План:
1. Україна в культурно-політичній системі Польсько-Литовської держави.
2. Стан православної церкви й освіти.
3. Братства і рух за реформи церкви й освіти.
4. Козаччина як культурне явище.
1. Втрата державності, розвал україно-руських земель на слабо пов’язані територіальні комплекси, підпорядкування їх різним державам – такі ознаки багатовікового сумного періоду української культурно-політичної історії. За інерцією Київ продовжував вважатися “матір’ю міст руських”. Проте фактично це не було підкріплено реальною вагою міста. Зникла саме та рівновага систем “градів і пригородів”, яка забезпечувала можливості інтенсивного культурного зростання. Почалась аграризація міст, зниження освітнього і морального рівня священнослужителів, замикання аристократії на інтересах своїх сільських помість. Київський митрополит найчастіше жив у Вільно, бувало і так, що митрополія залишалась без владики. У XV ст. східна церква переживала глибоку кризу, після завоювання турками Константинополя становище патріархії значно погіршилось.
XV-XVIст. у Європі це епоха Ренесансу (Відродження). Найхарактернішою ідеологічною ознакою епохи Відродження вважається гуманізм (humanitas). Мистецтво і література Ренесансу залишаються безпосередньо пов’язаними з християнською ідеологією, але відбувається радикальна зміна позицій щодо літургійного часу і способів єднання смертного індивида з надіндивідуальним, безконечним світом. Традиційні християнські канони зруйнувалися ренесансною культурою, яка переосмислила ставлення до нетварного і надтварного світу, виходячи з нового розуміння біблійної тези про людину як образ Божий. По суті відбулося повернення до античного антропоморфізму в баченні богів. Бог-Отець з’являється на полотнах християнських майстрів у вигляді могутнього старця, а Мадонна вражає своєю жіночною красою. Ікона перетворюється на живопис і вміщується не тільки в храмі, а й у палаці.
На північ від Альп, у германських землях історії з продажем індульгенцій, моральною нечистоплотністю кліриків, прагненнями церкви стати вище за державу викликають страшенне роздратування і стають причиною глибоких розколів у суспільстві та його дестабілізації. 31 жовтня 1517 р. Мартін Лютер проголосив свої 95 тез, які започаткували Реформацію. Загальний напрямок реформ був спрямований до відновлення “справжньої”, забутої природи християнства. Засобом для цього мало бути рішуче скорочення суто ритуальної сфери, зниження церковної ієрархії до рівня міської громади, спрощення культової відправи та переведення її на “просту мову”. В той же час критичне ставлення до вад католицької церкви не породжує в країнах середземноморської культури прагнень до релігійного оновлення. Навпаки 1534 р. Ігнасіо Лойола організував новий орден, що згодом одержав назву орден єзуїтів і який став найбільш активним проповідником ідей контрреформації.
2. Особливу енергію орден єзуїтів проявив в справі освіти. Єзуїти не тільки переслідували єретиків – вони налагодили найкращу за того часу систему шкільної і вищої освіти, створюючи школи під керівництвом монастирів із строгою дисципліною, проте не нав’язуючи там відкрито своїх релігійних принципів. Також в шкільництві досягли швидких і реальних результатів протестанти. Сильним боком протестантських шкіл була їх орієнтація на здоровий глузд, спроба вийти за межі застарілої схоластичної системи. Прогресивність протестантизму виявилась у втручанні світської моралі у релігійні справи – це закріпило в західноєвропейському суспільстві дух буржуазної працьовитості і економності.
Умови для православної церкви на землях Литовського князівства були кращими, ніж на коронних землях у Руському воєводстві. Зате і опір католицьким утискам на Галичині був організованішим, спирався на більш освічені й свідомі сили. Тертя і конфлікти між церквами постійно супроводжують історію цих століть. Найпростіші й найчастіші конфлікти виникали між приходами в одному поселенні. Проте костьоли не могли конкурувати зі скромними православними церквами, що були для русинів символом предковічно свого. Церква була мало не в кожному селі, а в більших селах – і по дві. Численними були і монастирі, ще й постійно засновувалися нові. Найбільшими серед них були Межигірський під Києвом (150 ченців) та Манявський скит на Підкарпатті (200 ченців). В кінці XVІ ст. було засновано маленький тоді Почаївський монастир, а у 1612-1615 рр. було засновано Густинський та Мгарський монастирі.
