До авіаційної високоточної зброї відносяться: крилаті ракети, авіаційні керовані ракети, керовані авіаційні бомби та касети, ударні безпілотні літальні апарати.

З навчальної дисципліни

«Тактика радіотехнічних військ»

Змістовий модуль 3.5.1.1 (Тема 1). Засоби повітряного нападу іноземних держав та їх основні характеристики

Заняття 4. Призначення, бойові можливості та способи бойового застосування ВТЗ

Навчальні питання:

1. Призначення та класифікація високоточної зброї

2. Бойові можливості та способи бойового застосування високоточної зброї

Висновки та відповіді на запитання

Навчальна література:

1. Тактика радіотехнічних військ. За ред. Бакуменка Б.В.-Х.: ХУПС, 2007.

2. Довідник учасника АТО: озброєння і військова техніка Збройних Сил Російської Федерації / [А.М.Алімпієв, Г.В.Пєвцов, Д.А.Гриб та ін.]; за заг. ред. А.М.Алімпієва. – Х.: Оригінал, 2015. – 732 с.

3. Єрмошин М.О., Федай В.М. Боротьба в повітрі. –Х.: ХУПС, 2004.

Матеріали групової вправи №2

 

1. Призначення та класифікація високоточної зброї

В теперішній час масове оснащення військ високоточною зброєю стало важливою особливістю сучасного етапу розвитку військової техніки і озброєння.

До високоточної зброї відноситься така зброя, без’ядерні боєприпаси якої у сукупності з системою наведення дозволяють знищувати задані об’єкти з першого пострілу (пуску) з імовірністю не нижче 0,5 у будь-яких метеоумовах, за будь-який час доби при активній протидії з боку супротивника.

На думку військових фахівців, прийняття на озброєння нових зразків и систем ВТЗ приведе до наступних основних наслідків при веденні війни звичайними засобами:

потрібна перевага в силах та засобах противника на напрямках головного удару повинна підвищитись до (8…10):1 для успішного проведення операції;

втрати військ у живий силі і особливо в техніці підвищаться на порядок в порівнянні з рівнем, типовим для другої світової війни;

бойові можливості військ підвищаться більш ніж в три рази без підвищення їх чисельності.

Головним же результатом є припущення того, що можливо забезпечити успішне ведення будь-якого масштабу війни с застосуванням тільки звичайного озброєння. При цьому припускається, що ефективність ураження об’єктів високоточною зброєю буде порівняной з ефективністю при застосуванні тактичної ядерної зброї.

Класифікація основних зразків ВТЗ наведена на рисунки. В теперішній час усі види збройних сил мають на озброєнні високоточну зброю. Найбільш широко ВТЗ подано в ВПС та сухопутних військах.

В сухопутних військах велика увага приділяється системам вогневої підтримки корпусів GSWS, реактивним системам залпового вогню MLRS. Останні у період до 2015 року будуть являтися у сухопутних військах США одним із могутніх засобів ураження різноманітних наземних цілей на відстані до 40 кілометрів.

До авіаційної високоточної зброї відносяться: крилаті ракети, авіаційні керовані ракети, керовані авіаційні бомби та касети, ударні безпілотні літальні апарати.

 

2. Бойові можливості та способи бойового застосування високоточної зброї

Керовані авіаційні засоби ураження, що включають керовані ракети, ракети класу “повітря–повітря”, “повітря–поверхня”, керовані авіабомби та касети, ударні безпілотні літальні апарати. відносяться до високоточної зброї.

Саме завдяки використанню високоточної зброї та засобів радіоелектронної боротьби союзникам вдалося в перші години й дні війни в Перській затоці вивести з ладу систему ППО Іраку, аеродроми базування бойової авіації та пункти дислокації органів державного та військового керівництва країною, що в кінцевому рахунку забезпечило завоювання повної переваги у повітрі. Застосовуючи високоточні засоби ураження, вони блокували більшість іракських аеродромів, знищили значну кількість складів військової техніки, боєприпасів і ППМ. При чому високоточна зброя склала всього 7% усієї маси використаних боєприпасів, а її ефективність дорівнювала 90%, що в 3... 4 рази вище від ефективності некерованої зброї.

Важливим елементом керованої зброї є система наведення.

