Соціальна боротьба у Київській Русі та Галицько-Волинській державі

ТЕМА 7

УКРАЇНСТВО У БОРОТЬБІ З СОЦІАЛЬНИМ ТА НАЦІОНАЛЬНИМ ГНОБЛЕННЯМ

План

7.1. Соціальна боротьба у Київській Русі та Галицько-Волинській

державі.

7.2. Боротьба українства з соціальним та національним гнобленням у

часи входження до Литовсько-Польської держави.

7.3. Боротьба з соціальним та національним гнобленням на Україні у

другій половині XVII - XVIII ст.

7.4. Соціальна та національна боротьба на Україні у ХІХ - на початку

ХХ ст.

7.5. Соціальна та національна боротьба у часи національно-

демократичної революції (1917-1920 рр.) та у роки входження

України до СРСР (1920-1991 рр.).

Українські землі протягом своєї історії неодноразово були об’єктом експансії з боку сусідніх держав. Потрапивши до складу сусідньої держави, соціальна структура українського суспільства змінювалася і ставала подібною до структури держави-метрополії. Кріпосне право на Україні, наприклад, починаючи з часів Русі, упроваджувалося тричі, двічі змінювала свій соціальний склад українська еліта. На Україні тривалий час був помітний не прогрес економічних та соціальних відносин, а їх регрес. Це типове явище для земель, які довгий час не мали власної державності та були поділені між сусідами.

 

Соціальна боротьба у Київській Русі та Галицько-Волинській державі

У VII - IX ст. у східнослов`янських племен відбувався процес державотворення, який закінчився у другій половині ІХ ст. зі створенням ранньофеодальної держави Київська Русь. На відміну від більшості держав західної Європи, в яких у цей час виробництво базувалося в основному на експлуатації кріпосних селян, на Русі селянське населення було здебільшого вільним. Селянська община у ІХ - Х ст. складалася з особисто вільних селян, які обробляли власні землі, сплачуючи податки князю. У Х - ХІ ст. на Русі розвивався клас феодалів, більшість яких були дружинниками князів і брали участь у постійних війнах. Бажаючи дати своїй дружині більш надійні прибутки, ніж звичайну воєнну здобич, князі почали роздавати їм землі з общинними селянами. Податки з селян постійно збільшувалися. Ті, хто не міг їх виплачувати у повному розмірі, потрапляли до кабали, фактично перетворюючись на звичайних кріпаків. Але характерною рисою суспільної організації Русі було те, що більшість селян були все ж вільними чи напіввільними. На ХІІ ст. на Русі існувало кілька селянських станів. Деякі з них (люди, смерди) були особисто вільними та мали у своїй власності землі. Деякі (закупи, рядовичі) були напіввільними, маючи особисту свободу, але були змушені відробляти феодальні повинності. Ще один стан населення, холопи, були повністю залежні від господаря, фактично перетворившись на його рабів.

Іншими станами давньоруського суспільства були міщани, які поділялися на міську знать (великих купців) та плебс (дрібні торгівці, ремісники). На вищій сходинці стояли феодали: представники княжої династії Рюриковичів, що княжили по удільних князівствах та боярство.

На перших етапах існування Русі, коли вона являла собою конгломерат племен, що формально підкорялися київському князю, соціальні конфлікти мали вигляд бунтів окремих племінних вождів проти центральної влади. Найбільш відомим таким конфліктом було повстання древлян 945 р. та вбивство ними князя Ігоря. З початком активного закріпачення селянства почалися й селянські виступи, щоправда, згадок про них майже нема. Проте, відомі виступи міського населення, найбільшим з яких є повстання у Києві 1068 р. проти князя Ізяслава та 1113 р. проти Святополка. Активну участь міське населення брало й у боротьбі галицько-волинського князя Романа проти місцевих бояр, для придушення їх сепаратизму. У цілому ж про соціальну боротьбу на Русі відомо небагато, але причини повстань були таким ж як і по всій Європі – супротив населення феодальному визиску панівних класів.

Помітно загострилася класова боротьба селянства проти феодалів за періоду феодальної роздрібненості. Спільно з селянами виступала й міська біднота. Форми цієї боротьби були досить різноманітними: від зумисного псування реманенту до винищення худоби й підпалу маєтків, убивства князівських адміністраторів і відкритих повстань. Але боротьба ця мала стихійний та місцевий характер. Втечі були найпоширенішою формою селянської боротьби. Татаро-монгольська навала у ХІІІ ст. привела до руйнування господарства, різкого погіршення становища селянства, дезорганізації адміністративного й господарського апарату державної влади, її політичного послаблення. В цей час правителі Угорщини й Польщі спробували покінчити з державним існуванням Західної України, послабленої татаро-монгольсько навалою. Але в середині 1245 р. на р. Сян їхнє військо було розбито військом Галицько-Волинського князя Данила Романовича.

