Тема 7: культура України хіх-хх СТ.

План:

Національно-культурне відродження в Україні наприкінці XVIII – у ХІХ ст. ст.
Культурні процеси в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.: живопис, архітектура, скульптура.

1. Перш за все необхідно мати на увазі той історичний фон, на основі якого розгорталося культурне життя України у ХІХ ст. Втрата політичної незалежності України, заперечення колонізаторами самого факту існування української нації, з її власною історією, мовою, культурою спонукали дворянську інтелігенцію до вивчення минулого свого народу. Так розпочався перший етап – фольклорно-етнографічний – національно-культурного процесу в Україні.

Ще у 1777 р. в Петербурзі Г. Калиновський видав свою працю “Опис весільних українських простонародних обрядів”, яка започаткувала українську етнографію. А праця Миколи Цертелєва “Опыт собрания старинных малороссийских песней” (Петербург, 1819) дала початок українській фольклористиці. Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804-1873) – видатний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник, перший ректор Київського університету. Він автор трьох збірок народних пісень: “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849).

Особлива увага в цей час приділяється історичному милому українського народу. Група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування тощо. Першою спробою синтезованого викладу історії України стала чотиритомна “Історія Малої Росії” Дмитра Бантиш-Каменського, яка побачила світ у 1822 р. У 1842-1843 рр. Микола Маркевич видав п’ятитомну “Історію Малоросії”. Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник “Руської трійці” Яків Головацький.

Наступним етапом національно-культурного розвитку України ХІХ ст. став літературний. Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літературних творів, які створювались нею. Провідне місце у становленні української мови і літератури належить творчості Івана Котляревського (1769-1838). Його поема “Енеїда”, герої якої розмовляють влучною і барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою, селян і міщан. Велике захоплення серед населення Слобожанщини викликали і п’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка” (1838) і “Москаль-чарівник” (1841). Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Микола Костомаров.

Значне місце в українській літературі й культурі посідає Тарас Шевченко. Вже його “Кобзар” (1840) продемонстрував широкий спектр лексичних, семантичних, фразеологічних можливостей української мови. Своєю творчістю він довів, що українська мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки і тому здатна до створення літературних творів світового рівня різних жанрів – байки, комедії, сатири, трагедії, оди. Тарас Шевченко також був талановитим художником. Його мистецький талант проявився у різних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному і релігійному. За гравюри Т. Шевченко дістав титул академіка.

Перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути щось більш нагальним для нації, яка народжується, ніж потреба знайти свої історичні витоки і культурне підґрунтя.

2. Окрему сторінку в культурному розвитку України займає період кінця ХІХ – початку ХХ ст. В Україні в першому 10-річчі ХХ ст. все більшого значення набуває портретний живопис, який ввібрав в себе досвід парадного портрета ХVІІ-ХVІІІ ст., досягнення імпресіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер’єру, запровадив у своїй декоративній системі барвистий світ народного мистецтва. Серед художників цього періоду особливе місце займає Олександр Мурашко – 1875-1919 – видатний український живописець, фундатор і перший ректор Української академії мистецтв.

О. Мурашко був вільним слухачем Петербургської академії мистецтв. Своє навчання художник завершив програмною конкурсною роботою-картиною “Похорон кошового”. Це його єдина картина на історичну тематику. Загальний тон картини – скорботний. Але ця скорбота свідчення того, який дорогий друзям-запорожцям товариш, що йде в останню путь.

Паризький період був одним із найбільш вдалих у творчій біографії художника. Полотна “ Кав’ярня ” (демонструється в Одеському художньому музеї), “Парижанка”, “Біля кав’ярні”, “На вулицях Парижу” написані блискуче і з глибокою проникливістю. Багатою є портретна галерея 1903-1910 рр., де провідне місце належить картині “Портрет дівчини у червоному капелюсі” – 1902-1903 рр. Пошуки кольору та пластичності образу не заступили в портретах О. Мурашка головного: відтворення душевного стану, характеру позуючої моделі. “Дрібниці, деталі – не головне. Головне – розгледіти душу”, - повторював художник.

