Передумови виникнення Київської України-Русі безперечно ґрунтується на її економічному піднесенні і звідси існуванні міцної державної організації. Так Константин Порфірородний згадує договір між Василем і цісарем Візантійським і Руссю (Аскольдом) – (р. 873-874), тобто в період, ще до офіційної дати виникнення Київської Русі. На ті ж роки припадає створення першого Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами Людовіка Німецького (р. 876), яким встановлювалось мито з краму, довожуваного з Русі в Баварію. Тобто вже в ті часи Русь користувалась в зовнішній торгівлі митним правом [Б.В.Василевський. Древня торгівля Києва з Регензбургом. “Шурм. Мин. Нор. Просв.” т.258]. Київська Україна-Русь, як держава виникла наприкінці ІХ ст. Називають навіть рік 882, коли Києвом став правити князь Олег. Ведучи завойовницькі війни Олег об’єднував слов’янські племена. Київський митрополит Іларіон у своєму “Слові о законі і благодаті”, написаному до появи “Повісті временних літ” веде рід князів України-Русі від Ігоря. Тобто Олег в нього як тимчасовий але талановитий правитель, опікун Ігоря, який встановив для населення обов’язковий відробіток “полюддя”, у формі обов’язкового відробітку.
За цих умовкнязь із своєю дружиною робив об'їзд власних земель і кожна околиця, де він зупинявся, утримувала його якийсь час, а також платила йому данину шкірами, воском, медом. Пізніше усі мешканці зобов'язані були сплачувати дань від "диму", тобто землі, на якій проживали, або "рала" з землі, яку обробляли. Крім цього, були ще окремі спеціальні податки, як ловче (утримання княжого двору під час ловів), повіз від перевозів, мито від торгів у місті. Князя Олега можна сміло назвати основоположником податкової системи Руси-України.
Також він указав договори з сусідніми державами. Зокрема договори з Візантійською імперією укладались в двох однакового змісту грецькою і старослов’янською. Договори надавали великих прав Олеговій дружині та купцям з Русі. В договорі передбачалось шестимісячне утримання купців в Царгороді за рахунок греків, забезпечення харчами, інструментами та іншим майном під час подорожі додому. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі з греками. В договорах вирішувались і міжнародні питання: що робити, якщо затоне корабель котроїсь із договірних сторін, якщо вб’ють чужого підданого, втече раба тощо. Візантія, за часів правління Олега, сплачувала Київській Русі значну контрибуцію [ Н. П. Павлов-Сильванский.Феодалізм в удельной Руси. СПБ, 1910, с. 445]. Договір 907-911р.р.-найцінніше джерело нашої історії права. Україна-Русь виступає в ньому як держава, що має політичну організацію, устійне право (згадується “закон.... языка нашего, Закон руский“) [С. Томашівський. Історія України. Старинні і Середні віки. Мюнхен, 1948, с. 31].
Князювання Ігоря теж відоме укладенням ним договорів з Візантією, збиранням данини. Таким чином можна припустити, що за князювання перших київських князів появились паростки міжнародного права та міжнародних розрахунків.
За правління княгині Ольги історія відкриває нам той факт, що на Русі існувало право та обов’язок кривавої помсти. Ольга закладала нові міста, села, погости і призначала в них правителів. Першою з князів вона спробувала ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – “устави”, “уроки”, “броки”, “дані”. В Х ст. всі вони мали своє окреме значення.
Трагічна смерть Ігоря примусила уважно поставитись до справи оподаткування народу, спробою чого були Ольжині “устави” та “уроки”. Данина ділилась на 3 частини: дві йшли на Київ, а одна -- на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий рівень державності. Ольга визначила території для полювання (“ловище”,” перевесища”), які повинні були поставляти державі хутра і зобов’язала вести їх облік. Пізніше, в часи укладення “Руської Правди”, вважалось тяжким злочином порушення “перевесищ”. Ольга ставила “знамення”, тобто в Русі за її правління були на обліку всі бортні дерева, де роїлись бджоли, так як мед і віск були цінними експортними товарами [Н. Полянська-Василенко. Ольга... “ Вісник ООЧСУ”, 1955,Х,с.20). Ні Святослав ні Ярополк, син і онук княгині Ольги за час своїх правлінь не внесли нічого суттєво нового в систему держави, права та обліку тодішнього періоду Київської Русі.
