Правда і неправда як явища моралі

У повсякденній свідомості склалася традиція зближення поняття правди зі справедливістю й істиною. Більш розповсюдженим є зв'язок правди з істиною. З аристотелівським розумінням істини як відповідності знання дійсності правда збігається лише в окремих випадках. Це розуміння істини є гносеологічним, воно використовується в науковому розумінні і пов'язано зі своєю протилежністю — оманою. У процесі пізнання природи і суспільства людська свідомість виробляє головним чином омани. Як писав Ж.-Ж.Руссо, «тисячі шляхів ведуть до омани, до істини — тільки один». Справді, як би не змінювалися уявлення людей про щось, наприклад, про форму Землі, істина щодо об'єкта судження одна і тільки одна. У цьому смислі істина об'єктивна, вона не залежить від людини.

Правда, на відміну від істини в гносеології, не об'єктивна, а суб'єктивна. Це значить, що вона виражає індивідуальність даної людини, а не предмет його судження. Неправда — діалектична протилежність правди — також виражає індивідуальність людини. Предметом правдивих і брехливих суджень є не об'єктивна дійсність, а інформація людини про цю дійсність. Як писав Блез Паскаль, ми пізнаємо правду не тільки розумом, але і серцем». Правда і неправда — це відношення людини до інформації про зовнішні для неї об'єкти. Людина говорить правду в тих випадках, коли словами виражає те, що насправді відчуває і думає. Людина бреше в тих випадках, коли говорить не те, що відчуває і думає про яку-небудь річ, явище, процеси і, зрозуміло, іншій людині. Правда й істина в одних випадках можуть збігатися, а в інших відрізнятися. Так, наприклад, якщо хтось скаже, що на вулиці морозно і термометр це «підтвердить», правда й істина співпадуть. Якщо судження людини не співпаде з показанням термометра, правда й істина розійдуться. Можливо, людині холодно з іншої причини, скажемо, він занедужав. В обох випадках сказана правда, не було наміру ввести кого-небудь в оману. У першому випадку судження було правдиве й істинне, у другому — правдиве і хибне (не слід змішувати хибність з облудністю). В неправді завжди є намір (добрий або злий), а в омані наміру немає. Людина, що бреше, усвідомить свою неправду, а та, що помиляється, - не усвідомлює, не розуміє своєї омани.

Моральність і мораль однозначно схвалюють правду і засуджують неправду. Ця оцінка пояснюється тим фактом, що хоча правда і неправда — явища моралі, але їхнє значення поширюється не тільки на індивіда, а і на його оточення. Правда схвалювана тому, що вона сприяє кооперації дій людей у сьогоденні і плануванню дій у майбутньому. Неправда засуджується за перешкоди кооперації і плануванню, вона стоїть на шляху нормальної діяльності спільноти або суспільства. Августин Блаженний (V століття н.е.) вважав неправду гріхом. За його переконанням неправда завжди була гріхом, і ніщо її не могло виправдати. У тім же дусі висловлювався і Кант. Він вважав навмисну неправду неприпустимою, навіть якщо це була неправда для порятунку. Свою категоричність Кант ілюструє прикладом: коли в будинок, у якому ховається розшукувана вбивцею жертва, приходить сам убивця, обов’язок хазяїна сказати йому правду, тому що правдивість є вимога розуму. Неправда принижує людину, тому заради правди, на думку філософа, можна наразити на небезпеку життя людини. Правда і неправда володіють ще однією чудовою і суперечливою властивістю: вони необхідні кожній людині і, у той же час, неможливо завжди говорити правду або брехати, як неможливо дихати чистим киснем або пити дистильовану воду.

Парадоксальність правди і неправди породжує ряд типових виявів ставлення людини до інформації.

