Соціальна та національна боротьба на Україні у ХІХ - на початку ХХ ст.

На початку ХІХ ст., у наслідок знищення Речі Посполитої, українські землі Правобережжя були поділені між двома державами: більшість відійшло до Російської імперії, західна Україна – до Австрійської імперії.

Російська імперія була однією з найбільших та в економічному плані відсталих держав у світі. Правління Катерини ІІ (1762-1796 рр.) сприяло повному відродженню напівфеодального способу виробництва, при якому головною галуззю було сільське господарство, засноване на кріпосницькій експлуатації селян. Розширення торгівельних та культурних контактів Росії наприкінці XVIII ст. змушувало поміщиків збільшувати визиск своїх кріпаків. Швидке заселення Далекого Сходу потребувало великої кількості продуктів сільського господарства. Тому поміщицькі маєтки, які раніше працювали для задоволення потреб своїх господарів, почали працювати на ринок – як внутрішній так і зовнішній. Все це сприяло збільшенню феодального визиску селян. Цей визиск збільшувався під час воєн, які Росія постійно вела у першій половині ХІХ ст.: з Туреччиною, з наполеонівською Францією тощо. Розвиток сільського господарства в Україні відбувався екстенсивним шляхом, тобто шляхом посилення експлуатації селянства та природних ресурсів України. У вказаний період відбувається швидке освоєння півдня України, земель, які колись належали Запорізькій Січі. У 1796 р. селяни півдня України були офіційно закріпачені, але їхнє положення було краще за положення селян інших регіонів. Поміщики півдня швидко зрозуміли, що селяни даватимуть більше прибутків якщо працюватимуть як вільні наймані працівники, виплачуючи податки. Родючі південні землі України швидко почали використовувати на капіталістичних умовах, за яких на землях поміщиків працюють вільні орендарі. По інших регіонах України панували кріпосницькі умови селянської праці. Найважча експлуатація була на Правобережній України, де більшість поміщиків були вихідцями із старої польської шляхти. На цих землях панщина іноді сягала 6 днів на тиждень. У цілому ж продуктивність селянської праці була вкрай низькою. Головними причинами цього була, по-перше, відсутність зацікавленості селянина у результаті праці, який все одно буде належати поміщику, а, по-друге, застарілі знаряддя праці та способи обробки землі.

Селяни в Україні поділялися на поміщицьких та державних. Державні селяни становили близько 50 % загальної кількості. Вони проживали на державних землях, які знаходилися в основному на Півдні та на Лівобережжі. Державні селяни визискувалися менше за поміщицьких, їхнє господарство було сильніше зорієнтоване на ринок. Поміщицькі селяни належали поміщикам, найбільші маєтки яких знаходилися у Центральній та Правобережній Україні.

З 30-х років XІХ ст. в Україні почав з’являтися новий клас трудового населення – робітники. Промисловість Росії, у порівнянні з Західною Європою, була вкрай відсталою. До середини XІХ ст. панувало мануфактурне виробництво, основане на ручній праці. Більшість мануфактур були казенними, тобто на них працювали не вільнонаймані робітники, а кріпосні селяни. Продуктивність таких мануфактур, через повну відсутність зацікавленості у результаті праці, була низькою. Але з 30-х років XІХ ст. багато поміщиків, у маєтках яких знаходились ці казенні мануфактури, почали використовувати своїх селян як вільних робітників. Особливо це було помітне на тих поміщицьких господарствах, які займалися виробленням продукції, що мали великий попит на ринку – цукор, тканини. Вільні робітники давали більший прибуток, що сприяло розширенню виробництва та його механізацію. Так на Україні почався промисловий переворот ‑ введення машинного виробництва.

