Прийняття Конституції Української держави означало наявність механізму здійснення виконавчої влади.
Основний Закон покладає значну організаційну діяльність стосовно реалізації завдань виконавчої влади саме на Кабінет Міністрів. Натомість Конституція визначає за Урядом вищу ланку в цій гілці, водночас передбачає його діяльність в умовах чіткого підпорядкування.
Дослідник визначає зайвим кроком прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004р. № 2222-ІV. Так, склад Кабінету Міністрів України знову зазнав змін. Якщо раніше до нього належали Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри та міністри, то цей Закон зняв усі обмеження стосовно кількості віце-прем’єр-міністрів [5, ст. 114]. Зміни відбулися й щодо порядку формування складу органу [6, с. 481]. Проблем організації виконавчої влади Закон не вирішив, а лише додав непотрібної плутанини в законодавстві.
Так, на нашу думку, не розв’язав істотних проблем виконавчої влади, Закон «Про внесення змін до Конституції України», навпаки – викликав нові. Зазначені зміни стали причиною багатьох конституційних суперечок між Верховною Радою України та Президентом України.
Вже 30 вересня 2010р. у зв’язку з порушенням конституційної процедури розгляду та прийняття Конституційний Суд України визнав цей Закон неконституційним.
Правова база діяльності Уряду багато років ґрунтувалася лише на положеннях Конституції України, не маючи власного Закону. Невирішена компетенція органу була причиною низки конфліктів як з органами виконавчої влади, так і з представниками інших гілок влади.
На цей час повноваження, організацію та порядок діяльності Кабінету Міністрів визначає Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 10 жовтня 2010 р. № 2591-VI. Остання його редакція датується 7 серпнем 2011р.
Відповідно до нього, Уряд України здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, а також регулює їх діяльність [7, ст. 1].
В ході дослідження автор відокремив значну перешкоду на шляху нормального функціонування вищого органу виконавчої влади – це відсутність чіткої класифікації актів Уряду України, невизначена роль постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України у нормативно-правовій базі країни.
В сучасному світі багато країн переймаються проблемою корупції, пануючої в органах влади [8, ст. 1]. Ще одне підтвердження досконалості чинної Конституції України є те, що вона передбачила актуальну проблему та навіть вирішила її.
Так, Конституція України забороняє всім членам Уряду поєднувати службову діяльність з іншою роботою, входити до складу наглядової ради підприємства або іншого керівного органу, головними завданнями котрих є отримання прибутку. Виняток становить лише наукова, викладацька та творча діяльність, займатися якими дозволено конституційно в позаробочий час [1, ст. 120].
Дослідник звертає увагу, що зазначене зовсім не погіршує становище членів Кабінету Міністрів України. Більше того, вони забезпечуються службовим транспортним засобом та службовим житлом на час виконання своїх обов’язків, якщо, звичайно, не мають власного; отримують право на позачергове придбання проїзних квитків на всі види міжміського транспорту та інші пільги [7, ст. 56].
Чергові зміни вніс 9 грудня 2010р. Президент України. Видання ним Указу «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» № 1085/2010 спричинило утвердження вже нової структури Уряду та чергові кадрові пересування. Таким чином, Кабінет Міністрів має вжити заходів стосовно ліквідації урядових органів в системі центральних органів виконавчої влади, Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі. Також Уряд повинен вдвічі скоротити штатну чисельність працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України.
Серед суттєвих змін, які безперечно необхідні та корисні на сучасному етапі, дослідник відокремив такі положення, як забезпечення Урядом належне виконання функцій центральних органів виконавчої влади, що реорганізуються чи будуть незабаром ліквідовані, до завершення їх реформування [9, ст. 7]. Остання редакція Указу датується 19 січнем 2012р. та пов’язана нововведеннями, спричиненими Указом Президента України «Про Державну інспекцію України з контролю за цінами» № 19/2012.
Вочевидь, квапливе прийняття законів, які недосконалі та мають істотні недоліки, ще довго буде слабким місцем українського державотворення.
Таким чином, дослідник доречно вважає великою проблемою досі нестабільну й постійно змінювану законодавчу базу. Слід звернути увагу, що чинному Законові передували Закон «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006р. та Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 15 травня 2008р. Дослідник нагадує й про численні проекти цих законів.
На думку дослідника, великою проблемою в цій сфері залишається обмеженість та незначність нормативно-правової бази. Так, не слід приймати аналогічний закон майже кожні два роки – це суттєво не змінює конституційно-правового статусу Уряду України, а тільки погіршує його, додаючи невизначеності та плутанини.
Автор вважає доцільним прийняти нові нормативно-правові акти, регулюючі окремі функції, повноваження та певні сфери діяльності Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади, а не намагатися вмістити всі положення в одному документі.
РОЗДІЛ 2
