Передумови виникнення і розвитку фізичних вправ та ігор у первісному суспільстві

 

Передісторія фізичної культури іде коренями в той період, коли уся фізична і розумова діяльність людини обмежувалася безпосереднім забезпеченням умов існування. Питання полягає у тому, які фактори в цих умовах, у боротьбі, що не припиняється, із природою, спонукали наших предків розробити комплекс фізичних вправ, що служив формуванню людини.

Завдяки знайденим при розкопках предметам древньої культури ми можемо простежити за розвитком людини з 150000 року до н.е. У цей період на арену історії вийшов неандерталець. Його кістяк, будова тіла, розміри черепа і риси обличчя, відтворені вченими, майже не відрізнялися від сучасної людини. Він міг виготовляти і використовувати знаряддя з дерева, каменю, кістки. У суспільному смислі він міг розробляти моделі дій. У ході цього при добуванні їжі за допомогою вогню зросла роль полювання. Відбувся початковий поділ праці між чоловіками і жінками. Почало складатися матріархальне суспільство.

Створення фізичної культури як специфічної сфери суспільної діяльності, відособленої від добування матеріальних благ, необхідних для існування, відбулося в більш пізній період древньої історії (80 000—8000 р. до н. е.). У цей час з'явилася метальна зброя з кістяним наконечником і зубцюваті остроги.

Головним джерелом існування стало полювання на великих тварин. Однак мамонти, печерні ведмеді і тури виявилися небезпечними супротивниками. Вдале полювання на них можна було забезпечити тільки за допомогою заздалегідь виготовлених і випробуваних засобів, організованих спільних дій усіх членів клану. У процесі цього древня людина навчилася найбільш раціонально використовувати як метальну зброю різноманітні предмети: ціпок, пращу, острогу, спис. Вона відкрила для себе спосіб метання, що значно збільшує дальність польоту. У процесі застосування метальної зброї вона, володіючи своїми м'язами, могла розраховувати затрачувану енергію в залежності від віддаленості цілі, координувати власні рухи.

Від інстинктивних атакуючих і оборонних рухів до скоординованих акцій, до придбання досвіду найбільш ефективного володіння зброєю вона протягом багатьох тисячоліть пройшла шлях, сповнений численних трагедій. На основі перемінних успіхів і невдач людина виявила, що одні дії призводять до успішних результатів, а інші — до невдач. У той же час вона усвідомила значення можливості навчити найбільш раціонального володіння зброєю, атакуючим і оборонним рухам і можливості запозичувати ці способи в інших. Оволодіння життєво необхідними навичками руху відбувалося, мабуть, шляхом спостереження і копіювання, але усе більшого значення набував розвиток абстрактного мислення, що виражався в магічній діяльності, членороздільній мові і зображенні знаків. З цією ж метою малювали поранених списом чи стрілою зубрів. Стародавня людина все частіше спостерігала і застосовувала ті закономірності в рухах, за допомогою яких можна було перебороти водяні перешкоди, пухкий сніг, багнисті, болотисті місця. Запас м'яса убитої тварини, що у холодний час року могло зберігатися протягом тривалого часу, створював можливість для діяльності соціального характеру, що не була безпосередньо пов'язана з добуванням їжі чи збереженням життя. Зрештою виникли умови для того, щоб процес навчання і передачі досвіду організаційно відокремився від безпосередньої роботи. Біг і стрибки через перешкоди, що застосовувалися при полюванні на дичину чи при порятунку втечею від супротивника, в рамках магічних дій почали самостійний розвиток. З'явилися синтезовані форми бігу на відстань, стрибків, танцювальних і метальних рухів.

Суттєве значення у походженні тих чи інших видів фізичних вправ та ігор мають географічне середовище і кліматичні умови, в яких жили первісні люди. У народів півночі з давніх часів у праці і побуті застосовувались лижі. Племена, які проживали на берегах водоймищ, широко практикували плавання, греблю, а в зимовий час пересування по льоді на кістяних ковзанах, виготовлених з довгих трубчатих кісток тварин. Кочові племена, що жили в степових районах, з ранніх років привчали дітей до верхової їзди.

