Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Польщі. Партійна та політична боротьба в Західній Україні. ОУН

Згадай:
1. До складу якої держави входила до 1918 р. Буковина?
2. Кому належали до 1918 р. землі Бессарабії?

Статус українських земель у складі Румунії

До Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території. Відчуваючи непевність свого становища, вона прагнула якнайшвидше узаконити окупацію міжнародними договорами. У свою чергу, утворюючи «санітарний кордон» між більшовицькою Росією і Західною Європою, Антанта сприяла Румунії у цьому. 11 вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з Австрією Сен-Жерменський договір, за яким Буковину було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і Японія так званим Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії.

Національне гноблення

На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих землях Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на приєднані землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту - префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ.
З перших днів окупації українське населення зазнало переслідувань на мовно-культурному ґрунті. У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і в Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.
У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218 українських початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до 157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті закрилися українські кафедри. Лише після скасування стану облоги в українській частині Буковини в 1928 р. постала змога боротися за українську народну школу. Результатом цієї боротьби був закон 1929 р., за яким у школах із українською більшістю учнів впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих класах і 6 годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані. Жертвою «румунізації» на українських землях стала і православна церква. Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і автономну буковинську митрополію. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до духовних семінарій.

Колоніальний характер економіки

Колоніальна політика румунських властей на українських землях досить яскраво проявлялася в економічному житті. Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали для румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з ручною і на-півручною працею. Лише 4,25 % підприємств у 1930 р. мали від 6 до 20 робітників, а тих, які б налічували понад 20 працівників, було лише 2 % їхньої загальної кількості. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості: обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним супутником трудящих. Особливого розмаху воно набуло в умовах економічної кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число підприємств на 1935 р. скоротилося майже наполовину. Зупинилися трикотажні та текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії.
Сільське господарство на загарбаних Румунією українських територіях перебувало у стані занепаду і потребувало глибокого реформування. У 1919 р. було проголошено початок аграрної реформи. Але при цьому влада не брала до уваги інтереси українського селянства. На Буковині, наприклад, парцеляції і передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку землі. Середній розмір наділу українського селянина становив 0,56 га, а румунський колоніст одержував 0,5 га під садибу і 4 га орної землі та один гектар пасовиськ.
Економічна криза кінця 20-х - початку 30-х років супроводжувалася зниженням попиту на сільськогосподарську продукцію, що стало однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я робочої і продуктивної худоби. У 1935 р., наприклад, близько половини селянських господарств Північної Буковини не мали коней, третина - корів, понад 60 % - овець.

Рівень життя та опір населення колоніальному режиму

Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Що ж стосується Північної Буковини і української частини Бессарабії, то навіть для Румунії вони відзначалися своєю злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних. Про гуцульське населення гірських районів Буковини бухарестський журнал «Румунське господарство» на початку 30-х років писав: «Не буде перебільшенням, якщо скажемо: гуцули в даний момент — у стадії вимирання».
Політика королівського уряду на окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Та-тарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти повстанців було кинуто регулярні румунські війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Після придушення Татарбу-нарського повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів ув'язнення було засуджено 85 чоловік.
Порівняно ліберальні вироки були наслідком широкої кампанії протестів за кордонами королівства і в самій Румунії. Але вони аж ніяк не свідчили про демократичний характер румунського політичного режиму. В 1918-1925 рр. лише в Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії було закатовано понад 13 тис. чоловік. «Царський батіг, - говорив у парламенті з цього приводу екс-прем'єр Румунії Вайда-Воде, -був поганий, та в порівнянні з румунським гнітом, що лютує тепер у Бессарабії, він був іграшкою. Національне питання вирішується тепер пострілами в невинних».

Політичні партїї на окупованих Румунією землях України

На тлі досить розвиненого політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності партій і громадських об'єднань. З 1918 по 1928 р. діяв стан облоги, легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі перебували нечисленні комуністичні групи, які ввійшли до складу Компартії Румунії.
Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило дещо послабити адміністративний тиск. Почали відновлюватися культосвітні товариства, преса, студентські об'єднання. З 1928 по 1938 р. у Румунії тривав період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій. У 1929 р. на Буковині розгорнула легальну діяльність прокомуністична організація «Визволення», яка виступила з програмою одержавлення економіки, аграрних перетворень і приєднання до Радянської України. Однак масової підтримки населення «Визволення» та інші організації подібного спрямування не домоглися.
Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську національну партію, керівником якої став В. Залозецький. Це було ліберальне об'єднання, члени котрого схилялися до компромісів з властями, до виключно легальних методів діяльності. Як і в Галичині, ця політична лінія натрапила на сильну опозицію з боку молодих і енергійних учасників національного руху, що відкидали поміркованість і обережність членів УНП.
Під керівництвом О. Забачинського, І. Григоровича і Д. Квітковського в середині 30-х років стала формуватися конспіративна радикальна націоналістична організація на засадах, багато в чому подібних до оунівських. Ця організація мала вплив у молодіжних та спортивних товариствах.
Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові й діяльність політичних партій була заборонена, УНП та інші легальні українські об'єднання перестали існувати.
Українське населення захоплених Румунією земель, незважаючи на жорстокий терор влади, зберегло своє прагнення до національного визволення і справедливого соціально-економічного ладу.

