Піднімання води зі свердловини

Криниці

Якість води

Залежно від глибини залягання в землі вода буває: верховодка — залягає на глибині до 4 м, поверхнева — до 10 м, грунтова — до 40 м і артезіанська — більше 40 м. У багатьох місцях глибина бурових або шахтних колодязів досягає сотні метрів.

Коли вода знаходиться нижче за точку промерзання грунту вона практично придатна для вживання без спеціального очищення, має приємний смак і її температура ніколи не змінюється від погодних умов.

Атмосферна вода в основному є хімічно чистою, не містить мінеральні солі, майже не містить мікроорганізми, насыщена виключно газами.

При проходженні через грунт склад атмосферної води сильно змінюється. Це залежить від шарів грунту, через які вона проходить. Разом з атмосферною водою в грунт проникають аміак, солі калію, фосфорна кислота та ін. З грунту вода поглинає вуглекислоту і тим самим стає здатною розчиняти на своєму шляху мінеральні солі.

Проходячи через породи, вода набуває властивостей, характерних для певного виду породи. Так, при русі через вапняні породи вода стає вапняною, через доломітові породи — магнієвою. Проходячи через кам'яну сіль і гіпс, звичайна питна вода насичується сірчанокислими і хлористими солями і стає мінеральною. Вода буває жорсткою і м'якою.

Жорстка вода має багато, мінеральних солей, від яких на стінках посуду утворюється накип — кам'яна сіль. У такій воді погано заварюється чай, погано розчиняється мило, майже не розварюються овочі, особливо боби. Якщо в 100 г води міститься 1 міліграм вапна (1 г= 1000 міліграм), то це свідчить про те, що вода має жорсткість 1°, якщо 2 міліграми, то жорсткість води 2° і так далі Жорсткість хорошої питної води 6...8°, гранична жорсткість 17...20°. Абсолютно не придатна для пиття вода жорсткістю більше 23...25°.

М'яка вода. Жорсткість такої води повинна бути не більше 10°. Доброю вважається вода, яка містить повітря, невелику кількість вуглекислого газу і солі, котрі надають воді приємного смаку.

Вода з криниць повинна бути прозорою і чистою, без запахів, які не можуть усунути навіть найсучасніші фільтри, і звичайно, що без присмаку. Фільтри очищують воду лише від дрібних часток, котрі потрапили в неї з водоносних шарів грунту.

Температура питної води повинна бути від 7 до 12 ˚С. вода з більш вищою температурою втрачає свої освіжаючі властивості. Температура нище 5˚С вважається шкідливою для здоров’я і може призвести до простудних захворювань.

Вода-верховодка не придатна для вживання, поверхнева застосовується рідко, найкращою вважається грунтові та артезіанські води.

на різній глибині і не завжди може бути хорошої якості. Крім того, така вода дуже холодна. Тварини не п'ють її у самого фонтану, а тільки на достатньо великій відстані від нього, поки вода трохи нагріється.

З висхідних і низхідних ключів воду брати вельми просто. Артезіанську свердловину необхідно бурити на достатньо великій глибині, маючи для цього необхідне устаткування. Але вода може знаходитися і на не великій глибині, у такому разі отримати її можна шляхом пристрою колодязя.

 

Джерельні криниці.

Ключові колодязі найбільш прості по влаштуванню. Вони не вимагають великої кількості будівельних матеріалів. При їх спорудженні можна обмежитися тільки глиною і каменем, бажано плитняком.

Висхідні джерельні криниці влаштовують так. Намічають місце для криниці, розчищають його і заглиблюють. В отримане поглиблення ставлять дерев’янийзруб, бочку без дна, бетонне кільце або міцний дерев'яний ящик. Стінки поглиблення можна викласти каменем або цеглиною.

Зазори між стінками зрубу ( бетоногокільця, ящика і т. д.) і грунтом заповнюють пом'ятою жирною густою глиною шаром 15...20 см і ретельно її ущільнюють. Щоб глина не розмивалася водою, її закривають каменем-плитняком або засипають гравієм (щебенем).На дно криниці насипають шар гравіюабо щебеню завтовшки 10...15 см. Замість гравію або щебеню можна використовувати крупний митий річковий пісок.

