Тема 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина ХVІІ – перша половина ХІХ ст.).

Лекція 8.

 

 

План:

1. Теорія відтворення і криз С. Сісмонді;
2. Концепція історичної школи в працях В. Рошера, К.Кніса, Б. Гільдебранда;
3. Погляди А.Мюллера як реакція на класичну економічну теорію;
4. Принцип "промислового виховання нації" та ідеї протекціонізму Ф. Ліста;
5. "Нова" історична школа в Німеччині;
6. Концепція "ідеальних типів" М.Вебера;
7. Теорія К. Маркса:

7.1. Загальна характеристика;

7.2. Трудова теорія цінності;

7.3. Теорія капіталу;

7.4. Норма експлуатації;

7.5. Концепція перевтілених форм.

 

 

1. Теорія відтворення і криз С. Сісмонді;

У розглянутий період історії (перша чверть ХІХ століття) економічна думка вперше почала виділяти як окрему проблему положення робітничого класу. Власно кажучи, в цей період він тільки і сформувався, а явно визначився тільки у Великобританії. Саме там вперше виявилися проблеми, пов'язані з положенням робочих: постійна бідність, масове безробіття, нетрі та інше. Недивно, що першими на ці проблеми звернули увагу саме британські вчені та інші письменники з континенту, які були в Англії і спостерігали все це власними очима. В числі останніх був швейцарець Жан Шарль Леонард Сімон де Сісмонді (1773-1842). Самим відомим його економічним твором став трактат “Нові начала політичної економії”, або “Про багатство у його співвідношенні до народонаселення “(1819, перевидане у 1827).

Згідно Сісмонді, кризи частково пояснюються трудністю добре знати ринок, який стає занадто великим, а також тим фактом, що виробники керуються більше примноженням своїх капіталів, ніж потребами ринку. Але насамперед вони пояснюються невірним розподілом доходу.

Країна не може витрачати щорічно більше свого річного доходу, говоре Сісмонді, інакше вона починає “проїдати” свій капітал. Тут безперечно відчувається концепція відтворення Сміта. Але Сісмонді тут же відходить від Сміта. Якщо річний продукт країни не знайде на ринку споживача, відтворення припиниться і тоді при достатку товарів країна приречена на розорення. Так Сісмонді ставить проблему кризи у центр уваги економічної науки.

Не називаючи Сея на ім’я, він рішуче заперечує концепцію “трьох факторів”. Не з землі виникає рента, і не з капіталу прибуток. Всі три види доходів – “це лише три різні форми користування продуктами людської праці”. Тільки праця може утворювати багатство. Тому всякий капітал повинен використовуватися на те, щоб застосовувати працю.

Наслідком відокремлення власності від труда є те, що збільшуються доходи тільки власників, а доходи робітників завжди залишаються на рівні обмеженого мінімуму. Звідси виходить дефект гармонії в попиті на продукти. За умови рівномірного розподілу власності та майже загального збільшення доходів у зростанні попиту спостерігалася б значна рівномірність. В дійсності ж збільшується тільки доход багачів. Тому на місце попиту на предмети загального споживання вони встановлюють все більш зростаючий попит на вишукані предмети, спрямовують основні виробництва і вимагають створення виробництв предметів розкоші. Якщо відбувається від цих безперервних коливань? Закинуті галузі промисловості повинні розпустити своїх робітників; з іншого боку, нові галузі виробництва розвиваються повільно; за цей час звільнені робітники, що залишаються безробітними, змушені скоротити своє споживання, внаслідок чого на ринку встановлюється постійне недоспоживання, яке тягне за собою кризи відповідних галузей промисловості.

„Внаслідок концентрації статків у невеликого числа власників внутрішній ринок все більш звужується, індустрія все більше змушена шукати збут своїм товарам на зовнішніх ринках, де їй загрожують ще більш значні потрясіння.”

Головна заслуга Сісмонді в тому, що він звернув увагу на соціальні наслідки економічних переворотів. Якщо вільна гра приватних інтересів так часто призводить їх в суперечність із загальносуспільними інтересами, то, з точки зору Сісмонді, не має ніякого сенсу стверджене школою Адама Сміта державне невтручання в економіку. Навпаки, суспільство повинно вказувати межі приватній ініціативі та виправляти зловживання окремих осіб. Тому Сісмонді був першим проповідником принципу державного втручання в економіку.

 

2. Концепція історичної школи в працях В. Рошера, К.Кніса, Б. Гільдебранда

У 30-ті рр. ХІХст. в Германії існувала так звана Історична школа права. Глава школи відомий правознавець Фрідріх Карл Савін’ї (1779-1861) наполягав на тому, що право - це “органічний продукт народного духу". Він вважав, що діяти повинно те, що правознавці називають звичайним правом, а право, засноване на неписаних звичаях, які освячені багатовіковим їх застосуванням у системі судочинства.

