Україна наприкінці 1920 -на початку 1921 року 8 страница

Характер промисловості

Національні утиски українського населення Польщі доповнювалися соціально-економічним гнобленням. На початку 20-х років Польщі вдалося значною мірою ліквідувати наслідки Першої світової війни. Відбудові та пожвавленню економіки сприяло приєднаннянових територій, перетворення їх на аграрно-сировинні придатки, ринки збуту й джерела сировини та дешевої робочої сили. Польський уряд поділив країну на дві території - Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські та західнобілоруські. Сприяючи розвиткові промисловості в Польщі «А», уряд водночас свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі «Б». Так, у Польщі «Б» була надзвичайно обмежена видача дозволу відкриття промислових підприємств, а встановлені урядом високі залізничні тарифи обмежували її зв'язки з ринками Польщі «А». Внаслідок такої політики в Польщі «А» концентрувалося понад 80 % металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна і цукру.

Українська кооперація

Галицькі українці намагалися протистояти іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена мережа кооперативів, котра включала кредитні спілки, об'єднані в асоціацію «Центробанк», сільські споживчі й торгові спілки, координовані «Центросоюзом», молочні кооперативи, об'єднані спілкою «Маслосоюз». Вплив «Ма-слосоюзу», наприклад, поширювався далеко за межі Польщі. Це кооперативне об'єднання експортувало масло до Австрії, Чехо-Словаччини, Швеції й Палестини. Міську торгівлю представляла спілка «Народна торгівля». Число українських кооперативів у Східній Галичині зросло з 580 у 1921 р. до майже 4000 напередодні Другої світової війни. Вони об'єднували до 700 тис. членів.
Польські власті штучно стримували розвиток української кооперації. Вони надавали пільги польським кооперативам, обмежуючи діяльність українських другорядними господарськими сферами.

Аграрні відносини

В умовах іноземного панування гальмувався також і розвиток сільського господарства, економічним підґрунтям якого була велика приватна земельна власність. Велике приватне, державне і церковне землеволодіння в Галичині становило 43,9 % загальної площі. У 1921 р. середня площа поміщицького наділу сягала, наприклад, у Ковельському повіті 3500 га, Дубнівському - 3600 га, Луцькому - 4000 га. Водночас у краї було близько мільйона дрібних, карликових селянських господарств, приречених на розорення. Армія сільських пролетарів і дрібних орендарів налічувала 5 млн чол. Масовий селянський рух, що розгорнувся на західноукраїнських землях, поставив на порядок денний питання про аграрну реформу.
Це розуміли в правлячих колах Польщі, і чим ширше розгорталася селянська боротьба, тим більше було обіцянок вирішити аграрне питання, У липні 1919 р. польський сейм схвалив «Основи земельної реформи». Але за умов спаду селянського руху уряд припинив поступки на користь селян. А в таких регіонах, як Західне Полісся й Волинь, його дії спрямовувалися на зміцнення прав поміщиків на землю.
Аграрна реформа, здійснювана в Польщі, не ліквідувала безземелля в краї. Лише частина поміщицьких земель підлягала парцеляції і розподілу між селянами. До того ж аграрна реформа мала яскраво виражений шовіністичний характер. Її головною метою було економічне підкорення селянства та колонізація краю вихідцями з корінних польських земель. У колонізаційний фонд Східної Галичини, Волині та Західного Полісся було виділено 445 тис. га землі. Польська влада видала таємний наказ, яким забороняла продавати українським селянам понад 5 % поміщицьких земель, що за умовами аграрної реформи підлягали викупу.
Земельні реформи не внесли докорінних змін у систему землекористування, але посилили соціальну диференціацію. У цілому за поміщиками, державою та церквою залишалося близько половини орної землі, майже всі ліси, значна кількість лук. Для багатьох селян реформи нічого не змінили. Якщо вони й одержали земельні наділи, то, як правило, малопридатні для обробітку.
На стан сільського господарства згубно вплинула світова економічна криза й зумовлене нею стрімке падіння цін на сільськогосподарські продукти, що стало однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я робочої і продуктивної худоби.