Стрибок у розвитку людства, що наступив у кінці цієї епохи, був викликаний винаходом луку приблизно в 12 000 р. до н.е. Очевидно, у застосуванні луку велику роль відіграла також та обставина, що скоротилася кількість тварин, на яких можна було полювати за допомогою метальної зброї і пасток. Стріла, випущена з нової механічної «стрілецької зброї», давала можливість добувати багато дрібної дичини, птахів і риби. Тепер уже не потрібно було бродити слідами тварин, що кочують. У способі життя племен, що володіли луком, наступили значні зміни. У багатих дичиною низинах і долинах рік виникали відносно постійні поселення. У той же час на печерних малюнках, що раніше зображували тільки сцени полювання, стали з'являтися зображення людей, що борються між собою. В арсенал рухів, яким навчалася молодь, стала входити військова підготовка. Імовірно, у зв'язку зі зрослими в цій області задачами одержали розвиток форми підготовки до вступу в зрілий вік, а точніше, у її заключний акт — обряд посвячення. Формувалися організовані форми виховання і початкові форми виховної діяльності.

Однак наведений тут процес зародження фізичної культури не міг бути позбавлений протиріч людського пізнання. Свідоме подолання труднощів повсякденного життя перепліталося з придбанням такого досвіду, що надавав реальним навичкам, що забезпечували існування суспільства ірреальні форми. На основі археологічних знахідок, що відносяться приблизно до періоду до 40 000 р. до н.е., а також на основі співставлення зібраних протягом останніх півтора століть етнографічних даних можна констатувати, що фізичний розвиток людини більш пізньої древньої епохи теж супроводжувався своєрідними магічними діями.

Магію стародавніх часів ще не можна вважати релігією в сучасному розумінні цього слова. У ній не було молитви. Вона не виражала поклоніння святому престолу чи віру в потойбічних духів. Всі ознаки вказують на те, що вона виконувала винятково економічну, самозахисну функцію, а також функцію суспільного регулятора, тобто в більш широкому смислі символізувала собою пізнання окремих явищ природи, компенсувала залежність людини від природи. З погляду фізичної культури суєвірний смисл тут полягав у тому, що якщо людина на малюнку чи в барельєфі, що зображує «сутичку», «зв'язала» і «перемогла» тварину чи свого ворога, яких переслідувала, то, це означає, що вона нібито в дійсності одержала над ними гору. Це означало, що якщо навколо зображення тварини здійснювалися танцювальні рухи, що імітували полювання, кидалися списи, пускалися стріли, то, «перемігши» особистість, яка втілювала супротивника, досягалася справжня ціль. Отже, тут мова йшла не про символічні функції, що заміщають, а про реальні цілеспрямовані дії. Не ідея, не віра творить чудеса, а реальний поступок, те, що на сьогоднішній професійній мові спорту тлумачиться як вправа, «що виконується в стресі реального змагання». Усе це вірно відбивають знахідки в альтамірській, тюкдодуберській і монтеспанській печерах.

Окремі моменти збереження в наші дні древніх магічних церемоній відзначали багато етнографів, однак найбільш ясна загальна картина у їх відношенні пов'язана з ім'ям Лео Фробеніуса. Завдяки щасливому випадку, німецький дослідник Африки Лео Фробеніус у 1905 році під час своєї подорожі по Конго став свідком церемоніальних приготувань, що відтворювали звичаї древньої людини.

У своєму щоденнику він записав, що провідниками експедиції були найняті пігмеї — троє чоловіків і одна жінка. Коли продовольчі запаси експедиції майже скінчилися, їх попросили, щоб вони до вечері підбили антилопу.

Було дивовижно, що пігмеї дали відповідь тільки після тривалої збудженої суперечки. Вони завірили, що прохання виконають, але не в той же день, тому що ще не зробили ніяких приготувань.

