План:
1. Мовний вимір.
2. Теологічні ідеї християнства.
3. Східнохристиянський культ.
4. Сакральна культура Київської Русі: сакральна література, архітектура, живопис.
5. Позасакральна культура.
1. З розвитком міст, особливо з поширенням християнства східного обряду на всій величезній і різноманітній з етнокультурного погляду території, що визнавала політичну зверхність Києва, панувала однотипна міська, в тому числі книжна, культура, діяли приблизно однакові юридичні норми, в ролі засобу високого культурного спілкування вживалася одна літературна мова. Це дає підстави говорити, що слов’янство Східної Європи жило в єдиному культурному просторі. Але це стосується тільки книжної культури. Більше того, книжна східнохристиянська культура церковно-слов’янською мовою була спільною також для болгар, східних романців, сербів. В культурній ситуації Київської Русі мовою літератури, культу, права була спеціальна “висока”, книжна мова, сформована на тій слов’янській основі, яка була знайома великим просвітителям Кирилу і Мефодію. В побуті розмовляли “племінними”, етнічними діалектами, які впливали на мовні стилі літературних пам’яток залежно від місця їх створення і соціально-культурної функції. Але сама ідея нормованості мови ніколи не пов’язувалася з етнічним діалектом. Нормована, книжна мова – це тільки мова книжна і сакральна. Розмовляти в побуті книжною мовою, перекладати з книжної на побутову тощо не можна – ці два типи мов живуть у різних площинах. Така ситуація існувала в Україні десь до XV ст.
2. Уклавши договори з Візантією, київські князі вступали в систему правових відносин з тим світом, який за традицією називався “Римський світ”, чи “Римський мир” – pax romana. Хрещенням князя полян-лехітів Мєшка І (966 р.), а потім князя полян-русів Володимира (988-989 рр.) завершується офіційна християнізація слов’янського світу. Акт хрещення для Візантії означав, що правитель включається до кола імператорської сім’ї як “духовний син” кесаря. Таким чином Русь ставала учасником pax romana.
Головні теологічні ідеї християнства були обґрунтовані отцями східної церкви в період патристики, в IV-VIII ст. Згідно з цими положеннями, царина буття Бога, в якій він знаходиться у своїй троїстій єдності, протистоїть царині творіння, яка, в свою чергу, складається з двох підцарин: небесної та земної. Тільки земна царина є тварною, тобто має вигляд і форму, може сприйматися чуттєво і підлягає уявленню. В тварному світі все знаходиться в просторі і часі. Небесний же світ – це не світ, що знаходиться “у небі” в якомусь просторовому розумінні слова, це світ, який не має просторово-часових характеристик, знаходиться поза часом і в цьому розумінні вічний, містить у собі прообрази і сили всього, що існує в “цьому”, тварному, земному світі. Царина буття Бога відмінна від усього, не має тварних форм і недосяжна для уявлення і людського розуму. Водночас у творах Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Нисського підкреслюється, що Бог пізнаваний і що існують шляхи богопізнання, визначені церквою.
В уявленні людей того часу у тварному світі упорядкований космос оточений хаосом навіть просторово: всесвіт зображується як острів, оточений океаном – вода, як аморфна субстанція, завжди була образом хаосу. Сфера буття Бога не хаос, а надрозум, її неосяжність для людського розуму випливає з того, що вона мислилась не просто як порядок, а як джерело і начало порядку.
3. Як і кожна релігія, християнство має свій культ, тобто сукупність предметів, текстів і дій, що вважаються сакральними (священними) і регламентуються церковними нормами. Всі такі словесні і несловесні дії сучасна семіотика називає текстами. Отже, до культури церкви у власному розумінні слова належать лише сакральні тексти. Тому породження (створення) цих текстів, і їх розуміння та тлумачення вимагають певної сукупності ідей (ідеології). Богослов’я (теологія) належить до сакральної культури. Проте воно непомітно переходить у філософію, де ідеї та тексти вже мають авторський характер, не регламентуються безпосередньо церковними установами. Точніше, до сакральної культури входить не сама по собі теологія, а ті її результати, які набувають чітких мовних формулювань і вже як формули приймаються церковними рішеннями.