Економічне становище українського населення

Постійним супутником життя українців у Польщі було безробіття. В період економічної кризи воно набуло небачених розмірів у 1931-1932 рр. у Східній Галичині, за даними офіційної польської статистики, було зареєстровано 27 тис. безробітних. Насправді ж державна статистика Польщі намагалася приховати дійсний стан речей, бо лише у Львові у роки кризи 30-40 тис. чол. не мали роботи. Користуючись надлишком робочої сили й відсутністю соціальних гарантій, підприємці посилювали експлуатацію: робочий день на українських землях Польщі тривав до 10 і навіть більше годин. Закон про восьмигодинний робочий день на практиці не виконували. У період кризи у деревообробників він сягав 14 годин. Реальна заробітна плата не збільшувалася, а часто і зменшувалася.
Надзвичайно тяжкими були й умови праці. На підприємствах почастішали нещасні випадки. У 1934 р. у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах мали місце майже 3,2 тис. випадків каліцтва, у 1935 р. їхня кількість зросла. Широко використовувалася жіноча та дитяча праця.
Ще скрутнішим було становище сільськогосподарських робітників. Їх робочий день не регламентувався. Платню видавали (повністю або частково) натурою, рідко грішми. У поденників під час жнив переважала форма заробітної плати за 12-14 снопів. Була поширена система відробітків за випас худоби, за зимові позички тощо.
Матеріальна скрута, нестерпні житлові умови, непосильна експлуатація підривали здоров'я населення. На окупованих землях лютували епідемії тифу, дизентерії, скарлатини. Обстеження сільського населення в 1926 р. засвідчило, що в Західній Україні 3/4 дітей хворіло на сухоти. 1939 р. це захворювання було виявлено у 2/3 селян, обстежених у Львівському воєводстві.
Напередодні Другої світової війни природний приріст населення Західної України різко зменшився: у Галичині, наприклад, він становив лише 8 на 1000 чол.

Еміграційний та колонізаційний процеси

Не знаходячи порятунку від злиденного й напівголодного існування, люди виїздили до інших країн. У 1919-1939 рр. еміграційний
потік із Східної Галичини становив 190 тис. чол. Кількість емігрантів із Західної Волині й Західного Полісся сягала приблизно 50 тис. чол.
Еміграція західноукраїнського населення супроводжувалася інтенсивним заселенням краю іноземцями. За міжвоєнний період на окупованих українських територіях Польщі осіло близько 300 тис. поляків. Наслідком колонізації стало збільшення питомої ваги іноземців серед населення краю. У Східній Галичині, наприклад, частка поляків зросла за 1921-1931 рр. з 25,6 до 28,5 %, а в Західній Волині та Західному Поліссі - з 18,3 до 21,2 %.
Особливо високими темпами збільшувалася кількість неукраїнського населення в містах. У найбільшому місті Західної України Львові українців у 1939 р. було лише 16,2 % (частка поляків становила 50,8 %, євреїв - 31,9 %).

Релігійне життя

Населення українських земель, що перебували у складі Польщі, здебільшого було релігійне: у Галичині переважали греко-католики, на північно-західних землях-православні. Збереження ними віри своїх батьків було основою їхнього самозбереження як українців.Найбільших переслідувань зазнали православні українці. Вони були об'єктом окатоличення, а відтак і ополячення. Наприкінці 30-х років розгорнулося масове навертання їх до римсько-католицької віри. Було знищено майже 200 православних храмів, а близько 150 було передано римо-католикам. Внаслідок цих злочинних дій на північно-західних землях України на 1939 р. залишився лише 51 православний храм, тоді як у 1914 р. їх було 389.
Позиції Української греко-католицької церкви були значно міцнішими. Їх очолював митрополит Андрей Шептицький, один з найвизначніших духовних вождів українців тих часів. Права греко-католиків захищалися конкордатом (особливою угодою) між Ватиканом і польським урядом, який було укладено в 1925 р. Але ця угода не гарантувала від репресій священиків і віруючих цієї церкви. Підставою для репресій могло бути спілкування українською мовою чи відмова від вживання в полонізованій формі прізвищ своїх парафіян-українців.

ДОКУМЕНТИ
1. Дані про полонізацію народної освіти в Галичині й на Волині

Енциклопедія українознавства. -Мюнхен; Нью-Йорк, 1949. - Т. І-ІІІ. - С. 945.

2. Співвідношення дрібної (до 50) і великої (понад 50 гектарів) земельної власності на західноукраїнських землях у 1921 р.