Пігмеї ввечері уважно обстежили околиці табору. Вони досить довго пробули на вершині протилежного пагорба. Їхня незвичайна поведінка викликала інтерес ученого. Він вирішив, що пігмеї потай вистежують дичину. Ще до світанку вчений обережно піднявся на пагорб і сховався за кущем. Після короткого очікування він помітив пігмеїв, що йшли один за одним, які на вершині пагорба розчистили невелику площадку, зробивши її поверхню гладкою. Нарешті один з них — у той час як інші виконували різні церемоніальні обряди — щось намалював на пагорбі. Після цього пігмеї піднялися і, завмерши, не рухаючись, очікували сходу сонця. Коли на них упали перші промені сонця, один чоловік повернувся і направив на землю натягнутий лук. Після напруженого очікування — як тільки світло сонячних променів позолотило малюнок на пагорбі — раптово усі зарухалися. Руки жінки витягнулися убік сонця, начебто б вона хотіла обійняти вогненну кулю, і незрозумілі слова злітали з її вуст. Пігмей відпустив тятиву луку, і стріла встромилася в землю. Тоді жінка знову щось закричала, і чоловіки зі своєю зброєю кинулися в чагарник. Жінка ще нетривалий час провела біля малюнка, а потім повільно, ніби вагаючись, рушила слідом за мисливцями.

Після цього Фробеніус вийшов зі свого укриття і на місці церемоніального обряду знайшов малюнок, антилопи розміром близько 0,5 м. У шиї антилопи стирчала стріла.

В другій половині дня мисливці-пігмеї з'явилися, несучи на спині красиву лісову антилопу, яку постріл вразив також у шию. Після передачі трофея пігмеї мовчки, із клаптиком вовни і посудиною з кров'ю повернулися до малюнка на вершині пагорба.

Наскільки в наших очах уся церемонія здається гротеском, настільки вона у свідомості пігмеїв була серйозною процедурою. Безперечно, що делювіальна людина настільки вірить у силу мисливської магії. Тільки це могло її підбадьорити, тільки це могло дати їй досить сили для того, щоб вступити в протиборство з могутніми тваринними й іншими небезпеками.

Ці церемонії включали в себе розробку плану полювання чи бою, розподілення задач у них. У той же час розігрування чи «витанцьовування» у ритуальних обрядах рухів, що імітують полювання чи здобуту перемогу, сприяло підготовці до нього, а також допомагало передачі досвіду наступним поколінням.

На наступних етапах розвитку — в епоху мезоліту і неоліту (8000—3000 р. до н.е.) — головними джерелами існування стали землеробство і тваринництво. Окремі групи племен перейшли до осілого способу життя. Починаючи з VII тисячоріччя до н.е. стали з'являтися розрізнені центри патріархального родового суспільства. Почався розпад первіснообщинного ладу.

У фізичній культурі народів, що займалися випасанням худоби, утратили свою життєву важливість біг, стрибки, метання і переслідування дичини. На передній план висунулися верхова їзда й облавне полювання верхи на конях, інтерес землеробських громад до боротьби і підняття важких предметів, а також до танців і медитацій типу йоги, що ґрунтувався на віруваннях, пов'язаних з родючістю. Перехід до осілості загострив боротьбу за кращі землі і території, більш багаті. Це викликало необхідність ускладнення процесу підготовки юнацтва до самостійного життя. Центр уваги церемонії присвяти, що пристосовувала до нових умов випробування, став усе більш зосереджуватися на формах руху, характерних для бойової підготовки. Переслідування дичини й облавне полювання, у яких брав участь практично весь чоловічий склад племені, придбали характер військових маневрів. Проведення поєдинків, що передували сутичкам і були покликані служити «пробою сил» чи «передбаченням», організовувалося таким чином, щоб вони символізували непереможність тих, хто веде боротьбу і втілює собою силу співтовариства героїв. Точно таку ж ціль — «примиритися» і «залякати» — переслідував і виклик, кинутий супротивнику перед битвою, згадки про який є в міфології майже всіх народів.