Повсякденні правда і неправда. Повсякденна правда — необхідна умова функціонування малої соціальної групи. Без правди неможлива мала первинна соціальна група, що ґрунтується на взаємній довірі і повазі, проблематичним стає існування і малої вторинної соціальної групи, що ґрунтується, зокрема, на подібному або загальному інтересі. Здійснення інтересів вимагає координації дій, а вона, у свою чергу, вимагає достовірної інформації. Хоча неправда принижує не стільки її адресата, скільки самого брехуна, люди часто використовують її у своєму житті. Дитина бреше, тому що неправдою домальовує наявну дійсність. Це безкорислива неправда, вона виконує компенсаторну функцію. І тому поблажливо прощається дорослими. Самі дорослі брешуть з тактичних розумінь: одержати якусь вигоду, приховати свої недоліки або помилки, з побоювання покарання. Свідомість того, що не слід довіряти нікому, якщо ти не хочеш, щоб тебе використовували в корисливих цілях, змінює моральний статус неправди. Вона стає своєрідним тактичним прийомом, застосовуваним насамперед з метою власної оборони. Той, хто збрехав, завжди сподівається на те, що його неправда залишиться непоміченою. Він думає, що неправда нав'язана йому правилами, які регулюють суспільні відносини в цілому. В очах багатьох брехунів їхня неправда не заважає їхнім відносинам з іншими людьми, а, навпаки, у реальній суспільній ситуації дозволяє зберегти хоча б деякі особисті цінності. Особливим випадком є неправда як засіб задоволення потреби в самоствердженні. Неважливо, що в неправди короткий вік, важливо зробити враження. Барон Мюнхаузен — класик у цьому жанрі. З цього приводу Ґете писав: «Людина користується істиною, поки вона їй потрібна; вона жагуче хапається за неправду, якщо навіть вона потрібна їй на мить, щоб вразити інших або з'єднати речі, що вічно були розділені між собою».

Неправда як художній вимисел. Література зараховувалася б до мистецтва, якби в ній була тільки правда, що збігається з науковою істиною. Схоже, не все це розуміють. Один читач написав у редакцію «Літературної газети» лист, у якому критикував поему М.Ю.Лермонтова «Демон» за її «ненауковість». Гнів читача викликали наступні рядки: «Тебя я, вольный сын эфира, возьму в надзвёздные края» і «лучом румяного заката твой стан как лентой обовью». Заперечуючи М.Ю.Лермонтову, критик писав, що ефіру як фізичної реальності немає в природі, та й Тамара не витримала б дивовижного холоду, що панує у світовому просторі, тобто, температури порядку -264 градуси за Цельсієм. До того ж променями нічого оповити не можна, оскільки вони поширюються прямолінійно і тільки поблизу масивних тіл можуть викривлятися. Маса ж Тамари навіть з урахуванням релятивістського ефекту виявилася б мала для того, щоб відбулося скривлення променів навколо її витонченого стану.

Однак вимисел може стати неправдою у випадку некоректного використання. Правда як поняття етики в літературі має свій еквівалент — художню правду. Художня правда не виражає відносини людини до наявної інформації, вона рідко співвідноситься з окремими випадками, характеризує описуване явище або процес у цілому і тяжіє до наукової істини. Художні прийоми покликані показати, яким могло бути те або інше явище, або яким, на думку автора, воно повинне бути. І все-таки, незважаючи на художність, художня правда містить у собі елемент вірогідності. У противному випадку літературні твори стали б подібні чтиву, яким захоплювався Дон Кіхот. Критерієм «величини» вимислу є жанр літературного твору: вона мінімальна в історичній літературі і максимальна в казках, легендах, фантастиці. Не так важливо, чи кидав пиріжки в юрбу літературний герой, чи зникли підзорні труби в крамницях Петербурга, коли царівни зважилися загоряти на балконі, чи є в місті залізниця, куди письменник направив поїзд, але коли Л.Н.Толстой у «Війні і мирі» зображує М.Кутузова сплячим на військовій раді перед бородінською битвою — це вже неправда, а не художній вимисел. Письменник зображує полководця не таким, яким він був у дійсності. Кожному жанру літератури відповідає визначене співвідношення правди-істини і вимислу. Порушення цього співвідношення перетворює вимисел у неправду. Ніхто не здивується мозкові розміром з величезну планету у фантастиці, килимові-літакові, скатертині-самобранці, чарівній флейті і т.п. у казках, але коли жваві майстри пера створювали культ нікому не відомого раніше політпрацівника в «Малій землі», партійного секретаря в «Відродженні» і «Цілині», отут уже використовувався не художній вимисел, а неправда.

