З 1965 р., за ініціативою голови Ради Міністрів СРСР Олексія Косигіна, розпочинаються економічні реформи.
По-перше, в управлінні економікою посилюється централізація: ліквідовані хрущовські раднаргоспи, відновлені міністества. Усі найважливіші республіканські міністерства були перетворені на союзно-республіканські. Тим самим фактично ліквідували рештки економічної автономії України. Фактично всі проблеми, навіть місцеві, вирішувалися у Москві, бюрократичний апарат охопила нова хвиля хабарництва, оскільки саме центр розподіляв фінанси та ресурси.
По-друге, з 1966р. запроваджують економічні методи управління промисловістю:
v розширюються права підприємств, скорочується кількість директивних планових показників;
v посилюються економічні стимули до праці – розширюється господарча самостійність підприємств, частину з них переводять на господарчий розрахунок;
v зміцнюються договірні зв’язки між підприємствами;
v на підприємствах створюються фонди матеріального стимулювання, які залежали від рентабельності та прибутку підприємства;
v більше уваги приділялося легкій та харчовій промисловості;
v заохочується ініціатива директорів підприємств – їх стали оцінювати не лише по валу (кількості виробленої продукції), а й по реалізації.
Саме це останнє стало на заваді поширенню реформ. «Червоні директори» не скільки не могли, скільки не бажали цим займатися. Щоправда частина з них навчилася ринковим елементам, проте це привело до зрошення їх з криміналітетом.
Відбулися зміни в сільському господарстві:
v посилилася роль новоствореного міністерства сільського господарства в плануванні та управлінні галуззю;
v розширилась самостійність колгоспів у плануванні;
v скасовані борги колгоспів перед державо;
v суттєво знижувалися плани щодо обов’язкових закупівель зерна;
v у 1,5-2 рази підвищувалися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію;
v встановлено 50 % надбавки до закупівельних цін за понадпланову продукцію;
v зросли капіталовкладення в галузь, знизилися податки, ціни на запчастини і техніку;
v у 1966-1967рр. була введена гарантована оплата праці працівників колгоспів, робітників і службовців радгоспів;
v збільшувалося застосування мінеральних добрив;
v впроваджувалися більш врожайні сорти зернових і технічних культур;
v зміцнився кадровий склад спеціалістів колгоспів і радгоспів.
У перші роки реформ сільське господарство розвивалося відносно успішно. Усе це сприяло помітному зростанню сільськогосподарського виробництва, валова продукція якого в 1966-1970рр. збільшилася на 16,6 %. Реформи частково покращили стан економіки. Економісти називають восьму п’ятирічку (1966–1970 рр.) «золотою». Її результати були найкращими за останні 35 років:
• приріст національного доходу склав 39 % за п’ятирічку;
• промислова продукція збільшилася на 50 % порівняно з попередньою п’ятирічкою;
• на деякий час підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв’язок між своїм вкладом у виробництво і заробітною платою – 2/3 приросту промислової продукції було досягнуто за рахунок підвищення продуктивності праці;
• валова продукція сільського господарства зросла на 23 %;
• зріс національний дохід СРСР. Якщо в 1960р. він складав 58 % від доходу США, то у 1970р. – 67 % від американського.
Непослідовність економічних перетворень. Посилення командно-адміністративної системи З початку 70-х років економічна ситуація в Україні різко змінилася. Все відчутніше почали проявлятися ознаки спаду виробництва. Промисловість працювала неритмічно. Тижні простою змінювалися лихоманкою «штурмівщини». Якість продукції була надзвичайно низькою. Радянські товари на зовнішньому ринку були неконкурентоспроможними. Реформи не зачепили основ економіки, не змінили суті господарського механізму, часто обмежувалися самими гаслами. Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивно: зростала чисельність робітників, обсяг промислової продукції збільшувався за рахунок нових підприємств, продуктивність праці знижувалася. Виробництво предметів споживання відставало від потреб, з’явилися черги –багатогодинні за продуктами харчування, багатоденні – за меблями та побутовою технікою, багаторічні – за житлом. Надзвичайно зріс авторитет та вплив товарознавців, директорів магазинів і баз. З’явився дефіцит на цілі групи товарів, які можливо було лише «достати» – купити по знайомству з переплатою.