У Національному художньому музеї України найкращим полотнам Мурашка відведено великий зал. Але багато їх розсіяно по всьому світові. Без цих картин наше уявлення про художнє життя України є неповним. Та все ж його картини доносять до нас майстерний колорит життя міста і села, Чернігівщини й Полтавщини, Києва й Парижа. У них – не тільки газові ліхтарі й довгі сукні дам напівсвіту, ідилія сільських садиб і скорботний побут селян. У них – пошук розгадки внутрішнього життя людини. І найкраще це передано в портретах його друзів-художників Рєпіна, Нестерова, Кустодієва, Прахова, Станіславського й у портретах-зображеннях юних сільських дівчат, чистих і відкритих у своїй душевній простоті, колоритних сільських бабусь із мудрими темними обличчями. І навіть світських дам у рожевому, яких усе-таки доводилося писати заради заробітку.

Історичний жанр в українському мистецтві представлено в основному героїчною історією козацтва. Зокрема, це роботи художника-реаліста Сергія Васильківського: “Сторожа запорозьких вольностей”, “Козачий пікет”. У його доробку – твори, присвячені рідній природі – “Козача левада”, “Залишки вікового лісу”, “Степ на Україні”, “Ранок”. З деякими його працями також можна ознайомитися в Одеському художньому музеї.

Національні варіанти модерну проявилися у творчості Василя і Федора Кричевських, Григорія Нарбута, Михайла Бойчука. Всебічно обдарованим митцем був Василь Кричевський – 1873-15.11.1952 – архітектор, дизайнер, живописець, книжковий та станковий графік, театральний декоратор, оформлювач кінофільмів.

Художник написав сотні картин і етюдів, переважно пейзажів Полтавщини і Слобожанщини, Київщини і Криму. 1897 р. сам майстер вважав початком своєї професійної діяльності, коли він на виставці харківських художників представив свої акварельні кримські пейзажі. Вже 1898 р. художник звертається до масляної техніки живопису. Та найбільше В. Кричевський прагнув реалізувати себе в сфері архітектури. На початку ХХ ст. він створив десятки проектів приватних будинків та громадських установ, чим продемонстрував доскональне знання конструктивних, композиційних і декоративних особливостей різних стилів. Але майстер шукав власний шлях, уособленням якого став будинок Полтавського губернського земства – 1903-1908, який він спроектував в традиціях української народної архітектури, який засвідчив про існування особливого українського стилю. В. Кричевський продемонстрував приклад продуманого використання спадщини українського народного будівництва як в загальній просторово-композиційній структурі, так і в окремих деталях: шестикутна форма дверей і вікон, керамічні вставки на фасаді, високий черепичний дах.

Видатну плеяду українських архітекторів представляє Владислав Городецький (1863-1930). Зведені ним споруди – “Будинок з химерами”, Національний художній музей, Миколаївський костьол, – стали справжніми шедеврами українського зодчества. Його творчість є поєднанням модерну і романтичної еклектики. Він вважав, що слід створювати зручні будинки з нових матеріалів і одночасно надавати їм вигляду в дусі старовинних стилів. Так, у зображенні тварин, птахів і риб (скульптор Еліо Саля) на “Будинку з химерами” межа між реальним і фантастичним стерта, що посилює відчуття незбагненності самого життя.

Митцем світового рівня став Олександр Архипенко – 1887-1964 – скульптор-кубофутурист*, “геній скульптури”. Самобутність митця виявила себе уже в ранніх роботах “Мисль”, “Відчай”, “Запорожець”, “Юда”. Так О. Архипенко зображав не мислителя, а мисль, не людину в розпачі – відчай. Особливо його приваблювали архаїчні образи.

Кубофутуризм Архипенка – це динаміка кутів, кіл, конусів, ромбів у нескінченому колообігу. Він одним з перших покрив веселковими кольорами грані й площини своїх скульптур і зробив їх форми рухливими. Таким є “П’єро-карусель”, в якому обертаються і хитаються всі осі цієї непосидючої фігури, складеної з ромбів, кіл, конусів. Його новаторство проявилось в образі паризького циркача “Медрано” сконструйованого з металу, дерева, скла. Це перший у ХХ ст. “мобіль” – робот, своєрідна машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, які названо “ архипентурою ”.