В 1843 році в Германії вийшла робота “Нарис політичної економії з точки зору історичного метода". Її автором був Вільгельм Рошер (1817-1894). З цього моменту прийнято відраховувати початок Історичної школи. Рошер так визначає суттєві особливості “історичного метода в політичній економії”:

1.Показувати, як і про що думали народи по економічним питанням, чого вони бажали і чого вони досягли в економічній сфері.

2.Не обмежуватися спостеріганням лише сучасних економічних відносин, тому що нація - це не тільки дана маса індивідів.

3. Досліджувати і порівнювати економічні процеси і явища у всіх народів, про яких тільки можливо що-небудь дізнатися; особливо корисно і зручно вивчати стародавні народи, чия історія вже закінчилася і постає перед нами у своїй завершеності.

4. Не сварити і не схвалювати економічні установи - з них усіх дуже невелика частка корисна або шкідлива для всіх народів однаково.

5. Насамперед намагатися з’ясувати, яким чином і чому доцільне часто перевтілювалося у безглуздя, а благодіяння оберталося бідами.

За своє довге життя Рошер написав багато книжок. В тому разі “Начало народного господарства “ у чотирьох томах (1854,1860,1861,1886).

У 1848 році Бруно Гільдебранд (1812-1878) видав перший том свого труда “Політична економія сучасного і майбутнього”. Другий том він так і не написав. У вказаній книзі можна знайти гостру критику вчення А.Сміта, Ліста і соціалістів. Мету свого труда Гільдебранд характеризує так: перетворити політичну економію у вчення про закони господарського розвитку націй. Він покладав великі надії на порівняльний метод вивчання економічної історії різних народів.

У 1853 році вийшла праця “Політична економія з точки зору історичного метода”, яку написав Карл Кніс (1821-1898). На його думку господарський устрій суспільства в даний час, також як і теоретичні уявлення, є результатами строго визначеного процесу історичного розвитку. Одне і інше тісно пов’язані зі станом суспільного організму в даний час. Вони розвиваються разом з ним і разом проходять через ряд стадій. Ні одна форма організації суспільства не є абсолютною і досконалою, всі вони закономірно змінюють одна одну. Таким же чином слід дивитися і на економічні вчення.

Треба сказати, що засновники Історичної школи роблячи акцент на еволюцію, розвиток, череду послідовних стадій і тому подібне, зовсім відкинули поняття про економічний закон. ”Закон” на їх думку, є щось тверде і незмінне, яке виявляється при любих обставинах. Таке поняття було не сумісне з їх упором на загальну і всебічну відносність у світі економічних явищ і стосунків.

3. Погляди Адама Мюллера – як реакція на класичну економічну теорію.

Британська класична політекономія зовсім не сподобалася суспільній думці Германії ХІХ ст. Першим реакціонером на класичну теорію вважається Адам Мюллер (1779-1829). Вже у 1809р. У своїй книзі “Основи мистецтва керування державою” Мюллер виступив як противник ідей свого тьозки Адама Сміта. Мюллер так розумів підхід Сміта: суспільство – це сукупність індивідів, економіка – це виробництво благ для поточного споживання, капітал – це речовий запас і т.п. Такий погляд Мюллер вважає механістичним і таким, що ігнорує моральні сили суспільства.

Кожна нація – це особливий організм зі своїми життєвими принципами і своєю індивідуальністю; на цій основі формується її історичне існування. Нації притаманна органічна цілісність і спадкоємність від минулого до сучасного, від сучасного до майбутнього. Матеріальне господарювання є однією з багатьох сторін цілісного народного життя, його необхідно підтримувати у єдності з високою метою суспільства. Крім речового капіталу, представленого грошима, існує також “моральний капітал”, який міститься, насамперед, у національній мові, що зберігає досвід, мудрість. Одна тільки мова є тим засобом, що передає ці речі від покоління до покоління.

Мюллер не зайшов так далеко, щоб зовсім заперечувати всяку цінність вчення Адама Сміта. Для Англії воно мол годиться. Чому? Тому, що там зберігся той самий “моральний капітал”, який складається з законів, звичаїв, традицій і національної солідарності. Для континентальних країн, вважав Мюллер, потрібно дещо інше – система, яка б зберігала і розвивала комплекс національних сил і як матеріальний капітал, так і моральний та інтелектуальний.