Все інше може бути віднесене до світської культури. Світська культура знаходиться під впливом ідеології і образності християнства, почасти асимілюючи в християнському дусі архаїчні язичницькі уявлення, почасти зовнішньо співіснуючи з ледве зміненою старовиною. Відновлення контексту творення, вживання і сприйняття пам’яток давньої культури потребує врахування і християнських, і дохристиянських способів мислення і відчуття.
До культових дій належать обряди, що супроводжують таїнства та інші чини приватного богослужіння, а також богослужіння часу. Богослужіння часу віднесені до трьох кругів часу: добового, седмичного (тижневого), річного. Центральним богослужінням, що визначає всю суть християнського культу, є богослужіння (літургія) євхаристії. Таїнство євхаристії відтворює в житті кожного християнина акт таємної вечері і символізує водночас жертву, яку приносить Ісус Христос. Ідея спокутної жертви є головною у християнському світогляді, і тому природно, що весняний святковий цикл разом з ідеєю Спасіння, втіленою в Воскресінні, є центральною віссю всього культу.
Добові богослужіння: вечірня, вечірня разом з утренею, вечірня разом з Божественною літургією, велика вечірня разом із заутреною – це всеношна служба. Кожна з чотирьох годин, виділених для молитов, має відповідник у стражданнях Господніх: суд у Понтія Пілата, наруга і бичування Христа, Розп’яття, Хресна смерть.
Тижневий (седмичний) цикл теж має свої “адреси”. Понеділок присвячений Небесним силам безплотним, вівторок – Хрестителю і Предтечі Іоанну, середа і п’ятниця – святому животворящому хресту Господню (а разом з тим і Богоматері), четвер – святим апостолам і святому Миколі угоднику, субота – всім святим і пам’яті померлих, неділя (не діло) – Воскресінню. Свята річного циклу поділяються на постійні, з нерухомими календарними датами, і рухомі, що залежать від дати центрального свята – Великодня.
Таким чином, упродовж кількох століть склалася система культових дій – богослужінь, що відбувалися всередині храму, вимагали певної організації храмового простору і являли собою сукупність містерій, де читання уривків із священних текстів Біблії чергувалося з читанням і співом спеціально написаних для служби текстів і символічними діями священнослужителів. Сакральні містерії являли собою синтез літературно-поетичної, драматургічної, музично-пісенної творчості в сукупності з живописно-архітектурним оточенням, що мало смисл передусім як елемент культу.
На відміну від язичницьких храмів, де культові дії відбувалися ззовні, християнський храм є увесь місцем сакральних дій, в ньому святість, сакральність лише нерівномірно розподіляється, наростаючи від входу на заході до олтаря на сході. Відповідно до ідеології тричастинності світобудови простір храму також поділяється на три частини: притвор (трапезна, нартекс) біля входу, середня частина і олтар.
Свята, пов’язані з життям і смертю Богоматері, як і свято Різдва, введені церквою спеціально для наближення християнських вірувань до язичницьких з їх культом богині-матері та народження нового року. Найбільш урочистим є цикл свят, пов’язаний із смертю та воскресінням Ісуса Христа.
4. У богослужінні часів Київської Русі використовувалися лише уривки з Біблії впереміж з іншими ритуальними текстами. Тому Старий Заповіт як цілісний кодекс взагалі був у Візантії великою рідкістю, а на Русі його просто не було. Досить великою рідкістю було Чотириєвангеліє. Списки, що мали богослужебний характер, нагадували радше сучасні хрестоматії чи збірники цитат. Для приватного богослужіння виготовлялись требники. Для богослужіння громадського призначались служебники. Основою богослужіння були служебні псалтирі, що складалися з 12 частин, а також з біблейних пісень і псалмів. Сакральні книги складались у вигляді апракосів: Євангеліє-апракос містило синаксарій (служби на рухому частину свят) і місяцеслов (служби на нерухому, календарну частину свят). Такий апракос був головною святинею храму, писався крупним уставом, оздоблювався золотом, сріблом, дорогоцінними металами і коштовним камінням, переплітався в обкладинку з дорогої шкіри. Списки богослужебної літератури становлять переважну більшість списків, що лишилися з тих давніх часів.