_______

* Футуризм – це надзвичайна динаміка, динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири – рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу.

Основні терміни до теми: національно-культурне відродження, фольклор, етнографія, архипентура.

Запитання для самоконтролю:

У чому полягала особливість першого та другого етапу національно-культурного відродження в Україні в ХІХ ст.?
У чому виявилась національна своєрідність української культури зазначеного періоду?
Що визначило світовий авторитет скульптора О. Архипенка?

Додаткова література:

1. Лобановський Б. Б., Говдя П. І. Українське мистецтво другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. – К.: Мистецтво, 1989. – 206 с. (ХІV>9488)

2. Курбас Лесь (О. С.) Березіль: Із творчої спадщини. – К.: Дніпро, 1988. – 518 с. (ХІV>14133, 8792)

3. Членова Лариса. Олександр Мурашко. Сторінки життя і творчості. – К.: Артанія Нова, 2004. – 256 с.

ТЕМА 8:УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА.

План:

1. Землеробство, його галузі та системи.

2. Розвиток ремесел.

3. Народна архітектура.

Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці – нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населення займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту – VI-IV тис. до н. е. Сприятливі кліматичні умови, родючі ґрунти, давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами – все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь.

Землеробство поділяється на три основні галузі: хліборобство, городництво та садівництво. В українців були розвинуті всі галузі землеробства. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяють дві основні складові: землеробську техніку (знаряддя праці), яка є найбільш рухливою і чутливою щодо змін; агротехнічні знання – народний досвід, традиції та навички вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є системи землеробства.

В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давньою була вирубно-вогнева система. Другою, теж екстенсивною системою землеробства була залежна, або перелогова, система, більш поширена у степових районах. Найбільш поширеною в українців була трипільна система землеробства, відома ще від часів Київської Русі. При трипіллі уся придатна для обробітку земля у тому чи іншому селі ділилася громадою на три частини. Одна з них відводилася під озимі культури, друга під ярові, а третя залишалася на сезон незасіяною, „парувала”, тобто відпочивала і використовувалася як толока – пасовисько для худоби. З кінця ХІХ – початку ХХ ст., після аграрних реформ і утворення хуторів, в Україні набула поширення прогресивніша система землеробства – багатопілля з раціональною сівозміною, інтенсивним удобрюванням ланів, травосіянням (конюшина, люпин, люцерна, тимофіївка тощо).

Провідною галуззю землеробства в Україні було рільництво, причому вже за часів Київської Русі воно мало високорозвинений, орний характер. Українці користувалися трьома видами тяглових знарядь обробітку ґрунту: плугом, ралом і сохою. Остання була менш характерна і застосовувалася лише на Поліссі. Найстародавнішим знаряддям у більшості народів, які займалися орним землеробством, було рало. Археологічні знахідки простіших варіантів рала на території України датуються кінцем І тис. до н. е. Пізніше поширився плуг із залізним лемешем та череслом. Традиційний український плуг був досить громіздким, у нього потрібно було запрягати дві-чотири пари волів.

З 80-90-х років ХІХ ст. У зв’язку з появою фабричних плугів та культиваторів традиційні знаряддя обробітку ґрунту стали вдосконалюватися.

Ремесло – це дрібне виробництво, що базується на застосуванні ручних знарядь праці, особистій майстерності працівника і дає змогу виготовляти високоякісні, часто високохудожні вироби. Ремесло виникло з початком виробничої діяльності людини, пройшло тривалий історичний шлях розвитку – від домашнього ремесла до ремесла на замовлення і, нарешті, ремесла на ринок.

Українські землі здавна славилися значною кількістю ремісників, які вели самостійне господарство і виготовляли вироби на замовлення. В Київській Русі існувало вже понад 100 ремісничих спеціальностей, а в XV-XVII ст. їх було понад 270. Майже кожна селянська родина займалася прядінням, ткацтвом. Майже в кожному селі була кузня. Становлення професійного ремесла, особливо в містах, привело до появи нової сфери виробництва і нового соціального прошарку – міських ремісників. Провідними галузями міського ремесла були: сукнарство, виробництво металевих виробів, виробів зі скла та ін. У процесі промислового перевороту фабрично-заводська промисловість витіснила ремесло.