Сьогодні нам видніше, що в природі речей діють суворі економічні закономірності, спільні для всіх народів. Але і сьогодні ми не завжди розуміємо, що у різних національно-історичних умовах вони можуть по різному проявлятися і приводити до несхожих результатів. Тому слід уникати поверхових аналогій і сліпого копіювання. Знання спільних законів економічної науки неодмінно повинно доповнюватися розумінням конкретних умов кожної країни, “її інтелектуального і морального капіталу”.

 

4. Принцип "промислового виховання націїї" та ідеї протекціонізму Ф. Ліста.

„... політична економія – це наука, яка навчає тільки, яким чином мінові цінності виробляються індивідуумами, розподіляються між ними і споживаються... окрім цього, державний діяч бажає і повинен знати, як збуджуються виробничі сили цілої нації, як вони зростають, що їм сприяє, від чого вони слабіють, замирають і повністю зникають...” Так писав Фрідріх Ліст (1798-1846) у своїй відомій і самій головній праці “ Національна система політичної економії”(1841). В центрі уваги його теорії – національна економіка як ціле, у її взаємозв’язках з зовнішнім оточенням.

Принцип промислового виховання нації.

Головний об’єкт Лістової полеміки – те, що Сміт називав “системою природної свободи”. На відміну від Мюллера, Ліст більше всього нападає на принцип необмеженої свободи міжнародної торгівлі. Замість цього він висуває принцип промислового виховання націй. Життя нації продовжується нескінченно. Звідси відповідний погляд на багатство народу. Воно міститься не у кількості мінових цінностей, а у всебічному розвитку виробничих сил нації. Для того щоб завлекти у виробництво незадіяні ресурси, треба розвивати такі галузі, які у теперішній час не витримали б конкуренції із закордонними і імпорт був би дешевшим. “Але цю втрату треба розглядати як плату за промислове виховання нації” – говорить Ліст. Для захисту подібних вітчизняних виробництв треба сміло використовувати протекціоністську політику, у тому разі підвищення цін товарів, що імпортуються, шляхом відповідного митного збору. Ліст не заперечує свободу міжнародної торгівлі в принципі. Він вважає її корисною для таких країн, торгуючих між собою, які знаходяться на однаковій стадії промислового розвитку.

Здорова і розвинена нація повинна мати однаково гармонічно розвинуті виробничі сили у всіх трьох крупних секторах: сільському господарстві, промисловості і зовнішній торгівлі. Особливий наголос Ліст робить на розвиток морського і сухопутного транспорту (то було початком ери залізничних доріг), а також “вищих родів” технічного знання і вміння.

Стадії економічного розвитку нації та обґрунтування протекціонізму.

У своєму розвитку нормальна нація, вважає Ліст, проходить ряд стадій, починаючи зі “стану дикості”. За ними слідують стани “пастушеський” і “землеробський”. На зміну останньому приходе стан “землеробсько-промисловий”, після якого настає стан рівномірного розвитку усіх трьох секторів. Не виключено, що Ліст самостійно розробив свою доктрину про стадії. Хоча ці питання задовго до нього були розглянуті шотландцями – Адамом Фергюссоном і Адамом Смітом.

На кожній стадії розвитку держава повинна впроваджувати політику, яка відповідає головній меті – розвитку виробничих сил. На чисто землеробській стадії – це політика повної свободи іноземної торгівлі. Ввозяться продукти промислової обробки в обмін на вивіз сировини. Землеробство вдосконалюється і кріпне, поступово налагоджується вітчизняна промисловість. Коли вона досягає визначеного ступеня розвитку, стає необхідною зміна політики. Впроваджується протекціоністська політика для вітчизняної промисловості, яка захищає її від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку. І тільки після того, як національна промисловість досягне повного розвитку, знову стає можливою свобода зовнішньої торгівлі.

Беззаперечною науковою заслугою Ліста можна визнати явно сформульоване положення про нерівномірність розвитку різних країн у одну і ту ж епоху. Він вважав, що у ті часи Іспанія, Португалія і Італія були країнами чисто землеробськими, Германія і США знаходились на шляху до землеробсько-промислової стадії, Франція була близька до найвищої промислової стадії, якої досягла тільки Англія. Для останньої тільки і годилася тоді, на думку Ліста, система свободної торгівлі.

Книга Ліста в Германії мала великий успіх. Трактат складався з чотирьох книг: “Історія”, “Теорія”, “Системи” і “Політика”.

Особливої уваги заслуговує “Історія”. Займаючи майже 40% загального обсягу трактату, вона містить не мало цікавої інформації про господарський розвиток окремих країн. Але цій книзі, однак, економічна думка зобов'язана значно більшим. Вказаним матеріалом Ліст, сам того не усвідомлюючи, розпочав цілий напрямок в економічній науці, який відомий під ім’ям Історичної школи.

5. "Нова" Історична школа в Німеччині.