За князя Володимира Київська Русь, стає могутньою централізованою державою. Перший з українських князів він почав карбувати монету, взамін так званих “кунних грошей: хутра цінних звірів, а згодом гривен (злитків срібла певної форми), які за старою лічильною системою поділялись на куни, ногати, векші і т.д. Тип монет Володимир запозичив у Візантії і було їх два – срібний і золотий. З одного боку на монетах був зображений образ Христа, або знак “тризуба”, а з другого -- постать князя. Прийняття християнства Володимиром в Київській державі було великим поштовхом у розвитку культури, освіти і зокрема, облікової науки. Виникають школи, пишуться книги, розвиваються науки, зокрема математика, яка була основою обліку.
За часів Я. Мудрого, ще більшого розвитку набула наука. Вінцем його справ в розвитку правової держави була “Руська правда” – збірник законів України-Русі. Нею Я.Мудрий (середина XI ст.) закріпив недоторканість приватної земельної власності. Власність князя і держави утотожнювалася, розмір данини та податків не регламентувався, тобто, усе було в руках князя. Ця риса господарського, юридично закріпленого побуту, мала величезний вплив на формування обліку в майбутньому, за принципом: держава є власником всього, або майже всього майна, що знаходиться в країні.
Я. Мудрий також був безпосереднім автором Церковного уставу, який визначав порядок ведення церковного суду, головно в справах моралі та подружніх відносин. Я. Мудрий встановивши на приватну власність відповідну підпорядкованість, виходячи із вертикальних правових відносин закладених в “Руській правді”, об’єктивно і законодавчо створив умови для того, щоб в обліку був єдиний орган, який би регламентував порядок ведення його.
За Володимира Мономаха Київська держава змінила своє становище. Князь Володимир дав дві статті “Руської Правди”, впорядкував справи з наданням позик і встановив розмір законних відсотків [М. Грушевський. Історія України-Руси, т. ІІ. с. 180 –181]. Людина віддає все князю, державі. Це основний стержневий принцип правової політики того часу. Тому не дивно, що найвищу урядову посаду при княжому дворі займав дворецький. Основними його завданнями були: догляд за княжим двором і всім княжим майном. Безпосередньо всі записи і в тому числі облікові роботи були в підпорядкуванні печатника. Він був начальником княжої канцелярії (канцеляром) та укладав княжі грамоти, мав на збереженні княжу печать. Секретарями в канцелярії були дяки. Записи робили на тонкій шкірі (пергаменті). Пергамент завозили з Греції та Азії, а також виробляли свій з телячої шкіри.
У той час записи робили чорнилом, виготовленим з дубової або вільхової кори, заліззя, вишневого клею, борщу, квасного меду. Знаряддям письма було гусяче перо і вже тоді писали українською мовою. З іноземними купцями, при необхідності кореспонденції з ними, писали грецькою та латинською мовами. Печатник, який вів облікову роботу та листування, часто поєднував її з судово-слідчою справою. Так відомо, що князь Данило Галицький доручив своєму печатнику Курилові "списати грабежі нечистивих бояр".
Свого роду комірниками при княжому дворі були стольник і ключник. Перший займався наглядом за княжим столом, контролював зберігання, оприбуткування та видачу харчів, другий тримав ключі від комор і магазинів.
Слід зазначити, що в Київській Русі, а пізніше це ми спостерігаємо і в Галицько-Волинському князівстві, велась і відповідна підготовка людей, які займались обліком та іншою писарською роботою. У монастирях, де фактично концентрувалася вся наукова думка, відкривалися школи, велося різноманітне навчання, в т.ч. ведення обліку і запису. Дяки, про яких згадувалося вище, одержували спеціальну підготовку при монастирях, але їх навмисне не освячували, щоб вони могли працювати в світських закладах при княжому дворі, чи боярських маєтках.
У монастирях велася велика і досить різноманітна господарська робота. Саме в монастирях під впливом візантійської наукової думки зародились ідеї майбутньої української бухгалтерії. Застосовується такий обліковий принцип: за кожен майновий об'єкт відповідає певна особа або група осіб. Щодо комірників, то вони несли як матеріальну, так і кримінальну відповідальність. За кожну нестачу винних били, "карали на горло", вішали на "дибу". Відомі пропозиції, щоб в приміщенні складів була прибита до стіни шкіра покараних комірників за значну нестачу як попередження для новоприйнятих.
Принцип високої відповідальності при княжому дворі, в монастирському господарстві привів до створення досить витонченої облікової техніки, яка вимагала суворого поділу облікових регістрів, призначених для фіксації надходження і відпуску грошей та інших цінностей, послідовного проведення інвентаризації. Цікавим є те, що облікові залишки звірялися з фактичними, а не навпаки.