Важкий визиск активізував народні рухи. Найбільш розповсюдженими формами боротьби з соціальними утисками були повстання та втечі на Дон або Кубань. Особливо селянські повстання почастішали після війни 1812 р. 1819 р. повстали військові поселенці Чугуївського уланського полку. В грудні 1825 р. декабристський Чернігівський полк. 1829 р. повстали селяни окремих повітів Харківської губернії. 1814-1835 рр. на Поділлі вирувало повстання Устима Кармелюка. Підчас голоду 1833 р. відбувалися селянські заворушення у Слобідсько-Українській (Харківській), Чернігівській і Херсонській губерніях. 1835 р. повстали лівобережні козаки, з яких уряд зорганізував 10 козачих полків, а потім вирішив перевести їх у солдати. В першій половині 40-х рр. ХІХ ст. особливо великі селянські заворушення відбувалися по селах Русанівка (Київщина), Швайківці (Волинь). Протягом 1824-1856 рр. тільки на під російській частині Україні відбулося 120 селянських виступів. Масовість селянських повстань та явна відсталість Росії від Заходу, яка виявилася під час Кримської війни 1853-1856 рр., змусили уряд піти на реформи. Згідно з аграрними реформами 1861 р., селяни отримали особисту свободу та наділи землі у приватну власність. Величина наділів залежала від якості ґрунту. За землю та за особисту свободу селяни мали сплатити за схемою, встановленою державою. Викупна сума значно перевищувала реальну вартість землі. Уряд імператора Олександра ІІ зробив усе можливе, щоб перекласти увесь тягар виплат на селян, за рахунок яких, врешті решт і пройшла аграрна реформа.

Західна Україна у ХІХ ст., внаслідок 3-х поділів Польщі, входила до складу Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії. Становище народних мас тут було навіть гірше, ніж у підросійській Україні, оскільки якість ґрунтів була поганою і врожаї вони давали гірші. У 80-90 -х роках XVIII ст. імператори Марія-Терезія та Йосип ІІ провели реформи, спрямовані на полегшення долі селянства. Було чітко зафіксовано максимальний розмір панщини на рік, а селяни були оголошені особисто вільними. Але їх наступники швидко звели умови реформи нанівець і на західній Україні знов встановилося жорстоке кріпосницьке гноблення. В цілому у ХІХ ст. західноукраїнські землі були в економічному плані найбільш відсталим регіоном Європи, де домінував аграрний сектор господарювання, заснований на кріпосницький системі. Промисловість як така була відсутня, розвивалися лише промисли та ремесла: ткацтво, деревообробка тощо. Через важкі умови життя селянські рухи у ХІХ ст. поширюються. Особливо це стало помітним у 40-х роках. Найбільшим повстанням цих років було повстання 1843-1844 рр. на Буковині під проводом селянина Лук’яна Кобилиці. Схожі соціальні конфлікти поширилися по всій Австрійський імперії. Їх апогеєм стала революція 1848 р., яка охопила і Західну Україну. У Львові інтелігенцією був створений координаційний орган Головна Руська рада, яка конкурувала з подібною польською організацією ‑ Центральною радою народовою. Внаслідок революції уряд пішов на скасування кріпацтва та введення конституційної форми правління. Але реально становище народних мас не покращилося, оскільки, як і в Росії, увесь тягар реформ припав на селянство.

Головним наслідком скасування кріпацтва в Україні було швидке соціальне розшарування. Із колись єдиної кріпацької маси виділяються найбільш заможні селяни, які могли наймати людей для обробки своїх земель. Таких було небагато – 5 %. Основну селянську масу становили так звані середняки, які мали кілька голів худоби, але наймитів вже не мали. І, нарешті, досить високий відсоток становили бідняки, які або зовсім втратили свою землю, або мали її занадто мало, щоб прогодувати себе. Вони зчаста наймалися на роботи до багатих селян.

Ще одним наслідком реформ став пришвидшений розвиток промисловості та кінець промислового перевороту. Остаточно оформлюються нові класи населення – буржуазія (яка складалася в основному з вихідців із селян) та вільнонаймані робітники.

Найбільшими промисловим районами України став Донбас, криворізький металургійний басейн та Харківщина, у якій концентрувалася обробна промисловість. Велику роль у промисловості відігравав іноземний капітал. Між новими класами українського суспільства, буржуазією та пролетаріатом, який складався в основному з російських робітників, відбувалася постійна боротьба. Робітники виступали за поліпшення умов життя та праці й боролися за це в постійних страйках, повстаннях.