Системи наведення керованих авіаційних ракет (КАР)

(Додатковий матеріал)

Можливість застосування КАР по цілях різного характеру та типу обумовлено передусім різноманіттям систем наведення (СН), до яких відносяться командні, телевізійні, лазерні, радіолокаційні, інерційні, комбіновані та ін. Нижче наводиться коротка характеристика основних систем наведення КАР.

Командні СН. У разі використання таких систем наведення КАР здійснюється на лінії візирування “літальний апарат – ціль” за допомогою різноманітних засобів: оптичних, радіолокаційних, лазерних та інших. Льотчик, як правило, повинен візуально виявити ціль і після виконання умов стрільби провести пуск ракети, а після цього утримувати її на лінії візирування. Якщо КАР відхилилася від цілі, він проводить відповідні дії щодо зміни траєкторії її польоту. При цьому виробляються електричні сигнали, які кодуються та передаються на КАР, де вони декодуються та після перетворення в автопілоті надходять на рулі управління.

Керовані авіаційні ракети з радіокомандними СН можуть застосовуватися тільки за умов візуальної помітності (видимості), за рахунок чого обмежена їх дальність стрільби. До інших недоліків цих СН відносяться: залежність від впливу радіоперешкод, що може значно знизити ефективність ракет; необхідність наведення ракети до моменту зустрічі з ціллю практично без здійснення маневрування літаком, що значно збільшує імовірність впливу зенітних засобів. Крім того, на зниження ефективності КАР, що оснащені такими СН, впливає і чисто психологічний фактор – льотчик іноді закінчує слідкування за ціллю на кінцевій ділянці траєкторії польоту ракети через дуже сильну вогневу протидію противника.

Радіолокаційна командна СН використовує бортовий радіовисотомір, що дозволяє утримувати визначену висоту польоту ракети, а РЛС носія, за допомогою якої проводиться пошук і супроводження цілі, забезпечує наведення КАР за азимутом.

Лазерно-командна СН містить лазерну станцію наведення й керування, в якій автоматизовані всі операції з пошуку, розпізнавання, супроводження цілей і наведення на них одночасно декількох ракет. У процесі наведення лазерний промінь станції, що швидко сканує, дозволяє визначити поточне положення цілі, а також передавати на КАР кодовані команди коригування їх траєкторій польоту, які відпрацьовуються імпульсними ракетними двигунами.

Телевізійна СН з’явилася на КАР у кінці 60-х - на початку 70-х років, причому спочатку появилися телевізійні СН з попереднім захопленням. Льотчик спочатку виявляє ціль за допомогою телевізійної камери ГСН, зображення з якої передається на індикатор, що розміщений у кабіні літака-носія. Після вибору та впевненого захоплення цілі та переходу ГСН на режим її супроводження льотчик проводить пуск ракети, далі вона наводиться на ціль автоматично. Максимальна дальність застосування зброї з телевізійною СН визначається дальністю виявлення, яка залежить від контрасту, розміру та конфігурації цілі, а також від висоти польоту літака і розрізнювальної спроможності телевізійної камери. Так, згідно з даними, нахильна дальність виявлення танка - близько 4 км, а залізничного мосту – 11... 17 км.

Телевізійно-командна СН дозволяє застосовувати КАР на більшій відстані від цілі, у порівнянні з телевізійною з попереднім захопленням, а також поражати мало контрастні цілі. Крім того, після пуску ракети літак-носій може робити протиракетне маневрування або уходити від цілі у протилежний бік, але КАР буде залишатися у полі зору приймальної антени апаратури зв’язку та наведення, що розташована на літаку-носії.

Пуск ракети можливо здійснювати на гранично малих висотах. Після цього КАР набирає висоту 500... 600 м, потім вмикається апаратура зв’язку і на індикатор літака передається зображення місцевості на курсі польоту ракети. На середній ділянці траєкторії польоту телевізійна камера орієнтована на нахил близько 10 градусів. Льотчик може коригувати траєкторію польоту КАР за висотою або курсом шляхом подачі сигналів керування “вверх”, “вниз”, “праворуч”, “ліворуч”. Розпізнавши ціль, що з’явилася на екрані, він розгортає телевізійну камеру, і на екрані з’являється “перехрестя”. Після цього за допомогою пульта керування льотчик наводить перехрестя на ціль і утримує його до попадання ракети. Якщо захоплення цілі ГСН надійна, КАР може переводитися у режим самонаведення. Точність наведення складає близько 10 м і залежить від дальності стрільби, помилок системи наведення та від майстерності льотчика. Головним недоліком таких систем наведення є можливість їх використання тільки під час хороших погодних умов та у світлий час доби.

