Проблема сенсу життя людини

Як і у міркуваннях про долю, міркування про сенс життя показують незадоволеність людини життям. У той же час проблема сенсу життя набагато ширша і глибша проблеми долі. Будь-яке філософське питання щодо людини, у кінцевому рахунку, приводить до необхідності з'ясувати, заради чого вона на світі живе.

«Коли хтось не бачить смислу у своїх діях і почуває себе подібно робітнику у великому цеху, — писав польський психолог К.Обухівський, — який працює тільки для того, щоб заробити на життя, не розуміючи, навіщо потрібна його діяльність, він швидко стомлюється від своєї роботи, у ньому народжується байдужість, він часто робить помилки і незабаром починає відчувати незадоволеність долею».

Ця проблема актуальна для всіх мислячих людей, вона присутня в їхніх справах і помислах. Л.Н.Толстой говорив, що люди праці, що не думають про сенс життя, мають його, а люди певного кола, що шукають сенс життя, найчастіше його не мають. Це слабкий аргумент великого письменника. Люди праці не завжди і не всі думають про смисл свого існування. Вони дотримуються звичаю, традицій і тим задоволені («Так жили наші батьки, діди і прадіди, так і ми жити будемо»).

Було б перебільшенням і спрощенням думати, начебто всі люди і завжди думають про те, чому вони з'явилися на світ і для чого живуть. Роздуми про сенс життя — показник досить високого щиросердного і духовного розвитку особистості. Для неї існує ряд типових ситуацій, у яких виникає «прокляте» питання. Коротенько вони такі: 1) Катастрофи в особистому житті: смертний вирок без надії на помилування; важка невиліковна хвороба; участь у бойових діях; поранення, що надовго приковує до постелі; нещаслива любов; розлучення у родині; смерть близької людини; розчарування в кумирі і т.д. 2) Катастрофічні зміни в житті суспільства: революції, громадянські війни, війни за незалежність країни, економічні і політичні кризи і т.п. — усі те, що розриває зв'язок поколінь, ламає сформований спосіб життя, підриває існуючу систему цінностей. 3) Серйозне захоплення філософією, релігією, мистецтвом, за якого відбувається переоцінка цінностей.

Про смисл непрожитого і прожитого життя люди думають і в зв'язку з віком. У перший раз людина думає про це в юності, коли ляльки та ігри стали нецікаві, а майбутнє таке невідоме і тривожне. Яке місце я займу в цьому світі, чи праві вчителі, що говорять, що об'єктивну оцінку знанням поставить життя, як вибрати перший крок — такі типові для юності питання. Не досягши самостійності, молода людина спочатку шукає, з кого робити життя, кому наслідувати. Пройшла пора Миколи Островського, Аркадія Гайдара, Олександра Матросова, Зої Космодем’янської, молодогвардійців і інших кумирів молоді. Прийшла пора банкірів, бізнесменів, «нових», «крутих», кілерів, повій і ін. Самовідданість і гуманізм витиснуті розрахунком, цинізмом і жорстокістю. Сенс життя, як підказує псевдолітература, кіно, телебачення, преса, — у грошах і славі. Другий раз у зв'язку з віком людина думає про сенс життя в старості. Кінець близький, настав час підводити підсумки. Людина запекло доводить знайомим йому людям, що вона не даремно прожила життя. Далеко не в усіх вистачає мужності зізнатися в тім, що даремно коптив білий світ, що нічого в житті не досяг.

Пекуча актуальність проблеми сенсу життя відповідає її неймовірній складності. Вона полягає в зіставленні двох непорівнянних величин: скінченність людського життя і нескінченності буття. Людське пізнання постійно робить зіставлення яких-небудь скінченних величин. Без цього пізнання неможливе. Але як зіставити скінченне з нескінченним, кілька десятиліть існування людини з вічністю світу, і з'ясувати в цьому зіставленні смисл першого? Ці труднощі породили песимізм деяких мислителів. Марко Аврелій писав: «Незначне життя кожного, незначний той куточок землі, де він живе, незначна і найдовша слава посмертна: вона тримається лише на декількох короткочасних поколіннях людей, що не знають і самих себе, не те, що тих, хто вже давно опочив».

Релігійні філософи виносять цю проблему за межі людського життя. Вони думають, що про сенс життя можна говорити лише після його завершення і за двох умов. Перша: якщо людина не бачить або не вірить в абсолютно цінну мету, життя її позбавлене смислу. Друга умова — віра в особисте безсмертя. Він розрізняє земне існування людини й особисте існування. Перше - скінченне, друге — нескінченне. Хоча безсмертя людини ще не доведено наукою, у нього треба вірити. Однак не можна погодитися з підміною понять: мова йде не про віру в сенс життя (у цьому випадку не було б ніякої філософської проблеми), а про розуміння сенсу життя. Дана проблема належить до знання, а не до віри.