ДОКУМЕНТИ
1. Інформація газети «Правда» про румунізацію населення
Бессарабії
Румынской школьной инспекцией уволены все учителя высших и начальных школ в Бессарабии, не принявшие румынского под-данства и не знающие румынского языка. На места уволенных посажены румыны. Во всех правительственных учреждениях и школах... упразднен русский язык и заменен румынским. Румы-низация проводится самым энергичным образом вплоть до пе-реименования городов и улиц.
Правда (Москва). - 1919. - 12 октября.

2. Видатний український мовознавець Ю. Шевельов про
денаціоналізацію українського населення на окупованих
Румунією українських територіях
...Важливим законом був закон з 24 липня 1924 р., який стосується тих румунів, що «забули рідну мову». У п. 8 читаємо: «Громадяни румунського походження, що забули свою матірну мову, зобов'язані давати своїм дітям освіту тільки в державних або приватних школах з румунською мовою викладання». Закон не уточнює, чи мова йде про окремі родини, що живуть поза Румунією, чи про групи населення в країні, формулювання його нарочито двозначне. Це був, дорече, секрет полішинеля, що уряд мав на увазі українців. Закон офіційно запроваджував поділ національних меншин на дві групи: тих, що мали право зберегти свою мову (угорці, німці), і тих, що цього права не мали (передусім українці). Підвести українців під цей закон було тим легше, що румунські історики «доводили», наче українці є справді слов'янизованими румунами...
Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. - Б.м.:
Сучасність, 1987. - С. 233.

ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНИ

Згадай:
1. До складу якої держави входило до 1918 р. Закарпаття?
2. Які події відбувалися на Закарпатті у 1918-1920 рр.?

Входження Закарпаття до складу Чехо-Словаччини

Після розпаду наприкінці 1918 р. Австро-Угорської імперії постало питання про майбутнє українців Закарпаття. Головним прагненням населення краю було об'єднання з українською державою. 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародний конгрес усіх українців Угорщини, на якому було 420 делегатів, проголосив злуку Закарпаття з Україною. Але вкрай несприятлива зовнішньополітична ситуація не дозволила тоді реалізувати це прагнення. Західноукраїнська Народна Республіка перебувала у стані війни з Польщею, а в Угорщині до влади на деякий час прийшли комуністи, які прагнули поширити свій контроль на Закарпаття. За цих умов Центральна руська рада - представницький орган частини населення краю—8 травня 1919 р. проголосила злуку Закарпаття з Чехо-Словаччиною. Це було вимушене рішення, певний результат пошуку «меншого лиха». Адже умови об'єднання передбачали, що Закарпаття стане автономною частиною новоствореної федеративної слов'янської республіки. Паризька мирна конференція у Сен-Жерменському договорі в вересні 1919 р. санкціонувала передачу Закарпаття Чехо-Словаччині, гарантувавши автономний статус краю. Гарантії автономії Карпатській Україні (офіційна назва - Підкарпатська Русь) передбачала й Конституція ЧСР.

Політичне й економічне становище Закарпаття

Карпатська Україна була далекою окраїною Чехо-Словаччини. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців, що становило 3,8 % загальної кількості населення Чехо-Словацької Республіки (ЧСР). Керівництво ЧСР не виконало своєї обіцянки надати Закарпаттю автономний статус. Воно вело тут політику, яка поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою краю. Як і в інших західноукраїнських землях, на всіх рівнях адміністративного керівництва насаджувалися вихідці з метрополії. Внаслідок цього у краї, де в 1918 р. майже не було чехів, наприкінці 20-х років 80 % урядовців були вихідцями з Чехії.
Разом з тим демократична чехо-словацька держава провела ряд перетворен ь в інтересах населення краю. У результаті земельної реформи великі землевласники позбавлялися частини їхніх земель, а 35 тис. безземельних хліборобів одержали по клаптику власної землі. Уряд розгорнув програму будівництва сучасних доріг, мостів, здійснював електрифікацію краю, у тому числі сільської місцевості. У розвиток краю центра-, льні власті вкладали більше коштів, ніж вилучали з нього.
Становище української школи в Закарпатті після декількох віків мадяризації дещо поліпшилося, а її мережа стала розширюватися. Але рішенням вищого адміністративного суду Чехо-Словаччини від 28 червня 1925 р. українську мову було визнано «чужою» для населення Закарпаття. Це спричинило поступове звуження викладання української мови й розширення чеської. Чеські школи засновували навіть там, де оселялося 3-4 родини чеських чиновників. Процес згортання української освіти посилився після окупації 1939 р. краю хор-тистською Угорщиною. Тут не залишилося жодної української школи.