Важкий стан церкви відбивався і на освітніх справах. В той же час саме в церквах і особливо монастирях зберігалися і відтворювалися не тільки стародавні книжки, а й культурні традиції та писемність. Вчителями при церквах були дяки, які вчили читати церковні служебні книги, а також церковного співу. Елементарна шкільна наука полягала у тому, що дитину вчили читати “Часослов”, “Апостол”, “Псалтир” та інші церковні книги. Зокрема “Апостол” став першою книгою, яка була надрукована в Україні у Львові у 1574 р. І. Федоровим. Щодо розповсюдження писемності цікавим є свідчення Павла Алеппського, який зазначав, що тільки в Україні всі прихожани під час служби користуються молитовниками. Про наявність досить значного прошарку освічених людей говорять списки студентів європейських університетів. На початку XVІ ст. українці-вихованці європейських університетів з’являються на професорських посадах. Першою європейського рівня культурною фігурою України ренесансної епохи був Юрій Дрогобич (Котормак, близько 1450-1494 рр.). Павло Русин був професором у Кракові.
Першим українським навчальним закладом європейського типу стала заснована у 1576 р. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. Історичне значення академії полягало в тому, що вона утвердила зразок української православної школи як “тримовного ліцею чи гімназії”. Тут православна освіта орієнтувалася на вищі зразки, здобуті в річищі “латинської” вченості, що було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Організація академії була заслугою однієї з найзначніших постатей в староукраїнській культурі – князя Констянтина-Василя Острозького (1526-1608 рр.). Саме Острозькій академії довелося розпочати ту видавничу роботу, яка породила наукове вивчення біблійних текстів. Так було розпочато вивчення Біблії як тексту, і першим результатом стала “Острозька Біблія”, видана 1581 р.
3. У XVІ ст. на тлі загострення соціальних і національних протиріч стала нагальною необхідність реформування православної церкви і пов’язаної з нею системи культури й освіти. Найактивнішу роль у цьому процесі відіграли братства. У 1544 р. у Львові було утворено Успенське братство. До кінця століття братства виникли в Рогатині, Красноставі, Бресті, Городку, Комарні й Любліні, а в першій чверті наступного століття вони вкрили вже і Волинь, і Київщину, і Поділля. 1615 р. Єлизавета (Галшка) Гулевичівна (1575-1642 рр.) відписала свої маєтності в Києві заснованому нею Богоявленському монастирю, школі й шпиталю, чим було покладено початок Київському братству. 1617 р. у Луцьку було засноване Хрестовоздвиженське братство. Львівське, Луцьке й Київське братства відіграли найвизначнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров’ї.
Братства були громадами релігійно-культурними і саме братствами, тобто неофіційними, неформальними, “антиструктурними” об’єднаннями людей, відданих національно-релігійній ідеї. Статут утверджував рівність старших і молодших братів, визначаючи їх особливі обов’язки перед громадою. Справи братські не можна було виносити за межі братства, всі братчики мусили з’являтися на засідання, де мали читати священні книги і скромно один з одним розмовляти. Та головне братства мали право відлучати від церкви, обирати священика в своєму храмі і визначати, чи не говорять священики єресі. Розгорнувши активну діяльність зі створення шкіл та шпиталів, енергійно втручаючись у справи церковні з метою відродження старохристиянської моралі та ідейної чистоти, братства виконували ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.
4. Козацько-селянська колонізація незайманих земель (Степу) стала могутньою альтернативою панськи-феодальній, і саме вона змогла забезпечити розквіт Подніпров’я – центру України-Русі, економічний і культурний розвиток якого завжди був основою розвитку всього краю. Саме тут твориться козацька легенда, що витісняє всю попередню національну міфологію і досі залишається українським національним міфом. Саме ця територія лісостепової окраїни руських земель спочатку називається Україною.
Запорізька Січ являла собою військове братство, метою якого були захист свого (тобто православного) народу і безкомпромісна війна проти всіх ворогів православної віри. З погляду нормального соціального світу з його структурами Низ становив “антиструктуру” і “антисвіт”. Сама назва “Низ” має не тільки географічний сенс; Запоріжжя було простором безпосереднього контакту з “чужим світом”, а, отже, “нечистим”, “нижнім”, таким, що знаходиться на межі з Хаосом. За соціально-культурним змістом запорізький Низ є світом “навиворіт”, що й визначає його сміхову, карнавальну символізацію. Карнавальний характер виявлявся в ритуалах і звичаях Січі. Прийняття новаків до товариства було процедурою ініціації, сакральним чи ритуальним випробуванням. Ініціаційний характер випробувань виявлявся в тому, що прийняття в товариство супроводжувалось зміною імені. При цьому нові прізвиська, як правило, були виразними й жартівливими: Нетягниряднопозахатою.
Основні терміни до теми: гуманізм, протестантизм, “Апостол”, Острозька академія, “Острозька Біблія”, братства, козацтво.
Запитання для самоконтролю:
1. У чому полягало переосмислення традиційних християнських канонів ренесансною культурою?
2. Що таке Реформація і Контрреформація?