Крім служебних книг, писалися книги четьї (тобто для читання) і толкові. Толкові книги являли собою уривки з Біблії, супроводжувані коментарями різних авторів. Толкування (тлумачення), як і богослов’я, вже не є сакральним текстом, тобто сакралізованими формулюваннями, що включаються до обрядового дійства. Виділення в літературі, в тому числі сакральній, різних жанрів має спиратися на якісь ознаки літературного характеру. На цій підставі можна виділити тексти, які вживалися в культових дійствах як формули, дослівно, і тексти, які вимагали імпровізації. Прикладом останніх можуть бути проповіді. Тексти проповідей можна вважати церковною публіцистикою; маючи повчальний, дидактичний характер, вони виходили за межі суто релігійної тематики, мали значення і моральне, і політичне, і філософське. Саме таким зразком проповіді, тобто дійства сакрального і водночас літературного, богословськи-філософського тексту, розповсюдженим і використовуваним як зразок аж до XVII ст. і на Русі, і за її межами, стало відоме “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона. За темою “закону і благодаті” стояло усвідомлення відносин із нехристиянським світом та іудейством, а також між Старим і Новим Заповітом. Визначним автором “слів” і повчань був Кирило, єпископ Туровський (помер до 1182 р.). Йому належать “Притча про душу і тіло”, “Повість про білоризця і мнішество”, “Сказання про чорноризький чин”. “Слова” єпископа Кирила входили до складу численних збірників поряд з творами знаменитих візантійських проповідників та богословів. Вчення про проповіді рівною мірою формувало як сакральну, так і світську культуру. Житія – життєписи святих і мучеників, до яких безпосередньо приєднувались і життєписи князів, які стали жертвами кривавих усобиць (починаючи з Бориса і Гліба, канонізованих церквою). Житія становили частину богослужебної літератури, оскільки на кожен день року припадає кілька житій і пам’ятей святих. Житіє немовби переносило людину з “нашого”, земного, тварного світу в світ “небесний”, вічний, позачасовий і суто символічний. Житіє повинно повністю абстрагуватися від земних реалій. Якщо з язичницької точки зору перехід на “той світ” означав втрату особистості, символізованої іменем, то в християнстві покійний зберігав своє “Я”, оскільки чекав Страшного суду і потім міг зберегти вічне життя “на небесах”. Як “свій” покійний, святий і мученик залишався членом церкви, його не тільки поминали – він незримо був присутній під час служби, як і інші члени церкви, тому й зберігав щось від свого “Я”.
Сакральна архітектура – це архітектура храму. Після того, як ранньохристиянські храми вийшли з підземних катакомб, зразком для храму слугували величезні громадські споруди римського часу, базиліки, увінчані величним куполом, що знаменував небесне шатро. Коли Русь почала храмове будівництво, у східній церкві панувала так звана хрестово-купольна конструкція. Хрестово-купольна конструкція виходить із ідеї храму як корабля, що спрямований на схід напівкруглою передньою частиною, напівсферичні куполи якого, увінчані хрестами, символізують не лише небесне шатро, а й вітрила. Корабль-неф – їх найчастіше було три – перетинав з півночі на південь трансепт, що й надавав будові хрестового вигляду. Щоправда, хрест ззовні не видний, оскільки вся споруда була захована у стіни, прямокутні в плані; всередині храму лінії нефів позначались рядами колон, на яких тримався напівциліндр даху, критого, як правило, свинцем. Ззовні західний і східний фасади закриті стіною, але верхня частина її закінчується напівкруглими виступами-закомарами там, де неф перерізається стіною. На стовпах (найчастіше чотирьох) тримається циліндричний барабан, на ньому – центральний купол. Куполів у класичній хрестово-купольній споруді, як правило, кілька, щонайменше три-п’ять. Церква орієнтована на схід олтарною частиною, але не точно на схід – вона закладалась у день того свята або того святого, якому присвячувалась, і скеровувалась туди, де в той день сходило сонце. Будівництво велося спочатку у техніці кладки тонкої цегли різних розмірів – плінфи – змішаним способом: ряд цегли, утоплений у великій кількості цим’янки, тобто густого розчину вапна з домішкою товченої кераміки, потім – ряд каменю.
