Головними діячами українського національно-визвольного руху в 60-80-і рр.були:
• поет Василь Стус.
• Микола Руденко, голова найпотужнішої української правозахисної організації –Української групи сприяння виконання Гельсінських угод;
• Олекса Тихий
• Юрій Литвин – український поет, журналіст і правозахисник. В 1953-1955 рр. відбував своє перше ув’язнення. Невдовзі після звільнення Литвин був заарештований вдруге, звинувачений у створенні в ув’язненні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі.
• Валерій Марченко – український дисидент -правозахисник, літературознавець і перекладач, онук М.І.Марченка– українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету.
• В’ ячеслав Чорновіл —автор «самвидавської» роботи «Правосуддя чи рецидиви терору?», збірки матеріалів про двадцять засуджених режимом українських інтелігентів під назвою «Лихо з розуму» (1966-1967рр.), видавець першого «самвидавського» журналу «Український вісник».У 1970-1974 рр.дисидентам вдалося випустити 8 номерів цього журналу, що знайомив громадськість з програмою незгодних та репресіями проти них.
• письменник Іван Дзюба, книга якого «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала моральним маніфестом покоління проти тотальної русифікації українців радянським режимом
• генерал Петро Григоренко, який відстоював національні інтереси кримсько-татарського народу
• історик Михайло Брайчевський – автор праці «Приєднання чи возз'єднання?», у якій було переконливо доведено трагічні наслідки для України Переяславської угоди 1654р. Б.Хмельницького і Московії
• письменник Гелій Снєгірьов
• письменник, філософ Олесь Бердник
• історик Валентин Мороз,
• історик Михайло Мельник, який у своїх працях виступав проти русифікації, покінчив життя самогубством 1979р.
• поет, перекладач, літературний критик Іван Світличний
• філолог, вчитель Михайло Горинь;
У відповідь розпочалися репресивні заходи влади:
• залякування дисидентів та їх прихильників органами КДБ («профілактична робота»);
• організація антидисидентських пропагандистських «кампаній» у пресі;
• адміністративні заходи–догани, звільнення з роботи, виключення з партії (для членів КПСР), позбавлення радянського громадянства;
• арешти, ув’язнення та заслання;
• не менш грізним репресивним заходом стали безпідставні запроторення найупертіших шукачів правди і справедливості у так звані «психушки» —спеціальні психіатричні лікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. Після того, як у1975р. 35 держав Європи та Північної Америки, в тому числі й СРСР, підписали заключний акт Гельсінські угоди про повагу громадянських прав і свобод та демократичні принципи міжнародних відносин, в Україні 1976 р. група правозахисників об’єдналася у відкриту громадську правозахисну організацію – Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Група складалася з 36 членів на чолі з Миколою Руденко. До неї входили такі відомі правозахисники, як П. Григоренко, Л. Лук’ яненко, І. Кандиба, В.Чорновіл, В.Стус, О. Бердник, О. Мешко та інші.
Головними своїми завданнями УГГ вважала:
• ознайомлення громадськості України з Декларацією прав людини, ухваленої ООН 10грудня 1948року;
• ознайомлення урядів і світової громадськості з фактами порушень в Україні Загальної Декларації прав людини та положень документів Гельсінської наради та ін.; Релігійне дисидентство. Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Панівним релігійним напрямком в СРСР і Україні, який повністю контролювався владою було православ’я –Російська православна церква (РПЦ). На середину 60-х років в УРСР налічувалось близько 4,5тис. діючих і майже 1,1 тис. закритих церков і молитовних будинків РПЦ, найбільше їх було в Львівській, Тернопільській, Закарпатській, Івано-Франківській та Вінницькій областях. Метою релігійних дисидентів була свобода віросповідання; реабілітація та легалізація заборонених церков та течій; повернення храмів віруючим; звільнення засуджених за релігійні переконання; реабілітація страчених служителів культу. Активними лідерами руху були:
• Йосип Тереля –борець за відновлення греко-католицької церкви;
• Володимир Романюк, який доклав багато зусиль у боротьбі за виведення Російської православної церкви з-під контролю держави;
• батько і син П. і Г. Вінси, які виступали за свободу діяльності православних церков.
Дисиденти створювали таємні релігійні громади, комітет захисту УГКЦ, передавали інформацію про порушення прав віруючих міжнародним правозахисним організаціям.
[1] В Україні відбулося дві хвилі арештів – у 1965 та 1972 роках.