При влаштуванні висхідної джерельної криниці необхідно передбачити наступне. Край зрубу (бетонного кільця, ящика, бочки), а простіше резервуар обов'язково повинен знаходитися нижче за той рівень води, яку може підняти джерело. Сам резервуарможе мати набагато більшу висоту можливого підйому в нім води джерелом, але тоді в резервуарі слід прорізати зливний отвір такого розміру, щоб джерельна вода не піднімалася вищецього отвору і зливалася.

Якщо не виконати цю умову, то з часом під впливом маси води і її тиску вона може знайти вихід в іншому місці на поверхні землі, зливаючи туди свої надлишки, або повністю піде з резервуару. В результаті можна позбутися джерельної води — найсмачнішою, кориснішою і чистішою.

Щоб не забруднювати, хоча і проточну, воду посудиною, в резервуарі слід влаштувати лоток, по якому стікатиме виливана з резервуару вода, яку і набирають в будь-яку тару.

Зверху резервуар накривають щільною кришкою, що перешкоджає попаданню в колодязь листя, пилу, комах, атмосферної води і так далі. Навколо колодязя влаштовують відмостку, завдяки якій атмосферна вода зливається убік і не потрапляє в колодязь. Відмостка повинна бути з товстого шару жирної м'ятої глини, зверху може бути покрита цементними плитками, цеглиною, каменем-плитняком, бетоном або асфальтом. Бажано влаштувати навколо криниці огорожу, розташувавши її на відстані не менше 3...4 м від криниці. Огорожу оберігає колодязь від наближення до нього тварин.

Зливана з колодязя вода повинна відводитися якнайдалі від нього. Для цього риють канавку такої глибини, щоб вода не виливалася через її краї і не насичувала грунт. Дно і стінки канавки рекомендується викласти шаром м'ятої жирної глини, яка перешкоджає проникненню зливаної води в грунт. Щоб глина не розмивалася водою, її треба обкласти каменем-плитняком.

Низхідні ключові колодязі влаштовують так. Резервуар може бути з будь-яких матеріалів, але обов'язково з дерев'яним, бетонним, цегляним або кам'яним дном. Вода джерела може нести з собою частинки мулу, грунту та інших небажаних речовин. Тому резервуар треба перегородити на дві частини. Перегородку роблять з будь-яких матеріалів і ставлять упоперек потоку води. Таким чином виходять два відділення. Вода поступає в перше відділення, відстоюється тут і в чистому вигляді переливається через верх перегородки в друге відділення, з якого по зливному отвору виливається з резервуару з відведенням по зливній канавці якнайдалі від колодязя.

Можна обійтися і без резервуару. У водоносному шарі можна влаштувати трубу з будь-якого матеріалу, і вода по цій трубі виходитиме назовні. Набагато краще, коли упоперек потоку води влаштовують перегородку з будь-якого матеріалу зі вставленою в неї трубою також з будь-якого матеріалу і необхідного діаметру. Якщо труби невеликого діаметру, то можнапоставити поряд 2...4 труби. З внутрішньої сторони труби, тобто від потоку води, обсипають досить товстим шаром (20...30 см) гравію і щебеню, проходячи через яких вода очищається від можливих частинок грунту та інших сторонніх домішок і потрапляє в трубу абсолютно чистою. Таку воду можна відразу набирати (наливати) в будь-який посуд із зливної труби або із спеціально влаштованого під трубами резервуару.

Ці колодязі найпростіші і дешевші по влаштуванню. Але іноді вони знаходяться далеко від будинку або відвулиці, що не завжди зручно, особливо при підвищенійвитраті води. Тому біля будинку або групи будинків, а можливо посередині вулиці для отримання питної води з неглибоко залягаючих водоносних шарів або пластів грунту влаштовують шахтні криниці. Загальна глибина таких криниць зазвичай складає не більше 10...20 м і рідко перевищує 40…50 м, але іноді вони бувають і глибшими

Шахтними криниці називаються тому, що для підйому води з таких криницях влаштовуютьшахти (зруби) з дерева, бетону або залізобетону, каменю, цеглини, частіше за все дуже добреобпаленої цегли, але не яскраво-червоної, яка швидкоруйнується від води або вологості.

Шахтні криниці

Частини криниці

Шахтні колодязі складаються з оголовку ( верхньоїчастини), стовбуру (щонайдовшій частині), водоприймальноїчастини (яка знаходиться в самій воді) ізумпфу(нижній частині стовбура, який влаштовують увипадку, коли постійно потрібний запас води).