Після скасування кріпацтва змінюється склад української інтелігенції. Якщо до 1861 р. вона складалася в основному з вихідців з дворянських кіл, то тепер її базою були різночинці, налаштовані більш демократично. Вважаючи, що економічне, політичне й культурне життя мас після реформ не покращилося, вони об’єднувалися в «Громади» ‑ організації по розповсюдженню писемності серед селянства, пропаганду національної ідентичності українського народу. Якщо польське повстання 1830 і 1863 рр. уряд придушив зброєю, то з названими українськими організаціями боровся забороняючи їх, обмежуючи сферу використання української мови (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.). На кінець ХІХ ст. на основі цих організацій створюються перші політичні партії, у більшості з лівою, соціалістичною та марксистською ідеологією. Перші партії з’являються на Західній Україні. 1890 р. була створена Русько-Українська радикальна партія. Протягом останнього десятиріччя ХІХ ст. були створені Українська національно-демократична партія та Українська соціал-демократична партія. Всі вони виступали за поліпшення умов життя населення та розширення самостійності Західної України. На підросійській Україні, через відсутність парламентаризму, партії з’явилися дещо пізніше. Більшість із них (Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська демократична партія тощо) виступали з соціальними лозунгами і з вимогами автономії Україні у складі Росії. Великий вплив на Україні мали й загальноросійські партії – есери, меншовики, більшовики (особливо у східних промислових регіонах).

На початку ХХ ст. становище мас погіршується. Кровопролитна війна з Японією, яку Росія вела у 1904-1905 рр., підштовхнула початок першої російської революції 1905-1907 рр. По всій Росії пройшли селянсько-робітничі повстання та страйки. Головними гаслами повстанців були вимоги введення 8-годинного робітничого дня, поліпшення умов праці. Селяни вимагали збільшення їхніх земельних наділів та ліквідацію залишків викупних платежів. Поряд із соціальними висловлювалися й політичні гасла: знищення самодержавства, введення конституції та скликання парламенту. В Україні активізувалося й національне життя – розширилося українське книгодрукування, преса тощо. Хоч революція врешті решт була придушена, уряд Миколи ІІ пішов на реформи – був скликаний парламент та пообіцяли ввести конституцію.

Напередодні революції 1917 р. найбільш масовим прошарком населення в Україні було селянство, поділене на окремі стани: багатіїв, середняків та бідняків, останні були найбільш радикально налаштовані. На сході у промислових регіонах та на півдні у торгівельний регіонах великим був прошарок робітників. У центральних регіонах та на Правобережжі їх були небагато, через відсутність там промисловості. Панівним станом була буржуазія. Вона також поділялася на велику (власників заводів, фабрик), середню (власники окремих крамниць, невеликих підприємств) та дрібну (власники невеликих крамниць, лавок тощо). Найбільш консервативно налаштованою була велика буржуазія, оскільки будь-які соціальні реформи загрожували її владі. Середня та дрібна буржуазія виступала за продовження демократичних реформ та розширення засад парламентаризму. Невеликий прошарок українського населення складала інтелігенція, яка також виступала за розгортання демократичних реформ, розширення самостійності України та навіть її незалежність. Найбільш консервативними класами населення було дворянство (вплив якого значно зменшився) та духівництво.

 

7.5. Соціальна та національна боротьба у часи національно-демократичної революції (1917-1920 рр.) та у роки входження України до СРСР (1920-1991 рр.)

Крапку в існуванні старого ладу ставила Перша світова війна, яка перетворилася на справжню соціальною катастрофу. Зростання податків з селян, посилення визиску робітників, тисячі загиблих на фронтах, зростання багатств великої буржуазії та дворянства, які нажилися на війні, викликали революційні події. В ході лютневої революції 1917 р. самодержавство було повалено, імператор Микола ІІ зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду, який мав заміняти постійний уряд до скликання Установчих зборів. В Україні разом з Тимчасовим урядом і радами робітничих та селянських депутатів, лівими партіями був створений і національний уряд – Центральна Рада. 1917-1920 рр. були періодом суцільного хаосу в Україні. Влада кілька разів переходила з рук до рук урядів як лівого спрямування (Центральна Рада, Директорія) так і право-консервативного (уряд П. Скоропадського). На півдні України діяли численні загони селянських ватажків – Махна, Григор’єва, Ангела.