“Історичний метод” виявився досить привабливим. У наступному поколінні він породив велику групу німецьких дослідників. У їх числі найбільш значними досягненнями прославилися: Луйо Брентано (1844-1931), Карл Бюхер (1847-1930), Адольф Гельф (1844-188О), Адольф Вагнер(1835-1917), Альберт Шефлє (1831-19О3), Густав Шмоллєр (1838-1917). Кожний з них залишив після себе труди, цінність яких зберігається і до сих пір. В більш вузькому розумінні труди цих письменників цікаві по-різному в залежності від їх загальних установок в історичному дослідженні. Бюхер і Гельд залишилися головним чином збирачами фактів. Шмоллер і Шеффле особливе значення у своїх дослідженнях надавали моральному елементу. Вагнер і інші виділяли взаємозв’язки між економікою і правом.

Шмоллер і ряд його колег виділяли три сфери діяльності в економічній практиці: приватне господарство, державне господарство і харитативне господарство. У першому типі господарства є особистий інтерес, у другому – суспільний інтерес, заснований на принципі примусовості, у третьому – благодійність. В сферах першого типу можливі різні зловживання, які повинні регулюватися як втручанням держави, так і моральними нормами.

Спільним для цього покоління Історичної школи був такий погляд на роль держави, який дуже відрізнявся від погляду класиків політичної економії. Для письменників другого покоління Історичної школи характерно було дивитися на державу, як на гаранта не тільки підтримування порядку, але і досягнення тих цілей, які не можуть бути досягнуті вільними зусиллями окремих особистостей. У числі функцій держави вони називали турботу про розумове і естетичне виховання підданих і їх здоров’я; розвиток транспортних шляхів; турбота про стариків, жінок, дітей і інших слабких членів суспільства; допомога робітникам, отримавшим каліцтво; допомога робітникам в організації різних форм допомоги.

Серед письменників цієї хвилі соціалізм користувався великим співчуттям і повагою, особливо характерно це для Шеффлє і Вагнера. Останній був великим прихильником Карла Маркса, а Шеффлє навіть сам прогнозував, що капіталізм буде замінено соціалізмом.

 

6. Концепція "ідеальних типів" М.Вебера.

Макс Вебер(1864-1920) був універсальним вченим, поєднавши у собі філософа, історика, соціолога і економіста. В його творчості Історична школа досягла найвищої точки. На його долю випала задача усвідомлення того, що було напрацьовано німецькими вченими ХVІІІ-ХІХст. в області розвитку людського суспільства. Вебер звільнився від упередженості “історичного метода” і націоналізму. В його творчості без труда можна знайти думку про те, що розвиток економічного життя народів і їх культури визначається загальними законами, які пробивають собі шлях крізь усі особливості національних традицій і конкретних історичних обставин. Тобто відбулося повернення до позицій того метода, з заперечення якого почалася німецька економічна думка ХІХст. Але повернення відбулося зовсім на іншому рівні. Наприкінці ХІХст. в Германії почався так би мовити кантівський ренесанс. З’явилася яскрава плеяда філософів - неокантіанців (Вільдельбанд, Рікерт та інші). У їх числі був і Макс Вебер. До найвищих цінностей Вебер відносив свободу індивідуума, а расизм і націоналізм вважав хибною ідеологією.

Вже в перших своїх роботах він наполягав на тому, що одного лише описання історичній науці недостатньо. Необхідно осмислення. У зв'язку з цим він висунув концепцію так званих ідеальних типів. Ідеальний тип – це, по суті, визначена схема, яку формує вчений для пояснення конкретних фактів і процесів історичного розвитку того чи іншого народу. Це інструмент аналізу минулого, який дозволяє находити закономірності і робити узагальнення.

Найбільший відбиток у науці залишили дослідження Вебера в області впливу Реформації на господарський перелом у Європі ХV-XVІст. У центрі цих досліджень знаходиться його робота “Протестантська етика і дух капіталізму” а також “Господарська етика світових релігій” над якою він працював до кінця своїх днів. У 1919-1920р. Макс Вебер прочитав у Мюнхенському університеті курс лекцій, які були видані після його смерті вдовою у вигляді книги “Історія господарства”. Це був зжатий і змістовний огляд економічної історії Європи з доісторичних часів до ХVІІІст. У деякому розумінні Вебер зробив те, що не вдалось Зомбарту – створив фундаментальний історико-економічний труд.

Таким чином, ми розглянули три покоління Історичної школи. Перше змогло тільки поставити задачу, тому що для її вирішення воно не мало достатньо матеріалу. Друге покоління виправдало себе саме збиранням цього колосального матеріалу, але воно ще не було готове щоб використати його з максимальною віддачею. І лише третє покоління змогло взятися за обробку і інтерпретацію. Коли ж воно це зробило, з’ясувалося, що німецький “історичний метод” не усуває, а доповнює англійську школу політекономії.