 

7.2. Боротьба українства з соціальним та національним гнобленням у часи входження до Литовсько-Польської держави

Після входження більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського (сер. XІV ст.) міста, ремесла, торгівля, звичайно, продовжували розвиватися. Кількість залежного селянства спочатку зменшується. Литва була ранньофеодальною державою, яка ще не знала класичного феодалізму з повною залежністю селян від феодалів. Українське селянство повертається до стану вільних селян-общинників. Найбільш вигідне положення мали так звані «данники» ‑ вільні селяни, що мали землю і сплачували державі лише данину. Ще одним селянським станом були «тяглі люди» ‑ так називали селян, які власної землі не мали, а орендували її у власників, віддаючи за це частину прибутків та відробляючи певні повинності. «Слуги путні» ‑ по суті відносились до напіввійськового стану селян, які крім селянської справи на землі мали ще нести військову службу, охороняючи державні кордони. За це вони звільнялися від інших форм повинностей. До них відносилися мешканці прикордонних земель. До найбіднішої частини селян відносилися «підсусідки», які поділялися на «городників» (що мали лише город), «халупників» (мали лише будинок) та «коморників» (не мали ні житла, ні городу, а орендували все це у общини). У соціальному плані ці останні стани повністю залежали від общини й були нерівноправними її членами. В цілому в XIV - XV ст. селяни мали ще певні права та свободи, могли покинути маєток свого пана (щоправда, залишивши замість себе іншого селянина), подати на нього до суду. До того ж здебільшого селяни проживали не на панській землі, а на державних землях, які вважалися власністю великого князя литовського. Проте, як пише К. Гуслистий, «найчисельнішу групу селян становили в цей період селяни залежні; дальшу щодо чисельності групу становили селяни кріпосні, і, нарешті, найменшу – вільні селяни». Феодальне господарство тоді будувалося на визиску головним чином общинного селянства, сільської общини. Але активних форм соціальної боротьби майже не було. В XV ст. ситуація змінюється. Община все більше починає залежати від панів, які отримували землі на правах служби князю. Зі зростанням попиту на продукцію сільського господарства у Європі, що пояснюється зародженням капіталізму та падінням ціни на золото у наслідок «Великих географічних відкриттів», литовські пани посилюють визиск селян. У 1505 р. право переходу було знищено остаточно й селяни перетворися у звичайних кріпаків. Юридичне оформлення кріпацтва оформилось у XVI ст., з запровадженням литовських кодексів права, відомих як Литовські статути.

У відповідь на це активізуються селянські виступи: у 1431 р. спалахнуло повстання селян Бакотської округи на Поділлі, а у 1490-1492 рр. на Покутті, Галичині та Північні Буковини вирувало повстання під проводом Мухи. У 1514 р. відбулось повстання українських селян у Закарпатті, яке на той час входило до складу Угорщини. Очолив його дрібний угорський дворянин Горга Дожі. Разом з селянами відбувалися повстання міських низів проти свавілля шляхти й міських багатіїв.

Але головним результатом закріпачення селянства та зростання соціального, національного й релігійного гноблення стало виникнення в XV ст. нового стану населення ‑ козацтва. У XVІ ст. великого розміру набувають втечі скривджених людей на вільні землі. До того ж великі польські та литовські пани-магнати організовують переселення селян на незаселені землі південної Київщини та Брацлавщини. Переселенці отримували на деякий час амністію від панщини та численних податків. Постійно відбиваючи набіги татар, населення цих прикордонних земель вело напіввійськове життя. Коли ж пани спробували ввести на ці землі панщину, селяни відповіли численними втечами на південь, до зовсім уже незаселених земель. Тоді ж там уже перебували промисловики, які ловили рибу та продавали її у прикордонних містах. Це були представники нового класу вільного українського населення – козацтва.

Старости та магнати непогано наживались, оподатковуючи козаків, які приїжджали до міст і сіл торгувати рибою та дичиною. Крім того, козаки були оборонцями проти постійних татарських нападів, що тривали з XV ст. Ставши продуктом соціальної боротьби, козаки одночасно стають і захисником українського населення від татар.

Цю роль козацтва швидко зрозуміли й поляки. З самого початку XVI ст. окремі старости, пробують найняти військові загони з козаків для протидії татарським набігам. Найбільш вдалу спробу вербовки козаків на службу зробив черкаський староста ‑ князь Д. Вишневецький. 1552-1558 рр. (за іншими даними у 1554 або 1555 рр.) він побудував на одному з дніпровських островів, Малій Хортиці, замок, що був прототипом майбутніх Запорозьких Січей. З Хортицької Січі Д. Вишневецький відбив кілька турецько-татарських набігів у 1557-1558 рр. та сам організував кілька походів на Крим.