Храм мислився як символ гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Тому вже зовнішні пропорції його мали бути бездоганними і визначати ідею гармонії, що водночас і пов’язана з довкіллям, і виділяється з нього. Храм, як у площині “схід-захід”, так і у вертикалі, підпорядкований ідеї тричастинного членування світу. Він успадковує ідею як світового дерева з його тричастинною організацією, так і ідеї жертовного стовпа, адже головне культове дійство християнства полягає у спокутній жертві таїнства євхаристії. До цього додається символіка світлових відношень, що теж мала богословське обґрунтування. Церква мала бути напівтемною, присмерк земного буття має бути достатньо густим, але не повним – світло, що ледве відчутно ллється згори, з вузьких вікон, повинне бути лише надією. Головне джерело світла – свічники; вони могли бути майже зовсім погашені, а могли – під час найурочистішої святкової служби – яскраво заливати простір, символізуючи торжество єднання з Богом. Саме у таємниці просторових гармоній знаходиться вираз ідеї нетварної сутності божественної гармонії, відсутності у Божого розуму, духу і волі образного, тварного, матеріального вигляду.
Перші кам’яні собори були на Русі великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Такими є собор Богородиці – “десятинна” церква; Софійський собор у Києві, Новгороді, Полоцьку. Символіка храмів Софії: біблейний вислів про те, що Премудрість сотворила собі Дім о семи стовпах, тлумачився в такий спосіб, що Премудрість – то Христос, Дім Хрестової Премудрості – то Богоматір. Храм святої Софії в Києві присвячений Софії – Премудрості Христовій і тим самим – Матері Божій. Вся споруда будується так, щоб при порівняно невеликих розмірах справляти враження надзвичайно великого об’єму. Тут, власне, не один, а три храми: ліворуч і праворуч від олтаря – приділи св. Михайла і св. Анни і Якима, батьків Богородиці. Багатоскладна і зовнішня будова: дві галереї – двоповерхова, потім одноповерхова – зв’язують собор з оточенням, творячи ніби поступовий перехід до навколишнього середовища. Ідея єдності, соборності багатоманіття ще більше підкреслюється наявністю світських за призначенням прибудов: дві башти біля західного фасаду, що ведуть на хори над притвором (нартексом), призначені для князівської сім’ї та оточення. Особливо відчутна ця ідейна спрямованість архітектури Софії Київської при порівнянні її з Чернігівським собором, що будувався майже одночасно і присвячений був не менш абстрактній ідеї світла Божого Преображення на горі Фаворській, – Спаським собором, більш монолітним, виразніше спрямованим вгору.
У другій половині XI ст. починається період храмового будівництва, на яке найбільший вплив справляє Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Собор Успіння Богоматері (1073-1078 рр.) характерний тим, що він орієнтований на рух угору: виразно підносяться склепіння, собор одноглавий. Під впливом цієї архітектури Михайлівський золотоверхий монастирський собор (1108 р.), Михайлівський собор у Видубичах тоді під Києвом, Спас-на-Берестові, а також споруджені за Мономаха в Смоленську, Ростові, Суздалі Спаські собори. У 30-х роках XII ст. відбувається якийсь ідейний перелом. Передусім церковне будівництво стає більш масовим, будівельні матеріали – нижчої якості, натомість тепер це – нова будівельна техніка, що ширше використовує місцеві матеріали. В Київській землі починає широко використовується цегла без камінної кладки, в Галицькому князівстві, а потім на Північному Сході використовується білий камінь. До споруд цього часу належать Пирогоща в Києві (1132-1136 рр.), Кирилівська церква в Києві (сер. XII ст.), Юр’ївський собор у Каневі, церква Благовіщення в Чернігові (1186 р.), там же Михайлівська (1174 р.), Борисоглібська, Іллінська церкви і Успенський собор Єлецького монастиря. Таким чином, культура архітектурної конструкції проникає в сакральне життя у найглибшу провінцію, змінює ідейно-художні орієнтири, розробляє і збагачує власні засоби виразності.
На час, коли Русь прийняла християнство, у Візантії давно вже встановилася догматика сакрального малярства, що синтезувала східнохристиянську теологію та східно-християнську естетику. Живописними образами вкрито увесь внутрішній простір храму. Існує чітка система, за якою на площинах стін та склепінь розміщуються різні сюжети та фігури. Образний ряд читається, як і текст, зліва направо і згори вниз, починаючи з купола. В центрі куполу знаходиться образ Христа-Пантократора (вседержителя). Божа Матір, яка стоїть в позі Оранти, є тут сполучною ланкою між Богом і людьми. Впадають у вічі три великі групи: Христос – Богородиця – образи земного світу в олтарі (таїнство євхаристії, і в нижчому ряді – образи святителів). В просторі храму зображено священні події, свята, просто лики святих, адже церква є сукупністю усіх її членів, у тому числі небесних. Образи, які ми бачимо у храмі, є символи того ж порядку, що й слова; образами храм розповідає свою сакральну ідею. Тому немає нічого дивного в тому, що в таїнстві євхаристії Христос зображений двічі: адже словами ми спочатку розповідаємо про те, що Христос переломлює хліб, а потім – про те, що він розливає вино.