Українським політичним діячам, з їх намаганням завоювати незалежність чи автономію у складі Росії, протистояли спочатку непопулярний Тимчасовий уряд, а після жовтневого перевороту 7 листопада (нов. стиль) 1917 р. ‑ більшовицький уряд на чолі з В. Леніним. Більшовики висунули зовні логічну та продуману програму соціальних перетворень, яка базувалася на трьох принципах: «Землю – селянам, фабрики – робочим, мир – народам». У своїй національній програмі вони формально виходили з принципу права націй на самовизначення. Але фактично політика більшовиків була спрямована на відтворення єдиної Російської держави, яка розвалилася після Лютневої революції на кілька автономних територій. Звинувачуючи національні уряди у «буржуазному націоналізмі», спрямованому на відтворення капіталістичного визиску мас та розрив єдиного фронту боротьби з соціальним та національним гнобленням, вони встановили по всіх автономіях підконтрольні їм комуністичні уряди, які 30 грудня 1922 р. об’єдналися в єдину державу – Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Фактично більшовизм був однією з форм російської державної ідеології, спрямованої на відтворення єдиної Російської держави, яка формальна складалася з незалежних радянських республік та мала федеративний устрій.

Після входження України до складу СРСР, корінним чином змінився соціальний склад її населення. Стара буржуазія та дворянство як класи були знищені. Всі землі та промислові об’єкти перейшли у власність держави. Під час НЕПу (нової економічної політики) 1921-1928 рр., для швидшої відбудови країни після Першої світової та громадянської воєн, земля та середні й дрібні підприємства були повернені у приватну власність. Після відбудови економіки, 1928 р. радянський уряд почав політику індустріалізації, яка супроводжувалася тотальною націоналізацію всіх форм власності. Найжорстокіше політика індустріалізації вдарила по селянах. Для розвитку важкої промисловості була необхідна велика кількість хліба та інших продуктів сільського господарства, причому по найнижчих цінах. Селяни відмовлялися продавати хліб по цінах запропонованих державою. Тоді у 1929 р., на початку першої п’ятирічки, уряд оголосив «політику колективізації» – створення колективних селянських господарств (колгоспів), які мали «продавати» хліб державі. У колгоспи об’єднувалися індивідуальні господарства селян. Звісно, що більшість селян не хотіли віддавати своє власне майно у колективно користування. Тоді держава почала насильно заганяти селян до колгоспів. Всіх, хто чинив супротив, репресували, оголошуючи «ворогом радянської влади» та висиляли до Сибіру. Численні селянські повстання 1930 р. (сіл Голо-Пристаневського району на Херсонщині, Поділля, Чернігівщини та інш.) жорстоко придушувалися. До середини 30-х років селянство як клас дрібних приватних власників був повністю знищений, а на його місце прийшло так зване «колгоспне селянство».

За період індустріалізації значно виросла кількість робітників, які були соціальною опорою радянської влади. У той же час, протягом 30-х років, систематично знищується як «стара», дореволюційна, так і «нова» критично налаштована інтелігенція. Репресивним заходом став і голодомор 1932-1933 рр., під час якого за різними підрахунками загинуло від 5 до 8 млн. осіб. Відбулися повстання селян на Полтавщині, Сумщині, Харківщині, Дніпропетровщині.

Важким випробуванням для українського народу, як і для інших народів СРСР, стала Друга світова 1939-1945 рр. та Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. Від бойових дій, від окупації, в СРСР загинуло 27 млн. чоловік (в УРСР ‑ 4 млн. осіб). У ході війни до УРСР були приєднанні землі Західної України та Закарпаття, які, після загибелі 1918 р. Австро-Угорської імперії, перебували у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. На приєднаних землях радянська влада також проводила політику колективізації та боротьби з опозиційно налаштованою частиною населення, яка супроводжувалася репресіями. Опір цим заходам чинила Українська Повстанська Армія.

Після смерті 1953 р. Й. В. Сталіна і приходу до влади М. Хрущова почалась епоха «відлиги», яка характеризується активізацією громадського життя та спробою економічних реформ. Новим явищем цього періоду була поява дисидентського руху, представники якого виступала за розширення політичних прав народу та вільного розвитку національного життя. З’явилися, навіть, підпільні націоналістичні та антикомуністичні групи «Об’єднання», «Український національний комітет», «Ходорівська група» та інші.) 183 таких груп і організацій були викриті станом на 1959 рік. Тисячі підпільників були притягнуті до кримінальної відповідальності. Проте в середині 60-х рр. виникла більша й краще підготовлена організація «Український національний фронт» (керівник – Д. Квецко, М. Дяк, розгромлена 1966 р.) 1965 р. влада провела масові арешти критично налаштованих інтелігентів. Масові виступи й страйки робітників по деяких містах України були придушенні в середині 70-х років ХХ ст. У 1976 р. відкрито виникла правозахисна «Українська група сприяння виконанню Гельсінської угоди» (керівники – М. Руденко, О. Мешко, Л. Лук’яненко), піддана репресіям того ж року. У 1989 р. виникає «Народний рух України» за перебудову.