 

7. Теорія К. Маркса:

7.1. Загальна характеристика

Складність наукових положень багато в чому залежить від того як їх пояснювати. Що стосується економічного вчення К. Маркса, то воно є одним з найбільш простих в нашій науці. Його сутність можна викласти в декількох словах. Усі продукти виробництва створюються працею робітників. Товарний обмін відбувається на основі співвідношення витрат праці, уречевлених в кожному з товарів. Ці витрати утворюють цінність товарів. Рівний труд віддається за рівний труд. Тому у сфері обігу не може виникнути той надлишок продуктів, який залишається у товаровласників у вигляді прибутку на їх капітал. Однак прибуток існує, значить він створюється ще до продажу товару, тобто у сфері виробництва. Коли робітник вкладає свій труд в даний продукт, капіталіст сплачує не увесь цей труд, а тільки його частину. Оплата труда визначається таким чином, щоб робітник мав деякий мінімум коштів існування. Цей рівень оплати труда ("необхідний продукт" по К. Марксу) завжди менший, ніж та кількість труда, яку витрачає робітник. Залишається різниця, яку К. Маркс називає "прибавочним продуктом". В цьому залишку уречевлений "прибавочний труд робітника", який (труд) створює "прибавочну цінність" ("прибавочну вартість"). Її то і присвоює капіталіст. Присвоює без еквіваленту, задаром, в силу своєї власності на капітал. Ця прибавочна цінність стає капіталістичним прибутком і складає сутність експлуатації труда капіталом.

Навіть такої скороченої характеристики достатньо, щоб побачити спадкоємність теорії К. Маркса від Д. Рікардо. Треба відзначити, що Маркс намагався подолати суперечності в теорії свого попередника і тим самим для нього відкрилися широкі можливості сказати своє слово в науці. Таким чином, те оригінальне, що з’явилося у К. Маркса, відноситься не до фундаментальних ідей, а до того способу, яким він намагався побудувати несуперечливу теорію експлуатації труда. Не треба зменшувати – наукова задача такого роду, в принципі, може бути дуже складною і вимагати нових понять і тонких розмірковувань, які знайшли собі місце в 1 томі "Капіталу". Але не треба і забувати про те, що К. Маркс писав "Капітал" як наукове обґрунтування революційних ідей "Маніфесту комуністичної партії".

 

7.2. Трудова теорія цінності.

В одному з своїх листів до Енгельса в період роботи над "Капіталом" Маркс виклав схему своєї теорії. "Цінність – повністю зводиться до кількості труда; час як міра труда...". Усе своє життя Маркс вважав, що в побудові теорії обміну він слідував за Рікардо і почав його поправляти тільки тоді, коли дійшов до "нестиковок". Між тим Маркс з перших же кроків зробив те, на що ніколи не міг наважитися його вчитель.

Згадаємо, що Рікардо казав про відносну цінність товарів, які обмінюються. Відносна, вона ж мінова, цінність – це мінова пропорція. Тобто якщо товар А обмінюється на товар Б, то кількість А відноситься до кількості Б, як трудомісткість одиниці А відноситься до трудомісткості одиниці Б.

Маркс наводить мінову пропорцію в іншому виді: А = Х*Б. Таке співвідношення не можливо зрозуміти, якщо не припустити, що з обох боків рівняння знаходиться якась "однорідна субстанція". Маркс говорить не про відносну цінність, яка пропорційна затратам труда. Для нього цінність і є затрата труда, що вимірюється робочим часом. (Приклад: 1 кг золота = 10 т заліза). Цінність фактично ототожнюється з трудомісткістю.

З початку здається, що розбіжність між підходом Рікардо і Маркса мало суттєве і скоріше казуїстичне. Але насправді завдяки цій відмінності Маркс, ще не здолавши жодної нестиковки, що дісталися у спадок від вчителя, створив собі додаткові труднощі.

Двоякий характер труда.

Пригадаємо приклад про обмін стільця на три сокири. Згідно Марксу, один труд прирівнюється до іншого у визначеній пропорції, причому обидва вимірюються не чим іншим, як робочим часом. Виникає питання. На підставі чого між такими різнохарактерними роботами встановлюється будь яка рівність?

На це Маркс відповідає: треба розрізняти дві якості в одному і тому ж виді труда. З одного боку, це конкретна трудова діяльність з усіма її прийомами та особливостями, яка переслідує якийсь результат, скажімо той же стілець. Це конкретний труд. З іншого боку, будь яка трудова діяльність представляє собою просто витрачання людської робочої сили – витрачання людського мозку, мускулів, нервів і т.п. Це абстрактний труд. Саме абстрактний труд представлений в цінності товарів, і на співвідношенні його витрат на кожний з товарів встановлюється мінова пропорція.