3. Яким був стан церкви та освіти в Україні в XV-XVII ст.?
4. Яку роль відігравали братства та козацтво у суспільному житті того часу?
Додаткова література:
1. Жолтовський П. М. Художній метал. Історичний нарис. – К.: Мистецтво, 1972. – 114 с. (ХІV 42459)
2. Жолтовський П. М. Художнє лиття на Україні в XІV-XVIII cт. – К.: Наукова думка, 1973. – 132 с. (ХІV 44417)
3. Жолтовський П. М. Український живопис XVІI-XVIII cт. – К.: Наукова думка, 1978. – 327 с. (ХІV>365)
4. Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI-XVIII cт. – К.: Наукова думка, 1983. – 180 с. (ХІV>4320)
5. Жолтовський П. М. Монументальний живопис на Україні в XVІI-XVIII cт. – К.: Наукова думка, 1988. – 160 с. (ХІV>8122)
6. Микитась В. Давньоукраїнські студенти й професори. – К.: Абрис, 1994. – 288 с. (ІІ>17195, 17543)
ТЕМА 6: УКРАЇНСЬКЕ БАРОКО
План:
- Характерні риси стилю бароко.
- Особливості українського бароко.
- Український бароковий живопис та архітектура.
1. Після культури Київської Русі у ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. відбувся наступний злет української культури пов’язаний зі стилем бароко. Цей стиль приходить в Україну з країн Західної Європи, зокрема з Італії, де, як вважається, він й зародився. В той же час деякі дослідники української культури звертають увагу на той факт, що вже в першій половині ХVІІ ст. незалежно від Італії з’являються елементи барокового стилю й в Україні.
У мистецтві бароко відобразилось уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного “великого стилю”, до приголомшливих ефектів, відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою. Дійсність викликала у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Людина стала активним, діяльним, заповзятливим, але водночас морально і соціально відповідальним суб’єктом діяльності. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Відображаючи складну атмосферу епохи, бароко поєднало у собі, здавалося б, непоєднувані речі: містику, фантастичність, ірраціональність, підвищену експресію і водночас тверезість, раціоналізм, бюргерську діловитість.
У бароковому живопису перевага надається мальовничості, світло-тіньовим контрастам, порушується принцип розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи, чим посилюється глибинність, ілюзія безмежності. Серед улюблених сюжетів живопису: чудеса і мучеництва, де присутні яскраво виражені гіперболічність, афектовність, патетика. Ці риси простежуються і у світських сюжетах. Поширюється парадний, репрезентативний портрет, утверджуються як самостійні жанри натюрморт і пейзаж, анімалістичні жанри. На зміну почуттю міри й ясності Відродження приходить асиметрія і контраст, грандіозність, перевантаженість декоративними мотивами.
В архітектурі бароко тяжіє до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне зображення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер’єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.
2. Для країн Західної Європи бароко стає дворянським стилем, це переважно світське мистецтво. Навпаки всі види українського барокового мистецтва мають безпосередній зв’язок з народною творчістю і народною свідомістю. Тому українське бароко, яке ще називають козацьке, мазепинське, не аристократичний, а народний стиль. Виключення лише становить література, в якій були присутні переважно елітарні мотиви.
Яскравим представником стилю бароко в українській поезії був ІванВеличковський (?-1701), священик з Полтави. Він був автором панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів релігійного і світського змісту, перекладачем, теоретиком фігурного віршування. Загалом ХVІІ ст. стало періодом становлення поетичної школи в Україні, яку представляли Мелетій Смотрицький, Лазар Баранович, Данило Братковський. Її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, стильові елементи.
Для барокової свідомості реалістичне світобачення було нехарактерним. В той час в Європі взагалі, і в Україні зокрема, існувала дивовижна забобонність найширших верств населення – від еліти до простолюду. Всі вони ворожбу, повір’я, чаклунство сприймали надто серйозно. Таке світорозуміння відбилося й на художній картині світу, створеній українськими і народними, і професійними митцями у ХVІІ – ХVІІІ ст.ст. Тому світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних ілюзій, надмірно емоційних станів, і просто фантасмагоричним. Художник цієї доби сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір. Отже, у бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу.
3. Самобутність стилю бароко найбільш яскраво проявилась в архітектурі Лівобережжя і Слобожанщини. Блискучими пам’ятками козацького або мазепинського бароко в архітектурі стали кам’яні церкви (на виділені гетьманом І. Мазепою кошти збудовано 26 соборів, церков та дзвіниць). Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським зодчим Степаном Ковніром за проектом видатного українського архітектора Івана Григоровича-Барського. Композиційний ефект двоярусної дзвіниці побудований на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів. Фасади нижнього ярусу підкреслюють суцільним рустом (декоративно оброблений камінь) його горизонтальні пропорції. Верхній ярус насичений пластикою, спареними колонками з коринфськими капітелями на кутових виступах, орнаментним ліпленням, що покриває всі площини фасадів. Дзвіниця завершується високою барочною багатоярусною банею і чотирма конусоподібними вежками.