Лазерна СН вперше з’явилася в США наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Такі системи працюють в інфрачервоному (ІЧ) спектрі (довжина хвилі 1,06 мкм). Напівактивна лазерна ГСН складається з координатора цілі та блока електронної апаратури. Координатор містить приймальний пристрій з чотирьохквадратним фотодетектором і кільцевим стабілізатором. В електронному блоці обробляються сигнали, що надходять від чотирьох сегментів фотодетектора і формуються сигнали керування, які у вигляді команд подаються на рулі керування.

Зброя з лазерними СН застосовується з висот 100...6000 м. Висвітлення цілі лазерним променем може проводитися з літака-носія, іншого літального апарата або передовим авіаційним навідником із землі. Під час установлення апаратури висвітлення на літаку-носії забезпечується можливість атаки нерухомих і рухомих цілей. Крім того, у цьому випадку нема необхідності забезпечення взаємодії носія та засобу, що здійснює підсвічення. Однак таке використання зброї можливе тільки з літаків, що мають екіпаж з двох чоловік і оснащені спеціальними контейнерами, до яких входять пристрої виявлення та цілевказання. Керовані авіаційні ракети з лазерною СН застосовуються наступним чином. Після входу літака у район цілі й її виявлення льотчик-оператор вмикає лазерний цілепоказник і при виконанні умов стрільби проводить пуск ракети. Літак проводить протиракетне маневрування, але лазерний промінь продовжує безперервно супроводжувати й опромінювати ціль. ГСН приймає відбите лазерне випромінювання та визначає напрям на ціль, при цьому вимірюється помилка між лінією прицілювання та напрямком польоту КАР, пропорційно якій виробляються сигнали керування.

Радіолокаційна СН використовується у ракетах, призначених для знищення радіолокаційно контрастних цілей. Активна радіолокаційна ГСН складається з антени з механічним пристроєм сканування, приймача і блока обробки сигналів. Вона починає роботу тільки у районі цілі, куди ракета виводиться за допомогою інерційної системи наведення. У відповідності з програмою польоту за 12...15 км від цілі КАР набирає висоту (з 10...15 м до декількох сотень метрів), щоб забезпечити ГСН можливістю виявлення та захвату цілі. Після цього КАР знижується і її наведення до влучення у ціль здійснюється автоматично..

Автономна СН проводить автоматичний пошук, виявлення, розпізнавання цілі та наведення на неї ракети. Використання швидкодіючих мікропроцесорів забезпечує вирішення проблем, пов’язаних з наданням КАР складних задач (обробка великих обсягів інформації з високою швидкістю). До блока пам’яті КАР можуть вноситися еталонні радіолокаційні зображення (сигнатури) типових цілей (танків, бронетранспортерів, самохідних артилерійських установок та ін.) на типових для різних ТВД рельєфах місцевості у різноманітних природно-кліматичних умовах. Після пуску ракети поточне зображення району місцевості з розташованими на ньому цілями порівнюється мікропроцесором з еталонними сигнатурами типових цілей. У результаті цього проводиться розпізнавання та вибір цілі для ураження, а також формування команд керування для автоматичного наведення ракети.

Протирадіолокаційна СН почала створюватися в другій половині 60-х років у зв’язку з широким оснащенням радіолокаційною технікою різноманітних систем озброєння. Протирадіолокаційна ГСН являє собою приймач випромінювання від РЛС. Це забезпечує виявлення джерел радіовипромінювання у типових діапазонах хвиль. Більш детально це питання буде розглянуто пізніше.

Інерційна СН характеризується відсутністю випромінювання (що забезпечує прихованість польоту ракети), спроможністю працювати за будь-яких погодних умов. Ці СН дозволяють здійснювати пуск ракети або скидання бомб за межами дії наземних активних ППО. Інерційні СН (ІСН) в силу своєї невисокої точності застосовуються для забезпечення виведення ракет або бомб у район цілі, а далі починають працювати інші СН.

