Історична періодизація гувернерства

Тема 2. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ ГУВЕРНЕРСТВА

План:

Історична періодизація гувернерства

Історія виникнення і розвитку гувернерствва в Росії та Україні

Завдання і шляхи розвитку сучаного гувернерства в Україні

Історична періодизація гувернерства

Досить вичерпною в сучасній педагогічній літературі є характеристика історичних аспектів гувернерства, психолого-педагогічних засад навчальної та виховної роботи гувернера, що дозволяє скласти певне уявлення про функціонування цього виду педагогічної діяльності.

Так, наприклад, Є. Сарапулова пропонує одинадцять етапів становлення гувернерської діяльності за ознаками індивідуального підходу до особистості вихованця, виховних можливостей та підготовленості до фахової діяльності людини, яка займається організацією умов для розвитку особистості, підтримання державою та організацією підготовки гувернерів як вихователів та вчителів.

Як форма індивідуального навчання й виховання дитини гувернерство виникло в епоху середнього палеоліту в системі суспільного виховання дітей та молоді (перший етап ).

Завершення періоду розпаду первіснообщинного ладу характеризується перетворенням гувернерства на систему індивідуального виховання дитини у сім’ї нерідними батьками-вихователями, які фактично виконували роль гувернерів (другий етап ). Паралельно гувернерство продовжує розвиватись як система колективного виховання й навчання.

У ролі наставників молоді у цій системі виступають знахарі, чаклуни, старійшини — еліта племені (третій етап).

Перший гувернер, до обов’язків якого входить винятково формування у дитини гарних манер, з’являється у VI столітті до н.е. в афінській заможній родині (четвертий етап ).

У IV-ІІ ст. до н. е. в Афінах знатні сім’ї запрошують учених-філософів для індивідуального навчання й виховання дітей. З Афін ця практика розповсюджується по світу. Висока оплата роботи філософів-наставників перетворює гувернерство на професію, яка дозволяє наставникові на гідному рівні забезпечити себе матеріально (п’ятий етап ).

Офіційно, на державному рівні, гувернерство було вперше узаконене у II ст. до н.е. у Римі. Стародавні римляни розцінювали домашнє навчання й виховання як засіб задоволення потреби суспільства у самобутніх, освічених, нестандартно мислячих особистостях (шостий етап ).

У період середньовіччя, порівнюючи існуючі педагогічні системи, вищі кола суспільства визнають індивідуальне виховання й навчання в родинному середовищі як найбільш ефективне й сприятливе для розвитку дитини. Виконання гувернерських обов’язків у цей період знатними особами свідчить про високий рейтинг гувернерства у суспільстві того часу та про високий суспільний статус гувернерів (сьомий етап ).

Терміни „гувернер”, „гувернерство” виникають у XIV столітті у Франції і швидко поширюються, перетворившись на загальноприйняті в науці й у побуті. Першим їх використовує у своїх працях відомий педагог М. Монтень. Він же стає автором перших методичних посібників для гувернерів. Батьки – представники заможних кіл суспільства зазначеної епохи – здебільшого самоусуваються від виховання дітей, повністю перекладаючи турботу про них на гувернерів (восьмий етап ).

У XVIII ст. у Німеччині гувернерство стає педагогічною структурою, підпорядкованою державі й контрольованою державою. Працювати гувернерами тепер дозволяється виключно дипломованим спеціалістам. Приймається закон про обов’язкове складання іспитів кандидатами на дані педагогічні посади, відкриваються учительські семінарії (дев’ятий етап ).

XIX століття – це століття розквіту гувернерства як системи домашнього виховання й навчання. Інтенсивно розвиваються традиції, започатковані у XVIII ст. у Німеччині. Працювати гувернерами дозволяється тільки дипломованим спеціалістам. Документ (диплом чи свідоцтво) видається за результатами складання спеціальних іспитів (екстерном чи випускних у навчальному закладі). Чітко розмежовуються кваліфікаційні рівні гувернерів. До початку ХХ ст. гувернери поділялися на дві категорії:

1) домашні наставники, які мали право і виховувати, і навчати дітей (широка спеціалізація);

2) домашні вчителі, яким дозволялося тільки навчати дітей певних предметів (вузька спеціалізація).

Спеціалісти першої категорії виховували дітей у сім’ях, а також займали посади гувернерів (вихователів, наглядачів) в освітньо-виховних закладах закритого типу.

У XIX ст. небувалого розмаху набуває й ідея державного контролю усіх ланок освіти. Особливо це стосується Російської Імперії, правляча верхівка якої панічно боїться розповсюдження революційних ідей з Європи й підвищення національної свідомості неросійських народів. Гувернерство перетворюється на органічну складову імперського освітньо-виховного механізму. Приймаються закони, якими передбачений майже абсолютний контроль системи домашнього виховання й навчання. Така всеохоплююча регламентація, мета якої – обернення гувернерства на важіль реалізації державної політики шляхом програмування певним чином домашнього виховання молодого покоління, розцінюється як наступний період розвитку гувернерства (десятий етап ). Для цього періоду характерні: диктатура держави, повне приєднання системи домашнього виховання й навчання до державної освітньої системи, публікація достатньої кількості науково-методичної літератури для домашніх наставників і домашніх учителів.

XX століття внесло істотні видозміни до гувернерської системи. У більшості економічно розвинених країн світу гувернерство перетворилося з елітної у загальнодоступну послугу для населення. Ця подія розцінюється як одинадцятий етап – найвищий рівень розвитку гувернерства, коли надбання найбільш ефективної, елітної педагогіки стало надбанням кожного члена суспільства. Лише у колишніх соціалістичних країнах воно, як і у XIX столітті, залишилось елітним. У XX столітті гувернерство виходить з-під спеціального посиленого державного контролю. Таке явище пояснюється загальнообов’язковим складанням іспитів (чи проходженням тестування) за програмою середньої школи, без яких молода людина не одержує документа, необхідного для продовження освіти чи подальшого працевлаштування. Відповідно, домашнє чи шкільне навчання орієнтується на державні програми, державний навчальний план, державні підручники, що робить діяльність домашнього педагога цілеспрямованою і підконтрольною державі. У XX – на початку XXI століття гувернерські методики спочатку експериментальним шляхом, потім масово впроваджуються у шкільну практику з метою здійснення індивідуального підходу до учнів [4, с. 84-86].