Окрасою Києва є Андріївська церква, проект якої виконав видатний архітектор Ф.-Б. Растреллі. Стрункий силует хрестової у плані церкви із високим куполом, який неначе злітає вгору, і завершується бароковою главкою в оточенні чотирьох тонких вежок, з усіх сторін прочитується на фоні неба. Ошатність церкви підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору.
Бароко – це стиль архітектурних ансамблів. Більшість ансамблів київських монастирів складалися в різний час, починаючи з давньоруського періоду. Але остаточне їхнє формування відбувається в епоху бароко, коли створюються нові будівлі, що поєднують ансамбль, будуються дзвіниці, що стають домінантами ансамблів, монастирі оточуються стінами і вежами, і нарешті, усім будівлям надається єдина стильова особливість – їх штукатурять, білять, “вдягають у барочний одяг”. Саме в цей час поштукатурено й побілено Софію Київську, зведено Софіївську дзвіницю. Найвищою будівлею (96,5 м) на той час стала дзвіниця Києво-Печерської лаври, побудована за принципом ордерної архітектури.
На Правобережжі та на Західній Україні в європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Барочна архітектура Львова досягла свого апогею в будівлі Домініканського костьолу. Костьол має еліптичну форму з боковими капелами. Будівля має пластичний західний фасад з портиком і променеподібний фронтон, яку вінчає величний купол на високому барабані. Інтер’єр костьолу надзвичайно урочистий, з великою кількістю скульптур.
Гармонійність і пишність, подеколи бундючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців. Тому в бароковому стилі зводяться житлові приміщення, громадські споруди, трапезні палати монастирів. До наших днів зберігся будинок Якова Лизогуба в Чернігові, який вражає своєю мальовничістю.
В історії українського мистецтва найдавнішими світськими станковими творами, що збереглися до наших днів, є портрети ХVІ ст. Саме в цей період портрет в українському живописі виділяється в окремий жанр, зароджуються основні його різновиди і типи. Особливого поширення і розквіту набуває портрет у ХVІІ – ХVІІІ ст.ст. Давні портрети чітко розподілялись за своїм призначенням. Існували зображення, головна мета яких полягала в уславленні життя і діяльності видатних осіб, в увічненні їх образів.
Надзвичайно популярними були портрети людей, що уславилися не тільки своїми мирськими ділами, а й були щедрими жертвователями церков і монастирів, де й вміщувались їхні “донаторські” портрети. В таких творах людина зображувалася в повний зріст, у пишному одязі, з пояснювальними написами і гербами, як у портретах Івана Дениска – одного з представників кременецького роду Денисків, Юхима Дарагана – київського полковника.
В українському портретному живописі протягом років складалися родові портретні галереї, що стали своєрідною історією в образах. Це численні зображення Дараганів, Забіл, Галаганів, Сулим – козацьких старшин, суддів та інших членів гетьманського уряду, їх дружин. Скажімо, портрет Марії Сулими – дружини Якима Сулими, генерального судді. Невідомий художник зобразив молоду тендітну жінку з високою, напудреною зачіскою, прикрашеною трояндою і діамантовою зіркою. Крізь усмішку на витонченому обличчі пробивається легкий смуток. Значна кількість цих полотен демонструється в Національному художньому музею України. Найбільш уславили вітчизняну школу портретного живопису Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський (Боровик), які піднялися на один рівень із всесвітньовідомими європейськими майстрами портрета. Деякі з їхніх робіт представлені в Одеському художньому музею.
Таким чином, в Україні з’явився новий стиль – українське бароко, – багато в чому відмінний від західного. Власні традиції й особливості надають цим витворам мистецтва національний колорит і небачену красу.
Основні терміни до теми: бароко, козацьке бароко, мазепинське бароко, парадний портрет, натюрморт, пейзаж, ансамбль, народний стиль.
Запитання для самоконтролю:
- Які духовні і соціальні процеси визначили особливості барокової доби в культурі?
- Якими є світ і людина у бароковій свідомості?
- Що характерно для архітектури та живопису бароко?
- Охарактеризуйте особливості українського бароко.
- Назвіть та опишіть основні барокові архітектурні ансамблі в Україні.
- Які особливості характерні для українського портретного живопису цієї доби?
Додаткова література:
- Макаров А.М. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – 288 с. (V>15153)
- Українська література ХVІІ ст.: Синкрет. писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. – К.: Наук. Думка, 1987. – 608 с.