У XII столітті гривна відповідала 50 кунам, або 100 векшам. З'являються срібні гривни (160-196 г. срібла). Золота гривна не набула широкого поширення.
Період татарського іга, який привів до занепаду Київської держави і перенесення центру східнослов’янської культури на Галицько-Волинське королівство, вніс і свої корективи в економічні відносини того часу, а відповідно й облік. Татари відразу ж нав'язали свої "облікові стандарти". Докорінно була змінена податкова політика. Було запроваджено персональне оподаткування (подушне). У зв'язку з цим у 1257 році силами китайських чиновників-баскаків був проведений перепис населення. Але це не був статистичний облік населення. Це була бухгалтерська інвентаризація людей, закладених в систему подушного оподаткування.
Виник принцип: кожна людина - об'єкт обліку, кожна особа -підзвітна. Однак в умовах України-Руси цей податок довго не протримався і був замінений новим - "соха". Податкова одиниця "соха" була заснована на принципі кругової поруки: платіж несе суспільство, а недоїмка будь-якого з його членів погашається іншими членами суспільства.
Внаслідок монголо-татарської навали виробництво (ремесла) мало значні втрати, чого не можна сказати про торгівлю. Вже в XIII ст. вона значно зросла. В обігу, крім вітчизняних грошей, з'являються візантійські монети, монети арабського походження, західноєвропейські динарії. Існував продаж товарів на виплату до 50% сплати за борг. У кредитних операціях брали участь безпосередньо князі. При банкрутстві майно описували дяки княжої канцелярії. При цьому, насамперед, захищалися права князя, потім іноземців, аж потім кредиторів-купців. Князі також мали значний дохід від торговельних операцій у вигляді мита. Митний облік вели осмники та митники.
Галицько-Волинське королівство, перебуваючи в залежності від Орди, зуміло налагодити своє господарство, торгівлю, грошовий обіг. Спочатку тут застосовувалися ті ж гроші, що і в Київській Русі. Потім поряд з гривнею в обігу були і дрібніші грошові знаки: монета, гріш, динарій. Гривна була рівна 48 грошам, гріш - 5 динаріям.
Щодо права, то за часів Київської Русі, як видно з вище згаданого, система українського права відповідає вже розвиненому суспільству. Професор М. Чубатий у своїй праці “Огляд історії Українського права” робить дуже цінне зауваження: в українському законі виявляється вища ніж у німецькому та й взагалі європейських середньовічних законах, культура в справі “Берегового” права: тоді як у Західній Європі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди викинули його хвилі, а за українським законом воно переходило під догляд держави, доти поки з’явиться його законний власник [М. Чубатий. Огляд історії українського права. Ч.І, вид. ІІІ. Мюнхен, 1947, с. 14-15].
Слід зауважити, що крім уже названих договорів князя Олега з греками, до наших днів збереглися лише договори галицьких князів – Андрія та Лева – з Пруським орденом хрестоносців – так званий оборонно-наступальний союз проти Литви, Польщі та татар. Ці договори цікаві тим, що в них, крім підписів князя, є підписи представників боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр. Найкращим виявом правничої діяльності України є “Руська Правда” – ряд збірників з ХІ по ХІІ ст. “Руська Правда” в деяких своїх статтях відбиває впливи візантійського та скандинавського права, “Польської правди”, але відрізняється від інших лагідністю покарань: вона не знає смертної кари, кари через скалічення, навіть тих кар на тілі які застосовували церковні суди. “Руська Правда” не принижує ролі жінки в суспільстві, скоріше навпаки. Становище жінки-дружини, матері по руському праву було куди вище, ніж по римському та старогерманському, де жінка не мала рівних прав з чоловіком і завжди потребувала опікуна.
В перших століттях існування Литовсько-Руського Князівства в ньому панувало старе “руське»- українське право. З Литовсько-Руської доби дійшли пам’ятки законотворчої діяльності державних органів влади. Всі вони за змістом поділяються на 1) міждержавні та міжнародні договори; 2) привілей ні грамоти; 3) земські устави; 4) кодекси законів; 5) суд.
1) З міждержавних і міжнародних договорів відомі такі як договори з Пруським і Лівонським орденами, з республіками Новгородською і Псковською та з Московським князівством, Польщею.
2) Привілей грамоти видавались з кінця ХІV до середини ХV ст. Вони були різноманітні за змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час джерелом законодавства. Вони поділялись на такі три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова, в) грамоти охоронного характеру.