Ще одна позиція філософів полягає в тому, що розуміння сенсу життя полягає в розумінні смислу смерті. Смерть не так проста, як часом її сприймають люди. Вона не є одномоментним актом. Навіть фізіологічна смерть становить досить тривалий процес. Смерть же соціальна більш тривала. В одних вона починається ще за фізіологічного життя, людина жива як біологічний організм, але вже вмерла як соціальна одиниця. До інших вона не приходить століттями і тисячоріччями після фізіологічної смерті. У соціальному плані людина жива доти, поки його пам'ятає хоча б одна з живучих на цьому світі людей. Життя осмислене не завдяки знанню про її смисл. Мало знати, як варто жити, треба просто жити у відповідності зі знанням.

Можна виділити і позиції тих мислителів, що пов'язують сенс життя з її якістю. У цьому випадку тривалість життя не приймається до уваги - смисл всьому існуванню додають лише найбільше цінні епізоди. Як писав С.Цвейг: «У прожитому житті в рахунок йдуть лише напружені, хвилюючі миті... єдино в них і через них піддається вона правильному опису. Лише коли в людині грають її щиросердечні сили, вона істинно жива для себе і для інших; тільки коли її душа розпечена і палає, стає вона зримим образом».

Гострота проблеми смислу визначена насамперед її емоційною стороною. Страх людини перед смертю, незгода з кінцем існування, жаль про допущені помилки й омани, неповна реалізація наявних можливостей, неможливість повторити життя без помилок породжують масу емоційних суджень. У відношенні до тлінності буття вигідно виглядають фанатично релігійні люди і люди, що живуть одною лише моральністю. Їм немає потреби напружувати свій мозок, усе вирішено давно за них. Тяжче доводиться людям мислячим, що намагаються докопатися до суті «проклятого» питання. Здавалося б, чим більше людина буде знати про нього, тим легше їй стане жити. Однак парадоксальність ситуації полягає в тому, що «у великій мудрості багато суму; і хто множить пізнання, множить скорботу». Але люди не залишають пошуки смислу, бо це потреба духу кожної мислячої людини. Б.Паскаль був прав, коли писав: «Горе людям, що не знають смислу свого життя».

Сенс життя часто визначається через мету. Мета спрямована в недалеке майбутнє і завжди конкретна, абстрактна мета є абсурд. Контекст визначень сенсу життя через мету показує, що на увазі є не ціль, а ідеал. Ідеал абстрактний, спрямований у невиразно віддалене майбутнє і не містить указівки шляху власної реалізації. Смисл визначається багатьма філософами фактично через ідеал, а не через мету. Інакше постає питання: чи не містить на шляху до себе «велика» ціль безліч малих, проміжних цілей, і якщо так, то чим вони в пізнавальному плані відрізняються від «великої» мети? Мета має свою природу: це завжди конкретний розумовий образ майбутнього. Крім того, ідеал пронизаний цінностями, у них і криється розгадка смислу.

Цінностями є ті соціальні відносини (дії людей), що виражають цілісність і життєздатність даної спільності людей або «великого» суспільства. Антицінностями є ті соціальні відносини, що підривають стабільність і життєздатність суспільства. Відбиті в колективній, суспільній свідомості, цінності й антицінності одержали в етиці найменування чеснот і пороків. Останні заперечують смисл, оскільки ведуть не тільки до руйнування спільності і суспільства, але і до деградації особистості. Чесноти викликають схвалення навколишніх і почуття задоволення доброчесної людини. Достатня кількість розтягнутих у часі актів добра не викликає в індивіда питання «Навіщо я на світі живу?» Отут відповідь випереджає питання, відповідь складається в переживанні задоволеності життям. Однак коли назване питання все-таки починає тривожити індивіда, це явний показник непогодженості його особистих цінностей і цінностей соціальної групи або суспільства.

Суть проблеми сенсу життя полягає в несамодостатності людини. Вона не може існувати поодинці, а тільки в колективі. Відповідно до цього її особисті цінності не повинні суперечити цінностям її мікро- і макросередовища. Інакше існування індивіда є проблематичним. «Егоїст гине раніш усіх, — писав Н.А.Островський. — Він живе в собі і для себе. Якщо ущімлено його «я», то йому ні для чого жити. Перед ним страшна ніч приреченості. Але коли людина живе не тільки для себе, коли вона розчинилася в суспільному, то її важко убити — адже треба вбити все навколишнє, убити всю країну, усе життя». Однаковість цінностей морально підтримує людину, спонукує її до схвалюваних середовищем цінностей. Звідси перше «правило» сенсу життя: особисті цінності повинні відповідати цінностям середовища. У цьому запорука щиросердечного спокою індивіда.