1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август набрав на постійну службу близько 300 козаків. Так з’явився новий стан козацтва – реєстрове. Протягом кінця XVI - першої пол. XVII ст. козацький реєстр поступово збільшували. Козаків використовували не лише у боротьбі з татаро-турецькими набігами, а й як внутрішні війська – для придушення селянських виступів та виступів нереєстрових козаків.

Таким чином, козацтво поділяється на дві верстви, які мали різні інтереси. Першою верствою були реєстрові козаки, які існували за рахунок королівської казни, мешкали у містах і були більш менш прихильні польській владі. До другої козацької верстви відносились нереєстрові козаки, які не визнавалися центральною польською владою, вважалися біглими селянами.

З другої половини XVI ст. становище народних мас в Україні значно погіршується. 1569 р. між Польщею та Литвою була підписана Люблінська унія, згідно з якою вони остаточно об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту. Ті українські землі, які перебували у складі Литви, переходили до Польщі, що значно погіршувало їх соціально-економічне становище. 1588 р., згідно з ІІІ-м Литовським статутом, українське селянство остаточно потрапило до кріпосної залежності від шляхетства, що зрівняло його з польським селянством, яке на той час також було повністю закріпачене. Таким чином, селяни перетворюються у суцільну масу кріпаків, об’єднаних спільними інтересами позбутися важкого феодального гніту. Міграція до Січі, у цей час, значно посилюється.

Невдоволення охопило й інші верстви українського населення. Перш за все це стосувалося середню та дрібну шляхту. Після артикулів короля Генріха у 1573 р., влада магнатів та великої шляхти стає майже необмеженою. У другій половині XVI ст. у Річчі Посполитої починають вирувати феодальні війни між окремими шляхтичами та магнатами за землі та селян. Дрібна шляхта була найменш захищена від магнатського всевладдя. Магнати починають просто забирати села та маєтки дрібних та середніх шляхтичів. Їхні скарги до короля, як правило, не мали ніякого ефекту, бо король й сам був безсилий проти магнатів. Крім цих соціальних утисків, православна шляхта (особливо після підписання Берестейської унії у 1596 р.) починає зазнавати ще й національно-релігійного гноблення.

Невдоволення охопило й міщанство. Міста все частіше стають об’єктами зазіхань зі сторони великого шляхетства, яке намагалося поставити їх під свій контроль та ліквідувати право на самоуправління (Магдебургське право). Крім того, зростав антагонізм між міським плебсом та патриціатом. Невдоволення міщан незрідка виливалося в повстання проти адміністрації (наприклад, 1589-1590 рр. у Білій Церкві), відмову виконувати повинності (1602 р. у м. Остер, у 1604 р. у м. Корсунь). Особливо зчаста – проти жовнірів та іноземців-найманців (наприкінці XVI – на початку XVII ст. у Дрогобичі, Брацлаві, Теребовлі, Острозі, Коломиї тощо). Іноді містяни єдналися з селянами, як це було в 1604 р. у Городлі, 1619-1620 рр. у Самборі та інш.

Погіршилося також становище православного духівництва, яке, після підписання Берестейської церковної унії, фактично було поставлене поза законом.

Найбільшими ж спалахами народного гніву наприкінці XVI - першої пол. XVII ст. виявилися козацькі повстання, які підтримали й інші верстви українського населення. Першим великим повстанням було повстання Кшиштофа Косинського у 1591-1593 рр. яке охопило Київщину, Брацлавщину, частково Волинь та Поділля. Не встигла шляхта подавити це повстання, як почалося нове, значно масштабніше – під проводом Северина Наливайка у 1594-1596 рр., яке охопило ті ж землі, що й повстання Косинського. Після придушення повстання С. Наливайка, активність козаків трохи вщухла. З 1601 р. Річ Посполита бере активну участь у війні проти Московського царства, намагаючись посадити на трон свого претендента, самозванця Г. Отреп`єва, який видавав себе за сина царя Івана Грозного. Запорожці, найняті польським урядом, брали активну участь у цій боротьбі, названу у російській історіографії «Смутним часом».

Крім боротьби зпольською шляхтою, козаки активно воювали проти турків і татарів, які перетворилися у справжнє лихо для українського населення. Найбільш відомим козацьким ватажком цієї доби, який прославився походами проти Криму та Туреччини був Петро Сагайдачний. 1606 р. під його керівництвом запорожці спустошили Варну ‑ одну з найбільших турецьких фортець на Чорному морі. 1607-1609 рр. Сагайдачний очолив кілька вдалих походів на Перекоп (1607 р.), Ізмаїл, Акерман, Кілію (1609 р.). 1614 р козаки вдало напали на Трапезунд. Найбільш визначним був похід на Кафу 1616 р. Кафа (нині Феодосія) – колишня генуезька колонія у Криму, перетворилася у XVII ст. на найбільший ринок рабів у Чорному морі. Кожного року тисячі людей з України та Московії продавалися тут у неволю. Захопивши місто, козаки визволили багато невільників.