Особливості політичної боротьби в Закарпатті

У Закарпатті політичне життя було особли во складне. Суто української партії, яка б діяла цілком самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття змушені були зв'язуватися з близькими їм чехо-словаць-кими партіями і діяти під їхнім «дахом». Усі значні чехо-словацькі партії, у тому числі найвпливовіші - Аграрна, Комуністична, Людова, Соціал-демократична - мали свої організації в Закарпатті, які відбивали настрої і соціально-економічні інтереси різних груп місцевого населення. Разом з тим кожна з них схилялася до певних національно-культурних традицій, що історично склалися в Закарпатті.

Москвофільство. Русинство. Українська течія

Одна з цих традицій була пов'язана з москвофільством. Москвофільство ґрунтувалося на помилковому переконанні, що русини - карпатоукраїнці - це, власне, частина російського народу, зденаціоналізованого під впливом історичних обставин. Москвофільські настрої поширилися серед частини греко-католицького духовенства, інших верств інтелігенції краю. Москвофіли уклали ряд організацій, у тому числі авторитетне «Общество им. Духновича». Москвофільські настрої поділяли чехо-словацькі Аграрна, Народно-соціалістична, Народно-демократична партії, деякі інші організації. Москвофільство мало підтримку з боку Угорщини й Польщі, не зацікавлених у консолідації закарпатських українців. Однак глибокого підґрунтя в населенні москвофільство не мало: надто очевидною була відмінність між росіянами й карпатоукраїнцями.
Століття ізоляції від інших українських земель сприяло появі на Закарпатті русинства, прихильники якого, абсолюти-зуючи місцеві особливості, стверджували, що слов'янське населення тут перетворилося в окрему націю русинів, відмінну від українців. Характерно, що серед прибічників русинства було чимало мадяризованих священиків, які в такий спосіб маскували свої проугорські настрої. Помітної підтримки серед населення русинство не мало.
Найвпливовішою серед населення Закарпаття була українська течія. Виявляли свою схильність до української течії й інші політичні течії. Для деяких із них, зокрема Комуністичної і Соціалістичної партій, це було тактичним прийомом, що давав змогу під час виборів одержати додаткову кількість голосів виборців. Після виборів вони забували про свої обіцянки й жодного кроку в боротьбі з москвофільством не робили. Найпослідовнішу українську позицію займала Християнсько-народна партія під керівництвом Августина Волошина і братів М. і Ю. Бращайків, яка під час виборів виступала у складі Чехословацької людової партії. ХНП свої зусилля спрямовувала на нейтралізацію впливу москвофілів. Засноване ХНП товариство «Просвіта» зуміло витиснути москвофільське «Общество им. Духновича». Цього вдалося добитися завдяки тому, що партія здобула провідні позиції в Асоціації українських учителів, котра об'єднувала дві третини педагогів краю. Помітний вплив справляла Християнсько-народна партія на студентство та учнівську молодь.

Проголошення незалежності Карпатської України

ДОКУМЕНТИ
1. Витяг з «Генерального статуту для організації Підкарпат-ської Руси», затвердженого чехо-словацьким урядом на підставі Сен-Жерменського договору
1. Чехо-Словаччина зобов'язується встановити Руську територію на південь від Карпат у границях, опреділених славними союзними і заприязненими державами, як автономну одиницю в Чехословацькій державі, і наділити її найширшою самоуправою, що годиться з єдністю Чехо-Словацької держави.
2. Країна русинів на південь від Карпат буде мати окремий сойм. Цей сойм буде виконувати владу у всіх мовних, шкільних, релігійних питаннях, в самоуправі місцевої адміністрації, як також в інших питаннях, які призначають йому закони ЧСР. Губернатор країни, якого іменує президент ЧСР, буде відповідальний перед руським соймом.
3. ЧСР зобов'язується, що урядовці в Країні русинів будуть вибирані, так далеко, наскільки це можливо, з поміж мешканців цієї території.
Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття. - Нью-Йорк, 1984. - С. 36.
2. Уривок з листа посла Франції в Берліні міністру закордонних справ Франції
Берлін, 14 березня 1939 р.
...Події в Словаччині знайшли відразу відголос у Підкарпатської Русі; пан Волошин у свою чергу проголосив незалежність свого краю, якого ситуація здається надзвичайно складною. Справді, у ході перестрілок з чеськими елементами угорські війська проникли на територію рутенів, в той час, коли уряд Будапешту направив у Прагу ультиматум, вимагаючи негайного виводу чеських військ з Підкарпатської Русі. Зі свого боку, пан Волошин телеграмою домагається допомоги й підтримки Рейху й Італії. Малоймовірно, що ці дві країни приймуть таке прохання... Кульондр
Косик В. Україна під час Другої світової війни. 1938 - 1945.-Київ; Париж; Нью-Йорк; Торонто, 1992. - С. 546.
3. Телеграма прем'єр-міністра Карпатської України до міністра закордонних справ Німеччини
15 березня 1939 р.
Ми проголошуємо незалежність Карпатської України й просимо захисту Німецького Рейху. Одночасно інформуємо Вас, що угорські війська сьогодні о 6 годині перейшли кордон поблизу Мукачева. Августин Волошин
Косик В. Україна під час Другої світової війни.
1938-1945. -С.547.