а) Дарчі грамоти за своєю суттю не належали до привілеїв так як не звільнялись від загально зобов’язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту.
б) Привілеї представляли собою таку форму грамот, якими князь надавав різні полегшення окремим особам, містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Характерна така грамота Онуфріївському монастиреві 1448 року. Одним із видів привілей було делегування прав князем на право суду, збирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні грамоти надавались містам після стихійних лих. Так, в 1508 році Великий князь звільнив Волинь від такого податку як поволовщина. Окремо серед привілей стоять грамоти загального характеру, які показують як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та євреям. З шляхетських привілеїв найважливішим, для того часу, був привілей 1437 року, який фактично не обмежував в нічому шляхту: звільняв маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив домініальні суди над селянами. Доповненням його був привілей 1492 року, який зобов’язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так, зверхні права держави перенесено на колегію панів, а Великий князь стає виконавцем Ради, тобто його влада обмежується.
Грамоти, що поділили міста Магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглості Загальнодержавним законом. Міста мали самі встановлювати закони на основі Магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти землею в межах території міста, міщанство мало цілий ряд полегшень, особливо в плані податків.
в) Грамоти охоронного характеру видавались на прохання людей про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав “охоронну” грамоту, якою заборонялось ламати звичайне місцеве право.
3) Земські устави. Найбільше значення мали земські установи, які були основними законами для земель, конституційного хартією. Вони берегли старовину і стосувалися не окремих земель, а в цілому всієї держави. Земські устави – це законодавчі акти для всього народу з метою з’ясувати його відношення до держави і до місцевих органів. До нас дійшло 13 таких уставів. Найстаріший Ягайла 1430 року. Згідно з цим уставом він надає давні права Луцкій землі для всіх мешканців, не зважаючи на їх віросповідання. 4) Збірники законів. З’явились вони в наслідок потреби уніфікації діючих законів для вживання їх в судах; це були –Судебник Великого князя Казіміра 1468 року та Литовський Статут – у його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589 років.
Судебник Великого князя Казіміра поєднував в собі суміш старих українських законів взятих з “Руської Правди” та нових розроблених урядовцями – правниками великокнязівської канцелярії. На відміну від “Руської Правди” він передбачав смертну кару.
Литовським статутом, його останньою редакцією, закінчено процес уніфікації сепаратних правних систем давніх руських земель та Литовського князівства. Своїми правничими якостями Литовський статут був вищий від багатьох сучасних йому західноєвропейських кодексів, і в Україні мав правне значення до 30-х років ХІХ ст. – на Полтавщині і Чернігівщині.
5) Суд. До кінця ХІV ст. суд Великого Князівства Литовсько-Руського був подібний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тільки князеві. Поруч існував церковний суд. Міські та сільські громади мали власний суд. Крім цих судів, був ще суд Великого князя над удільними князями.
В кінці ХІV на початку ХV ст. існували такі суди:
- Великокняжий суд – суд з необмеженою компетенцією, який міг судити всі справи. Поруч з ним існував суд Панів-Ради, але він був відмінений ІІ Литовським статутом. Обласні суди належать намісникам, пізніше старостам та воєводам. Вони теж судили всі справи одноособово. Нижче стояли суди державця-намісника, але шляхта не була підсудна цим судам. Для судів державців-намісників вищою інстанцією був суд воєводи, а від суду воєводи можна було апелювати до суду сойму землі та Великого князя.
- Домінальні суди були створені привілеєм 1457 року, а Судебник 1468 року вже нормував їх компетенцію. Ці суди носили одноособовий характер суду пана – шляхтича над селянами.
- Громадські суди селян та міщан мали назву “копних” судів, бо люди сходились на них “копою”, гуртом. Копні суди найстаріші і проіснували довший час.
Згодом державні суди були реформовані і в ХVІ ст. Великий князь під натиском шляхти встановлює земські та замкові суди.
Земські або виборні шляхетські суди були заведені в усіх повітах. Обирає їх шляхта, а затверджував Великий князь. Земські суди засідали тричі на рік по два тижні. Судили вони шляхту в усіх справах, крім значних кримінальних. Апеляцію по цьому суду можна було подавати до суду Великого князя.
Замкові або градські суди були одноосібні. Судив переважно намісник, староста або воєвода. Суддя лише контролював процедуру ведення суду. Суд цей застосовувався до всіх верств населення в основному з карних питань. Апеляцію можна було подавати до суду Великого князя.
Таким чином земські суди були переважно цивільними а замкові карними. Замковий суд також виконував нотаріальні функції. Поряд з цими судами також діяв Підкоморний суд. Це був спеціальний суд в справах земельних меж. Він був одноособовий, судив Підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту.