Залежно від матеріалів, вживанихдля влаштування стовбура, шахтні криниці називаються дерев’яними, бетонними цегляними, кам’яними. Ми ж перш за все розглянемо дерев'яні шахтні криниці (мал. 1).

 

Мал. 1. Дерев'яна шахтна криниця.

1 — донний фільтр; 2—| вінці з колод; 3— боковий фільтр; 4—вінці з пластин; 5—трамбована глина;

6 — оголовок; 7 — кришка

 

Оголовок — наземна частина. Захищає криницю від попадання у воду пилу, трави, снігу, дощу, різних предметів і так далі. Взимку він оберігає криницю від промерзання і обмерзання. Зверху оголовок повинен бути закритий водонепроникною кришкою з будь-якого матеріалу.

Кришка повинна щільно закривати криницю, але в той же час легко підніматися, висуватися або повертатися навколо своєї осі.

Стовбур — це відкритий, строго вертикальний простір, тобто шахта на всю глибину колодязя. Щоб грунт не обсипався із стінок шахти і міцно тримався на них, його укріплюють дерев'яними стінками, які називають зрубом.

Зруб складається з вінців, зрубаних з щільної сухої деревини. Для полегшення роботи вінці зрубу, колоди або пластини відповідно мітять. Першим роблять найнищий вінець, за ним другий і так далі. Стикувати колоди і пластини вінців треба якомога щільніше, щоб між пазами не могли просочуватися вода-верховодка і різні забруднення, у тому числі і грунт

Замість дерев'яного зрубу застосовують бетонні кільця, кам'яну або цегляну кладку або монолітний залізобетон. І ще раз хочеться відзначити: незалежно від вживаного матеріалу зруб або інші матеріали в стовбурі колодязя повинні бути укладені якомога щільніше, щоб через них в колодязь не могла поступати верховодка і грунтова вода, а також проникати сухий або розріджений водою грунт.

Кращою вважається кругла форма стовбура, алечастіше її роблять квадратною і рідше прямокутною або шестигранною. Найпростіша — квадратнаформа стовбура.

Водоприймальна частина — це нижня частинастовбура, в якому збирається і зберігається вода. Залежно від необхідної кількості води в добу водоприймальну частину виконують різної глибини (висоти).

Мал. 2. Зумпф

Нормальною зазвичай вважається глибина 0,75......1,2 м, але вона може бути і до 2 м. цю частину криниці виконують з найміцнішого матеріалу, здатногослужити максимальне число років.

Зумпф — це нижня частина стовбура. Він призначенийдля збору необхідної кількості води приневеликому її надходженні в криницю.

Через це криницю обов'язково заглиблюють на необхідну глибину нижче за водоносний пласт. Замість зумпфа можна збільшити водоприймальну частину зрубу, влаштувавши її у вигляді шатра (мал. 2).

Грунти

Шахтні криниці влаштовують в різних грунтах.

Пливуни. Це дуже дрібні глинисті або піщані частинки з великими зернами 0,10...0,15 мм, розбавлені водою в тій або іншій кількості. По наявності води в грунті визначають ступінь пливучості грунту, тобто від малої до великої.

Сипкі грунти є скупченням зерен різної величини, слабозчеплених між собою. До таких грунтів відносяться пісок, гравій, щебінь, галька. Ці грунти легко розробляються, але і легко обсипаються. Тому в процесі роботи їх часто доводиться укріплювати дощатими стінками з розпірками.

М'які грунти — це в основному землисті породи, вони бувають глинистими і піщано-глинистими. Частинки таких грунтів зв'язані між собою не дуже міцно. Зазвичай такі породи називають пластичними. Розробляються вони легко і із-за осипання грунту вимагають влаштування стінок.

Слабкі грунти відносяться до пористих і є достатньо слабкими. До них відносяться гіпс, глинисті сланці та ін. Розробляються вони достатньо легко і обсипаються слабо. Це зменшує трудомісткість риття шахти.

Середні грунти відносяться до порід середньої твердості, наприклад до щільних вапняків, щільних сланців, пісковиків, вапняного шпату. Працювати з ними важче, ніж із слабкими.