На території України є великі поклади високоякісної глини: червоної, червоно-бурої та світло-сірої. Це й стало однією з головних причин, що зумовила заняття її жителів гончарством – обробкою глини та виготовленням із неї різноманітного посуду, а також будівельної кераміки, іграшок.

Гутництво – виготовлення скла – відоме в Україні ще з часів Київської Русі. Гутне скло – це вироби, виготовлені майстром зі скла безпосередньо біля скловарної печі вручну шляхом вільного видування або за допомогою форм у гарячому стані. Гутне скло отримували шляхом розплавлювання при високій температурі у великих глиняних горщиках (тиглях) кварцового піску, вапняку і поташу. Головним продуктом виробництва гут був побутовий посуд – для зберігання рідких та сипких речовин, питний, аптечний, декоративний тощо.

Ткацтво – одне з найдавніших ремесел та видів народного мистецтва, одне з найважливіших складових національної культури українців. Розквіт ткацтва припадає на період Київської княжої держави, а також на XIV-XVI та XVII-XVIII ст. Жодний будинок не обходився без ткацького верстата, за яким працювали жінки, іноді й чоловіки. У народних домотканих тканинах вражає вміння майстрів тонко відчувати особливості матеріалу, виявляти природну красу та декоративні можливості, як-то пухнастість вовни, блиск льону, рельєфність конопель тощо. Матеріалом для ткацтва була вовна, волокна конопель та льону.

Ремесла, пов’язані з обробкою металів, були серед найпоширеніших на українських землях. Перші вироби з міді з’явилися тут в епоху раннього Трипілля (кінець IV – початок III тис. до н. е.). Мідь обробляли куванням. У першій половині ІІІ тис. до н. е. Трипільські майстри опанували техніку литва до відкритих форм. Значного розвитку обробка металів досягла за часів Київської Русі. Тоді існувало 16 ковальських спеціальностей, ремісники виготовляли близько 150 виробів із заліза та сталі.

3. Народна архітектура становить своєрідну галузь культури, яка творилася народними майстрами згідно з віковими традиційними світоглядними уявленнями народу та виробленими ними канонами. Вони передавалися від покоління до покоління прийомами організації штучно створеного простору у вигляді житлових комплексів: поселень, садиб, господарських споруд, житла.

Відчуття українцями простору та способи його організації демонструють форми сільських поселень. Вони досить різноманітні, що значною мірою залежало від специфіки природи окремих регіонів. Пріоритет тут належав безсистемному типу поселень у вільно-ланцюговому та вільно-гуртовому варіантах. Такі поселення утворювалися за принципом «сам собі хазяїн», що виявляв і водночас культивував індивідуалістичні стереотипи поведінки.

Україна відзначається розмаїттям типів житлових споруд. Планування традиційного житла пройшло довгий шлях розвитку - від найпростішого однокамерного (однокімнатного) до трикамерного. Двокамерні сільські житла були представлені декількома варіантами: “хата + сіни”, “хата + хата”, “хата + кліть”. При цьому загальнонаціональним виступав варіант “хата + сіни”. Трикамерне жило отримало назву класичного типу української хати. Воно побутувало у декількох варіантах: “хата + сіни + комора”, “сіни + хата + комора”, “хата + сіни + хата”. Інтер’єр української хати характеризувався повсюдною типологічною єдністю, яка була загальнонаціональною ознакою українського житла.

Основні терміни до теми: трипілля, багатопілля, ремесло, кераміка, гутництво, ткацтво, кування, литва.

Запитання для самоконтролю:

1. Які види господарства були найпоширенішими в Україні?

2. Які системи землеробства набули поширення в Україні?

3. Які ремесла стали традиційними для українців?

Додаткова література:

1. Українська етнологія: Навч. посібник / за ред.. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.

2. Боньковська С. Ковальство на Україні. – К.: Либідь, 1991. – 120 с.

3. Данилюк А. Г. Українська хата. – К.: Либідь, 1991. – 210 с.

ШИШКО О. Г.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ

КУЛЬТУРИ

Навчальний посібник для