Проблемами регулювання трудових відносин та кодифікації трудового законодавства на сучасному етапі займаються такі провідні вчені, як Н. Болотіна, В. Венедіктов, Г. Гончарова, В. Жернаков, В. Костюк та інші.
Основним Законом, яким юридично закріплені права громадян, є Конституція України. Зокрема, ст.43 Конституції гарантує право людини на працю, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом.
Відносини між найманими працівниками і роботодавцями регулюються, в основному, Кодексом законів про працю. Окрім цього, є ще низка законодавчих та нормативних актів, зокрема: Закони України “Про оплату праці”, “Про встановлення мінімальної заробітної плати”, “Про індексацію грошових доходів населення”, “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати”, “Про відпустки”, “Про колективні договори і угоди”, а також ряд постанов Кабінету Міністрів України та наказів Міністерства праці та соціальної політики України, яких необхідно дотримуватись, використовуючи найману працю.
Трудові́ відно́сини — врегульовані нормами трудового права суспільні відносини, що виникають як результат впливу норм трудового права на поведінку суб'єктівтрудової діяльності в результаті укладення трудового договору, внаслідок якого між ними виникають правові зв'язки, а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємстві, навчання й перекваліфікації за місцем роботи та відносини, пов'язані з наглядом і контролем за додержанням трудового законодавства, вирішенням трудових спорів та працевлаштуванням громадян.
Для правового регулювання трудових відносин характерними є централізований та децентралізований (локальний) способи регулювання і саме вони лежать в основі управління та регламентації цих відносин. І тут постає питання меж централізованого регулювання трудових правовідносин, яке має першочергове значення, оскільки по суті локальне регулювання не повинно виходити за ці межі і суперечити умовам регулювання, яке встановлюється на рівні законів та інших нормативних актів, головним серед яких є Кодекс Законів про працю України. Слід зазначити, що диференціація правового регулювання здебільшого відбувається на рівні окремих підприємств, установ, організацій, незалежно від розміру чи чисельності працівників і перебуває у більш значній динаміці. Здебільшого вона здійснюється в процесі діяльності самих суб’єктів трудових відносин, результатом якої є локальні нормативні акти.
Але не варто применшувати роль та значення локальних норм, оскільки вони за своєю природою конкретизують норми, котрі встановлюються на централізованому рівні з метою покращення правового становища працівників на підприємстві. Зокрема, П.Д. Пилипенко вважає, що локальна нормотворчість у трудовому праві – це фактично такий же напрям встановлення умов праці, як і централізовані правові приписи
З цього приводу Д.Ю. Гладких говорить так: «Локальные нормы – это верхний (наиболее конкретный) «этаж» дифференциации, который должен бать сцементирован с другими «этажами», построенными централизованным способом правового регулирования». Слушною є також думка А.Р. Саркісова, який вважає, що централізоване і локальне регулювання трудових правовідносин доповнюють і поєднуються одне з одним, оскільки поєднуються загальнонародні інтереси, інтереси колективів підприємств (об’єднань) і окремих трудящих. При цьому, не слід забувати, що централізоване правове регулювання є об’єктивно обумовленим, оскільки держава через систему нормативно-правових актів закріплює та гарантує мінімальні державні стандарти у ьсфері праці та мінімальний рівень гарантій трудових прав суб’єктів трудових правовідносин і, разом з тим, встановлює межі локального регулювання, за допомогою якого здійснюється конкретизація загальних норм трудового законодавства, прийнятих у межах централізованого регулювання, стосовно особливостей окремих підприємств, установ, організацій.
Проблема розширення сфери застосування локального способу правового регулювання трудових відносин в науці трудового права не є новою. Зокрема, цікавою є позиція Л.С. Таля, котрий вважає, що працівник і роботодавець краще ніж законодавець знають як, і про що домовлятися для того, щоб забезпечити взаємні інтереси, а роль закону, як публічно-правова складова, має зводитися до «определения предела власти работодателя над работником, а не существа конкретных отношений между ними».