Міцні грунти. Ці породи володіють великою твердістю. До них відносяться щільні вапняки, кварцеві породи, польові шпати та ін. Працювати з такими грунтами важко, та зате обсипаються вони менше і рідше, ніж розглянуті вище породи.

При розробці перерахованих вище порід використовують ломи, кирки, скальпелі та інші міцні інструменти. Ці інструменти бувають ручні і механізовані. Останні значно полегшують виконання робіт. Іноді грунт видаляють звичайною лопатою або відрами, баддями, укріпленими на блоках.

Кожен грунт під час роботи вимагає до себе особливої уваги і дотримання правил техніки безпеки. Треба знати властивості кожного виду грунту та уміти його рити. Інакше людина, охоча зробити колодязь своїми руками, може отримати травму.

Легко і швидко виконують земляні роботи за допомогою екскаваторів, грейферів, бульдозерів та інших машин. Машинами можна вирити шахту великої глибини, іноді до водоносного шару. Укоси при цьому бувають достатньо пологими і не обсипаються.

Деякі автори дають неправильні відомості про способи влаштування криниць. Зокрема, вони пропонують закладати криницю спочатку в неглибоко виритому котловані, приблизно 4...6 м, потім зібрати зруб і поступово опускати його в глиб водоносного шару, вибираючи по ходу опускання грунт і укладаючи знизу вінці зрубу. Цей прийом найважчий, але як не дивно, він рекомендується як найлегший, що цілком невірно. Найлегший, швидший і найменш трудомісткий спосіб пристрою колодязя — це збирати зруб у відкритому котловані, починаючи знизу, і підніматися вгору.

Грунт, що виймається з шахти, необхідно видаляти подалі від шахти щоб уникнути обвалу її стінок.

Щоб знати склад грунту і властивості грунту, що зустрічаються при ритті колодязя, треба заздалегідь мати дані про нього. Для цієї мети застосовують щуп. Щуп — це конусоподібний сталевий штир із смугової сталі завтовшки 15...20 мм з отворами діаметром 20...25 мм, просвердленими через 100 мм одне від іншого або із зубцями з обох боків. Зубці, як правило, підняті догори, іноді в зубцях є виїмки — свого роду ложечки, якими вони зачіпляють грунт. Довжина щупа 2...3 м. До вушка щупа зверху кріпиться комір або просто жердина (труба), за допомогою яких його обертають. Виймати щуп потрібно з невеликим обертанням, що забезпечує легший вихід його з грунту.

Склад грунту можна визначити шляхом буріння свердловини, але для цього необхідно мати відповідне устаткування.

Пристрій колодязя починають перш за все з відшукання джерела води під землею і заготівки матеріалів і інструменту.

 

Піднімання води зі свердловини

Піднімання води зі свердловини здійснюється насосами.

Штанговий насос (мал. 3) складається з колони водопідіймальних труб, насосного циліндра, комплекту штанг і надземного ручного або машинного (за допомогою баландара) приводного механізму.

Насос працює так. Насосний циліндр 1 опускається в свердловину на колоні водопідіймальних труб 2, які кріплять у гирла свердловини сталевими хомутами 4, але можна і на спеціальний фланець.

У воду насосний циліндр занурюється нижче за постійний рівень води. Це необхідно для того, щоб нижній всмоктуючий дисковий або кульковий клапан 10 не міг виступати з-під води під час відкачування. На верхньому кінці водопідіймальних труб кріпиться сальник5.

Спустивши насосний циліндр на необхідну глибину, на штангах 3 опускається поршень 8 з таким розрахунком, щоб він не доходив до нижнього клапана циліндра на 50...60 мм. Штанги вгорі прикріплюють до штока 6, що проходить через сальник і пов'язаному шарнірно з балансиром 7 або шатуном верхнього приводу механізму.

Мал. 3. Штанговий насос

1 — циліндр; 2 — колона водопідіймальних труб; 3 — штанга; 4— хомута сталевої; 5 — сальник; 6 — шток; 7 — балансир; 8—поршень; 9 — поршневий канал; 10 — кульковий клапан

Поршень 5 є товстостінним циліндром з каналом в середині, що закривається зверху дисковим або кульковим клапаном 10. На зовнішній поверхні поршня кріпиться шкіряна або гумова муфта. При русі поршня вниз він пропускає через поршневий канал 9 вгору воду, яка знаходиться під ним. В цей час всмоктуючий клапан 10 закритий, а поршневою відкритий. Коли поршень рухається вгору, він піднімає всю воду, що знаходиться над ним, а в простір під поршнем із-за розрідження повітря поступатиме вода зі свердловини. В цей час поршневий клапан закритий, а всмоктуючий відкритий.