Тепловізійна СН працює за принципом пасивної радіолокації, тобто приймання природного теплового випромінювання цілей в ІЧ діапазоні, за рахунок чого мають високу розрізнювальну спроможність. Така СН дозволяє використовувати зброю за будь-який час доби.

Кореляційна СН базується на порівнянні зображення цілі або району, яке отримано заздалегідь (до застосування боєзапасу будь-якими засобами), з поточним зображенням, що знімається бортовою апаратурою наведення зброї. Під час такого порівняння зрівнюються або два зображення цілком, або тільки характерні ознаки цілі. В результаті виявляється сигнал помилки (розбіжності), що усувається шляхом коригування траєкторії польоту КАР до моменту збігу обох зображень.

Кореляційна СН за контуром рельєфу місцевості TERCOM (Terrain Contour Matching) використовує метод кореляції даних бортової ЕОМ, у пам’яті якої зберігається інформація про рельєф місцевості, з дійсним профілем місцевості, над яким здійснюється політ.

Необхідні дані для профілю місцевості на заданих траєкторіях польоту для введення у пам’ять ЕОМ КРПБ і КРМБ готуються заздалегідь на підставі інформації від ШСЗ фоторозвідки. Роздільна спроможність системи TERCOM дорівнює 0,3 м, точність вимірювання - 0,9 м ± 4 % висоти, середньоквадратичне відхилення – 35 м. Система TERCOM працює у діапазоні частот 4,3 … 13 ГГц, зона огляду залежить від конструкції КРПБ і КРМБ.

Електронно-оптична кореляційна СН DIGISMAC (Digital Scene Matching Area Correlator) використовує еталонні зображення районів, що розташовані біля об’єкта. В момент коригування на еталонне зображення накладається оптичне зображення районів коригування або об’єкта. Команди для коригування траєкторії виробляються таким чином, щоб обидва зображення повністю збіглися. Отримані зображення можуть попередньо перетворюватися у цифрову форму. Роздільна здатність системи DIGISMAC дорівнює 0,25…0,39 м на висоті польоту 60…100 м, точність вимірювання 3 градуси, середньоквадратичне відхилення 5…10 м. Система DIGISMAC працює в оптичному й інфрачервоному діапазоні частот (0,6 … 1,3 мкм), зона огляду 50 градусів.

Недоліком оптичної кореляційної системи коригування є залежність від метеорологічних умов і часу доби.

Система наведення з коригуванням за даними космічної РНС призначена для наведення КАР на заздалегідь вибрану або розвідану ціль (тобто з відомими координатами) цілодобово за будь-яких погодних умов. Наведення здійснюється методом порівняння записаних у бортову апаратуру КАР координат цілі з поточними його координатами. Останні розраховуються безперервно шляхом обробки сигналів, що випромінюють передавачі радіонавігаційної системи.

Перевага космічної радіонавігаційної системи (КРНС) полягає у тому, що вона не потребує довгої попередньої підготовки, пов’язаної з введенням у пам’ять системи наведення цифрових карт ділянок території передбаченої корекції, що забезпечує більш високу точність підтримування заданого маршруту польоту.

2 .1. Призначення, бойові можливості та способи бойового застосування крилатих ракет

У залежності від конкретного цільового призначення крилаті ракети підрозділяються на стратегічні й тактичні.

Стратегічні авіаційні ракети класу “повітря – поверхня ” (AGM-86B “ALCM”B, AGM-86C “ALCM”C, AGM-129 “АСМ” – США, Х-55 – Росія) призначені для ураження:

- точкових, високозахищених об’єктів, головним чином, шахтних пускових установок міжконтинентальних балістичних ракет;

- пунктів управління, вузлів зв’язку в глибокому тилу противника.

Максимальна дальність пуску від 1300 до 4500 км. Ракети, як правило, оснащуються ядерною бойовою частиною і системами керування, що наводять їх на об’єкт удару з високою точністю (5... 35 м).

Ракети запускаються поза зонами дії засобів ППО і мають малу радіолокаційну помітність, що значно знижує можливості ППО щодо їх виявлення й обстрілу.

Тактичні авіаційні ракети класу “повітря - поверхня” призначені:

- для ураження літаків, позицій ЗКР і РЛС;

- для ураження командних пунктів;

- для ураження складів пального та боєприпасів;

- для ураження військової техніки та кораблів на малих і середніх відстанях.