Поняття абстрактного труда усуває розбіжності в прийомах, рухах і т.п. праці, але не знімає іншої розбіжності, а саме: в якій мірі за одну годину робітники витрачають свої мускули та нерви? Іншими словами, яким чином можна порівняти 1 годину праці інженера-програміста і двірника. Маркс відчуває цей момент і починає розмову про "простий середній труд". По відношенню до останнього, говорить він, "порівняно складний труд означає тільки помножений простий труд, так що менша кількість складного труда дорівнюється більшій кількості простого". Але ці розмірковування не знімають питання: як відбувається встановлення пропорцій між простим і складним трудом на ринку? Маркс відповідає, що пропорції "встановлюються суспільним процесом за спинами виробників і тому здаються останнім встановленими звичаєм". Тобто пояснення Маркса ґрунтується тільки на тому, що існує "суспільний процес", який як-то (з цим можна погодитися) встановлює обмінні пропорції на ринку. Сьогодні так і кажуть: ринок встановлює ціни. Але з того факту, що ринок сам встановлює ціни, ніяк не слідує, що він це робить за теорією Маркса.

 

7.3. Теорія капіталу К. Маркса.

Раніше ми з’ясували, що економічне поняття капіталу відноситься до якогось запасу і виражає відношення власника цього запасу до свого володіння. Маркс розумів капітал зовсім по іншому. На його думку, поняття капітал виражає відношення між власником запасу і робітником, якого цей капіталіст найняв для роботи зі своїм капіталом. Відома крилата фраза Маркса: „Капітал не річ, а відносини...”. Під відносинами Маркс розуміє експлуатацію труда. Чи можна з цим погодитися? Згадаємо, що згідно Маркса експлуатація – це привласнення прибавочного труда без оплати. Розглянемо приклад. Майстер ходить по ярмарку і продає з лотка тканину і прикраси (тобто свій власний оборотний капітал) і отримує за нього гроші (відшкодовує витрати капіталу). На ці гроші він купляє нові відрізи матерії, матеріали і т. д. Де в цьому випадку найманий труд і хто його експлуатує. В цьому випадку річ зовсім не в тому, що наводиться приклад використання капіталу без найманої праці, а в тому, що поняття капіталу визначається економічною сутністю справи – відношенням власника до свого запасу, одним зі способів використання ним свого запасу. А К. Маркс перевів поняття капіталу з області економічної науки в область політичної пропаганди.

Треба зазначити, що Маркс дав ще одне визначення капіталу, на цей раз чисто економічне. Він стверджував, що капітал – це самозростаюча цінність. Розглянемо детальніше теорію Маркса на прикладі.

 

№	Показник	одиниці виміру	значення
1.	Основний капітал	тис. грн.
2.	Знос основного капіталу за один виробничий цикл	%
3.	Знос основного капіталу за один виробничий цикл	тис. грн.
4.	Заробітна плата за один цикл	тис. грн.
5.	Витрати матеріалів за один цикл	тис. грн.
6.	Собівартість партій товару (3+4+5)	тис. грн.
7.	Виручка від продажу партії товару	тис. грн.
8.	Валовий прибуток за один виробничий цикл (прибавочна цінність)	тис. грн.
9.	Період одного циклу	тиждень

 

Згідно наведених даних ми можемо зобразити структуру нашого капіталу:

К = 1000 _осн. + 35 _обор. = 1035 (1)

У Маркса вираження типа (1) називається „застосований капітал” (примененный). Не зрозуміло для чого цей термін, бо будь – який капітал до чогось застосовується. А річ у тім, що Маркс вводить ще одне поняття: „спожитий капітал” (потребленный). Спожитий капітал – це та частина капіталу, яка переносить свою цінність на продукт за визначений період часу, наприклад, за один виробничий цикл, або рік.

Згідно нашої таблиці спожитий капітал складе:

а) знос основного капіталу – 10

б) заробітна плата – 15

в) витрати матеріалів – 20

45 тис. грн.

Легко можна переконатися, що спожитий капітал за Марксом не що інше як прямі витрати на виробництво, тобто собівартість.

