від попередніх заходів та виконавчих дій іноземній державі не надається щодо власності, котра використовується у торгових цілях (закони Великобри­танії, Пакистану, Австралії, Канади, Сінгапуру, США). В країнах, де відсутнє законодавство про імунітет держави, але судова практика котрих використовує положення теорії обмеженого імунітету, іно­земній державі також не надається імунітет від попередніх заходів та виконання дій, якщо її власність використовується у торгових цілях.

Водночас, згідно з законодавством ряду країн (Великобританії, Па­кистану тощо) повний імунітет надається власності іноземної держави, яка використовується або призначена для використання: а) для потреб консульського та дипломатичного представництва; б) у зв’язку з вій­ськовою діяльністю або є воєнною за своєю природою, або знаходиться під контролем військових урядів (закони США, Канади, Австралії).

Таким чином, незважаючи на деякі властивості законодавчих актів різних країн, що базуються на теорії обмеженого імунітету, всі вони, в принципі, вирішують використання попередніх заходів та виконавчих дій стосовно власності іноземної держави, визначають види власності, які користуються повним імунітетом.

Важлива роль при використанні теорії обмеженого імунітету належить суду, тому що саме він (це визначено в законах США, Ка­нади та інших країн є органом, до компетенції котрого вирішення питання про те, чи користується сторона імунітетом.

В Україні прийнятий 23.06.2005 р. Закон «Про міжнародне приватне право», який встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов’язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж українській правопорядок. У ст. 3 зазначеного Закону наголошено, що якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж передбачені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору, а в ч. 1 ст. 14 зазначено, що правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відноси­ни, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Що ж стосується рішень, прийнятих судом згідно з цим законом, то, відповідно до ч. 1 ст. 81 цього Закону, в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних та господарських справ, що набрали законної сили.