Риторика як наука і навчальна дисципліна

Лекція 1.

Риторика − наука й мистецтво комунікації

Риторика як наука і навчальна дисципліна

Лекцію розпочнемо з осмислення терміна «риторика», який, як відомо, ніколи в історії не відзначався однозначним тлумаченням. Витоки його різних інтерпретацій сягають глибокої давнини, коли чітко визначилися два підходи до сприйняття риторики: з одного боку Платон, Сократ, Аристотель, Цицерон, які розвивали кон­цепцію змістової риторики, де одним із головних компонентів бу­ла ідея (Логос), а з другого — школа Квінтіліана, яка розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення.

Слово риторика «гкеїогіка» грецького походження, що в пере­кладі означає «ораторське мистецтво».

У сучасних підручниках і тлумачних словниках подаються такі визначення терміна «риторика»:

Риторика — це наука красномовства, ораторського мистецтва [7].

Риторика — наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особ­ливостей [2].

У першому підручнику з «Риторики» (1620 р.) невідомий автор подає таке визначення: «Риторика научає правил життя і настав­ляє на корисну працю добрими словами» [3].

Професор Галина Сагач розглядає риторику як науку про зако­ни управління мислиннєво-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності [6]. Це визна­чення не суперечить аристотелівському тлумаченню риторики як науки, яка розвиває «здатність знаходити можливі способи пере­конання стосовно кожного даного предмета» [4].

У нашому розумінні, риторика — це наука і мистецтво перекону­ючої комунікації, що становить фундамент професіоналізму політика, державного діяча, проповідника, юриста, журналіста, вчителя, менеджера, тобто всіх спеціалістів гуманітарного напряму.

Актуальність вивчення курсу «Риторика» полягає в тому, що ри­торика, яка вивчається сьогодні як комплексна наука й інтегрує в собі ряд суміжних дисциплін (логіку, філософію, психологію, лінгвістику, літературознавство, сценічну майстерність, етику та ін.), розвиває в молодій людині цілу систему особистіших якостей, а са­ме: культуру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудицію); культуру мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність); культуру поведінки (ввічливість, тактовність, коректність, розкутість); культуру спілкування (повагу до співроз­мовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за своє слово); культуру виконавської майстерності (виразність і доцільність жестів, поз, міміки, поглядів, правильність дикції та інтонації).

Проблема виховання культури риторичної особистості май­бутніх журналістів, редакторів, видавців сьогодні не менш актуаль­на, ніж для майбутніх педагогів, оскільки перед сучасною жур­налістикою з усією гостротою постала проблема відповідальності за слово, за те, які ідеї несе у суспільство інформаційна еліта. Зважа­ючи на її особливу місію, — забезпечувати суспільство формуван­ням світоглядних позицій, ціннісних суспільних ідей, власних пере­конань людей тощо — надзвичайно небезпечно недооцінювати важ­ливу роль мас-медіа з їхнім могутнім впливом на масову свідомість, громадську думку, соціальні інститути, органи управління.

Отже, завдання курсу «Риторика» полягає в оволодінні Вами риторичною майстерністю. Вона має ґрунтуватися на глибокому знанні матеріалу промови, засвоєнні досвіду найкращих риторів минулого і сучасного, досконалому володінні державною україн­ською літературною мовою, знанні позамовних аспектів ораторсь­кої майстерності.

Діяльність багатьох професій просто немислима без ґрунтовних знань принципів і правил ораторського мистецтва. Для нас публічна мова – найголовніша зброя. Ораторство – найсильніший важіль культури.

Ораторське мистецтво стало визначним суспільним явищем, що досягнуло високого рівня ще в стародавньому світі: Єгипті, Ассірії, Китаї. Однак саме Давня Греція визнається батьківщиною красномовства, де почала складатись його теорія.

Красномовство досягло значної досконалості завдяки софістам, які вміли майстерно вести суперечку, відзначались кмітливістю в будь-яких словесних баталіях. Однак софістична система суджень склалась як система продуманого використання в полеміці неправильних доказів. Не випадково найбільш відомим постулатом софістики був вислів найвидатнішого із софістів – політичного діяча Протагора: „Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному”.

Майстром академічних бесід-діалогів у Греції був Сократ. Саме він вперше застосував іронію як засіб критичного ставлення до догматики. Сократ створив не лише нову етику, методику суперечки, але й нове мислення. Якщо Сократ ще багатьма дотичними був пов’язаний з вченням софістів, то його духовний спадкоємець Платон зрештою став його найбільшим критиком. Платонівські діалоги вважаються своєрідними філософськими драмами, що складаються з яскравих художніх образів, глибоких за змістом і відшліфованих за формою. Ці діалоги і досі викликають незмінний інтерес до предмета бесіди і неухильно ведуть читача до потрібної мети.

Легендарний оратор древнього світу Демосфен жив у епоху, якою закінчувався період народовладдя. Будучи великим оратором і патріотом, Демосфен намагався зберегти віджитий державний лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. На демосфенівських промовах учились оратори різних поколінь не тільки Еллади, але й інших країн, особливо Риму. Уся тріумфальна слава римської риторики може бути позначена одним звучним іменем – Марк Туллій Цицерон. Видатний оратор і політичний діяч, письменник, філософ, автор трактатів на теми моралі і виховання, він став уособленням цілої епохи в римській історії і найвизначнішою постаттю в латинському красномовстві взагалі.