Наростання стагнаційних процесів в 1970- х–на початку 80- х років. Індустріальна гігантоманія. Нарощення військово - промислового комплексу (КПК). Починаючи з 70-х і до другої половини 80-х рр. жодних реформ в країні не проводилося – дійсно наступив період «застою». Розпочався стійкий процес падіння темпів економічного розвитку, який призвів у 1990р. до економічної кризи: дев’ятий п’ятирічний план розвитку народного господарства (1971-1975рр.) передбачав зростання національного доходу в Україні на 37-39 %, а фактичний приріст становив лише 28 %. На десяту п’ятирічку планувалося 25 % зростання, а реальні цифри склали 18 %, у1981-1985рр. (одинадцята п’ятирічка) ця тенденція ще поглибилася.
Для розвитку промисловості у 70 –на початку 80- х рр. характерні наступні позитивні тенденції:
v швидкими темпами розвивалася електроенергетика, особливо атомна, в Україні побудовано 8 АЕС, зокрема і Чорнобильська;
v відбувався подальший розвиток вугільної, нафтової, газової, хімічної промисловості, металургії та машинобудування;
v в цілому зростали кількісні показники вис пуку промислової продукції;
v швидкими темпами відбувалася газифікація міст та селищ України. У 1971р. останнім з обласних центрів був газифікований Кіровоград.
Проте зростали і негативні тенденції:
• 70-80-ті рр. відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централізму в управлінні народним господарством СРСР. Україна стала широким полем безконтрольних дій центральних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси;
• в Україні зберігалася відстала структура економіки – група промисловості «А» (виробництво засобів виробництва) переважала над виробництвом предметів споживання (група«Б»). На кінець періоду «застою» в 1985р. Група «А» в загальному обсязі продукції складала 72 %, а група «Б» – 28 %. • посилювалися екологічні проблеми – нерідко нові підприємства будувалися за застарілими проектами і технологіями, забруднюючи природне середовище.
• якість продукції порівняно з європейською була набагато нижчою, українська продукція в масі своїй була неконкурентоспроможна на світовому рівні та ін.
Як і у попередні десятиліття, у 60-80-ті рр.Україна залишалася одним із найважливіших виробників зброї й різноманітних видів військової техніки, в тому числі найсучаснішої. В Дніпропетровську споруджений найбільший у світі завод по виробництву ракетно-космічної техніки «Південмаш», який виконував замовлення в основному союзного військового відомства.
Кризові явища в економіці СРСР в 70-80-х рр. особливо відчутно позначалися на сільському господарстві.
Позитивні тенденції:
• посилилася механізація сільського господарства;
• завершено електрифікацію колгоспів і радгоспів, зменшено тарифи на електроенергію для виробничих потреб села;
• послабився державний тиск на присадибні і підсобні господарства, які займаючи 5-6% сільськогосподарських угідь, давали третину всього обсягу виробленого м’яса, чверть молока і майже 40% картоплі.
Проте нерозв’ язаними залишалися проблеми:
v постійно зростав апарат управління та посилювалася централізація в управлінні;
v нераціонально використовувалися капіталовкладення; низькою залишалася якість вітчизняної сільськогосподарської техніки та рівень механізації сільськогосподарських робіт;
v повільно впроваджувалися наукові розробки;
v нераціонально використовувалося головне багатство – земля: проводилися непродумані меліоративні роботи, найкращі чорноземи відводилися під забудову, шляхи, водосховища. Штучні моря і водойми в басейнах рік поглинули близько 1 млн. гектарів чудових родючих земель.
v великими залишалися втрати при збиранні продукції;
v матеріальні стимули по причині їх мізерності фактично не працювали;
v • постійно зменшувався приріст продукції. Так приріст аграрного сектора економіки України в роки дев’ятої п’ятирічки у порівнянні з попередньою п’ятирічкою значно зменшився і дорівнював лише 15,5 %. План, орієнтований на 20 % приросту виробництва, не був виконаний. У наступні роки тенденція до спаду сільськогосподарського виробництва збереглася. У роки десятої п’ятирічки приріст продукції аграрного сектора економіки становив щорічно 1,5 %, а в роки одинадцятої п’ятирічки—всього 0,47 %.
За таких умов тисячі сільських мешканців, особливо молоді подавалися у місто. Протягом 60-х – першої половини 80-х рр. питома вага сільських жителів у складі всього населення Української РСР знизилася більш як на 16 %. За цей час з українського села виїхало 4,6 млн. осіб.