За наявності різних систем цінностей індивіду доводиться робити вибір однієї з них. Як жити, на кого рівнятися, з кого брати приклад? — такі питання типові в умовах пошуку. Помилка у виборі можлива, однак, головні труднощі в іншому - які цінності «щирі», «правильні», а які помилкові, яким богам поклонятися, а яких відкинути? Відповідь - у значимості цінностей. Індивід віддає перевагу тим цінностям, що вважає найбільш важливими у своєму житті. «Не май сто карбованців, а май сто друзів», — говорить прислів'я. Дружба важливіше грошей — така ціннісна орієнтація. З часом значимість цінностей може змінитися, і тоді гроші стануть важливіші дружби. Значимість — кількісна характеристика цінності або антицінності. Вона показує роль цінностей у житті людей. Ще одне прислів'я говорить: «Не в грошах щастя». Її жартівливе продовження «а в їхній кількості» показує залежність якісної характеристики буття людини у світі від кількісної характеристики.

Має місце конкуренція цінностей. Яку з них обере людина — справа її виховання. У відношенні до сенсу життя істотною в першу чергу є та обставина, що такий вибір повинний бути зроблений. А потім та, яка кількість людей керується даною системою цінностей і яке місце ці люди займають у соціальній структурі суспільства. Звідси друге «правило» сенсу життя: керуватися цінностями по можливості більшого числа людей. Людина бачить себе в іншій людині як у дзеркалі, і чим більше таких «дзеркал», тим більше «відображень» власного Я і, можливо, його виправдань. Проти даного твердження можна заперечити, що значимість цінностей установлюється не за більшістю голосів, що одинаки можуть бути праві, а більшість неправі. Можливо, думки одиниць щирі, а тисячі людей помиляються. Нехай хтось визнає найважливішою систему цінностей злодіїв і переконаний у тім, що нібито всі крадуть. Життя для нього буде мати сенс лише доти, поки існують злодії. Мірою зменшення чисельності «колег» наростає непевність у правильності обраного способу життя. Зі зникненням злодіїв і злодійства (припустимо, що таке можливо!) зникне і контекст соціальних відносин даного індивіда і життя стане безглуздим.

Людина або обирає систему цінностей, або цей вибір уже зроблений за неї. Як би то ні було, визначена система цінностей «керує» її життям, їй повинні відповідати вчинки людини. Якого ж роду діяльність повинна відповідати обраній системі цінностей? З цього приводу в історії філософії (і не тільки філософії) висловлена безліч суджень. Вони не позбавлені упередженості і виражають особисте відношення авторів до проблеми змісту. Сенс життя в боротьбі, у наданні добра іншим людям, у вихованні дітей, у служінні суспільству, у любові, в удосконалюванні людини, у безсмерті, у залишенні «слідів» діяльності, у насолодах, у щасті — от далеко неповний перелік визначень. Найчастіше сенс життя визначається в щасті, що ні в кого не викликає заперечень. Питання лише в тім, хто як розуміє щастя. Якщо звернутися до аналізу цього поняття, це буде поверненням до питання про сенс життя. Тому видається можливим визначити його як вищий ступінь задоволеності життям.

Отже, об'єктивно і формально говорячи, сенс життя людини полягає в такій діяльності, що відповідає цінностям досить великого числа осіб, з якими взаємодіє даний індивід. Ця істина була відома давно. Марко Аврелій виразив її дуже точно: «Адже якщо взагалі є що-небудь у житті, що притягувало б до нього й у ньому стримувало, то лише одне: можливість жити в спілкуванні з людьми, що засвоїли ті ж основоположення, що і ми». Проходять століття, а філософи знову і знову повертаються до висловленої думки.

З виникненням моралі два великі начала громадського життя постійно боролися між собою — це колективізм і індивідуалізм. Перше тяжіло до нівелювання особистості, друге — до егоїзму. Поза колективом, поза громадськістю людині не знайти смислу свого існування. Але колектив же може і поневолити особистість. З іншого боку, індивідуалізм завжди визначеною мірою повинен зберігатися, оскільки людині не слід втрачати індивідуальність. Якщо індивідуалізм перевищить міру, то приведе людину до самітності. Пошук «золотої середини» — справа історичного розвитку суспільства.