У ході подальшого розвитку патріархально-родове суспільство через порівняно короткий термін почало розпадатися. З'явилася приватна власність. У результаті покорення більшої частини свого племені і пограбування інших народів представники пануючої племінної верхівки перестали займатися деякими формами роботи. В інтересах захисту власності і привілеїв набуває все більш важливого значення військова підготовка. Вимоги такої підготовки для частини племені, що відокремилася, в умовах військової демократії стають усе більш значними й одночасно набувають демонстративний характер. Підготовка до церемоній присвяти у воїни стала загальноприйнятою. У рамках же самого акта посвяти, що зберіг у значній мірі види церемоній, які існували раніше, на передній план висунулося суперництво типу змагань. Виникли постійні ритуальні центри проведення церемоній присвяти (Карнак, Марас, Пампас, Олімпія, Рьогьой, Куфферн, Вас, Стоунхендж). Виокремилися особи відповідальні за проведення церемоній присвят, а в деяких місцях і тотемістичні родові співтовариства, що проводили випробування, пов'язані з виборами вождів племен.

Практично це означало, що у найрозвинутіших центрах світу відбувався процес диференціації випробувань посвяти. Продемонстровані тут поведінка і перемога не раз призводили до вирішення питання про вибір вождів. Спільно ж проведені змагання символізували кревну приналежність один до одного. Типовий приклад цього приводить Энгельс у зв'язку з іграми ірокезів: «У грі в м’яч фратрії виступають одна проти іншої; кожна висуває своїх кращих гравців, інші стежать за грою, розбившись за фратріями, і тримають один з одним парі за перемогу своїх гравців».

В епоху переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства виник естетичний ідеал наділеного надприродними тілесними і духовними здібностями легендарного героя, що насмілюється вступати в боротьбу з потойбічними силами і здобуває для людства таємниці, ретельно сховані від нього, і які охороняються цими силами. Гільгамес у вавілонян, Озіріс у єгиптян, Великий Ю у китайців, Геракл, Прометей і Ахіллес у греків, Зіґфрід у германців, Кешар у тибетців, Рустем у персів — усі вони були непереможними майстрами боротьби. Немає мисливців, бігунів, метальників диска, каменю чи спису більш спритних, кращих, аніж вони. Людство, у якого прокинулася самосвідомість, звеличуючи себе до героїв своєї фантазії, почало кидати виклик силам природи. З'явився майбутній ідеал фізичної культури рабовласницької епохи, що народжувалася — якого ще не зламала соціальна несправедливість — сильний, гордий і переможний титан.

Процес розпаду фізичної культури первіснообщинного ладу, що відбувався з VII тисячоріччя до н.е. і до епохи розквіту Римської імперії, охоплював порівняно невелику частину заселеної території Землі. Її залишки збереглися аж до поширення сучасної цивілізації на Півночі, у тропічній і субтропічній Африці, на архіпелагах Ост-Індії і Тихого океану, а також у більшій частині Північної і Південної Америки.

Крім згаданого вище Фробеніуса, відомості про звички аборигенів зафіксували багато етнографів, мандрівників, місіонерів і колоніальних чиновників. Зважаючи на те, що окремі племена донині живуть в умовах, що нагадують первісний рівень виробничих відносин, ці відомості дозволяють виробити відправні позиції для приблизного реконструювання пам'ятників фізичної культури первіснообщинного ладу. (Відносну цінність цих джерел варто підкреслити тому, що колоніальні завоювання, впливи європейської цивілізації надзвичайно деформували, опошлили самобутні умови життя цих народів. Там же, де вони все-таки змогли залишитися недоторканними, панували настільки суворі умови проживання, що первісна фізична культура виявилася в стані дати лише хирляві паростки.)

За словами норвезького мандрівника Карла Лумхольца, тарахумари — індіанці, що живуть на схилах гірського ланцюга Сьєрра Мадре, що простирається по північній границі Мексики, - здатні проводити змагання з бігу на дистанції довжиною в декілька сот кілометрів. Ці здібності пов'язані, очевидно, з переслідуванням дичини і суворими природними умовами. Мексиканці намагалися використовувати дані якості тарахумарів у марафонському бігу на Олімпіаді 1928 року, однак індіанці, що стартували без серйозного тренування, викликали розчарування, оскільки прийшли до фінішу з результатами нижче середніх, але без будь-яких ознак утоми.