Соціальна сфера суспільства. У пам’яті багатьох жителів СРСР роки брежнєвського «застою» асоціюються з «золотими роками», коли можна було працювати все гірше і гірше, а жити все краще. Для соціальної сфери 60-80-х рр. характерні позитивні риси, за яким до сьогодні тужать мільйони наших співвітчизників:
• постійне підвищення життєвого рівня населення. Якщо національний дохід за період з 1965 по 1985 рік зріс у 2,5 рази, то матеріальний добробут (якщо брати тільки цифри заробітної платні) зріс у 1,85рази. Грошові надходження населення зросли тільки протягом 1971-1975 рр. в 3,1рази;
• безкоштовні освіта та охорона здоров’я. Мережа лікарських закладів в Україні була широкою. Кількість лікарів на тисячу жителів в країні була однією з найвищих у світі – на 10 тисяч населення припадало 38,9 лікаря(1985р.). У цей час в Японії ця цифра складала 17,5 лікарів на 10 тисяч, у Франції — 17,9, у Великобританії – 18,3.
• безкоштовне забезпечення учнів1-5-х класів та студентів підручниками;
• регулярне збільшення мінімальної та середньомісячної зарплати, пенсії, стипендії, різних соціальних виплат. Середня зарплата 1965 р. складала 93,9 крб., то у 1985р. – 173,9 крб. Мінімальна заробітна плата зросла з 40-45 до 70 крб. З 1966р. запроваджено гарантовану щомісячну оплату праці в колгоспах.
• низькі ціни на комунальні послуги, транспорт і товари щоденного вжитку.
• введення в експлуатацію великої кількості житла (9- поверхові блочні панельні будинки), шкіл, будинків культури, об’єктів соціально-побутового призначення;
• покращення забезпечення побутовою технікою.
Проте зберігалися і соціальні проблеми:
• не дивлячись на постійне підвищення життєвого рівня, він відставав від європейського, а зростання прибутків населення наприкінці 70 – на початку 80-х рр. уповільнилося;
• соціальна сфера, особливо культура, фінансувалася за залишковим принципом;
• панування дефіциту багатьох груп товарів, особливо групи «Б», що породжувало спекуляцію, розширення «чорного» ринку та «тіньової економіки». Все більшого оберту набирали «фарцовщики» – торгівці імпортним товаром та «цеховики» –власники підпільних підприємств, що випускали дефіцитну продукцію;• величезні багаторічні черги на отримання житла та низька якість новобудов;
• зменшення фінансування охорони здоров’я. Як наслідок – зниження природного приросту населення в 2,2 рази. Тривалість життя в Україні скоротилася, а смертність зросла з 7,6 випадків на тисячу чоловік (1965р.) до 12,1 (1980р.). Україна вийшла на перше місце у світі за рівнем дитячої смертності та ракових (онкологічних) захворювань (1989р.), 30 % дітей народжувалися хворими
• пенсії і соціальні виплати були не достатніми. Загалом за рівнем життя СРСР (разом з Україною) стояв на 50-60-х місцях у світі.
Панівне місце з суспільстві зайняла номенклатура – панівна партійно-державна еліта, що була реальним власником та контролювали всі сфери життя суспільства. Номенклатура мало в чому собі відмовляла:
• для неї існували спеціальні медичні заклади (санаторії Четвертого управління Міністерства охорони здоров'я);
• радгоспи,де вирощували екологічно чисту продукцію та закриті цехи, де цю продукцію переробляли;
• чиновники мали заробітну плату в 2-3 рази вищу ніж середні українці;
• вони «отоварювалися» в закритих магазинах та ще й за пільговими зниженими цінами; товари для цих магазинів закупалися, як правило, за кордоном;
• житло відзначалося покращеним плануванням, існували безкоштовні державні дачі зі штатом покоївок, кухарів, садівників, водіїв;
• діти навчалися в престижних навчальних закладах (школи з різними «нахилами» — до іноземних мов, математики тощо), московські та ленінградські виші для «своїх» випускників, профспілкові відпустки в Криму, Прибалтиці, дружній Болгарії, престижні закордонні відрядження, звідки можна було привезти «буржуазні» ганчірки.