Штанги можуть бути з газових труб діаметром 30...37 мм або дерев'яні. Металеві штанги поступово зношуються, стираются і протирають водопідіймальні труби. Щоб цього не трапилося, на них через кожних 5...6 м ставлять направляючі ролики, а краще — бронзові муфти, що сполучають штанги.

 

Абіссінська криниця

Свого часу в Америці широко використовувалася проста криниця для отримання води з неглибоких свердловин, запропонована Нортоном. Для невеликого водопостачання ця криниця є простою формою бурових криниць, здатною піднімати воду з глибини не більше 7 м.

Під час війни Англії з Абіссінією в 1867— 1868 рр. нортоновська криниця широко використовувалася англійцями для постачання водою своєї армії і надалі почалась називатися абіссінською.

Абіссінська криниця (мал. 4, а) є достатньо простий комбінований пристрій. Він легкий, зручний і доступний кожному. Складається криниця з труб різного внутрішнього діаметру — від 32 до 75 мм і завдовжки не більше 1,5 м. Така довжина створює зручність при забиванні труб в грунт строго вертикально без використання подмостей. Труби застосовують із стінками завтовшки 5...6 мм з різьбленням на кінцях. Стінки такої товщини міцніші і тому широко застосовуються в абіссінських криницях.

Часто замість забивання труби опускають в заздалегідь пробурений отвір. Це дає повну гарантію того, що при важких грунтах труби не погнуться, а легко опустяться в свердловину, особливо це відноситься до фільтрів, які набагато слабші за труби і можуть гнутися при забиванні. Окрім набору труб до колодязя додається насос поршневого типу у вигляді колонки з важелями.

Таким чином, конструкція абіссінської криниці включає наступні деталі (мал. 4 б): наконечник 1 для фільтру або черевика у вигляді чотирикутного вістря завдовжки 200...300 мм із зовнішнім діаметром на 5...10 мм більше діаметру фільтру з різьбленням, масивну сталеву муфту, що нагвинчується, для з'єднання з трубами, фільтр 2, муфти сталеві 3 з різьбленням, муфти із затиском 4, по яких ударяє баба 5, блок з шнурками 6, трубу 7 і невелику дерев'яну триногу, що складається з трьох ніг, бажано з нижньою рамою.

 

 

Мал. 67. Абіссінська криниця

а — загальний вигляд; б-деталі 1 — наконечник; 2 — фільтр; 3 — муфта сталева з різьбленням; 4— муфти із затиском; 5 — баба; 6 — блок з шнурками; 7 — труба.

 

До триноги рекомендується прикріпити направляючу стійку, до якої кріплять забиваний наконечник і труби, по цій же стійці рухається баба.

Фільтр складається з труби завдовжки 1...2 м з отворами, розташованими в шаховому порядку, не доходячи на 100...150 мм до муфти і наконечника. У фільтрі по колу труби висвердлюють 10...15 отворів діаметром 3...8 мм. Ці отвори негативно впливають на твердість труби і тому вона гнеться при забиванні. На сверлену частину фільтру насиляють дріт діаметром 2...3 мм з неіржавіючого металу із зазорами між витками 15...20 мм. Зверху насиленого дроту кріплять за допомогою паяння або спеціального зшивання фільтрувальну сітку.

У муфті на фільтри кріплять кульовий клапан, а над ним стопор у вигляді шпильки, який обмежує підйом клапана.

Мал. 5. Конструкція підйому води

Абіссінською криницею до 14 м Мал. 6. Закріплення верхньої частини зрубу

дошками 1—доски; 2 — місця зшивання дощок

Продуктивність криниці залежить від діаметру всмоктуючої труби. Довжина ходу поршня 200 мм, продуктивність при 50 ходах поршня в 1 хв: 20, 32, 50 і 65 л.

Якщо піднята зі свердловини вода малопридатна для пиття, приготування їжі і для інших цілей, доводиться бурити свердловину на велику глибину із застосуванням не одної, а двох вищезгаданих криниць. Для цього поступають так. Риють котлован завглибшки 7 м, розташовуючи його поряд з криницею з непридатною водою. У котловані влаштовують ступені, а внизу котловану — майданчик, з яким знов забиватимуть в грунт наступні труби криниці.