Правда і неправда в засобах масової інформації. Якийсь видавець газети, що вперше з'явилася в Парижі в XVIII столітті, зрозумів, що за допомогою аркуша паперу, що поширюється по столиці, він зуміє представити у вигідному або непривабливому світлі багатьох відомих людей. Так була відкрита таємниця влади засобів масової інформації. Таємниця швидко стала відома багатьом, і газети з'явилися в Лондоні й інших містах Європи. Наполеон I, засланий на острів святої Олени, наприкінці життя говорив, що якби в його руках були паризькі газети, світ ніколи б не довідався про його поразку під Ватерлоо. З появою радіо, а потім і телебачення вплив засобів масової інформації на обивателів багаторазово зріс. Телевізор замінив багатьом бібліотеку, музей, картинну галерею, театр і навіть кінотеатр. Він став майже єдиним засобом дозвілля і розваги. Здавалося б, треба тільки радіти телевізору як гарячій воді по великих святах, газовій плиті або телефону. Однак він відіграє особливу роль у житті - транслює багато неправди і трошки правди.

Примітивність і злиденність багатьох передач потрясає свідомість. Якби телебачення було організовано в інтересах населення, канали були б тематичними у віковому, національному, релігійному й іншому відношеннях. Але телеканали належать приватним особам або державі. Вони існують заради двох «великих» цілей: реклами і політичної боротьби. Реклама могла б стати цінністю для суспільства, якби була правдивою, якби надавала телеглядачеві об'єктивну інформацію про властивості товарів і послуг, а також про ціни на них. На жаль, цього не відбулося. Реклама, особливо телевізійна, заслужено набила оскому населенню й асоціюється з неправдою. Прикладів брехливої реклами більш ніж досить. Рекламна неправда показує тупість тієї частини населення, що ще вірить рекламі. Будь населення більш розвиненим, реклама була б більш правдивою й інтелігентною. Рекламна неправда характеризує також жадібність рекламодавців і власників телеканалів. Через журналістів вони ремствують на те, що нібито не можна рекламою переривати трансляцію художніх фільмів. Це теж неправда. Деякі телеканали, не чекаючи прийняття нового закону про рекламу, уже давно практикують переривання фільмів рекламою. Зрозуміло, що коли мова йде про великі гроші, що осідають на валютних рахунках в іноземних банках, там не до інтересів телеглядачів, не до такої дрібниці як порушення цілісності сприйняття телепередачі. Видимо, у середовищі рекламодавців немає розсудливих людей, які б розуміли реакцію більшості телеглядачів: рекламу дивляться лише перші кілька секунд. В обивателя спрацьовує інстинкт самозбереження, кінські дози реклами, що обрушується, проносяться повз нього подібно хвилям Чорного моря.

Правда і неправда в політиці. Правда і неправда в політиці ще більш проблематична, ніж у рекламі. Політику традиційно вважають брудною справою, а судження про чесність політиків викликає неприхований скепсис і глузування. Деякі теоретики етики задаються питаннями: чому ті люди, кого обирали у владу, хто найбільше відповідальний за загальне благо, хто забезпечує правопорядок і кому довірене керування державою, виявляються настільки підданими неправді? Відповіді на ці питання - в природі політичної влади і можливостях політиків. Політична влада рідко виступає як засіб, набагато частіше вона ціль сама по собі. Це ціль цілей або вища мета. Про політичну владу деякі особистості марять у сні і наяву, хтиво впиваються нею і дуже бояться втратити неї. Влада є якийсь ірраціональний стан, коли вище тебе нікого нема, а вниз дивитися не хочеться - пануючий знаходиться в стані хронічного трансу.