Ораторське мистецтво чи красномовство має свою тисячолітню історію. І почалося воно, певно, із оракульства, яке виникло у релігіях Сходу, стародавніх Греції і Римі як пророцтво, котре ніби повідомляли людям боги устами жерців.

Саме слово оракул (від лат. oraculum–прорікання) – місце, де проголошувалося пророцтво; переносно − людина, усі судження якої визнаються непохитною істиною, одкровенням. Звідси походить і слово оратор.

Оратор (від лат. orare– говорити) вказує на:

1) особу, що виголошує промову, виступає з промовою на зборах;

2) красномовну людину, яка володіє даром майстерності слова.

Ораторство має свої різновиди, які розширюють його смислове значення. Розглянемо основні з них.

Риторика (грец. – наука про ораторське мистецтво) у широкому значенні так називають художню прозу взагалі; іронічно – про красиві, але малозмістовні слова. Риторика складається з 5 частин: знаходження матеріалу, розташування його, словесне вираження (вчення про три стилі: високий, середній і низький, і про три засоби підвищення стилів: добір слів, поєднання слів і стилістичні фігури), запам’ятовування і вимовляння.

У риториці існують так звані фігури – особливі зафіксовані стилістичні звороти мови, що застосовуються для посилення експресивності (виразності) висловлювання, наприклад, анафора (єдинопочаток), епіфора (повторення), рими, асонанси і консонанси,симплока (сплетіння єдинопочатку і єдинозакінчення), ампліфікація (збільшування, прикрашування), антитеза, паралелізми, градація (посилення), інверсія (перестановка порядку слів) і замовчування. З цією метою застосовують і тропи (переносне значення слів), а також незвичні словопоєднання, звороти мови, що виходять за рамки мовної норми; солецизми (неправильні звороти).

Риторика була розроблена ще в античності (Цицерон, Квінтіліан), активно розвивалась у Середні віки і в Новий час. В Україні її викладали з початку XVII ст., переважно в Києво-Могилянському колегіумі.

Дискусія – обговорення якого-небудь питання, проблеми на зібраннях, у пресі, у приватній бесіді.

Промова – публічний виступ з якого-небудь приводу, текст такого виступу, доповідь, заклик, агітація.

Проповідь – промова релігійно-повчального змісту, яка виголошується в церкві під час богослужіння; церковний літературно-ораторський жанр урочистого або повчального характеру; переносно – публічний виступ на певну тему. Проповідник – той, хто проповідує, поширює яке-небудь вчення, церковний оратор, красномовець.

Демагогія – використання брехливих обіцянок, умисного перекручування фактів, лестощів задля досягнення тих чи інших корисливих цілей, наприклад, для привернення мас на свій бік, для створення популярності. Демагог– особа, яка для досягнення тієї чи іншої мети вдається до демагогії. Ораторське мистецтво в першу чергу потребує логіки, тобто науки доказовості і спростування. Основні риси логічного мислення: певність, визначеність, несуперечливість, послідовність; індуктивний і дедуктивний способи викладу, їх взаємозв’язок, єдність міркування за аналогією.

Доказовість і переконливість промови, лекції, виступу починається з постановки проблеми чи потрібного актуального питання, з наведення точних фактів, прикладів, паралелей, зіставлення.

У школі ораторської майстерності чи не найважливішу роль відіграють техніка мовлення, голос, дикція, навіювання, елементи артистизму,мімічна і пантомімічна виразність тощо.

Успіх лекції значною мірою залежить від ерудиції лектора, яка не дається з молоком матері, її треба набувати наполегливою працею протягом життя. Ґрунтовні знання породжують переконаність і дають змогу переконувати інших.

Загальноприйнято вважати, що лаконічність є виявом майстерності в публічному виступі. Хоча стислість викладу не завжди бажана, будь-яка промова вимагає скорочувати фразу до розміру думки.

Існують різні форми красномовства:

· урочисті (з нагоди свят), судові і політичні промови, повчання;

· лекції, бесіди, інтерв’ю, диспути (особливо з розвитком радіо і телебачення).

У красномовстві є своя міфологія. Згідно з нею спершу ним володіли божественні сили, а потім вони наділяли цим даром і своїх земних обранців та героїв.

Біля давніх джерел красномовства стояли великі люди. Римляни, наприклад, виділяли чотири роди художників слова. І на перше місце ставили ораторів, потім ішли поети, філософи, історики. І такий поділ зберігався віками. У царстві ораторського мистецтва височать імена Сходу, стародавніх Греції і Риму: Конфуція, Демосфена, Арістотеля, Цицерона, Квінтіліана.

Конфуцій (551–479 до н. е.) – китайський мислитель, у морально-політичній теорії концентрував увагу на вдосконаленні особистості, суспільному житті людей та способах управління.

Сократ (470–399 до н. е.) – грецький філософ, один із родоначальників діалектики як методу визначення істини шляхом постановки цілеспрямованих запитань, був видатним ритором – учителем красномовства. Для наступних епох він був утіленням ідеалу мудреця.

Марк Тулій Цицерон (106–43 до н. е.) – римський громадський діяч, філософ і письменник, теж був прекрасним оратором: він найбільш відомий численними судовими та політичними промовами.

Марк Фабій Квінтіліан (35–бл. 96) – римський оратор, учитель і теоретик красномовства, стверджував, що совість – тисяча свідків.