Ідеологія східнохристиянського сакрального живопису базується на тому принципі, що не живописний образ є образом реального світу, а навпаки, тварний світ є образом вічного і нетварного. Сфера небесна ніби містить у собі сутності, які знаходяться поза часом і простором. Образи-ікони, що вкривають поверхню храму, і є вічними, позачасовими і позапросторовими представниками небесних реалій. Саме тому, що в живописному образі перейдено межу часу, в іконі зникає різниця між “раніше” і “пізніше”. Отже, не образ святого має бути схожий на реального святого, а реальний святий – на свій образ-ікону. Не свято зображується на іконі, а реальне святкування є образом вічного позачасового свята. Так сталося тому, що сутність людини і сутність події вийшла із тварного світу в позачасову і позапросторову вічність. Явище стає усуненим, звільненим, відчуженим і, таким чином, ізольованим і замкненим у просторі ікони. Простір ікони замкнено – отже, всі симетрії, всі пропорції тут, у просторі ікони, а не в нашому тварному світі. Оскільки не ікона – образ світу, а навпаки, світ є образом своєї сутності, вічного і незмінного, вираженого в іконі, то змінюється докорінно позиція зображення і зображуваного. Не ми дивимося на ікону, а ікона дивиться на нас! Дивитися на світ очима позачасового образу – це все одно, що дивитися на наш світ очима Бога. Звідси зовсім інший підхід до простору ікони. Перспектива в іконі не відповідає перспективі нашого зорового сприйняття, простір ікони відкривається, а не закривається. В нашому тварному світі ми бачимо предмети, освітлені з певної точки зору, бачимо гру кольорів, притаманних природі. В іконі ми не знайдемо джерела освітлення. Світло неначе проникає звідусіль, джерелом його є тло, воно йде нізвідки. Складки на одязі святих немовби комбінують світло і тінь, але принципово не визначено, звідки і куди йде тінь. Колір втрачає своє побутове значення і стає символічним. Як і у випадку з геометрією храмового простору, тут головне – співвідношення кольорів, кожен з яких набуває самостійного символічного значення. Кольоровим символом небесного і вогняного начала є передусім золото. Оскільки золото разом з тим – улюблене тло для ікони, воно набуває також значення абсолютного світла й абсолютної темряви. Світла – бо будується образ таким чином, щоб джерело освітлення наче було десь у тому золоті; темряви – бо це світло непрозоре.
На території України залишилися незмінними мозаїки та фрески храмів Софії, Михайлівського, Кирилівського соборів, великі фрагменти у Спасі-на-Берестові. Відомо, що одним із перших художників-іконописців був Аліпій (чи Алімпій) із Печерського монастиря.
Значного розвитку на Русі набула й позасакральна культура. Справжнім витвором художнього ремесла, витвором мистецтва була книга, яка писалася на пергамені старшим полууставом і яка прикрашалася гарними мініатюрами. Формою поза сакральної книжної культури, що набула власного оригінального розвитку, стала культура літописання. Київські майстри створили неперевершені вироби прикладного мистецтва у техніці скані, черні, емалі. Справжнім предметом мистецтва була рукоять меча, інкрустована сріблом, позолотою.
Основні терміни до теми: книжна мова, теологічні ідеї християнства, тексти, Богослов’я, таїнства, євхаристія, неф, іконопис.
Запитання для самоконтролю:
1. Яким був мовний вимір Київської русі?
2. У чому полягали головні теологічні ідеї християнства?
3. Які обряди належать до культових дій?
4. З якої ідеї виходить хрестово-купольна конструкція храму?
5. Назвіть основні культові споруди часів Київської Русі.
6. У чому полягала ідеологія сакрального живопису?
Додаткова література:
- Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – К.: Наукова думка, 1988. – 259 с. (І>1033)
- Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства: Навч. посібн. – К.: Глобус, 1996. – 220 с. (V>16672)
- Софія Київська. Альбом. – К.: “Мистецтво”, 1971. (ХІV>12055)