Таким чином, вода підніматиметься з глибини до 14 м. Для цього в котлован під перший насос ставлять яку-небудь ємкість: металевий посуд з неіржавіючих матеріалів або дерев'яну. Фільтр зовнішньої криниці опускають із землі в цей посуд. Порядок підйому води наступний. Спочатку посуд заповнюється повністю водою з першого насоса, розташованого в котловані, а потім ця вода піднімається вгору другим насосом.

Але можна обійтися і одним насосом (криницею), наливаючи воду в котловані і піднімаючи її вручну по ступенях вгору. Звичайно, цей котлован слід відповідно обладнати: укріпити стінки, влаштувати ступені, а ще краще сходи з поручнями і виконати покриття.

 

Водопідіймальні пристрої

Для підйому води з колодязів застосовують коміри різних конструкцій, ручні або механічні насоси. Але частіше за останніх використовують так звані журавлі.

Журавлі.

Журавлі (мал. 7) прості у виготовленні і при правильному влаштуванні служать безвідмовно вельми тривалий час. Вони бувають всіляких конструкцій і складаються з товстого дерева з розвилкою, до якої кріпиться тонша колода або так званий балансир. Кріплення виконують шарнірно на сталевій осі, або шворнем, діаметром 25 мм і більш. Вісьможе бути у вигляді болта з головкою на одному кінці і з різьбленням, гайкою і шайбою на іншому. Іноді вісь роблять спрощеною, тобто на кінцях просвердлюють отвори, в які вставляють товсті сталеві 1О...15-мм шпильки, що оберігають вісь від вискакування з отворів в розвилці. На цю вісь надягають балансир, а щоб отвір балансира не стирався, з двох його сторін кріплять сталеві шайби з великими отворами по діаметру осі і з декілька меншими отворами для кріплення шайб до балансира цвяхами. В даному випадку шайбами є сталеві пластини завтовшки не менше 5, шириною 60...100 і завдовжки 300...500 мм.

Балансир зазвичай кріплять так, щоб його кінець (задній) завжди опускався вниз і піднімав верхній, тонкий, передній кінець, що найчастіше складається з жердини необхідної довжини. Тонкий кінець жердини ланцюгом кріплять до балансира. До товстого кінця жердини міцно прикріплюють кільце, за яке зачіпляють відро за допомогою простого баранчика або іншого пристрою.

До заднього кінця балансира кріплять дуже міцно контрвантаж у вигляді відрізання колоди, шматка рейки, каменя, бетонної плити і так далі, Але робити це треба з таким розрахунком, щоб стандартне відро місткістю 10 л з водою піднімалося безпосередньо балансиром або з незначним зусиллям рук. Опускати балансир в криницю набагато легше і зручніше, ніж піднімати відро з водою вгору.

У глибоких криницях замість жердини іноді застосовують ланцюг. Щоб відро, потрапляючи у воду, не плавало, а опустилося вниз і набрало воду, рекомендується до ручки відра прикріпити ланцюг завдовжки 150...250 мм, Ланцюг негайно перекидає відро і воно опускається у воду.

 

 

 

 

Мал. 7. Підйом води за допомогою журавлів

Вище було сказано, що жердину застосовують необхідної довжини. Товщина жердини повинна бути такою, щоб його можна було обхватити не менше чим на ¾ пальцями рук. Товсті частини жердини стесують сокирою і обов'язково застругують, щоб на нім не було скалок, здатних ранити руки і залишати на них рани. Фарбувати жердини не рекомендується, оскільки вони стають слизькими і незручними при опусканні або підйомі жердини. Ланцюг можна забарвити. Для утримання криниці в хорошому санітарному стані рекомендується прикріпити до жердини постійне або так зване суспільне відро і користуватися тільки ним. Забирати воду особистим відром забороняється. Якщо немає дерева з розвилкою, застосовують звичайну рівну колоду з щілиною, в яку вставляють балансир

. Мал. 8

Журавлі бувають і без контрвантажу. До балансира прикріплюють два мотузки або ланцюги (один мотузок або ланцюг), але тільки до нижнього кінця, а до верхнього кріплять жердину. Підйом води виконують так. Спочатку за мотузок або ланцюг жердину з відром опускають руками вниз і набирають в нього воду. Потім переходять до іншого кінця балансиру з невеликим контрвантажем, з мотузком або ланцюгом, беруть ці кріплення руками і тягнуть балансир вниз, піднімаючи тим самим вгору відро з водою.