У колишні часи, коли влада передавалася в спадщину, вона була менш притягальна, вона стомлювала і навіть набридала. Інша справа - влада в «демократії». Отут одержуєш не просто владу, а владу в боротьбі з численними прагнучими конкурентами, й тому вона ще солодша. Шлях до влади пролягає через виборчі дільниці, на яких юрбиться чернь. Вона б не удостоїлася погляду політика, якби не злобливі конкуренти. Вони можуть зманити чернь на свою сторону. Придушуючи гримасу бридливості, вища істота зглянеться до юрби і навіть посміхається. В міру наближення до виборів у кандидатів в... за спиною відростають крила. Так натхненно вони брешуть лише раз у кілька років. У їхніх програмах такі обіцянки, що не виконати не тільки даним кандидатам, а й урядові за 20 років. Важливо не скупитися на обіцянки, усе рівно про них швидко забудуть, і ніхто не запитає, що ж зроблено з обіцяного? Політики добре знають коротку пам'ять обивателів. Через своїх ідеологів вони вселяють населенню думки про неправду в політиці як морально прийнятне явище. Нічого не поробиш, треба ж людині якось боротися за голоси виборців.

А там, дивишся, підійдуть нові вибори і з ними нові обіцянки: екологічно чиста вода, безкоштовні дитячі сади, підручники й обіди в школах, підвищення пенсій, своєчасна виплата «заробітної плати» і т.д. і т.п. Одним словом, загальне благоденство. Власники влади забувають, що їх обирали не для занять політикою (цим займаються президенти і співробітники міністерств закордонних справ), а для роботи з організації громадського життя. Але з цією роботою справа обстоїть неважно. «Політик» у влади — це ланцюг безперервних пояснень непередбачених, зрозуміло, об'єктивних причин: посухи або злив, підступу недоброзичливців, світових катаклізмів, злої волі керівників сусідньої держави. До кінця виборчого терміну з'ясується, що не все так погано, є, виявляється, досягнення і чималі. Придворні соціологи і політологи пояснять, що бідності населення не існує, існує лише синдром бідності, викликаний заздрістю до більш благополучних людей.

Чи може політика в принципі бути чесною? Може, але за наявності двох головних умов: 1) цивілізованого суспільства не тільки у формально-юридичному, але й у соціальному смислі; 2) справді правової держави з послідовним поділом і зрівноважуванням галузей влади. Наявність таких умов привело б до періодичної зміни пануючих осіб, їхньої звітності перед населенням, доступу населення до документації, реальному місцевому самоврядуванню, загальній виборності керівників і ін. Цивільне суспільство врівноважувало б державу, а заодно і зменшувало б спритність деяких осіб «порулити» державою. Але це все поки з галузі фантазії. Суспільство ще не доросло до викорінювання неправди політиків. Більш того, деякі обивателі хочуть бути обманутими. Тому ніколи не буде обраний той, хто скаже: я не зроблю ваше життя кращим, постараюся лише, щоб воно не стало гіршим. Однак обивателям потрібні обіцянки і як можна крутіші — обіцянки манять оптимізмом. З двох головних засобів «наукового керування суспільством» — насильства й обману — неправда продовжує активно використовуватися. Їй призначене довге життя.

Напівправда. З дитинства кожного з нас виховували в дусі правди: говорити тільки правду і ніколи не брехати. Здавалося б, що простіше, говори правду і живи спокійно. Але життя складніше будь-якого виховання. Напівправда є неповна, не вся правда про предмет судження. Неповнота породжує суперечливість суджень. З них можна досить легко «вичислити» те, що не сказала людина. Наприклад, «у місті все спокійно, до нього уводяться війська». Або: «нехай міцніє нерушима дружба народів». Якщо в місті все спокійно, навіщо уводити війська? Якщо дружба нерушима, навіщо бажати їй міцніти?