Життя населення у хрущовський період (до початку 60-х років) постійно поліпшувалося (майже зник, наприклад, гострий товарний дефіцит), розвивався народний сектор економіки.

Але характерним явищем хрущовського та особливо брежнєвського періоду (60-80-ти рр.) було становлення нового панівного прошарку населення – партійної номенклатури та бюрократії, які користувалися майже необмеженою свободою та широкими правами. У період правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.) репресії проти внутрішньої опозиції у вигляді дисиденства посилилися, радянський уряд почав відновлювати сталінську традицію керування державою.

Найбільшими класами радянського суспільства були робітники та колгоспні селяни. Останні до кінця сталінської епохи фактично перебували у кріпацькій залежності від держави, оскільки не мали навіть паспортів та можливості покидати село. У хрущовські часи їхнє становище значно покращується ‑ селянам дозволили вести власне дрібне господарство, видали паспорти та дали право переїзду з місця на місце. Але рівень життя на селі, на відміну від міста, був невисоким, селяни жили в більшості за рахунок власних городів та паїв, які отримали від колгоспів. У радянському суспільстві досить широким прошарком населення була інтелігенція, об’єднана у різні творчі союзи. Над цими класами радянського суспільства стояла партійна та урядова номенклатура.

Реформування радянського суспільство, вчинене М. Горбачовим і його послідовниками у 1985-1991 рр. супроводжувалося розпадом СРСР на окремі незалежні республіки. Україна отримала незалежність 24 серпня 1991 р. Розпочалися суспільні процеси, характерні для початкового розвитку молодих суверенних держав. Рівень життя народних мас, у порівнянні з радянськими часами, значно впав. Корупція влади, несправедлива приватизація власності на початку 90-х років ХХ ст., вкрай негативно вплинули на життя народу. Страйки шахтарів та металургів, протести інтелігенції та селян стали характерним явищем життя 90-х років. Багато соціальних проблем виникає через відсутність консолідації можновладців, домінування власних інтересів над інтересами народу, намагання різних гілок влади перебрати на себе занадто багато повноважень та інші порушення демократії.

 

Запитання для самоконтролю

1. Перелічите основні етапи соціальної та національної боротьби на Україні.

2. Особливості соціальної боротьби у Давньоруській державі.

3. У наслідок яких причин на півдні України виникло козацтво та яку роль воно зіграло у боротьбі з соціальним та національним гнобленням?

4. Особливості соціальних процесів та соціальної боротьби на Україні у XVIII-XIX ст.

5. Проаналізуйте роль дисидентського руху у боротьбі за вільний розвиток українського національного життя у часи хрущовської «відлиги» та брежнєвського «застою» у СРСР.

 

Термінологічний словник

Гайдамаччина – збірна назва численних селянських повстань на Правобережній Україні у XVIII ст. спрямованних проти важкої кріпосницької експлуатації з боку польского та литовського дворянства.

 

Дисидент – особа, політичні та релігійні погляди якої розходяться з поглядами, настановами правлячої верхівки суспільства.

 

Магдебургське право – право міст на самоврядування, їх незалежність від феодалів на землях яких вони знаходились.

 

Опришки – назва селян-повстанців Західної України, які у XVIII ст. розгорнули активну боротьбу проти соціальних утисків.

 

Реєстрове козацтво – козаки, які знаходились на постійній військовій службі у Речі Посполитій, та були внесені до військових реєстрів.

 

 

Література

1. Білоцерківській В.Я. Історія України. ‑ Харків: Б.в., 1999. ‑ 652 с.

2. Грушевський М. Історія України – Русі: У 10 т.

3. Дорошенко Д. Нариси історія України. К., 1993.

4. Історія України в особах. Литовсько-польська доба. – Київ, 1997.

5. Історичні постаті України: Історичні нариси: Збірник. – Одесса, 1993.

6. Полонська‑Василенко Н. Історія України: У 2 т. – К., 1992.

7. Семененко В.И., Радченко Л.А. История Украины с древнейших времён до наших дней. – Х., 1999. – 480 с.

8. Субтельний О. Україна історія. – К., 1993. – 718 с.

9. Ястребов Ф., Гуслистий К. Нариси з історії України. – К., 1937. Вип.1.