Східноафриканські вахуми здатні, відштовхуючись босими ногами від низької термітної купи, стрибнути вгору на висоту понад два метри. Умови життя змушують їх у першу чергу розвивати стрибучість, що є головним критерієм в обряді посвяти в чоловіки. Той, хто під час випробувань не здатний стрибнути вище свого росту, не може потрапити в число повноправних чоловіків свого племені. Подібні ж відомості можна знайти про змагання з боротьби на Канарських островах і в Гвінеї, про змагання з «м'яча з перами» і водяні двобої жителів індонезійського архіпелагу, про метання бумеранга корінними жителями Австралії.

На одному з невеликих островів архіпелагу Нові Гебриди кульмінацією традиційних змагань, що влаштовуються щорічно, є своєрідні «стрибки з вишки» на суші. Учасник цих змагань летить униз головою з висоти 30 метрів. До щиколоток його ніг прив'язуються кінці сплетених з ліан мотузок, протилежні кінці яких закріплюються на вершині вишки. Коли голова стрибуна майже досягає землі, точно виміряні пружні ліани скорочуються і злегка підкидають його, у результаті чого він плавно приземляється на ноги. Найбільшим авторитетом користуються ті учасники змагання, які в останню мить вільного падіння торкаються землі руками. За старих часів ті, хто не насмілювався брати участь у цьому обряді посвяти, не мали права з'являтися на людях доти, поки не проходили всі випробування. Сьогодні ж від цього рятуються, надаючи в дарунок сільській громаді свиню чи який-небудь інший коштовний викуп.

Навіть із наведених вище уривчастих відомостей видно, що первісна фізична культура гармонійно поєднала в собі особисту фізичну підготовку кожного члена племені і виховання в одноплемінників почуття спільноти. Між іншим, саме це розвинуло ту стійкість і тверду волю, яку народи колоній протягом сторіч протиставляли, і часто небезуспішно, своїм завойовникам, озброєним сучасною вогнепальною зброєю.

У розвитку фізичної культури первіснообщинного ладу двічі відбувався якісний стрибок. У ході першого — полювання на великих тварин викликало до життя систему рухів, що відокремилася від процесу праці і поступово удосконалювалася, і її перенос на інші області життя. У рамках виниклої нової сфери діяльності (фізичне виховання) почалася диференціація безпосередньо корисних тілесних вправ, танцювальних рухів і ігрових елементів. У ході ж другого стрибка — в епоху розпаду первіснообщинного ладу — виникли ті інституйовані норми підготовки і відбору, що стали засобами суспільного підпорядкування.

Від основних елементів форм рухів, що склалися в рамках первісної магії, через суперечливі умови класових суспільств людство прийшло до високого ступеню систем рухів фізичної культури наших днів. У ході цього процесу матеріал рухів фізичної культури постійно піддавався стилізації, диференціації й інтеграції. Але навіть у найбільш розвинутих видах фізкультурної і спортивної діяльності приховані елементи, що відображають прагнення людини до підкорення природи, що або порізно, або у поєднанні один з одним уросли в сьогоднішню фізичну культуру. Так, наприклад:

а) за іграми з м'ячем, важкою атлетикою, штовханням ядра і полюванням стоять виробничі процеси;

б) за кінним спортом, бігом, стрибками, автоперегонами, лижним і ковзанярським спортом, змаганнями човнів — види діяльності, пов'язані з пересуванням і подоланням перешкод, і відповідно засоби досягнення цього;

в) за плаванням і польотами — рухи, помічені в природі;

г) за лікувальною гімнастикою і масажем — досвід лікування;

д) за змаганнями зі стрільби, метання спису і диску, боротьбою і масовими виступами фізкультурників видно окремі бойові дії чи їхні елементи.