Ресурси комерційного банку

Самостійна робота № 28

«Ресурси комерційного банку»

План

1. Ресурси комерційного банку

 

Література

1. А.І.Щетинін Гроші та кредит: Підручник, 2006 – 432 с.

2. Савлук М.І. Гроші та кредит: Підручник. К.: кнеу, 2002. - 598 с.

 

Ресурси комерційного банку

Для здійснення своєї діяльності комерційний банк пови­нен мати певні ресурси. Вони поділяються на власні й залучені. Власні ресурси комерційного банку утворюють власний капітал банку. Він складається зі статутного фонду, резервного фонду, нерозподіленого прибутку і довгострокових зобов'язань.

Власний капітал банку відіграє важливу роль у діяльності ба­нку на початковому етапі. Він створює фінансову базу для розвитку комерційного банку. Цей капітал виступає певним страховим резервом, який гарантує інтереси вкладників, тобто йому прита­манна захисна функція. Цю обставину, як правило, враховує центральний банк, встановлюючи мінімальний розмір статутного фонду банку. У подальшому власний капітал банку стає певною гарантією фінансової стійкості комерційного банку і його прибу­тковості. Так, якщо у банку в процесі його діяльності виникають збитки, і вони не можуть бути покриті за рахунок поточного при­бутку, то вони покриваються за рахунок власного капіталу. Для виконання цих функцій банк, як правило, створює страховий фонд, фонд покриття збитків від непогашених позик, резервний фонд. Отже, чим більша частина власного капіталу банку, що призначена для страхування можливих ризиків, тим краще. Що­правда, занадто великі ресурси, відведені для цих цілей, змен­шують активність банку і навіть прибутковість його операцій. Власний капітал банку виступає і певною страховою гарантією інтересів кредиторів комерційного банку на випадок його лікві­дації або банкрутства.

З огляду на захисну функцію власного капіталу слід зауважи­ти, що з розвитком ринкових відносин розвиваються також стра­хові послуги, посилюється надійність банківської системи і т. ін., а частка власного капіталу зменшується.

Окрім захисту, власний капітал забезпечує й оперативну дія­льність комерційного банку. Цим цілям слугує частина резервно­го фонду, амортизаційний фонд, фонди економічного стимулю­вання.

На основі власного капіталу розраховуються різні показники, які відображають його стан. Наприклад, показник платоспромо­жності комерційного банку розраховується як відношення між власним капіталом і сумою зважених за ступенем ризику активів банку. До цих показників належать також показники, які розра­ховуються на основі відношення власного капіталу до активів, до активів з підвищеним ризиком, до пасивів банку тощо.

Проте в цілому в активах банку власний капітал відіграє неве­лику роль. Основний ресурс комерційних банків (на 85-90 %) складається із залучених коштів.

Комерційний банк залучає ресурси способом здійснення від­повідних операцій. Загальна їх кількість у сучасних умовах до­сить велика. Наприклад, найбільші банки Великобританії вико­нують для своїх клієнтів близько 100 операцій, банки США — до 150, а банки Японії — до 300 видів операцій. Але всі ці операції можна поділити на два основні типи: пасивні та активні.

Пасивні операції зводяться до акумуляції тимчасово вільних коштів. їх основними джерелами виступають кошти фізичних і юридичних осіб, кредити, взяті в комерційних і в центральному банках, і власний прибуток банку.

Джерела залучення коштів подано на схемі.

 

Процес формування пасивів зводиться насамперед до залу­чення коштів у формі внесків - депозитів (від лат. - річ, віддана на схов). Внески залучаються банком на різних умо­вах, але найчастіше залежно від терміну вкладу їх класифікують на безстрокові (до запитання) і термінові.

Вклади до запитання характеризуються тим, що вони за ба­жанням вкладника в будь-який момент повинні бути йому повер­нуті. Такі внески роблять як фізичні, так і юридичні особи. До них належать також залишки коштів на рахунках підприємств та інші подібні кошти. За залучені кошти банк звичайно встановлює плату. Однак відсотки за такими депозитами є найнижчими. Це пояснюється тим, що дані кошти банк може використовувати дуже обмежено, тому що клієнт може в будь-який момент зажа­дати повернення свого внеску.

Строкові внески відрізняються від безстрокових тим, що для них установлюється термін їхнього збереження в банку. Цей тер­мін може бути різним (від місяця до кількох років). Дані кошти дають банкові більше можливостей для використання. Природно, що відсоток за такими внесками вищий, ніж за безстроковими.