Журавлі, схожі саме на журавля, показані на мал. 7 д. Ноги журавля можуть бути укріплені в землі, але вони довше служать, якщо поставлені і закріплені на залізобетонній плиті, яка додатково закріплена в землі. Конструкцій і форми таких журавлів багато. У одному випадку корпус журавля опускається і піднімається, оскільки він закріплений на шарнірі, як і вищерозглянуті. Але бувають і такі, коли корпус стоїть нерухомо, а усередині нього влаштований балансир. У такому разі шия журавля вільно ходить в корпусі, а контрвантаж з боку хвоста нерухомий.

Коміри

Комір — це шматок колоди або вал потрібної довжини, добре заструганий, з пропущеним через його середину сталевою віссю квадратного перетину. Кінці колоди або валу мають круглу форму або шийку, які обертатимуться в підшипниках із сталі з отворами по діаметру шийок і дрібними отворами для цвяхів, якими кріплять підшипники до стійок. Між підшипниками поміщається вал. Стійки кріплять до оголовку криниці з додатковим зануренням в землю на глибину не менше 50 см. Стійки повинні міцно триматися і не коливатися при підйомі води з криниці під час обертання валу. У стійках також вирізують отвори по діаметру шийок.

Вісь обертають за одну або дві ручки, які встановлюють на осі і закріплюють гайками. Вісь повинна міцно триматися в центрі валу. Для цього в центрі висвердлюють буравом отвір, а потім забивають в нього дерев'яним молотком вісь. Іноді роблять так: розколюють вал на частини, точно по центру вибирають в половинах валу борозни такого розміру, щоб в них міцно трималася вісь. На кінці цілого або складеного валу надягають сталеві обручі і закріплюють їх цвяхами.

Щоб вал обертався легше, підшипники змащують густим мастилом.

Часто замість ручок на валу кріплять пальці, тобто чотири круглі бруски (палиці). Алепідйом води з їх допомогою багато хто вважає важким і не дуже зручним. Тому були розроблені конструкції у вигляді великих коліс з багатьма пальцями — підйом води в цьому випадку полегшується.

Щоб поставити порожнє відро або відро з водою по верху оголовка, бажано укріпити одну-дві широкі дошки або зробити як би лаву, на яку можна не тільки поставити відро, але і сісти відпочити.

Територію навколо криниць упорядковують. Іноді навколо криниці на відстані 2...3 м замість бетону або асфальту настилають бетонні або залізобетонні плити розміром 400X400...500X500 мм, завтовшки не менше 50 мм. Такі плити міцні і служать тривалий час. Плити, що прийшли в непридатність, легко замінюють новими.

Колір плиток в основному сірий, але можна забарвлювати їх в різні кольори, застосовуючи лугостійкі фарби (сухі будівельні фарби: сурик, охра, мумія і ін.). Кількість фарби не повинна перевищувати більше 10 % кількості узятого цементу. Спочатку цемент і фарби перемішують в сухому вигляді, потім забарвлений цемент перемішують з піском і далі з грубозернистими заповнювачами: гравієм або щебенем. Тільки після ретельного перемішування — гарцювання суху суміш змочують водою.

Для виготовлення плит роблять найпростішу форму. Полягає вона з окремих довгих і коротких рейок. Рейки укладають на заздалегідь вирівняній землі і заповнюють бетонною масою. Якщо використовують залізобетонні плити, то в товщу плити укладають арматуру у вигляді сітки з осередками 50X50...100X100 мм. Бетонну масу добре ущільнюють, знімають надлишки маси, розрівнюють її і загладжують лопаткою або кельмою. Через 7 днів опалубку розбивають.

Оголовки криниць облицьовували обтесенами дошками або керамічними плитками, які кріплять на цементному розчині складу 1:3.

Дерев'яний оголовок заздалегідь обтягують сіткою, закріплюють її цвяхами, обштукатурюють цементним розчином складу 1:3 або 1:4 і через 7....14 днів облицьовують.