„Органічна побудова капіталу”

Замість розподілу капіталу на основний і оборотний К. Маркс вводить розподіл на постійний і змінний капітал. Для чого це було потрібно? Змінний капітал, по Марксу, це та частина, яка спрямовується на оплату праці, тобто це фонд заробітної плати. Постійний капітал значить все інше. Ґрунтуючись на цій класифікації запишемо вираження (1) по Марксу:

К = 1020 _пост. + 15 _змін. = 1035 (2)

Такий розподіл Маркс називає „органічною побудовою капіталу”. Постійний капітал він позначив буквою латинською С (від слова „константа”), а змінний буквою V (від слова „варіація”). Отримуємо:

К = 1020 с + 15v = 1035 (2.1.)

Застосований К = (10 + 20) с + 15v = 45.

Маркса не засмутило, що в постійному капіталі він об’єднав основний і оборотний. Чому саме постійний капітал – тому що це та частина капіталу, яка „ в процесі виробництва не змінила цінності”. Він має на увазі, що станки і матеріали пасивно віддають себе продукту, скільки вони зменшуються за цінністю, стільки ж додається до цінності продукту.

А чому змінний капітал? Тут Маркс стверджує, що „в процесі виробництва” ця частина капіталу (зарплата) „змінює свою цінність”. Маркс пояснює „вона відтворює свій власний еквівалент і понад це прибавочну цінність…”

Треба розібрати. Робітники виробляють продукт, який потім продається. Оскільки ціна перевищує витрати виробництва, цей продукт тому приносить прибуток (у Маркса „прибавочну цінність”). Але чи змінився капітал або окрема його частина через те, що продукт приніс прибуток? Ні. Річ у тім, що Маркс, вочевидь, змішує не тільки капітал з витратами на виробництво, але і капітал з цінністю. Прибавочну цінність він позначив буквою m.

Таким чином, спочатку було:

К = с + v, а потім стало

W = с + v + m (літера W від німецького Wert цінність). Зрозуміло, що з капіталом насправді нічого подібного відбуватися не може. Але якщо мати на увазі „споживаний капітал”, тобто витрати виробництва, тоді дійсно добавимо прибуток і отримаємо ціну. Ось про що думав Маркс. „Перевтілення” К в W – це і є те, що він називає „самозростанням капітальної цінності” і тільки звідки у Маркса виходить, що капітал – це „самозростаюча цінність”.

 

7.4. Норма експлуатації.

Головною стратегічною метою К. Маркса було доказати, що експлуатації труда капіталом лежить в основі капіталізму. Для цього він вважав за необхідне доказати, що увесь прибуток (або за Марксом „додаткова вартість”) створюється тільки живим трудом, а капітал при цьому виконує пасивну функцію. Тому Маркс виділяє з капіталу фонд заробітної плати і намагається доказати, що ця частина капіталу збільшується в процесі виробництва (тому „змінний капітал”) на величину додаткового продукту.

Маркс підкреслює, витрачено було V, а вироблено V + m. Тому як розрахувати „ступінь експлуатації робочої сили”? Треба m розділити на V.

E = . З таблиці = = 1´100 = 100 %.

Як пише сам Маркс „ Це відносне зростання змінного капіталу... я називаю нормою прибавочної вартості”. Автор наглядно зображує, що таке „норма експлуатації” на прикладі. Припустимо тривалість робочого дня дорівнює 12 год. Причому за 6 годин робочий виробляє таку кількість продукту, яка на ринку еквівалентна цінності добового утримання його разом з родиною. Ці 6 годин Маркс називає „необхідним трудом”, який виробляє „необхідний продукт”. Наступні 6 годин він називає „прибавочним трудом”, який виготовляє „прибавочний продукт”. Тобто, 6 годин робітник працює на себе, а 6 годин на капіталіста і норма експлуатації складає 100%.

Якщо капіталісту вдається збільшити тривалість робочого дня до 14 годин, то необхідний робочий час залишається незмінним 6 годин, зате прибавочний час збільшився до 8 годин. Тепер норма експлуатації буде складати 8: 6 = 133%. Звідки Маркс робить висновок, що капіталісти завжди намагаються збільшити тривалість робочого дня. Той вид прибавочної цінності, який створюється завдяки збільшенню тривалості робочого дня він назвав „абсолютною прибавочною вартістю” (АПВ).

Але норму експлуатації можна збільшити без зміни тривалості робочого дня шляхом скорочення необхідного робочого часу. Згадаємо, що „необхідний робочій час” – це час, протягом якого робітник виробляє еквівалент своєї заробітної плати. Його можна скоротити підвищенням продуктивності праці. Якщо у випадку 12 годинного робочого дня впровадити нову технологію обладнання і завдяки цьому зменшити необхідний робочий час до 3 годин, тоді прибавочний час складе 9 годин, а норма експлуатації 9: 3 = 300 %. Той вид прибавочної цінності, який створюється за рахунок скорочення необхідного труда він назвав відносною прибавочною вартістю”(ВПВ).