Комерційні банки практикують також випуск депозитних сер­тифікатів. Вони можуть бути випущені як на певний термін, так і до запитання. Сертифікати випускаються, як правило, на певну особу (іменні), але в деяких країнах їх можна передавати іншим особам за допомогою індосаменту. Такі сертифікати вільно обертаються на вторинному ринку цінних паперів і мають свою кур­сову вартість. Перевага цих банківських інструментів для клієнта полягає в тому, що сертифікат водночас є і засобом обігу (ним можна розраховуватись за товари, послуги, роботи тощо), і вкла­дом, на який нараховуються відсотки.

Слід зазначити, що банки країн з розвинутою банківською си­стемою постійно шукають можливості для залучення заоща­джень населення. Це новітнє явище в процесі формування бан­ківських пасивів полягає в тому, що такий рахунок поєднує в собі ознаки як строкового вкладу, так і вкладу до запитання. Для та­кого рахунка встановлюється певна межа внеску і якщо ця межа перевищується, то на цей внесок нараховуються відсотки. Зрозу­міло, що такі рахунки вигідні клієнту, бо за ними можна здійс­нювати розрахунки і отримувати дохід. Для банку це вигідно не тільки через те, що він має змогу залучати нові кошти шляхом універсалізації і пристосування своїх послуг щодо приймання вкладів і депозитів відповідно до різноманітної мотивації насе­лення і господарюючих суб'єктів, а й тим, що такі рахунки від­криваються на певний термін, а це збільшує можливості банку в розміщенні залучених таким чином пасивів.

У процесі залучення кредитних ресурсів комерційний банк може не тільки перерозподіляти грошову масу без зміни її кількі­сних параметрів, але і впливати на розмір цієї маси. Перша ситу­ація має місце тоді, коли клієнт вносить свої гроші на рахунок. У цьому випадку грошова маса не змінюється. Якщо ж банк від­криває рахунок для свого клієнта без внесення грошей, то грошо­ва маса збільшується. Така операція оформлюється як депозитна або чекова (клієнт отримує чек), що й приводить до збільшення грошової маси. Це так звана депозитно-чекова емісія, яку здійс­нюють комерційні банки. Але вона має певні межі і в цілому завжди може прогнозуватись.

Потреби банків у грошах покриваються не тільки за рахунок депозитів. Дуже часто, особливо коли потрібно підвищити ліквід­ність банківських активів, банки купують депозити, що зберіга­ються на резервних рахунках у центральному банку. Той банк, якому залучені кошти тимчасово, на даний момент, не потрібні, продає їх тому банку, який таку потребу має. Ці позики надаються на так званому міжбанківському ринку. Його особливостями ви­ступає досить висока ціна (порівняно з іншими джерелами) і короткостроковість. Дуже часто такі позики беруться на один день.

Різновидом залучення кредитних ресурсів виступає також пе­реоблік векселів у центральному банку або операції під угоду про продаж цінних паперів з їх викупом через якийсь термін. Це так звані РЕПО операції. Інколи банки для покращання своєї ліквід­ності випускають в обіг комерційні цінні папери. Вони являють собою короткострокові боргові зобов'язання великих компаній, які покривають сезонні або інші потреби в обігових коштах. Ці комерційні папери, як правило, випускаються без забезпечення і за ними відсоток вищий, ніж за державними цінними паперами.

За ресурси, що залучаються, банк сплачує відсоток своїм вкладникам. Ці відсотки становлять основну частину операцій­них витрат комерційного банку. В основі політики банку щодо процентної ставки за внесками лежать як стратегічні, так і такти­чні цілі. Цим пояснюється те, що банк часто застосовує різну та­ктику в ціноутворенні за залученими внесками. Наприклад, для залучення якомога більшого числа вкладників банк може встано­вити високі процентні ставки. Якщо ж завдання полягає в залу­ченні певного вкладника (наприклад, великого), то може прово­дитися політика диференціації тарифних ставок залежно від розмірів внеску. Варіантів ціноутворення за вартістю депозитів, що залучаються, може бути багато, однак зміна відсотка, який виплачується за внесками, має свої межі. Нижня межа окреслена витратами на залучення даного кредитного ресурсу і мінімаль­ним рівнем прибутку, які забезпечують доцільність залучення внесків. Верхня межа найчастіше залежить від кон'юнктури на ринку і від конкретних цілей, які на даному етапі ставить перед собою банк.