У XIV - XV століттях розвиток торгівлі був дуже високий, а це вимагало і чіткої грошової системи обліку.
У Львові в другій половині XIV ст. почали випускати свої гроші з гербом Галицького князівства. Внаслідок роздрібненості України українські гроші набирають другорядного значення, на перше місце виходять Європейські монети, де провідне місце посідав празький гріш. На рівні держави почав вестись облік наявної грошової маси.
Важливими центрами торгівлі були Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. Утворюються купецькі курії, де була запроваджена оригінальна система обліку касових операцій. Касова книга складалася з двох половин: у першій половині записувався прихід, а в другій - видатки. Запис приходу містив такі реквізити: дата, сума прописом і цифрами, від кого надійшли гроші, підстава платежу. У видатковій половині відображалися такі реквізити: дата, посилання на розпорядчий документ, одержувач грошей, сума прописом і цифрами, цільове призначення видатку, спосіб оплати. У верхній частині касової книги на кожній сторінці зазначався рік.
Прихідні та видаткові касові книги велися в двох примірниках: один знаходився в купця, або касира, другий - в особи, яка вела облік. Між записами не дозволялося залишати вільне місце. Особа, яка вела облік грошей в касовій книзі, складала присягу. Для будь-якого виправлення запису необхідно було мати спеціальну постанову. Щодо сум, то різниця записувалася у видатки, або прихід, неправильний запис не закреслювали, а підкреслювали і зверху писали правильний. Виправлення в цих книгах виконував тільки один спеціальний нотаріус. Ще до виходу перших книг з бухгалтерського обліку, ми в Україні вже зустрічаємося з способами виправлення помилок, які на сьогодні залишилися майже тими ж, тільки два перших відображаються на рахунках бухгалтерського обліку. Очевидно, що ця методика обліку внаслідок значної зовнішньої торгівлі прийшла з країн Західної Європи, особливо Італії та Франції через Німецькі князівства в Польщу та Литву. На той час Україна повністю відійшла до польсько-литовської держави після унії Польщі з Литвою. Досить поширеною в обігу стає польська гривна, яка була рівна 48 грошам. З поширенням у XV столітті продажу товарів на виплату виникла необхідність у відкритті банків. У торговельних містах України відкриваються торгово-банківські доми. Існуюча форма кредиту була у вигляді застави (іпотечний кредит). Це, в свою чергу, викликало необхідність появи векселя. Вексельний обіг вимагав відповідно і вексельного обліку.
З боку польського короля торговельні міста, зокрема Львів, мали значні пільги. Так, в кінці XIV століття Львів одержав "складське" право, яке зобов'язувало всіх купців, які проїжджали через Львів, протягом двох тижнів торгувати своїми товарами, за винятком солі. У 1460 році король Казимир надав львівським купцям пільги в сплаті мита на території Польського королівства, а Львову виняткове право оптової торгівлі та дорожнього примусу. У той же час міське населення платило податок із всього майна як рухомого, так і нерухомого в розмірі 4% від його вартості. Оподатковувалися копальні, млини, корчми. Виникає в середині XV століття непрямий податок-акциз. Ним оподатковувалися тільки алкогольні напої. Хоч міщани й українська шляхта мала значне полегшення в податках, вони основним тягарем лягали на селян. Селяни платили десятину церкві, оподатковувалися ті селяни, які розводили овець, селяни виконували різноманітні примусові роботи, особливо важким податком-повинністю була "стація" – утримання війська під час постою.
Отже, складна податкова система, торгівля, банки, ремесла - все це вимагало розвитку і вдосконалення облікової системи, яка була повністю зорієнтована на Західну Європу.
І знову ж основну роль у розвитку обліку відіграли монастирі, облік в яких вівся за принципом камерального (бюджетного). Об'єктами обліку були каса, доходи, видатки, а також дебіторська та кредиторська заборгованість. За дебетом відображалися суми дебіторської заборгованості клієнтів, а по кредиту -- їх вклади. Облік не був систематичним. Прихідні і видаткові операції реєстрували в окремих касових журналах. Облік в монастирях підготував формування подвійного запису, який з'явився в Україні значно пізніше. У цей період в Україні переважала проста бухгалтерія. Комерційний облік купців, який поєднував бухгалтерську реєстрацію з сімейними розповідями, даними про війну, епідемії, значно відставав від обліку, який вівся при королівському дворі, в поміщицькому, монастирському господарствах.