Апогеєм боротьби козацтва проти татарсько-турецької агресії стала їх участь, на чолі з Сагайдачним, у Хотинській війні, яка вибухнула між Річчю Посполитою та Туреччиною у 1618 р. У вересні 1621 р. у генеральній битві під м. Хотином турецька армія була розбита. Невдовзі між Туреччиною та Польщею було укладено мир.

Відразу після замирення Польщі з Османською імперією, козацький антишляхетський рух зактивізувався. Польській уряд, якому вже було непотрібне велике козацьке військо, пробував його зменшити та поставити під свій контроль нереєстрове козацтво. У відповідь на Січі вибухнуло кілька повстань: 1625 р. під проводом М. Жмайла, 1630 р. ‑ Тараса Федоровича (Трясила), 1635 р. ‑ отамана І. Сулими, 1637 р. ‑ отамана Павло Павлюка (Бута), 1638 р. ‑ Я. Остряниці та Гуні.

Усі повстання закінчилися невдачею. Після придушення останнього повстання, польський уряд нав’язав знесиленим козакам так звану «Ординацію Війська Запорозького, що перебуває на службі у Речі Посполитої». Згідно з цією «Ординацією», козацький реєстр зменшувався до 6 тис. чоловік, обмежувалися свободи реєстрового й нереєстрового козацтва. Після «Ординації» повстань не було протягом 10 років.

У середині XVII ст., у багатьох західноєвропейських країнах відбувався інтенсивний розвиток капіталізму, обмежувалася, або навіть ліквідовувалася королівська влада та влада поміщиків. В Україні, яка перебувала у складі Речі Посполитої, встановився жорстокий кріпосницько-феодальний режим. Найгіршим було становище селянства. У західній Європі вже у ХІІІ - XV ст. відбувалося розкріпачення селян та перетворення їх на вільних землевласників чи орендарів землі. А в Україні цього часу навпаки відбувалося повторне (з часів Русі) закріпачення селянства, причому у найжорстокіших формах. Великий попит на продукцію сільського господарства як у самій Речі Посполитої так і у західній Європі, спонукав шляхетство та магнатство збільшувати панщину. Якщо у першій половині XVI ст. вона становила 2 дні на тиждень, то у першій половині XVIІ ст. вже 3-5 днів на тиждень. Найгірше було тим селянам, які віддавались у оренду до інших власників. Але крім панщини селяни мали ще відробляти багато повинностей по будуванню та ремонту доріг, мостів тощо. Крім важкого соціального становища, селяни були позбавленні будь-яких політичних прав. Вони перетворилися у річ свого пана, з якою він міг обходитися по своєму розсуду. Єдиною формою протесту проти нестерпного життя була втеча на Січ. Але згідно з «Ординацією» 1638 р. за будь-яку спробу дістатися Січі селянин мав каратися стратою. Для контролю селян та для нагляду за козаками, біля Січі було побудовано фортецю Кодак (проти Кодацького порога на Дніпрі). Ще однією незручністю для запорожців був польський гарнізон (до якого входили і реєстровці) на Січі, який мав постійно контролювати козаків. Але найбільшим лихом для запорожців стала заборона робити набіги на Крим та Туреччину без спеціального дозволу уряду. Це лишило січовиків воєнної здобичі, яка була однією з основних статей їх доходів. Крім того, саме у татар і турок січовики брали більшість вогнепальної зброї, у першу чергу гармат та рушниць.

Разом з нереєстровим козаками невдоволення охопило й реєстрових. «Ординація» 1638 р. значно обмежила їх вольності. Перш за все реєстровці були позбавлені права обирати собі старшину та гетьмана. Їх тепер назначав уряд з числа польської шляхти. Тим самим реєстровці фактично перетворилися у звичайних найманців, позбавлених будь-якої власної організації, самостійності та керівництва.

Невдоволення охопило й українську шляхту. Річ Посполита у середині XVIІ ст. не існувала реально як єдина держава. Користуючись своїм майже незалежним становищем, магнати та велика шляхта сильно притиснули шляхту дрібну та середню, яка в Україні, до того ж, була ще й православною. По Польщі швидко поширювалися міжшляхетські війни, у яких правим був сильний.

Від влади магнатів та великої шляхти дуже страждали й мешканці українських міст. Майже всі вони розміщувалися на території великих магнатів та жили напіваграрним життям. Фактично міста перетворилися у власність магнатів, а становище містян іноді сильно нагадувало кріпацьке. Вони мали сплачувати великі податки, відпрацьовувати на будівельних роботах. Крім того магнати часто втручалися до внутрішніх справ міст, ігноруючи їх Магдебургське право.