Але цими розмірковуваннями Маркс заперечує власну ж теорію, зокрема „закон трудової вартості”. Сам автор стверджував, що цінність не можна виміряти конкретним і складним трудом, а можна тільки абстрактним і простим. Згідно цього після впровадження нової технології 1 година простої праці дорівнює 0,5 годин складної праці, бо сам Маркс і казав, що складний труд – це помножений простий труд. Таким чином після ускладнення праці, фактично, тривалість робочого дня не змінилася і норма експлуатації теж. Тоді виникає питання. Звідки взялася ВПВ (відносна прибавочна вартість)? Відповідь може бути одна – прибавочна вартість виникає не через додаткові витрати праці, а, навпаки, через економію часу праці, тобто в прибавочному продукті уречевлюється економія труда.

Тепер згадаємо, що Маркс називає експлуатацією. Цей термін в нього позначає безкоштовне привласнення капіталістом „прибавочного продукту”. Чому це експлуатація? Тому що весь продукт труда створюється трудом робітника. Але ми тільки переконалися, що капітал має власну продуктивність – він перетворює простий труд в складний, тобто більш продуктивний. Звідси можна зробити висновок, що експлуатація труда, як її розуміє Маркс, не лежить в природі капіталістичного способу господарювання.

 

Проблема середньої норми прибутку

В І томі „Капіталу” Маркс розуміє під „прибавочною вартістю” прибуток капіталіста. Прагнучі довести, що прибуток виникає тільки завдяки живій праці без участі капіталу, він пов’язує розмір прибавочної вартості до величини змінного капіталу. В якості „прив’язки” виступає коефіцієнт, який Маркс назвав „нормою прибавочної вартості” (або ступенем експлуатації праці капіталом).

m^ô = m: v

Тоді дотримуючись правил математики вірним буде тотожність m = m^ôv, з якого слідує, що величина прибутку залежить тільки від рівня фонду оплати праці. А якщо згадати вираження К = с + v, то виходить, що з двох капіталів з однаковим с (постійною частиною) і різними v (змінною частиною) при однаковій нормі експлуатації m^ô, той капітал дасть більше прибутку в якого більше v.

Маркс розуміє, що його теорія дає дивний результат. Він пише в І томі, що моя теорія суперечить всьому досвіду і буде вирішена в ІІІ томі. Річ у тому, що подібна нестиковка була виявлена ще при аналіз теорії Рікардо в 30-х роках ХІХ ст. Прийнявши головною передумовою теорію трудової цінності Рікардо, Маркс прирік себе на зіткнення з тією ж самою проблемою.

 

7.5. Концепція „перевтілених форм”

Для того, щоб вирішити нестиковку трудової теорії цінності та прибавочної цінності з моделлю середньої норми прибутку, Маркс висунув концепцію „ перевтілених форм”. В ІІІ томі „Капіталу” Маркс говорить, що сформульований ним раніше „закон цінності” проявляється по відношенню не до окремих товарів, а до усієї їх сукупності в країні. А далі стверджує, що товари продаються не по ціні с + v + m, а по ціні, що дорівнюється с + v + р, де р – це прибуток по середній нормі, а не по нормі „експлуатації”, як раніше.

Такими чином у Маркса:

с + v + m – трудова цінність товарів

с + v + р – ціна виробництва.

Автор стверджує, що ціна виробництва є перевтілена форма трудової цінності. Доведення перевтілення однієї категорії в іншу Маркс проводить в два етапи:

1. Автор вважає, що норма прибавочної вартості це відношення величини прибавочної вартості до „змінного капіталу” (тобто m^ô = ), а норма прибутку це відношення тієї ж прибавочної вартості вже до всього капіталу (тобто n^ô = ). Маркс говорить, що капіталісту здається буд-то весь його капітал породжує прибавочну вартість. А норма прибутку є лише „іншим виміром норми прибавочної вартості”.

Недолік наведених положень: те „перевтілення форм”, як його обґрунтовує Маркс, відбувається не на ринку, не в області ціноутворення, або іншій реальній сфері господарювання, а тільки в уявленні капіталіста. Просто йому так „здається” і він „вимірює”, але робить це „превратно”.

2. На другому етапі трудова цінність „перевтілюється” в ціну виробництва, тому що норма прибавочної цінності перевтілюється в середню норму прибутку. Маркс погоджується з гіпотезою класичної школи, згідно якої норма прибутку по різним капіталам прагне до єдиної – „середньої” величини. Це не якісь ілюзії або невірні розуміння, а реалії життя. Але тоді виходить, що товари не обмінюються по закону трудової цінності. Але Маркс стверджує, що „закон цінності” діє, але не прямо. Його дію спотворюють різні фактори, тобто відбувається „перевтілення форм”.