Напівправда може мати позитивне значення в тих випадках, коли той, що говорить, діє, керуючись принципом найменшого зла. Не сказати всю правду недобре, а сказати — буде ще гірше. Тому лікар не скаже всієї правди важко хворому; батьки, щадячи незміцнілі дитячі душі, не скажуть усю правду дітям про свої складні взаємини; державний діяч, намагаючись запобігти паніці населення, не скаже всієї правди про положення в країні; працівник секретного об'єкта, не бажаючи кривдити близької людини, також не скаже йому всієї правди. У житті кожної людини бувають ситуації, коли, керуючись шляхетними спонуканнями, люди говорять один одному неправду. Принцип найменшого зла забороняє їм говорити всю правду.

Крім того, неповна правда іноді виконує функції психологічного захисту особистості, коли перед тиском мікросередовища вигідніше дещо приховати. На питання батьків про результат вступу до ВНЗ абітурієнт бадьоро відповість ствердно. Про те, що він вступив не в той ВНЗ, куди хотіли батьки, він скаже пізніше...

Однак напівправда нерідко має негативне значення. Неповна правда в цьому випадку твориться за принципом найменшого добра. Правда як добро є, тільки її обмаль для орієнтації в потоці подій. Такого роду напівправда була характерною рисою соціалістичного способу життя. Пороки системи видавалися за «окремі недоліки», і в той же час неможливо було заперечувати визнання негативних явищ. Неповна правда, дотримуючись принципу найменшого добра, є ефективним засобом соціальної демагогії, маскування справжніх інтересів і цілей. Вона досягається не тільки прихованням частини інформації, але і таким розміщенням акцентів, за якого значення одних фактів перебільшуються, значення інших применшуються. Подібним чином діють журналісти, що висвітлюють роботу парламенту. Марно намагатися зрозуміти те, що відбувається, за їхніми репортажами, вони краще нас знають, що юрбі варто знати, а до чого вона не доросла. Негативна неповна правда твориться й у тих випадках, коли загальна оцінка в цілому вірно відбиває дійсність, але не наводяться конкретні факти, події, імена. «Безпрізвищна» гласність звичайно закінчується гаслами і закликами, її соціальна цінність близька нулю.

На відміну від напівправди в етиці виділяється доброчесний обман і недоброзичлива правда, щостановлять не приховання або дозування інформації, а свідоме її перекручування (при обмані) або, навпроти, її істинність. Критеріями моральності в обох випадках виступають поняття добра і зла. Разом з тим, вони також враховують обставини обману або правдивого повідомлення. Позитивне або негативне значення в обох ситуаціях визначають обставини. Доброчесний обман відбувається в ім'я добра тих, кого обманюють. Батьки обманюють дітей, говорячи, що їх приніс лелека або знайшли в капусті. Таке пояснення з погляду сучасних педагогічних ідей здатне загальмувати розвиток особистості, але справа в даному випадку не в тім, помиляються чи батьки ні, а в значенні їхнього наміру. Доброчесний обман роблять люди для того, щоб надихнути занепалого духом товариша і допомогти йому зібратись із силами. Такий же обман може зробити тренер, що говорить спортсменові про те, що в нього ще не все втрачено, і він здатний перемогти суперника. Доброчесний обман нерідко практикує держава.

Недоброзичлива правда служить засобом заподіяння зла. Вона висловлюється заради особистих інтересів або з помсти, заздрості або зловтіхи. Цей вид правди свідчить проти абсолютної добродіяльності правди, іноді вона має негативне значення. Як говорить одна зі східних мудростей, «правда, сказана злобливо, неправді страшенній подібна». Чарльз Диккенс чітко провів розходження в значеннях неправди і правди: «Є неправда, на якій люди, як на світлих крилах, піднімаються до неба; але є істина, холодна, гірка, яка приковує людину до землі свинцевими ланцюгами». В економічних відносинах правдива інформація про положення справ у конкурента здатна привести його до краху. Правда про новітні розробки в галузі озброєнь, передана шпигуном супротивникові, позбавляє його переваги в підготовці або веденні бойових дій. Бажаючи досадити сусідам, не обтяжена мораллю жінка повідомляє дитині, що в нього папа і мама «не його». Правда про загибель рідної людини психологічно непідготовленим людям здатна вбити їх самих. Недоброзичлива правда гасить оптимізм, підриває віру, служить інструментом зведення рахунків.